Паперові солдати

5

Улюблена Антосина схованка — за клунею. Там вона зробила велике гніздечко зі свіжого зеленкуватого сіна, що його позичила в корови Ясочки — ну, їй же не шкода, якщо трошки. Зате у сіні зручно сидіти, і колінка об землю не дряпаються, а остюки, що зачепляться за сукню, можна й обтрусити. У цій схованці, щоправда, любить лежати і Бурко, але він завжди посунеться, коли треба. От і зараз побіг ганяти горобці, а на його місці Антося поклала своїх ляльок — новеньку Сніжку і стару Мотрю — це та, що її Бурко затаскав був попід сарай. Так дивно вийшло — цілих дві ляльки — та, що вона її знає змалечку, і нова. Звісно, Сніжку вона любила більше — у Мотрі вже й голова протерлася, і сукенку Бурко порвав, але й стару ляльку вона теж любила, бо та хоч і була неслухняною, зате знала багато Антосиних таємниць.

— Слухайте гарненько, а я вам казочку розкажу, — з цими словами Антося залізла за пазуху і видобула звідти вирізку з польського журналу. Вона показала лялькам картинку з Королівною і гномами. — От бачите? Це казка про тебе, Сніжко. Ти була королівною і такою гарною, що всі заздрили. Я теж такою стану, як виросту. От слухайте. Були собі король з королевою...

Це була улюблена Антосина казка, її часто розповідала мама Устина, а Антося роздивлялася картинку з журналу. Це ж треба так намалювати — як живі! І гноми всі такі милі, особливо Буркотун, він на бабку Марту схожий. Вона теж всейкий час бурчить.

Розповідаючи лялькам історію Королівни Сніжки, Антося позирала на хату, де під стріхою на горищі сидів дядько Гнат. Він часто там ховався. Антося хоч і маленька, але не дурна — і хоч дядько ніколи не признавався, що там робить, але вона знала, що він дивиться на дорогу, чи не йде хтось чужий. Чужі тут на хуторі не потрібні, від чужих нічого доброго не буває. Мама Устина завжди казала Антосі, що до чужих людей підходити не можна, особливо хто у формі, і говорити з ними не можна. А дядько Гнат — не чужий. І той, безногий, — Антося його ніколи не бачила, бо її завжди проганяли з кімнати, коли відкривали ляду, але чула, як стукає дерев’яна нога. Вони не чужі, бо мама Устина дозволяє їм жити у хаті. А дядько Грім завжди сердиться, коли бачить Антосю, і на маму кричить. Йому мама Устина теж дозволяє жити у хаті, але він злий. Сухий, чорний і злий. І на дядька Гната він кричить. А дядько Гнат мовчить. Він великий і добрий. От і зараз помітно, що з-під стріхи поглядає не лише на дорогу, але й на Антосю — певно, теж хоче послухати казку про Королівну та гномів.

Антося уже доходила до улюбленої сцени, де принц цілує Сніжку, коли на землю попід стіною хати щось впало. Вона підвелася, зробила крок і побачила, що там лежить свистулька, зроблена з гілочки верби. Звідки б вона взялась? Антося підняла очі і побачила чоловічу руку, що махала їй з горища. Це дядько Гнат! Вона ж казала, що він добрий. Він завжди щось дарує — то коника виріже, то оце свистульку.

Але раптом щось сталося — на горищі застукали кроки, потім дядько Гнат визирнув зі схову і свиснув.

— Що там? — висунувся на двір дядько Грім.

— Мотоцикл!

— Скоро! — дядько Грім заховався у кімнаті, і звідти зашуміло, зарипіло, ніби переставляли меблі. Дядько Гнат і собі зашурхотів сіном на горищі.

Антосі стало цікаво, і вона вийшла зі схованки на подвір’я. З боку дороги долинало дзижчання, немовби там летів великий хрущ. А над обрієм піднімалася хмарка куряви. Бабка Марта, яка вибирала яєчка в курнику, визирнула, прикривши долонею очі від сонця, а тоді пішла до хвіртки, підтримуючи рукою свій картатий фартух зі знайденими яйцями. Антося подивилася на це, тоді на відчинені двері в хату. А потім тихенько, крок за кроком, прокралася вздовж стіни і прослизнула до кімнати.

Там було порожньо. І лави стояли біля столу як годиться, і килимок над лядою не задирався. Але на столі лежали незнайомі та дивні речі — дошка з малюнком на ній, який хтось почав вирізати ножем, сам ніж дивного вигляду, косий і невеличкий, блюдце з незрозумілою темною рідиною, олівець та перо. Антося уважно роздивилася усе це несподіване багатство, потім обережно макнула перо у рідину і провела по дошці. На дереві залишилася тонка синя лінія.

Біля хвіртки зупинився чорний мотоцикл із трьома військовими в ньому. Солдат у колясці тримав у руках настовбурчений автомат, за кермом сидів офіцер із кобурою на поясі, а за його спиною — ще один солдат з автоматом. Бабка Марта біля воріт зустрічала непроханих гостей.

— Доброго здоров’я! — привітався офіцер, злізаючи на землю. — Я капітан Маркелов, уповноважений відділу МҐБ Клевані.

— І вам доброго здоровля! — відгукнулася бабка Марта. — Ласкаво просимо!

Маркелов махнув рукою солдатам, і ті також злізли з мотоцикла.

— А що, у вас тут все добре? — запитав капітан.

— Та Богу дяка, — баба Марта відкрила хвіртку, військові по одному зайшли на подвір’я та стали роззиратися.

— Ваші всі вдома?

— Дочка пішла до корови. А ми оно з унучкою хазяйнуємо.

— Чужих немає? — капітан Маркелов через віконце зазирнув до хліву.

— Звідки? — баба Марта ішла слідом, так само, підтримуючи фартух. — Ви же нас охоронєєте. Такі ж браві вояки, що гай-гай!

Привідчинені двері сараю зацікавили Маркелова, і він кинув погляд у середину. Там було порожньо і тихо. Капітан глянув на бабу, потім нахилився до її фартуха та вибрав найбільше яєчко.

— Кажуть люди, що бачили в лісі бандитів.

— Господи спаси! — баба Марта перехрестилася. — Не може бути! Скіко год вже не було...

— Може, — запевнив капітан. — Може бути. А хазяїн ваш де?

— Німці забрали, — скрушно захитала головою баба Марта. — Як пішов у сорок четвертому, так ні слуху ні духу.

— Зрозуміло.

Капітан підкинув яйце у повітря, потім спритно впіймав, тоді надбив з гострого боку, акуратно почистив своїми грубими пальцями і взявся пити, не забуваючи при цьому уважно роззиратися навкруги. Він висмоктав усе до кінця і крекнув від задоволення — чи то від смачного яєчка, а чи то від того, що не помітив нічого підозрілого. На щастя, не помітив він і пекучого погляду, який з горища супроводжував кожен його крок.

— Так кажете, не було чужих?

— Та Бог милував, — баба Марта знову перехрестилася.

Чоловік на горищі міцніше стиснув приклад автомата, що тримав попід сіном. Військові тим часом наблизилися до дверей хати, і капітан відчинив їх.

— В хаті є хто?

— Хіба унучка. А так ніц.

Маркелов, зігнувши голову у низькій проймі, зайшов до сіней, зазирнув до порожньої кухні, потім переступив поріг кімнати.

Там за столом, колінками на лаві стояла маленька Антося і зосереджено різала капусту — щоправда невеличким ножем і на маленькій дошці, але зовсім як доросла.

Вона підняла обличчя назустріч гостеві.

— Ти хто? — запитав Маркелов.

— Я Антося, — серйозно сказала дівчинка.

— А що ти робиш?

— Мамі допомагаю.

— Диви на неї!

Капітан гмикнув, обійшов кімнату, уважно оглянув фотографії на стіні.

— А скажи мені, Антосю, ти не бачила тут чужих?

— Чужих? — перепитала дівчинка. — Як ті дяді з автоматами? — вона показала рукою на вікно, за яким стояли солдати і баба Марта.

— Ні, то наші.

— Інших не бачила, — Антося знову нахилилася до капусти.

— А як побачиш, то скажеш?

— Кому?

— Маркелов нахилився до неї.

— Мені.

— Вам не скажу.

— Чому? — зацікавився капітан.

— Бо ви зара пуїдете, то де я вас знайду? Бабці скажу.

— Розумниця, — офіцер похитав головою. — А це що таке? — палець його вказував на блюдечко з чорнилом, що так і залишилося на столі.

— Це? — Антося відклала ніж і вмочила у блюдечко пальчик. — Сік з чорниці, я в лісі назбирала. — Вона облизала його, потім ще раз макнула у блюдечко та простягнула Маркелову. — Хочете?

— Тьху ти! — плюнув той, потім виструнчився і вийшов з кімнати, надягаючи на ходу кашкета. — Поїхали! — скомандував він бійцям, а тоді вхопив ще одне яєчко з баби Мартиного фартуха, підкинув у повітря і спритно впіймав. — Нема чого воду варити. В нас іще багато хуторів.

Біля воріт він помітив Устину, що саме верталася від корови з повним відром молока, питати ні про що не став, а мовчки перехопив з її рук важке відро, одним рухом підняв і взявся жадібно пити через край, так що краєчками губів потекли білі цівки, тоді поставив відро, обтерся рукавом та махнув солдатам, щоб займали свої місця у мотоциклі.

Чоловік з горища проводжав поглядом гостей, і тільки коли вони поїхали, здіймаючи за собою стовп куряви, його рука розпружилася і залишила автомат.

Устина біля ґанку намагалася відтерти чорнило з Антосиних губів — хай там уже з брудним пальцем, а ходити синьогубою дитині не годиться.

— Нахилися трохи, коби сукню не закрапати, — вже і в самої пальці зробилися синіми від цього чорнила, а воно не відтиралося.

Тим часом Грім на горищі вичитував Гнатові.

— Ти коли їх побачив? Га? Чому так швидко під’їхали?

— Так мотоцикл же, — намагався виправдатися той.

— І що? За скільки мотоцикл здолає два кілометри, що від повороту на село? А ти коли свиснув?

Гнат опустив очі. Він і справді задивився на Антосю з ляльками, тому й проґавив, але зізнатися у цьому, звісно, не міг. Тим більше Громові, який сам ніколи не дозволяв собі жодного порушення правил, ба навіть простої вольності. І цього ж таки абсолютно справедливо вимагав від решти.

— Я впізнав цього капітана, — замість відповіді пробурмотів він.

— Якого? — одразу зацікавився Грім.

— Що тут командував. Маркелова.

— Звідки його знаєш? — провідник дивився на бійця гострим допитливим оком.

— Моїх вивозив на Сибір. Мати, батька, сестричку. Усіх. А хату віддали Микольці, нашому стрибку.

Грім потер обличчя рукою, помовчав і врешті мовив:

— Ти, Гнате, облиш ці думки. Маєш задачу від командування — навчитися гравюрі. Маєш задачу від мене — нести варту. Все інше — зайве. Цей капітан, інші — все. Ти служиш Україні, а не зводиш рахунки, втямив?

Гнат сидів мовчки, втупившись у власні коліна. Побачивши, що хлопець затявся, Грім взяв паузу, визирнув у щілину між дошками, оглянув дорогу, що зміїлася до села, — там було спокійно. Потім глянув на співрозмовника — за цей час його поза не змінилася. Провідник повивчав деякий час підлеглого, а тоді суворим та офіційним тоном скомандував:

— Друже Гнат!

— Слухаю, — хлопець підвівся та неохоче виструнчився.

Він був височенький на зріст, і провідникові доводилося віддавати команди немовби знизу вгору — не найприємніша позиція.

— Як командир наказую: викинути з голови всі спогади, думки та плани. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Не так, не так. Як треба відповідати бійцеві?

— Так, друже провідник!

— Оце вже краще. — Грім критично глянув на підлеглого, похитав головою, але більше нічим не висловив свого невдоволення. — Початуєш іще годину, а потім я тебе зміню. І дивися, щоб без помилок!

З цими словами Грім спустився драбиною вниз. Устина витирала доньці обличчя подолом своєї довгої спідниці:

— Що за дитина! Не може на місці сидіти, весь час залізе, куди не тре!

— Чого ж не тре? Цього разу вона залізла саме туди, куди тре, — почувся раптом хрипкий голос.

Усі обернулися. На ґанку стояв чоловік у простій сорочці та вицвілих суконних галіфе. Одна їхня штанина була заправлена у чобіт, а друга — заправлена за пасок, бо на місці ноги виднівся грубий дерев’яний протез. Кінець протеза з гумовою набійкою на ньому впирався у землю. Бліде обличчя чоловіка прикрашали великі виразні очі, що уважно дивилися з-під високого лоба, який непомітно переходив у широку лисину. Невелика світла борідка та густі вуса робили його схожим на стародавні панські портрети.

— Друже Зот! — одразу підхопився Грім. — Вам не можна! Тут чужі!

— Це хто чужий? Жінка, яка нас годує, чи дівчинка, яка нас врятувала? — той, кого провідник назвав Зотом, посміхнувся так, що обличчя пішло зморшками.

Його, мабуть, можна було б прийняти за адвоката чи професора, якби замість простої сорочки перевдягти у костюм з краваткою, і якби не потворний протез.

— Але наказ командування! — заступив був дорогу Грім, проте чоловік уже не зважав на його слова.

— Ну Антосю, ну розумнице, покажися дядькові Зоту! — він сперся на Грома однією рукою, і той, хоч і насупив брови, змушений був допомогти інвалідові спуститися сходинкою на землю.

Зот підійшов до Антосі, що долонькою гладила натерту мамою губу, і нахилився до неї:

— Ану, розкажи, як ти здогадалася, що там лежить на столі.

Антося дивилася на нього по-дитячому серйозно.

— Тебе звати дядько Зот?

Зот кивнув.

— Мама каже, що за собою тре прибирати.

Устина сплеснула руками:

— Антосю, що ти таке говориш!

Дочка обернулася до неї:

— Ти ж мене свариш, коли я лишаю свої речі!

— Правильно, — Зот схвально кивнув. — І мене хай насварить, старого дурня.

— Боже, що за дитина! — Устина лише зітхнула.

Грім уважно зазирнув у обличчя дівчинки і зсунув брови:

— Ти не відповіла на питання. Звідки знаєш, що лежало на столі?

Антося безтурботно знизала плечима:

— А я не знаю. Я побачила, що це не наше. І зробила, коб ті подумали, що воно наше.

Грім недовірливо насупився, а Зот підняв брови:

— То ти не знаєш, що за дошку врятувала?

Антося покрутила головою у відповідь:

— Ні.

Тоді Зот присів на призьбу, виставивши вперед свій протез, потім поліз за пазуху і видобув звідти ту врятовану дошку — мабуть, забрав її з хати.

— Дивися, — показав він дівчинці. — З одного боку тут вирізано малюнок. Бачиш? Помацай, не бійся.

Антося простягнула свій синій від чорнила палець і обережно провела по лініях та борознах, залишених різцем на поверхні дерева.

— Відчуваєш? — Зот дивився на дівчинку ніжно і навіть пестливо.

— Відчуваю.

— Ну а якщо намастити фарбою і прикласти до паперу, то там, де виступ, дошка притиснеться і залишить лінію, а там, де заглибина — ні. І малюнок переб’ється на папір. Розумієш?

Дівчинка дивилася на дошку, немовби перевіряючи, чи правду каже цей новий дядько.

— А головне, що так можна зробити багато разів — і вийде багато однакових малюнків.

— Багато? — Антося дивилася з недовірою.

— Багато.

— Десять?

— І десять, і сто, і тисяча.

Дівчинка недовірливо похитала головою.

— Тисяча! А хто цей малюнок на дошці малював?

— Я. — Зот долонею показав на себе.

— Ти художник? — вона недовірливо кинула оком по фігурі чоловіка і виставленому вперед протезу.

— А хіба не схожий? — з усмішкою перепитав той.

— А принцес малювати вмієш?

— Принцес... — гмикнув Зот. — Вмію, хоч давно вже, чесно кажучи, принцес не малював.

Антося мовчки розвернулася і побігла до клуні, миготячи маленькими п’яточками. За хвилину вона повернулася і зупинилася, тримаючи у руках свою улюбленицю — ляльку Сніжку.

— Їй тре намалювати нове обличчя, — дівчинка дивилася серйозно і навіть вимогливо. — Коб була схожа на цю.

Вона витягла з-за пазухи другий скарб — малюнок з журналу.

— Це Королівна Сніжка і гноми. Казка така. Знаїш?

— Антосю, — втрутилася мама. — Ну навіщо дядькові Зоту твої казки?

Але той обережно простягнув руку і взяв дитячі скарби у свої шорсткі пальці.

— Я коли виросту, навчуся малювати, тоді й сама зможу. А зара ти намалюй, якщо не дуриш, що художник.

— Анто-осю! — Устина насварила доньку пальцем, але та не зреагувала, поїдаючи очима дядька Зота.

Той уважно роздивлявся малюнок, на якому бородаті гноми горнулися до красивої дівчини у пишній сукні. Потім відкинувся до стіни, неначе його огорнула хвиля думок, і сидів так, аж поки Антося втратила терпець і смикнула рукав сорочки.

— Зробиш? — наполегливо перепитала вона.

— Знаєш, Антосю, — нарешті виринув зі своїх думок Зот. — А я знаю того художника, який це намалював.

— Не може бути! — дівчинка здивовано підвела брови.

— Може. Це було давно. Ще до війни.

Провідник Грім спостерігав за розмовою Зота з Антосею і несхвально хитав головою.