Паперові солдати

26

Осінь видалася ранньою — ще тільки пожовкло листя, а вже прийшли нічні приморозки. Тому Устина замотала Антосі голову вовняною хусткою, хоч як мала противилася:

— Ой, шорстке! Ой, колеться!

— Нічого, потерпи. Зима на носі.

— У кого на носі? — Антося зробила круглі очі.

— У тебе. Зима на носі у Антосі, — Устина пальцем торкнулася доньчиного носика.

— Я не хочу зими.

— І я не хочу. А де дітися.

Перший клас, до якого цього року пішла Антося, пройшов медогляд просто у сільській школі, куди задля цього приїхали лікарі. Але як на гріх саме того дня Антося не була на уроках, і от тепер доводилося везти її до Клевані. Не зручно, але що поробиш — радянська влада дуже прискіплива до документів.

Попутною підводою вони доїхали прямо до лікарні — пощастило, що візникові треба було навідати там жінку, отож він і не взяв з попутників ніякої плати окрім, звісно «дякую», яке Антося повторила, мабуть, разів зо п’ять, аж дядько засміявся:

— На стільки я не наробив.

Людей у поліклініці було багатенько, тому начекалися, поки потрапили до кабінету, а там «роздягайся», «дихай — не дихай», «скажи: А-а-а».

— Ходи сюди, ми тебе зважимо, — сказала медсестра.

— Для чого? — здивувалася Антося.

— Як це, для чого. Щоб побачити, чи ти здорова, треба тебе зважити.

— Як нашу льоху різали, теж зважували, тільки не всю, а шматками, — Антося підійшла до ваги.

— Не бійся, тебе не будемо різати, — медсестра засміялася.

Врешті Устині видали складений удвоє аркушик з Антосиним прізвищем та печатками.

— Ваша дєвачка здарова, — сказала лікарка.

— Мене звати Антося, а не Дєвачка, — обурено сказала Антося.

— Антосю, дєвачка — це не ім’я, це «дівчинка» по-російськи, — нахилилася до неї Устина.

— Нічіво, в школє научітца, — лікарка нещиро посміхнулася.

Після лікарні вони зголодніли, тому Устина видобула з сумки пиріжки, що завбачливо взяла з собою. Поїли тут-таки, біля лікарні, сидячи на лаві.

— А дядько Зот до нас більше не повернеться? — раптом озвалася Антося.

Устина тривожно озирнулася, але, на щастя, нікого поруч не помітила..

— Мовчи. — сказала вона тихо. А потім гучно додала. — Зайдемо ще в магазин, треба взяти мила і гасу.

Антося мовчала, ображено надувши губи.

— Ходім, — підштовхнула її Устина.

Магазин був недалеко, але Антося весь час відставала.

— Воруши ногами, бо не встигнемо, — Устина міцно взяла дочку за руку і тут побачила процесію.

Сіру шкапу, запряжену у підводу, вів за повід солдат. Поруч із підводою виступало двоє офіцерів — одного з них, капітана Маркелова, Устина впізнала. Позаду ішло ще троє військових і один цивільний із чіпкими очима. Він уважно оглядав перехожих, що, побачивши підводу, намагалися відвернутися чи опустити обличчя.

Бо на підводі, накриті рядном, лежали людські тіла.

— Партизанів побитих везуть, — сказала бабуся біля ґанку крамниці.

— Замовкніть, мамо. Бо біду накличете, — прошипіла їй молодиця, що стояла поруч.

Устина зробила крок у бік, затуляючи Антосю, якій не годилося дивитися на таку картину, і раптом помітила, що з-під рядна на підводі визирає дерев’янка — саморобна, стоптана на кінці, засмальцьована дерев’яна нога. Її не можна було ні з чим сплутати. От підвода похитнулася на вибоїні, і дерев’янка стукнула об борт.

Устина пополотніла, але миттєво відвернулася, щоб не побачив той цивільний, бо знала, що цього він і чекає — аби упізнали, аби виказали себе, а тоді — справа, суд і Сибір. Устина рвучко розвернулася і присіла біля дочки, затуляючи її від процесії.

— Давай хустку поправлю.

— Вона вже поправлена, — заперечила Антося, але марно, мама й не збиралася її слухати.

— Стій спокійно!

Устина розв’язала вузол і взялася по-новій намотувати хустку, спиною відчуваючи погляд цивільного.

— Отак, зара я поправлю.

У міру наближення підводи Устина розвертала дочку так, щоб вона не могла побачити страшного вантажу під рядном. А коли колеса прорипіли за спиною, раптом підвелася і знову вхопила доччину руку.

— Ходім!

— Куди? А магазин?

Але Устина швидким кроком уже ішла геть, тож дитина підстрибом ледь встигала за нею.

— Ти ж казала, що тре мила і гасу, — Антося була здивована такою поведінкою мами.

— Іншим разом, — замість пояснень кинула та.

За їхньою спиною, далеко позаду підвода зупинилася, і солдати почали знімати з неї тіла убитих. Їх клали на землю, спираючи на паркан, щоб було видно обличчя. Чоловік у цивільному стояв поруч, роблячи вигляд, що курить, а сам насправді уважно спостерігав за перехожими.

— Бери двох бійців, — наказав Маркелов лейтенанту з клеванського відділу. — Збирай людей з усіх хат. Подивимося, чи нема тут знайомих цих бандитів. — Маркелов нахилився над підводою і дістав полотняну ляльку з ретельно намальованим обличчям та червоним бантиком у зачісці. — І дітей, обов’язково дітей хай беруть. Може, дізнаємося, чия це лялька.

І Королівна Сніжка лягла на пожовклу траву поруч із тілом художника.