4

На вулицях Варшави він викликав приховане, але помітне здивування, дехто навіть озирався услід — ще б пак, картаті штани-гольф, які переходили у строкаті довгі шкарпетки, плетений коричневий джемпер замість звичного піджака і яскрава жовта краватка із віндзорським вузлом тут, у новій європейській провінції, виглядали екстравагантно. Польща, яка лише десяток років тому постала на руїнах Австро-Угорської та Російської імперій, не встигала за віяннями моди — вона і без того мала багато клопоту. Стояв травень 1930 року, теплий і сповнений надій.

Будівля Школи витончених мистецтв зустріла зосередженою тишею. В аудиторіях тривали заняття, порожній коридор, здавалося, відлунював кожен крок високих м’яких черевиків. Старі фарбовані двері з написом «Відділення графіки» відчинилися з легким рипінням.

— День добрий!

— День добрий! — підвів голову з-над столу мацатий шатен із помітними залисинами.

Він справляв враження невід’ємної частини цього кабінету, заставленого старими меблями та заваленого паперами.

— Називаюся Білл Титла, приїхав з Америки, шукаю добру школу малювання.

— Пан є американцем? — шатен із цікавістю оглянув незвичний одяг молодого гостя, дженджикуваті вуса та недбало зачесане волосся якого виказували мистецькі схильності.

— Так, з Нью-Йорка.

— А так ладно мовить польською.

Молодик посміхнувся:

— Ну, польською хіба зовсім мало. Я українець, а польська є дуже подібною... тільки у вас тут всі, — він знову посміхнувся, тепер уже трохи знічено, — занадто швидко говорять.

— Тоді я не буду занадто швидко говорити, — пообіцяв шатен і підвівся з-за столу. — Дозвольте відрекомендуватися, Владислав Скочиляс, керівник відділу графіки.

— Дуже приємно, — простягнув руку гість і знову відрекомендувався. — Володимир Титла.

— Пан десь навчався графіки?

— Так, — кивнув Титла, — у школі індастріал дизайну. Потім малював картунз.

— Пробачте, що малювали?

— Картунз. Ну, це як філмз, тільки намальоване. Я не знаю, як його назвати польською.

— Я теж не знаю, мабуть, польською це ще ніяк не називається, — посміхнувся Скочиляс.

— Крім того малював заставки на кіностудії «Парамаунт», але знаєте, це все несерйозно. Я гадаю, що художник повинен отримати справжню освіту, а її може дати тільки Европа.

— Що ж, мудро.

Скочиляс багато чув про пихатість та зверхність американців, але цей хлопець ніяк не відповідав такій репутації. Можливо, через своє українське походження?

— А якими вітрами пана занесло до Варшави, коли є Париж, Рим, врешті Лондон?

Титла розвів руками, немовби вибачаючись:

— Я провідував батьківщину. Підгайці побіля Тарнополя, звідти батьки поїхали до Америки. Поїхали давно. Я народився вже у Нью-Йорку, і тільки нині нарешті побачив рідну землю.

«Ностальгія за тим, чого ніколи не бачив, — подумав Скочиляс. — Типовий випадок для творчої особистості». Але вголос сказав:

— Ну, наша Школа поки що не може похвалитися великим світовим поступом, але маємо справді добрих професорів, і як пану глянеться наша атмосфера, ласкаво просимо, прийом нових учнів ми починаємо вже незабаром, влітку.

— А як можна ближче познайомитися з вашими методиками?

Скочиляс широко посміхнувся:

— Дуже просто. Пан може вільно ходити усіма нашими авдиторіями, дивитися на роботи. Слухати лекції. Тільки тихо, щоб не заважати.

Титла з розумінням кивнув.

— Пан може й сам спробувати власні сили, я попереджу наших викладачів. Нехай пан поговорить із студентами, у нас навчається багато українців. Вони розкажуть всю правду, по-земляцьки. До речі, один з моїх найкращих учнів теж українець. Хасевич, пан його впізнає. Хлопець ходить на дерев’яній нозі, бо власну втратив у дитинстві, в катастрофі. Сумна історія. Дуже здібний учень, але, на жаль, дуже бідний. Його роботи отримують найвищі нагороди, але не знаю, чи зможе він заплатити за наступний семестр.

Подякувавши обхідливому викладачу, Титла вирішив скористатися ласкавим дозволом і ближче познайомитися зі Школою та учнями. У найближчій аудиторії ішов урок малювання, і зазирнувши туди, він спершу побачив оголену жінку, що стояла на підвищенні біля червоного драпування в оточенні десятка студентів, озброєних олівцями та папером на мольбертах. Обережно, щоб не рипнути підлогою, Титла прокрався всередину і завмер. Просто перед ним сидів худорлявий хлопець із зачесаним назад волоссям, але не це привертало до нього погляд, бо поруч з його стільцем стояв іще один, на якому покоївся протез. Точніше, протезом його можна було назвати хіба за функціональною приналежністю, бо насправді це був просто обрубок дерева, грубо обтесаний до пляшкоподібної форми із гумовою набійкою на кінці. Сліди ножа та сокири, частково загладжені часом, засмальцьоване дерево із великим сколинами, задерте там і тут, шорстке і брутальне — ця картина чомусь притягувала до себе погляд більше, ніж натурниця, а у порівнянні з нею виглядала, немов академічне протиставлення потворності і краси, вульгарного та високого, грубості та витонченості.

Проте довго спостерігати за цим не довелося, пролунав дзвінок, натурниця накинула на себе квітчастий халат, а студенти стали збирати свої речі.

— Прошу пана, ви є пан Хасевич? — Титла підійшов до хлопця.

— Так? А що пан має до мене? — здивовано запитав той, піднявши очі від малюнка, на який продовжував класти штрихи олівцем.

— Моє прізвище Титла. Я українець з Америки.

— Тю! Тоді що ти мені прошепанькаєш. Давай вже по-нашому. Мене звати Ніл.

— А мене — Білл.

Обидва посміхнулися цій несподіваній римі.

— Ніл і Білл.

— Точніше, Володимир. Батьки назвали Володимиром, але в Америці такого імені не знають, то звуть Біллом.

— А у Варшаві чого шукаєш?

Поки Білл розповідав історію своєї появи у Школі мистецтв, Хасевич збирав олівці у старенький пенал. Потім відкрив теку і поклав до неї свіжий малюнок.

— Гарна робота. Я теж хочу такого навчитися, — зауважив Титла.

— Навіщо? — здивувався Хасевич. — Ти ж кажеш, що для фільмів малюєш.

— Ну, не вічно ж на титрах скніти.

Студенти прощалися і виходили з аудиторії. Білл супроводив їх поглядом.

— Може, ходім десь на дрінк? — запропонував він.

— Дрінк?

— Віскі, — виправився Титла. — Я українською лише вдома говорю та в церкві, а там, сам розумієш, віскі не згадують, то й уживаю американського.

— Дивак ти, — Хасевич кинув поглядом по екстравагантному одягу нового знайомця. — Ну ходім, як ти кажеш, на дрінк.

Дешева кнайпа, в якій студенти розпружувалися після творчих мук, була повна по самі вінця, і Титла запропонував пошукати розради у ресторані навпроти.

— Це дуже дорого, — заперечив Ніл.

— Нічого. Знаєш, я тут з американськими долярами відчуваю себе мільйонером. Тож пригощаю на честь зустрічі з земляком.

Але Хасевич мав пересторогу перед дорогими закладами і, глянувши на його пошарпаний одяг, потворну дерев’яну ногу та примітивний ціпок, на який хлопець спирався ідучи, Білл зрозумів це. Тому зупинив свій вибір на барі у підвальчику за рогом, куди Хасевич досить вправно спустився крутими сходами.

Віскі у барі, зрозуміло, не було, тому почали з пива, Титла наполіг на добрій закусці, і, відкинувшись на лаві з гальбою в руках, спостерігав, як його новий знайомець ретельно знищує все, що лежить на тарілках.

— В нас багато українців училося і вчиться, тому ми створили мистецький гурток, щоб разом діяти та організовувати національне художнє мистецтво, — не відриваючись від наїдок розповідав той.

— А хіба буває національне художнє мистецтво?

— Звісно, буває, — в емоційній промові Хасевича виникали природні паузи, пов’язані з необхідністю прожувати і ковтнути, але він швидко справлявся і повертався до розмови. — Українці бачать світ інакше, ніж поляки і не так, як американці. І наш «Спокій»...

— Спокій?

— Це назва гуртка.

— А чому саме «Спокій»? — обережно запитав Титла.

— Тому що «Спокій» — це не застій, — швидко відгукнувся Ніл. — Ми розуміємо у нім ритм, такт, акорд і гармонію, що панує у нашому мистецтві. Споконвічність його та незмінність.

Дві молоді панянки, що пили каву за сусіднім столиком, почули цю запальну промову і спочатку нишком, а згодом все відвертіше стали поглядати на хлопців.

— Ми організуємо виставки, ми разом їздимо на пленери, влаштовуємо забави, допомагаємо, проштовхуємо одне одного.

— І все це називаєте «Спокоєм»? — засміявся Титла.

— Ну, розумієш, польська влада дуже гостро сприймає українське питання, тому радше терпітиме щось, що зветься «спокій», ніж те, що зветься УВО.

— А УВО — це...? — американський гість не знався на тутешніх реаліях.

— Українська військова організація, — нахилився йому до вуха Хасевич.

— Існує й така?

— Існує. Тільки вголос про неї говорити не можна.

Титла запитально подивився на співрозмовника:

— І ти...?

— Ні, — зітхнув той. — Куди мені з моїм протезом.

У панянок за сусіднім столиком цікавість врешті отримала перемогу над скромністю, і найсміливіша з них підвелася.

— Перепрошую, — сказала вона, роблячи крок вперед. — Перепрошую, що втручаюся у вашу розмову, але ми тут з подругою сперечаємося. Панове є іноземцями?

Титла широко посміхнувся, немовби запрошуючи до щирішого спілкування, але Хасевич встиг відповісти першим.

— Так, — сказав він.

— Французи? Британці? — запитала з-за столика друга пані.

— Українці, — заявив Хасевич.

Панянки дружно захихотіли. Титла ж одразу прогнав з обличчя свою американську посмішку.

— А чому, власне, ви смієтеся? Ми українці.

Його українська мова не давала приводу сумніватися, і сміх панянок урвався.

— І пан теж? Тоді перепрошую, — сказала та, що стояла ближче. — Але українці такими не бувають.

— А якими вони бувають? — уточнив Титла.

— Ну, такими... такими, як той пан, — дівчина вказала на Хасевича, і одразу стало помітно, що піджак у нього протерся, сорочка не нова, а ношені брюки під столом заголосили на весь заклад про свій життєвий стаж.

Титла стиснув зуби, від чого на його скронях виступили жили.

— Перепрошую, — дівчина помітила цей рух.

— Українці бувають різними, — якомога спокійніше сказав Титла.

Збентежені панянки швидко ретирувалися, а Білл замовив горілку та м’ясо, щоб якось виправити настрій після невдалої розмови.

— Мені сорі, тобто прикро, — сказав він, кивнувши у бік дверей, за якими зникли польки.

— То нічого. Я звик, — відповів Хасевич, хоч вираз його обличчя не підтверджував цього. — Ліпше розкажи мені про своє малювання.

Титла трохи розгубився.

— Ну... Що тут розповідати. Малюю собі.

— А що малюєш і навіщо?

— Навіщо? — брови Титли здивовано полізли вгору. — Мені за це платять.

— І все? — зіщулився Хасевич.

— Більше, ніж хлопцям на конвеєрі в містера Форда, — уточнив американець і розлив горілку по чарках.

Хасевич дивився на нього, немовби вивчаючи.

— Але ж ти приїхав навчатися до Европи. Навіщо?

— Ну як. Коли Бог щось дав, його треба користати. Хіба ні?

Він простягнув чарку землякові, але той не квапився її піднімати.

— Знаєш, — Хасевич раптом двома руками взявся за свій протез та посунув його з-під столу так, щоб було видно. — Мені теж Господь багато дав. А потім раз — і забрав. Я колись так бігав, аж ніхто наздогнати не міг, грав у м’яча, гуляв з дівчиною, землю з братами орав, і раптом в один день... розумієш? Наче познущався. Спочатку показав, яким може бути життя, а потім забрав усе, а натомість видав оцю дерев’янку.

Титла опустив голову, не знаючи, як реагувати на почуте.

— П’ю до тебе і тебе запрошую, — підняв чарку Ніл і одним духом випорожнив її.

Білл поспіхом ковтнув зі своєї.

— І я зрозумів...

Хасевич замовк і взявся краяти м’ясо на тарілці так, що співрозмовник врешті не витримав.

— Що зрозумів?

— Зрозумів, що Господь просто забрав зайве. Щоб я не розкидався.

— Як це? — не зрозумів Титла.

— А дуже просто. Я й раніше любив малювати, але ніколи не брався всерйоз. Помалюєш — з хлопцями погуляєш, тоді знову. А цією штукою, — він постукав пальцем по протезу. — Мене наче припнув до мольберта і сказав: Малюй!. Що би там не сталося — малюй!.. Знаєш, я так малював, що аж мокрий був. Так, наче з хлопцями в м’яча бігав. Скільки паперу перевів! Потім вишивати почав. Вишивання — хитра штука, вона тебе вчить розкладати малюнок на дрібки і точно їх класти на місця. Тато дивився — ну, що це хлопець, як баба вишиває. Але вголос нічого не говорив, бо жалів мене. А я не хотів, щоб мене жаліли. Розумієш?

Титла кивнув і налив іще по чарці.

— Тому коли Бог щось дає, треба розуміти, що він завжди забрати може. І не розкидатися.

Вони випили ще по одній, і Хасевич знову взявся до м’яса.

— Ніле, а знаєш, що? — Титла змовницьки нахилився до нього. — Кидай ти цю Польщу і гайда зі мною до Америки. Ти навіть не уявляєш, що це за країна! Там кожен має можливості! Кожен! З таким талантом та освітою ти будеш королем нью-йоркських художників! Я зроблю тобі протекцію на кіностудії! Я...

— Ет, Білле, — на Хасевича горілка справляла протилежну дію, він похмурнів та супився. — Якби ішлося тільки про Польщу, я б її кинув, і навіть хвильки не пошкодував.

— А про що тоді? Може, боїшся, що інгліш не втямиш? То я допоможу!

— Та не про те мова. Польщу я б кинув. Але Україну — ні. Я тут народився. Для чого? Чому саме тут? Навіщо?

— Як це, навіщо? — Білл гмикнув. — Навіщо народився? Бо тато з мамою постаралися.

— Так, але чому саме в Україні? От ти, наприклад, народився у Гамериці. Чому там?

— Не знаю, — знизав плечима Титла.

— Значить, шукай, — Хасевич вимахнув рукою так, що з виделки на підлогу злетів шмат картоплі. — Мені Бог дав Україну. Тобі — Америку. І я знаю, що маю зробити.

— І що?

— Україна має бути самостійною, розумієш? І я як художник повинен створити її.

— Як художник? Створити? — здивуванню Титли не було меж.

— Аякже! Ми, художники, малюємо країну, ми малюємо людей, щоб вони бачили себе кращими. Ми — дзеркало, ми — очі. Якою ми намалюємо нашу країну, в такій і житимуть наступні покоління!

— Невже? — уся зовнішність Хасевича, потертий одяг, груба дерев’янка замість ноги суперечила цим пафосним заявам.

— Гарантую! — Хасевич зіщулився, шукаючи нових аргументів. — От ви, американці, любите кіно.

— Любимо, — зізнався Титла.

— І тому врешті будете жити в такій країні, яку покажете в кіно... Розумієш? Люди дивляться на екран і бачать приклад, з якого роблять своє життя. Правильно?

— Ну, так.

— От. А що таке кіно? Той самий малюнок, тільки він рухається. Його теж роблять художники. І ти мене зараз кличеш стати одним з американських художників, які малюють майбутню Америку. Але якщо я поїду, хто малюватиме Україну?

Титла трохи розгубився від такого напору:

— Але ж є й інші.

— Так і в Америці є інші. Ліпше ти, Білле, залишайся тут.

Той у відповідь скептично всміхнувся:

— Ти ж сам казав, що мені Бог дав Америку.

— Казав, — кивнув Хасевич.

— Ну то я мушу її малювати.

— Мусиш.

— Але знаєш що?

Білл розлив по чарках рештки з карафки.

— Що?

— Мені Бог дав іще й Україну. Тож вип’ємо за неї!

— Вип’ємо!

— І щоб ти її гарно намалював!

— А ти — Америку!

Хлопці посміхнулися одне одному і зімкнули келихи.

— Будьмо!

Загрузка...