7

Усі начальники однакові — щойно давши завдання, одразу вимагають результату. Складна розшукова справа потребує занурення, обмірковування, а коли тебе мало не щодня підганяють, бо «Москва вимагає», багато не поміркуєш.

Після чергового сеансу спонукання старший лейтенант Стекляр нагадав керівництву про висловлене ще при призначенні прохання направляти до нього усі листівки, малюнки та інші графічні матеріали, вилучені у бандитів в лісі та їхніх попихачів у селах. Тепер стимульоване тиском згори розпорядження враз неначе відкрило таємні шлюзи, і стоси паперів на столах почали збільшуватися щодня, погрожуючи перетворитися на звалище. Довелося дати команду Мудрицькому, щоб взявся якось систематизувати їх. І колишній бібліотекар на диво швидко навів лад на столі з доказами.

— Я поділив за жанрами. Тут агітаційні листівки, а тут карикатури і сатиричні журнали.

— Журнали? — не повірив Скляр.

— Так точно. Нам передали два журнали «Український перець» та «Хрін», — Мудрицький взяв зі столу тоненькі книжечки і показав їх керівнику. — Як бачите, «Перець» навіть з кольором.

— Бачу, — Стекляр гидливо скривився.

— Окремо я поклав маленькі папірці з написом «Бофон». Їх дуже багато.

— А ти хіба не знаєш, що таке бофони?

— Ні. У нас в Ніжині їх не було.

Звісно, до Ніжина таке дійти не могло. Хоча націоналістів колись ловили навіть на Донбасі.

— Це щось на зразок грошей, — пояснив Стекляр. — Бойовий фонд — Бо-фон.

— У них і гроші є?

— Не зовсім. Бофонами вони платять селянам замість грошей. Обіцяють заплатити, коли переможуть.

— Це як наші облігації державної позики?

— Ну ти! — обурився Стекляр. — Знайшов із чим порівнювати!

Мудрицький знітився:

— Я лише за механізмом дії, — і швидко повів далі від небезпечної теми. — Осьо парадні портрети.

— Що-що?

— Портрети, — не зовсім впевнено повторив лейтенант. — Парадні.

Стекляр взяв зі столу кілька аркушиків із зображеннями облич і став переглядати.

— І справді. Генерал Роман Шухевич... ти ба, генерал!.. Заступник голови генерального секретаріату УГВР Осип Дяків... Що таке УГВР тобі вже роз’яснили?

— Ні, — покрутив головою Мудрицький.

— Це їхній уряд. Вони собі державу вигадали бандитську. Бачиш, уряд, гроші, портрети керівників... тьху ти! Просто як кіноартистів їх малюють.

— Ось тут брошури з текстами, — продовжував показувати лейтенант.

— Молодець! — підсумував Стекляр. У кабінеті було спекотно, тому він періодично крутив шиєю, щоб піт не заливав комірець.

— Служу Радянському Союзу!

— А тепер бери лупу і шукай на них отаку жучку, — Стекляр потягнувся за олівцем і зобразив на чистому аркушику знак невідомого художника, перехрещені літери X та Н.

— А що це?

— Той, кого ми шукаємо. Ха Ен.

— А що означає Ха Ен?

— Оце ж і треба з’ясувати.

Двері кабінету розчахнулися, і на порозі виник капітан Маркелов. Очі його блищали чи то від прихованого тріумфу, чи від алкоголю. Втім, для вживання алкоголю теж потрібен привід, а значить щось-таки сталося.

— Чим похвалишся? — запитав Стекляр.

— Попа взяли. У лісі служив, — доповів Маркелов.

— А як узнали?

— Ястребки помітили. Вертався, кажуть, з лісу, неначе із грибами, а у самого хрест на шиї. Хто ж за грибами із хрестом ходить?

— Слушно.

— Так він же піп, — не зрозумів Мудрицький. — Попи завжди з хрестами.

Капітан загиготів:

— Ех ти, ніжинський! Для попа хрест, що для тебе погони. Форма. Ти у формі підеш за грибами?

— Ні.

— От і він так само. Якщо з хрестом, значить службу правив, ясно?

— Так точно.

Стекляр пожвавішав:

— Де це?

— Біля Здолбунова.

— Поїхали, я хочу з ним поговорити.

— А можна з вами? — запитав навздогін Мудрицький.

Стекляр з порогу махнув рукою:

— Давай, бібліотекарю. Провітришся, а заразом і оперативної роботи понюхаєш.

Мотоцикл Маркелова стояв на сонці, тому чорне фарбоване залізо розпеклося до краю. Стекляр, сідаючи в коляску, необережно сперся на неї рукою:

— Чорт! На ньому добре яйця смажити.

— Зараз перевіримо! — зареготав Маркелов, займаючи місце за кермом. — Сержант! — гукнув він одного зі своїх бійців. — Бігом, відро води! Одна нога тут, друга там!

Той миттю кинувся виконувати наказ. Маркелов завів двигун. Мудрицький влаштувався у нього за спиною.

— А що за піп? Греко-католик? — влаштувавшись у колясці, Стекляр взявся носовичком витирати піт із карку.

— Та ні. За поляків був у польській церкві, потім, коли переписали у нашу, став у нашій. За німців перейшов у автокефальну, а тоді знов до нашої. Як усі. Сільрада пише, що лояльний до радянської влади.

— Ага, лояльний. Усі вони тут лояльні, — Стекляр промокнув скроні від поту й акуратно склав хусточку до кишені.

Тим часом на дорозі з’явився боєць з відром води. Маркелов, побачивши його, натиснув на газ і рвонув з місця назустріч.

— Сержант! Поливай! — закричав він на повні груди, заглушаючи ревіння двигуна.

Боєць, звиклий вже до витребеньок командира, не роздумуючи, махнув відром і вихлюпнув весь його вміст просто назустріч мотоциклу, а той на ходу врізався у потік води, прийнявши її на пасажирів та розпечений корпус. Пасажири вмить стали мокрими як хлющ. Від несподіваного душу врятувався лише Мудрицький, що сидів позаду водія.

— Бу-га-га-га-га! — несамовито зареготав Маркелов і наддав газу.

Стекляр у колясці зовсім не поділяв його веселощів. Адже мокра форма одразу прилипла до грудей, а комірець перетворився на ганчірку. Щоправда, треба віддати належне: зустрічний вітер швидко охолодив розпечене тіло й техніку, саме тому керівник слідчої групи не став робити зауваження старшому за званням підлеглому, а обмежився несхвальним поглядом.

Десять кілометрів — невелика відстань, але повоєнні дороги не дозволяли мотоциклу проявити всю свою потугу, особливо коли довелося звернути на путівець. Проте за півгодини вони вже в’їхали у село. Бані церкви, яка дивом вистояла у часи боротьби з релігією, слугували добрим орієнтиром. Біля облізлого будинку з червоним прапором Маркелов пригальмував:

— Почекай, я заскочу за секретарем сільради, хай помилується, хто у них тут лояльний.

Стекляр залишився в колясці, Мудрицький зліз із сидіння та запалив цигарку.

На вулиці було тихо, як тільки може бути тихо сонячного літнього дня, коли всі працездатні зайняті у полі, а ті, що не працюють, воліють не лізти начальству в очі. Попід парканом, що оточував помешкання сільської влади, сиділо троє — точніше, це тільки на перший погляд здавалося, що вони сиділи, бо мертві тіла просто притулили до паркану, щоб перехожі могли бачити їхні обличчя. Троє чоловіків, сірих, запилюжених, у всіх на головах чорною засохлою кров’ю позначені отвори від куль. Мабуть, застрелилися, як це заведено у найзатятіших бандитів. Чи то, може, хтось із бійців вирішив на місці звести розрахунки з націоналістами. Звісно, подібні розправи суворо заборонялися, але хіба стримаєш людину, коли вона бачить перед собою ворога, який щойно стріляв у неї або убив її товариша? А при взятті бандитських бункерів бувало всяке — загнаний звір іноді боляче кусає. Звісно, втрати під час подібних операцій не розголошувалися, але кожен працівник МҐБ знав, чим ризикує, коли стикається із націоналістами.

— Хто це? — запитав Мудрицький, який уважно розглядав цю картину. Що то воно — новачок.

— Здогадайся, — ліниво відказав Стекляр.

— Мабуть, убиті бандити. Але не тут же їх убили.

— Не тут, — погодився Стекляр. — А от тепер прояви оперативну кмітливість і спробуй здогадатися, навіщо їх тут розклали?

Мудрицький замислено затягнувся цигаркою:

— Людей полякати?

— Правильно, тільки не полякати, а попередити. А ще для чого?

— Не знаю, — лейтенант знизав плечима.

— Ех ти, ніжинський! Дивися, оно поруч стоїть боєць з автоматом. Охороняє. Думаєш, мертвяки можуть втекти?

— Ні.

— Правильно. Втекти вони, звісно, не можуть, але їх можуть вкрасти.

— Для чого? — здивувався Мудрицький.

— Для того, що тут у кожній другій родині не батько, то кум чи сват у лісі. І вони своїх мертвих хочуть поховати. Зрозумів?

— Так точно.

Стекляр скептично глянув на підлеглого:

— А що зрозумів?

— Що їх тут виставляють, щоб виявити родичів, друзів, визначити таємних спільників.

— Гм. А ти тямущий! — і справді, лейтенант приємно дивував, не лише документи йому даються, значить, діло буде. — Дивися, — показав рукою Стекляр. — Отам під грушкою сидить чоловік у цивільному. Це наш працівник, і він не просто так сидить. Ввечері люди будуть іти з поля, то їх сюди зберуть, щоб показати бандитів, а наш працівник буде уважно дивитися в обличчя — хто як реагує. Жінки, а особливо діти, не можуть себе контролювати, і якщо впізнають, обов’язково проявлять свої емоції. Ну а там далі суд та Сибір. Так ми знищуємо базу постачання бойовиків.

За хвилину повернувся Маркелов, він був один.

— Секретар уже там. Поїхали.

До церкви дісталися за кілька хвилин, але перед тим, як братися до справи, умилися біля криниці, щоб освіжитися після запилюженої дороги. Форма вже висохла на сонці, і про нещодавній душ нагадували хіба мокрі плями під пахвами.

Священик у чорному неновому підряснику смиренно стояв у кімнатці за скромним іконостасом, сержант із наставленою зброєю вмостився за столом, спираючи зброю на семисвічник та підмостивши під руку скриньку з дарами.

— Товаришу капітан! — одразу підхопився сержант.

— Відставити, — махнув рукою Маркелов.

Стекляр, який після вмивання все ще витирав руки носовичком, уважно оглянув служителя культу. Той виглядав зовсім не велично — погаслий погляд, зігнута спина, хіба що борода видавала у ньому духовну особу.

З хорів лунав шум — там тривав обшук.

— Ну що, отче, бандитам служимо? — спокійно, навіть лагідно запитав Стекляр.

— Яким бандитам? — тихо перепитав священик. — У церкві різні люде бувають. Осьо навіть ви прийшли.

— Стара пісенька, — хихотнув Маркелов.

Стекляр скептично скривився:

— От тільки не треба нам тут розповідати, що ви у ризах і з дарами ходили по гриби, — сказав він.

Священик опустив очі.

— Гріх на душу ни візьму, брехати ни буду. Служив я в лісі. Прийшли люди, попрохали. Бо свято Боже.

— А що за люди, не відрекомендувалися?

— Я ни питав.

— Дарма не питали. Зараз часи тривожні, у лісі бандити...

Стекляр підійшов ближче до священика і різким рухом обернув його обличчя до себе:

— Провести у бункер зможеш?

Той на диво спокійно відповів:

— На галявині служив. Як схочете, галявину покажу.

— Бреше, — впевнено зауважив Маркелов.

— А може, й не бреше, — Стекляр подивився в очі служителю культу, але той витримав погляд, і лейтенант поліз до планшета, який за артилерійською звичкою, носив із собою. — Тоді скажіть мені, чи знаєте ви людину, яка це намалювала? — в руці він тримав малюнок за підписом «ХН», на якому двоє військових лежали у засідці між дерев.

Священик оглянув малюнок і похитав головою:

— У нашому селі художників нима.

— А не у вашому селі?

— Ні. Такого не знаю.

Попри постійне «ні», що вилітало з вуст підозрюваного, Стекляр зовсім не дратувався, чи принаймні не давав знати про це. Мудрицький, як і годиться новачку, уважно спостерігав за допитом.

— Ну гаразд. А як ви гадаєте, цей ліс, що тут намальований, він наш чи ні?

Очі священика ще раз пройшлися зображенням:

— Схоже, що волинський. Хоча ліс скрізь однаковий.

— Не скажіть. А чому вам здається, що це Волинь?

Священик знизав плечима:

— Не знаю. Дух у нього наш, тутешній. Мабуть, хтось... — і він зупинився, немовби хапаючи себе за язика.

— Еге ж, — кивнув Стекляр. — І мені так здається. А скажіть, вам не знайомий ніхто з ініціалами Ха Ен?

— Ха Ен? — священик наморщив чоло. — Ха... Є в нас дід Харитон, пасіку доглядає, але як його по батькові, ни знаю...

— Дід не годиться. Ха Ен. Згадуйте.

— Ха... Харлампій. Нима в нас Харлампіїв.

— Може, Хома? — підказав Маркелов.

— А є якийсь список імен на Ха? — поцікавився Мудрицький.

— Так у святках подивіться, — знизав плечима священик.

— У святках? А де вони? — Стекляр іще раз подивувався тямущості ніжинського бібліотекаря.

Служитель культу показав пальцем у куток. Стекляр підійшов і взяв з полиці тоненьку книжечку-календар.

— Як цікаво... — він погортав сторінки, потім кивнув Маркелову: — продовжуйте без мене, — і попрямував до виходу з храму.

— Ну що, паскудо, будеш говорити, чи спочатку тобі зуби вибити? — почувся з-за спини громовий голос капітана.

Стекляр не любив дивитися на те, що в документах називалося «застосуванням фізичного впливу». Куди краще мати справу з підозрюваним вже після такого застосування, коли будь-який рух слідчого викликає в ньому судоми страху. Кожному своє: Маркелову сила, а керівнику психологія. Стекляр вийшов з незатишного приміщення на церковний двір і примостився у тіньку біля криниці, повністю занурений у вивчення церковної книжечки.

— Ти диви! — захоплювався він, вкотре переглядаючи списки християнських святих. — Христофор, Харлампій, Хома, Харитон. Оце і все.

Після повернення до управління МҐБ, Стекляр перш за все наказав Мудрицькому:

— Так, пиши відношення. Просимо допитати усіх підслідних, що проходять по статтям за антирадянську діяльність, чи не відома їм людина з ініціалами Н і X... Розумієш, виявляється, у християнському календарі лише чотири імені на Ха, — пояснював він під стукіт друкарської машинки. — Та й ті зустрічаються лише у старих дідів. А значить що? Значить, наш художник — Ен Ха! Ен Ха, а зовсім не Ха Ен.

Загрузка...