Паперові солдати

18

Двір перед райвиконкомом був заповнений інвалідами. На милицях і з ковіньками, з дерев’яними протезами та обмотаними ганчір’ям культями, у старій військовій формі, піджаках чи свитках, напрасовані по-святковому чи задрипані, тридцяти- й сімдесятирічні — усі зібралися тут.

Капітан Маркелов вичитував оперові Клеванського відділу:

— Твою мать! Ти кого мені привіз! Сказано було: одноногих, а ти кого припер?

Поруч із опером на дерев’яній каталонці з підшипниками замість колес сидів інвалід без обох ніг і здивовано переводив очі з одного офіцера на іншого.

— Так я думав...

— Думав? Думаю тут я! А ти повинен виконувати накази! Зрозумів?

— Так точно.

Повз паркан, тримаючись за велосипед із сумками на кермі проходила Устина і, опустивши очі, як це вміють лише жінки, уважно розглядала незвичну картинку.

— Ти до одного рахувати вмієш? — Маркелов уже майже кричав на лейтенанта. — Скільки в нього ніг?

Той опустив очі на інваліда.

— Ні одної.

— А сказано було скільки?

— Так я...

— Що «я»? Головка від сам знаєш чого! Ну як з такими людьми працювати?! — Маркелов обурено стукнув себе по стегну.

Устина з першого погляду впізнала капітана, який приїздив до них на хутір, але вигляду не подавала, і повільно ішла, прислухаючись до розмови.

— Ти б мені іще безрукого привіз! Безрукий художник! — Маркелов плюнув собі під ноги. — Добре. Зараз бери мій мотоцикл та мотай у Млинів, попередь, щоб завтра нам безруких та безногих не везли. Тільки тих, що без однієї ноги. Затямив?

— Так точно.

Устина неспіхом продовжувала чимчикувати вулицею, серце її калатало, але на щастя, цього ніхто не міг почути. Лише коли сховалася за рогом, вона сіла у сідло велосипеда та щосили натиснула на педалі.

А тим часом у приміщенні райвиконкому двоє чиновників уважно вивчали документи, взяті з шерехатих долонь інвалідів, та робили якісь помітки у журналі.

— Для чого це нас викликають? Кажуть, пенсію будуть добавляти? — поцікавився сивий дід, що втратив ногу іще на Першій світовій.

— Розбіжався, — буркнув вилицюватий сухоребрий чиновник, підняв дідове посвідчення і подивився на фото. — Ану, підніми голову, щоб тебе одразу було видно.

За спиною чиновників скромно, щоб не привертати уваги, сидів капітан Стекляр та жінка зі змореним обличчям. Капітан запитально подивився на жінку, і та заперечливо похитала головою.

— Ти, Волошина, краще пригадай, де ховається твій Хасевич, — сказав Стекляр погрозливо. — Бо ми його все одно знайдемо, рано чи пізно. А якщо з’ясується, що ти нас дурила, пожалкуєш.

— Я вам все сказала, — уперто зчепила губи жінка.

— А що він одноногий, забулася?

— Так ви не питали, — жінка, подивилася на чергового інваліда і знову заперечливо похитала головою.

— Дивися, бо коли що, ми тебе судити не будемо. Радянський суд у нас надто гуманний до таких, як ти. А знаєш, що ми зробимо? — Стекляр схилився до її вуха. — Ми тебе випустимо, і ваші ж поріжуть тебе на шматки за те, що продалася.

— Я не продалася. Ви мене надурили.

— Це ти їм розкажеш. А ми тобі подяку випишемо за цінну співпрацю, і в газеті статтю, зрозуміла?

Жінка зміряла його поглядом, а потім заперечливо покрутила головою.

— Що? — загрозливо запитав Стекляр.

— Не той, — жінка показала пальцем на чергового інваліда.

— Ну що? — до кімнати зайшов Маркелов і, відштовхнувши двох одноногих, приєднався до колеги.

— По-моєму, це порожняк, — зітхнув той. — Не може він отак відкрито жити під чужими документами.

Маркелов дістав портсигар, пригостив цигаркою Стекляра і закурив сам.

— Гей, там, зробіть перерву на п’ять хвилин! — гукнув він чиновникам. — Вже в очах темно від цих безногих, — він глибоко затягнувся і обернувся до Стекляра. — А мені здається, що насправді — це ідеальне прикриття. Хто подумає на каліку? Сидить собі на дворі, під сонечком гріється, а вночі малює, паскуда.

— Ну, тоді треба і в Рівному всіх перевірити. Не тільки в районах.

— Теж правда. Будемо перевіряти.

Стекляр випустив густе кубло диму.

— Шуму багато. Заховається іще глибше.

— А отут ти неправий, — Маркелов додав до кубла диму величеньку хмару. — Від шуму він навпаки, заметушиться і видасть себе. Повір моєму оперативному досвіду.

— Досвід до справи не пришиєш, — Стекляр не любив шуму, він волів зайвий раз подумати, вивчити інформацію, але начальство постійно підганяло та вимагало оперативних заходів. — Ти знаєш, скільки з війни повернулося безногих?

— Ні.

— І я не знаю.

— Так заразом і порахуємо, — засміявся Маркелов, потім раптово посерйознішав. — Ні, ну ти мені, Борю, скажи, що це за люди? Інвалід, без ноги, ледь ходить, а все одно воює проти радянської влади. Йому б пенсію отримувати — а воно по лісах ховається, вошей годує. От скажи, Волошина, що ви за люди, га?

Жінка підвела на нього свої сірі від утоми очі.

— Українці, — тихо сказала вона.