Паперові солдати

2

Липень видався спекотним, так що відкрита кватирка кабінету не рятувала від струмків поту під кітелем, а для того, щоб комірець до кінця дня не перетворився на брудну ганчірку, доводилося підкладати під нього носовичок — хай навіть ціною порушення статуту, але це допомагало. У цю пору єдиним місцем, де можна було трохи відпочити від всеприсутної спеки, слугувала тюрма, яка після остаточного знесення замку Любомирських, залишилася найвидатнішою спорудою міста Рівного. Зведені понад сто років тому товсті камінні стіни оберігали камери від сонячного світла. А у прохолодних темних підвалах знаходилися кімнати для допитів, де офіцери управління МҐБ охоче, навіть по декілька разів на день, допитували ув’язнених. Звісно, нічні допити вважалися ефективнішими за денні, але зрештою офіцери — теж люди, тим більше, що націоналістичній гадині все одно скоро прийде гаплик, банди УПА після ліквідації свого главаря Шухевича доживають останні дні.

Старший лейтенант держбезпеки Борис Стекляр не поспішав ставити запитання підозрюваному, насолоджуючись вогкою прохолодою підземелля. Перед ним на прикрученому до підлоги стільці сидів сухоребрий хлопець, приконвойований з Костополя, а на столі лежала листівка, яку знайшли у його кишені.

— Людей у ярма запрягли, — Стекляр вивчав білі літери на чорному тлі, яке символізувало пашу. Зверху на паші стояла родина, запряжена у плуг, яку підганяв батогом черевань із написом «ВКП(б)» на грудях. — Ну і хто ж, на твою думку, запряг людей у ярма? — підняв він очі на хлопця.

Той жалібно скривився:

— Дядю, пустіть! Це на бакун. Їй-бо, не дивився, що намальовано. Дядю...

Усі вони так кажуть: «На бакун», тобто на махорку по-тутешньому. «Знайшов, не бачив, не чув» — стара пісенька. Стекляр підвівся з-за столу, і хлопець одразу боязко скулився:

— Не бийте, дядю!

Стекляр посміхнувся. Мабуть, колеги з району не дотримувалися інструкції, яка забороняла застосовувати фізичні засоби впливу до малолітніх. Осьо і сорочка порвана на спині. Ну, їм там, звісно, можна, бо до начальства далеко, а тут, у Рівному, спробуй-но порушити правила — одразу хтось настукає, і матимеш гембель. Бити малолітніх не можна. Заборонено. А тому для допитів вигадали інший спосіб — високий стілець із сидінням, нахиленим вперед. Якщо на такий посадити шмаркача і руки звеліти покласти попід стегна, то за півгодини м’язи дерев’яніють так, що й бити не треба.

Проте цьому цуценяті не варто знати таких подробиць. Хай боїться биття, коли так йому зрозуміліше. Старший лейтенант держбезпеки заклав руки за спину і повільно обійшов підозрюваного по колу. Той слідкував за ним переляканими очима і судомно здригався, чекаючи на удар.

— Де ти взяв листівку?

— Най... найшов.

— Це я вже чув і більше чути не хочу. Ну?

Зазвичай з такими справами розбиралися на місцях. Протокол, допит, зізнання, стаття 54-10. Але цього чомусь переправили до області. Такий сміливий, що не зізнався? Стекляр кинув оком по худорлявій хлопцевій фігурі і недовірливо скривив губи. Цей шмаркач не витримає навіть щигля по лобі. Значить, колеги хочуть зняти з себе відповідальність. Значить, це чийсь синок чи хрещеник. Якогось бонзи. Піймали з листівкою, то де дітися — як відпустиш, на тебе самого напишуть, а як посадиш, то матимеш клопіт із місцевим начальством. Кому воно треба? От і посилають в область: хай там розбираються, а ми вмиваємо руки. Понтії Пілати костопільського розливу.

Стекляр підійшов до хлопця, взяв його за підборіддя:

— Ну?

І тут на столі задзвонив телефон.

— Слухаю!

— Товаришу старший лейтенант держбезпеки! Вас викликає начальник управління.

— Зрозумів. Буду.

Шмаркач на стільці вже доходив до кондиції, але що поробиш — начальство є начальство. Стекляр викликав конвойного, ретельно помив руки, як завжди робив це після допитів, та швидко попрямував до будинку управління, який причаївся поруч із тюрмою. Зручно, далеко ходити не треба. Якби ще не клята спека.

В кабінеті начальника управління крім господаря його зустріли двоє людей. Один — кремезний капітан з шишкуватою головою — оперуповноважений, здається, з Клевані, от тільки прізвище вилетіло з голови. Другий — зализаний, немов школяр-відмінник, старлей, що його Стекляр ніколи до того не бачив, це точно, бо зорову пам’ять він мав відмінну, найкращу у новосибірській школі контррозвідки.

— Старший лейтенант держбезпеки Стекляр! За вашим наказом прибув!

— Сідай, — опасистий полковник Шевченко вказав рукою на найближчий до себе стілець із м’яким шкіряним сидінням. — Читай, — він посунув до Стекляра аркушик з шапкою «Министерство государственной безопасности СССР».

Ого! З самої Москви!

— Вголос читай! — наказав полковник.

— Обласним управлінням МҐБ, — Стекляру від хвилювання стисло горло, і він прокашлявся. — Обласним управлінням МҐБ. Ці малюнки підкидають до посольств делегатам сесії Генеральної Асамблеї ООН. Задум провокаторів — переконати громадську думку Заходу, що на Україні немовби йде масова збройна боротьба проти Радянської влади. Ваше завдання: розшукати автора малюнків і припинити його антирадянську діяльність. Міністр МҐБ СССР Абакумов.

У кабінеті запанувала тиша, усі присутні ніби перетравлювали почуте.

— Розумієте, що це означає? — перепитав полковник, багатозначно постукавши пальцем по зеленому сукну стола.

Усі офіцери кивнули головами.

— Ні, ви не розумієте, що це означає. Шість років, як ми перемогли Гітлера! Як поставили на коліна половину Європи! І що?

Полковник обвів очима присутніх, гості опустили голови, наче відчуваючи свою провину за цю прикрість, і лише Стекляр сміливо зустрів погляд начальства.

— Товаришу полковник, — почав він.

— Ну? — голос Шевченка задзвенів грізними нотками.

— Там написано про малюнки...

— Ну?

— А про які саме? Бо коли шукати художника, то треба побачити малюнки...

Полковник гмикнув:

— Кхм. Ну звісно, малюнки, — він видобув з конверта аркушики фотокопій і щиглем послав їх гладкою стільницею у бік підлеглих.

Офіцери схилилися над столом, роздивляючись. Це були листівки, карикатури, побутові сценки, за стилем дуже схожі на те, що десять хвилин тому Стекляр бачив у кімнаті допитів. Малюнків було багато. На них — люди з автоматами і прапорами, гострі, заламані фігурки селян, гротесковані постаті жирних радянських чиновників та міліціонерів. А головне — написи. «Воля народам! Воля людині!», «Слава Україні! Героям слава!».

— За Українську Самостійну Соборну Державу! — вголос процитував полковник. — Самостійну! І це на сьомому році Перемоги! На тридцять третьому році Революції!

— Ну, такого і в нас багато ходить, — зауважив клеванський капітан. Стекляр пригадав його прізвище. Здається, Маркелов.

— І що, пропонуєш цим пишатися? — полковник Шевченко знову почав метати блискавки. — Питання в тому, чому воно в нас досі ходить?

— Друкують десь, — розвів руками Маркелов. У розмові з начальством він тримався по-простецьки, мабуть, за браком в арсеналі інших інтонацій.

— Друкують, — передражнив підлеглого полковник. — Ти мені знайди, де друкують і хто малює! Зрозуміло?

— А може, це не в нас? Може, в іншій області або з-за кордону присилають, — продовжив свої невигадливі міркування капітан.

— Може, — погодився Шевченко і недобре зіщулився. — А може, і у нас. А може, під носом у тебе в Клевані, — голос полковника знову загримів. — Сидить, розумієш, і малює, а ти й не знаєш.

Молодші за званням перезирнулися, відчувши раптову зміну атмосфери у кабінеті, а капітан лише знизав плечима — начальственна гроза явно не справила на нього жодного враження:

— Та хіба за кожним наглянеш?

— А за кожним і не треба, не кожен малювати вміє, — єхидно зауважив Шевченко і рішуче ляснув долонею по столу. — Одне слово, в управлінні створюється спеціальна оперативна група у складі: капітан держбезпеки Маркелов.

— Я! — підхопився той.

— Старший лейтенант держбезпеки Мудрицький, прибув до нас з Ніжина.

— Я!

— Та старший лейтенант держбезпеки Стекляр.

— Я! — звівся на рівні Стекляр.

Полковник уважно оглядів усіх трьох офіцерів, що виструнчилися біля столу.

— Керівником групи призначається... — він зупинив свій погляд на капітані і, дивлячись просто йому в очі, сказав, наче викарбував, — старший лейтенант держбезпеки Стекляр.

Капітан Маркелов здивовано скосив очі на молодшого за званням, а той і вухом не повів, ніби такого рішення й очікував, лише козирнув за статутом:

— Єсть!

— І не треба дивуватися, — пояснив полковник, оглядаючи підлеглих. — У цій справі потрібна мозга. А мозга у нас — Борис.

Для роботи оперативній групі виділили окрему кімнату на третьому поверсі — невелику, однак три столи там вмістилися. Окрім цього керівник групи старший лейтенант Стекляр наполіг на ще одному столі — для матеріалів. Він любив тримати все перед очима, тоді зорова пам’ять працювала краще і підказувала асоціації, яких не дасть жодна дедукція Шерлока Голмса. Крім того за цим столом зручно було збирати наради всієї групи. Тоді стільці виставлялися з робочих місць на середину. Саме так зараз розташувалися усі троє — капітан та двоє старших лейтенантів.

— Давайте знайомитися ближче, — почав Стекляр без зайвих церемоній. — Мене, як ви вже знаєте, звати Борис. Капітан Маркелов оперуповноважений з Клевані, а ви...

— Мудрицький Михайло Олексійович, — відрекомендувався прилизаний. — Відряджений до вас із Ніжина.

— Чим займалися?

— Оперуповноважений, самі знаєте.

— Можна на ти.

— Так точно. — Слухняно погодився старлей, але перед тим, як почати наступну фразу, поворушив губами, неначе тренуючись. — Сам... знаєш, недобиті поліцаї, старости, націоналісти. Але в нас там тихіше, не те, що тут.

Маркелов реготнув:

— Це ти ще у селах не був. Зараз у нас спокій, а ще два роки тому я взагалі боявся один вночі ходити. Їх місцеві так і називають — нічні.

Стекляр зміряв оком русявого ніжинця:

— Ну а на фронті чим займався?

— В політвідділі, — опустив очі той. — Бібліотекарем.

— Ого! — присвиснув Маркелов. — Оце герой!

— Відставить! — скомандував раптом Стекляр.

— Старлей, це ти кому команди роздаєш? — підскочив зі стільця обурений Маркелов. Не тільки званням, але й габаритами він явно переважав керівника групи, і це не віщувало нічого доброго.

— Не старлей, а Борис, — несподівано м’яко відповів Стекляр. — А тебе як?

— Михайло, — просопів Маркелов, і, не знайшовши іншого продовження розмови, невдоволено всівся на місце.

— Так-от, Михайле, нам доведеться працювати разом, а значить сваритися не варто. Це заважає роботі.

Стеклярові, який пройшов війну артилеристом, теж не сподобалося «бойове минуле» ніжинського колеги, але він згадав дитячу приказку про комаху, з якої добра хоч трохи, і вирішив, що бібліотекар згодиться для ведення документації — роботи, яку ненавидить будь-який слідчий, а тим більше оперативник. Так що начальник управління насправді не помилився зі складом групи: бойовий опер Маркелов буде займатися силовими операціями, паперова душа Мудрицький фіксувати все для справи, а керівник, або «мозга», як назвав його полковник, — аналізувати і скеровувати.

— Отже, — Стекляр поклав на стіл фотокопії малюнків невідомого художника. — Які будуть пропозиції? Почнемо з Михайла, який ніжинський.

Мудрицький тильним боком долоні витер піт з чола. В кімнаті стояла задуха.

— Пробачте, але я не знаю тутешньої ситуації. Якби взяти Ніжин, я би почав з інтелігентів. З них багато хто малює.

Маркелов, що мав приємну властивість швидко відходити від суперечок, видобув пачку цигарок.

— Будеш?

— Дякую, не курю, — ввічливо відмовився Мудрицький.

— Ніжний ти, ніжинський, — несхвально сказав капітан, сам закурив і дав прикурити Стекляру. — Інтелігенти — це у вас в Чернігові. А тут чим задріпаніше село, тим більше цієї націоналістичної зарази.

— Що пропонуєш? — запитав Стекляр, пустивши дим.

— А що пропонувати? Взяти бійців та потрусити хутори. Десь там він сидить, слово даю.

— А як не знайдеш?

— Іще потрусити. Знаєш, груші іноді довго трусять, поки попадають.

Від вогню цигарок, здавалося, в кабінеті стало іще спекотніше. Стекляр підійшов до вікна та відчинив його навстіж, благо дивилося воно у внутрішній двір, а тому боятися чужих людей не випадало.

— Ну нехай. А як ти зрозумієш, що впіймав того самого художника? Навіть якщо впіймаєш?

— Ну як, — Маркелов на мить розгубився, — Він сам скаже.

— А якщо не скаже?

— Мені скаже, — запевнив капітан і рефлекторно стиснув кулак.

— А якщо скаже, а листівки потім знову підуть? Це ж ООН, Америка. Ми відрапортуємо, що впіймали, а він насправді десь у США сидить, чи у Мюнхені під американським крилом.

Мудрицький, неначе у школі, підняв руку:

— Дозволите?

— Валяй, — сказав Маркелов розважливо, і осікся, дивлячись на молодшого за званням керівника групи.

Той кивнув.

— Наскільки я зрозумів, шукають не лише у нашій області?

— Правильно зрозумів.

— Тоді, може, варто встановити зв’язки з іншими групами, щоб координуватися?

— Мабуть, що варто. Але поки що нема чого координувати.

Маркелов підійшов до вікна і влаштувався з цигаркою на підвіконні поруч зі Стекляром.

— Ну добре, мозга, а ти що пропонуєш?

Той видобув з-під комірця мокрий вже носовичок, акуратно розклав його на підвіконні для просушки, а на зміну видобув свіжий із нагрудної кишені. І лише потім відповів:

— Знаєш, Михайле, я вважаю, що впіймати когось можна лише тоді, коли знаєш, кого ловиш.

Маркелов здивовано змахнув руками:

— Як це, кого? Художника.

— А звати його як?

— Звідки я знаю?

— Отож, — Стекляр акуратно склав свіжий носовичок у довгу смужку і взявся засувати під комірець кітеля. — Зрозуміло, я не відкидаю твоєї пропозиції. Потрусити хутори ніколи не зайве. Але для початку треба з’ясувати особу того, кого ми шукаємо... Старший лейтенант Мудрицький!

— Я! — відгукнувся ніжинський бібліотекар.

— Напиши, будь ласка, рапорт до керівництва і попрохай, щоб до нас передали усі нелегальні матеріали, вилучені у населення. Особливо ті, де є малюнки чи щось подібне — журнали, газети, листівки.

— Єсть! — старлей сів за свій стіл і вмокнув перо у чорнильницю.

— І ще, — Стекляр затягнувся цигаркою і випустив за вікно довгий струмінь диму. — Зроби відношення до господарської частини, щоб нам виділили друкарську машинку. Бо документів, я бачу, буде до чорта.

— Навіть відсотків на двадцять більше, ніж до чорта, — хихотнув Мудрицький, який у цій справі безсумнівно почувався докою.

Вдалий жарт ніжинця оцінив навіть капітан Маркелов, реготнувши:

— Це точно.

А керівник групи лише посміхнувся.