Паперові солдати

24

— Ти розумієш, що накоїв? — Грім просто-таки кричав, немовби намагався виправдати своє псевдо.

Гнат стояв перед ним з винуватим обличчям.

— Ти розумієш, що фактично здав нашу криївку?

— Друже Грім, — Гнат говорив, ніби ображена дитина. — Я ніц не здавав. Та мене жодна жива душа у тому безладі не розгледіла.

— Не розгледіла, кажеш? — Грім вказав пальцем на пачку паперу, що лежала на столі. — А це що?

— Папір, — розгублено відповів Гнат.

— Ти його у крамниці брав?

— Так.

— І гадаєш, крамарки тебе не запам’ятали?

Гнат завагався:

— Ну, мабуть, запам’ятали. Бо в них це була остання пачка, а я...

— І тесля тебе не запам’ятав?

— Він мені дошки обіцяв. Вишневі, — опустив очі Гнат.

Грім пройшовся сюди-туди кімнатою і різко обернувся:

— МҐБ знає, що ти приїхав на велосипеді. Припустимо, що солдати тебе не запам’ятали.

— Ні, — впевнено покрутив головою Гнат.

— Це не має значення. Бо слідчі вже пішли по місту запитувати, чи не бачили десь незнайомця на велосипеді, і в першу чергу зайшли до крамниці, правильно?

Гнат зітхнув.

— Так що твій портрет уже висить на всіх дошках «Розшукується». А коли вони дійшли чи дійдуть до теслі, то зрозуміють, що ти за птаха. І організують всіх донощиків навколо Клевані, щоб винюхали, чи не проїздив хлопець на велосипеді.

— Я лісом їхав, — похнюпився Гнат.

— І можеш бути певним, що тебе ніхто не бачив?

Грім підійшов ближче і зазирнув хлопцеві в очі. Той не витримав погляду:

— Не знаю.

— А це означає, що як не сьогодні, то завтра вони будуть тут.

Запала мовчанка. Гнат винувато сопів. Грім продовжував випробувати його поглядом.

— За цю самочинну акцію, яка піддає загрозі життя керівника пропагандивної ланки, ти підеш під суд. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — голос Гната зовсім згас.

Грім помовчав і наказав:

— А зараз заступаєш на спостереження за дорогою. Вночі залишаємо хутір.

Гнат у відповідь лише зітхнув.

Решта дня минула спокійно — на дорозі поки ніхто не з’являвся. Гнат не боявся, що солдати можуть зайти зі сторони лісу — це було не в їхньому характері. Адже червоні почувалися тут господарями, їздили скрізь шумно, гуркотливими машинами, з собаками та силою-силенною зброї. Лежачи на горищі, Гнат лаяв себе останніми словами за те, що порушив правила, але глибоко в душі все одно гніздилося задоволення від здійсненої помсти. Хай буде що буде, але Маркелов отримав те, на що давно заслужив.

Грім із Зотом збирали найнеобхідніше.

— І куди ми? — питав художник.

— Поки що в лісову землянку. А за кілька тижнів нам підготують нову криївку. Там зазимуємо.

— Ну а тут?

— Тут влаштуємо склад. Будемо зберігати готові агітаційні матеріали. Це безпечно для господарів і корисно для нас.

Зот вкладав до валізки свої різці та готові кліше.

— Ти Гната не карай, добре? — попрохав він раптом. — Хлопець гарячий. Не до шмиги йому малювання.

— А кому до шмиги? А вам до шмиги по криївках на дерев’яній нозі? Чи він якийсь особливий, що треба догоджати?

Втім, голос Грома звучав спокійно, майже примирливо, у його словах не чулося звичної суворості. Зот сховав посмішку у своїх пишних вусах:

— Діло молоде. Подорослішає, то звикне.

— Подорослішає... — пробурчав Грім.

Антося почула про від’їзд дядька Зота і не змогла стримати сліз.

— Не плач, маленька, я ще повернуся, — пообіцяв Зот, витираючи їй очі рукавом своєї сорочки.

— Точно? — перепитала дівчинка.

— Точно, — пообіцяв Зот.

— І навчиш мене добре малювати?

Зот здивовано розвів руками:

— А ти хіба не вмієш?

— Ні, — покрутила головою Антося. — Я хочу по-справжньому. Як ти.

Зот витягнув з пачки аркуш паперу і поклав перед дівчинкою. Потім видобув олівець.

— Тоді тренуйся, а я буду збиратися.

— А що малювати? — Антося витерла сльози і зосереджено нахилилася над папером.

— Малюй те, що уявляєш, — Зот говорив, не припиняючи складати речі. — Спочатку художник уявляє, що буде, потім малює його, і тільки потім воно настає.

— Ну? — здивувалася Антося. — А я думала, тре малювати те, що є. Ти ж мене малював. І маму.

— Звісно, — погодився Зот. — Я малюю те, що є, щоб навчитися малювати те, що буде. Ти скоро виростеш і станеш справжньою красунею.

— Як Королівна Сніжка?

— Як Королівна Сніжка. Її теж спочатку намалював художник, а потім уже дівчата захотіли бути такими, як вона.

Антося підняла голову від свого малювання:

— А ти малюєш солдатів, а не королівну.

— Ну звісно. Настане час, і українські солдати підуть в бій, щоб звільнити Україну від ворога. А для того, щоб вони пішли у бій, треба спочатку їх намалювати.

— Ти намалюєш? — Антося, як завжди була допитливою.

— Я намалюю. І ти. І Гнат.

— А дядько Гнат не вміє малювати, — засміялася дівчинка.

— Він навчиться, — пообіцяв Зот.

Устина з бабою Мартою поралися на кухні, готуючи останню вечерю та збираючи посуд і харчі в дорогу. Вони майже не розмовляли між собою, звертаючись тільки за необхідності: «передай», «відійди» чи «принеси».

— Принеси сметани, — сказала баба Марта.

Устина мовчки вийшла з кухні і попрямувала до пивниці, де у прохолоді зберігалися глечики з молоком та сметаною.

Із сутінок виступила сіра постать.

— Устино.

— Грім? — вона відсахнулася. — Ви мене налякали.

Грім дивився на неї з сутінок.

— Я знову порушила конспірацію? — Устина дивилася на нього з викликом.

— Ні...

Провідник був не схожим на себе. Він явно не міг добрати слів, набирав у груди повітря, немовби наважившись на щось, але так й не наважившись, зітхав.

— Ми... ми ідемо сьогодні. Я попрощатися хочу...

— Попрощатися? — здивовано повела бровами Устина. — Зі мною?

— Так, — Грім потупився знічено. — Навряд чи ми ще побачимося.

Це було саме те, про що вона боялася думати, але чому це говорить Грім?

— Ну тоді прощавайте.

Провідник розпрямив праву руку, яку до того тримав за спиною і простягнув її до Устини.

— Ось... — видихнув він.

— Що це? — не зрозуміла Устина. — Квіти?

І справді, суха, завітрена Громова рука тримала букетик квітів — простих, лісових, що можна набрати на будь-якій галявині.

— Так, — кивнув Грім.

— Мені?

Він знову кивнув. Устина трохи завагалася, але взяла букетик і понюхала його.

— Дякую, але це якось...

— Устино, — Грім знову спробував добрати слів. — Я... тобто ви мені... тобто...

Слова знову застрягли десь у горлі. Устина торкнулася квітів пальцями.

— Друже Грім...

— Мене Славком звати, — сказав він.

— Славком? — Устина дивилася на нього, неначе вперше бачила. — Славку, а чого ж ви... ти... раніше мовчав?

— Не можна було, — обличчя Грома напружилося. — Почуття заважають боротьбі. Роблять людину вразливою. Ворог безжальний і може використати кохану людину проти тебе. Боєць за волю України не може дозволити собі кохання.

Голос його змінився, ще хвилину тому ламкий та непевний, він знову заграв знайомими владними нотами.

— А твоя жінка?

— В мене немає жінки.

— Дівчина...

Грім похитав головою.

— І дівчини теж.

Устина звела брови.

— Ти перша... — сказав Грім. — Перша, до кого я говорю. Хоч це і неправильно. Воїн має відкинути почуття. А я не зміг.

— Перша, — луною повторила Устина. — Скільки ж тобі років?

— Двадцять, — сказав Славко-Грім.

— Двадцять?

Устина стояла, немовби громом вражена. Ні, так і справді Громом.

Двадцять років! Цьому завжди суворому, грізному чоловікові, який, здавалося, кожним рухом виправдовував своє бойове псевдо, цьому Грому... лишень двадцять? Вона дивилася на хлопця, немовби бачила його вперше. Немовби полуда спала з очей. І справді, очі, які, здавалося, кололи усіх з-під навислих брів, насправді були прозорими і світлими, а на обличчі замість чоловічої щетини пробивався юнацький світлий пух. Боже, і як вона одразу не розібралася!?

— А скільки ти думала? — запитав Грім.

— Сорок, — чесно зізналася вона. — Чекай. Але якщо ти, якщо я тобі... то чого ж ти на мене завжди сварився?

— Це я на себе сварився, — хлопець опустив очі. — Думав, здолаю себе. Та не здолав.

Устина не могла прийти до тями від почутого. Вона давно вже звикла вважати Грома чимось неуникненим — як мороз узимку чи вітер восени. Він лютує — а ти міцніше запинайся, та роби своє. І раптом...

— Ти будеш про мене згадувати? — запитав Грім. Очі його дивилися просто на Устину.

— Буду, — сказала вона.

Потім помовчала і раптом, ступивши крок вперед, поцілувала хлопця у чоло.

Проводжати гостей вийшли всі втрьох — Устина, баба Марта і Антося, яка навідріз відмовилася спати, коли її любий дядько Зот поїде з хати. Зота посадили на велосипед, за який Грім виплатив господарям бофонами, бо радянських грошей було обмаль. Устина спробувала протестувати проти цього, але хлопець так подивився на неї, що слова застрягли у горлі. На багажник приторочили мішок із харчами та сумку із художницьким знаряддям. Мішки з речами повішали за спини, зброю — на груди. Гнат взявся за кермо велосипеда.

— Ну що ж, дякуємо за гостинність, — сказав Грім. — Пробачте, коли щось було не так.

— Це ви пробачте, — луною відгукнулася баба Марта.

— До криївки будуть приходити люди. Ви робіть вигляд, що їх не помічаєте. Добре?

— Добре, — кивнула Устина.

— Ми обов’язково переможемо! — пообіцяв Грім.

І раптом Антося зірвалася з місця та підбігла до Зота. В руках вона тримала ляльку. Свою улюблену Сніжку.

— Візьми! — вона тицьнула свій скарб до рук Зота. — Буде тобі замість мене.

Зот нахилився до дівчинки.

— Бери-бери!

Він взяв ганчір’яну ляльку до своїх заскорузлих рук.

— А ти з ким залишишся? — запитав Зот.

— В мене є Мотря, — сказала Антося. — Мама пошиє їй нову сукню. Бери!

Зот заховав ляльку за пазухою і погладив Антосине волосся. Вона притислася до його руки.

— Згадуйте про нас! — хрипко сказав Грім.

І вони рушили, швидко розчиняючись у темній волинській ночі.

Поклавши Антосю спати, жінки взялися прибирати у хаті, щоб назавжди заховати сліди перебування тут партизанів — недопалок, брудні після вечері миски, ба навіть волосини. Поралися мовчки, і лише Устина іноді зітхала та знову бралася до роботи.

— У тебе з ним хоч було? — несподівано запитала баба Марта.

Устина завмерла з полумиском в руках.

— З ким?

— З ким... з художником безногим. Бачила, як ти на нього дивилася. Як кіт на сало.

Устина форкнула.

— Що ви таке гуворите?

Баба Марта кинула витирати стіл і присіла на лаву.

— А що я гуворю? Правду. Жіноче діло — дітей родити.

Устина мовчки продовжувала мити посуд.

— Чого мовчиш? — запитала баба Марта.

— Як вам не соромно? — Устина мотнула головою, відкидаючи мокру прядку з лоба. — Хоч би сина свого згадали, я ж його дружина.

— Його вже сім год нема. А ти жінка молода. Тобі родити тре.

Устина зупинилася і обернулася до свекрухи.

— Що значить родити? Од першого-ліпшого?

— Чого це од першого? — баба Марта говорила спокійно, неначе про щось буденне. — Він чоловік ставний. Художник. Йому теж, мабуть, несолодко з одною ногою під землею ховатися. Аж страшно, як подумаю. А без жінки чоловікові ще гірше, ніж без ноги. Тож і взяли би своє, раз між вами така симпатія. Бо перший — не перший, а другого може й не бути. Скільки уно повбивали, а хто просто без сліду згинув, як мій Миколка.

— Чув би він... — пробурмотіла Устина.

— А може, й чує. На небі все чують, — зітхнула баба Марта. — Але він би зрозумів. Він тебе любив і не хотів би тобі самотньої долі.

— І я його любила, — відізвалася Устина.

— Але його немає, а ти є. І як не народиш, то так і залишишся старою вербою, як оце я.

Баба Марта зітхнула. Устина витерла руки об фартух та подивилася на свекруху із викликом:

— Мамо, що ви оце торочите про те, коб родити, про дітей, а в самої крім Миколи дітей не було?

— Так на то й кажу, коб ти не повторила, — вона важко сперлася на стіл. — Я вже на сьомому місяці була, коли налетіли поляки, стали нашого батька мордувати. Я до них, а один драгун мене ногою в живіт. Ну я й скинула. А більше вже понести не змогла, — вона відсунула лаву і зробила крок до дверей. — Піду я. І ти лягай. Все одразу не пуробиш.

— Ляжу, — сказала Устина.

А потім довго стояла, дивлячись на двері, що за ними зникла бабка Марта.