Паперові солдати

21

Після доповіді начальству про ідентифікацію художника замість заохочення слідча група несподівано отримала рознос: «То ви що, одноногого впіймати не можете?». Краще б не доповідали, бо начальство завжди так — стараєшся, а у відповідь тебе лише пришпорюють. Міжнародна ситуація, розумієш, ООН, закордонна преса пише про УПА, а Москва заливає за шкуру сала.

Однак перевірки інвалідів розчарували Стекляра. Бо, по-перше, безногих виявилося значно більше, ніж можна було собі уявити. І це зрозуміло — на війні ногами наступають на міни, ламають їх, падаючи у воронки, отримують кулі в атаці біля окопів, та й взагалі ноги людини є найменш захищеною і найбільш помітною частиною тіла. Водночас після поранення у кінцівку можна вижити, у той час, коли отримуєш кулю в живіт чи груди — це практично гарантований кінець.

Капітан Стекляр, пройшовши війну, розумів це, але все одно був вражений кількістю інвалідів у селах. Перевірка забирала практично всі сили слідчої групи і обіцяла тривати не менше місяця — судячи з кількості одноногих. А робота в інших напрямках тим часом стояла. Тому поміркувавши, Стекляр вирішив повернутися до Рівного, залишивши Маркелова разом із місцевими відділами МҐБ розбиратися з інвалідами самостійно.

Кімната слідчої групи в управлінні була буквально завалена доказами, вилученими при взятті бункера «Буйного». Мудрицький, хоч і сидів ночами, не міг розібратися з такою силою матеріалів, тому Стекляр приєднався до нього. Вони роздивлялися кожен папірець, кожен клаптик, визначаючи, чи міг він бути таємним листом, а чи паролем.

— Товаришу капітан! Дивіться! — старлей показував на сірий аркушик.

— Що там?

— Цифри і літери.

— Ану дай ближче.

Стекляр уважно вивчив знахідку і покрутив головою.

— Ні, Михайле, це не те, що ми шукаємо.

— А що воно таке?

— Бухгалтерія.

— Яка бухгалтерія? — не зрозумів Мудрицький.

— Бандитська. Звіт за витрачені кошти. Цифри — то рублі і копійки, а літери — назви продуктів. От диви: ол — це олія, мас — масло. І так далі.

Старлей потер утомлене око і ще раз подивився на аркушик:

— Дивно. Навіщо бандитам бухгалтерія?

— А ти що думав, це Робін Гуди, які в багатих забирають, а бідним роздають?

— Та ні. Звідки в нас багаті?

— Отож, — Стекляр відкинувся на спинку стільця. — Це тобі не шляхетні розбійники. Це ціла армія. Знаєш, як їх по селах називають?

— Нічні, — сказав Мудрицький.

— Точно, нічні. А знаєш, чому?

— Мабуть, тому що вони вдень вийти бояться.

Стекляр зверхньо посміхнувся:

— Ех, лейтенанте! Це ми п’ять років тому вночі вийти боялися. І виходило так, що вдень у селі радянська влада, а вночі — їхня. Місцеві їх так між собою і називали — нічні. Зрозумів?

— Нічого собі!

— Оце й нічого собі! Тому у них і гроші свої, і бухгалтерія, і звітність, може, навіть суворіша, ніж у нас.

Мудрицький зітхнув і повернувся за свій стіл.

— Але ти молодець, що помітив. Усі незрозумілі папірці показуй мені.

Стекляр закурив і взяв з купи новий стос матеріалів.

— Товаришу капітан! — невдовзі почув він знову. — А це що?

— А що?

— Тут книжечка наколота.

— Як наколота? — одразу підскочив Стекляр.

— Голкою. От подивіться.

Капітан взяв з рук підлеглого тоненьку брошурку, розгорнуту на середині.

— Ану! Що там?

Він відкрив сторінку і подивився її на просвіт проти вікна.

— Ти ба! І справді наколота. Ну в тебе й око, лейтенанте!

Удвох вони уважно розглядали сторінку. Деякі літери на ній були злегка надколоті голкою — десь одна дірочка, десь кілька. Стекляр провів рукою — голка попрацювала настільки тонко, що краї отворів не відчувалися пальцями.

— Це шифр, — впевнено сказав він.

— Справжній? — видихнув Мудрицький.

— Ну а то як! Так, бери олівець, записуй.

Старший лейтенант азартно взявся допомагати.

— К — одна дірочка. О — три дірочки. Т — три дірочки.

— Так три, це ж О.

— О, — погодився Стекляр. — Значить тут складніше. Скільки літер у абетці?

— Тридцять три, — Мудрицький не забарився з відповіддю.

— Отож. А дірочок біля літер всього по кілька штук. Бо тридцять три дірочки просто не влізуть. Зрозумів?

— Так. І що робити?

— Будемо малювати. Перемалюй мені всі літери з дірочками, щоб було чітко видно, де вони розташовані. Є у мене одна версія.

Мудрицький поринув у роботу — спочатку проти світла розглядав сторінку, потім замальовував літери. Стекляр стояв біля кватирки і курив. Його теж обійняв азарт, але це давалося взнаки лише у кутиках зіщулених очей та жовнах, що ходили сюди-туди.

За пів години Мудрицький завершив свою роботу й віддав капітану два списані аркуші.

— Дякую, — кивнув той і поринув у думки.

Шифр не міг бути складним, адже більшість націоналістів були простими сільськими хлопцями, яким задурили голови закордонні ідеологи. А сільський хлопець не знає вищої математики. Тому Стекляр вирішив згадати те, чому навчали на курсах контррозвідників, і сам взявся за олівець. Судячи зі всього, йшлося про так званий шифр заміни — коли літери замінюють цифрами чи іншими знаками. А ключ, що потрапив до рук, був записаний не у десятковій, а в іншій — наприклад, вісімковій чи двійковій — системі.

— Вісім і один, вісім і два, — бурмотів він собі під носа.

Врешті-решт, списавши з десяток аркушів, Стекляр переможно стукнув по столу кулаком:

— Є! Молодець, бібліотекар! Тримай!

На папірці, що він простягнув Мудрицькому, містилася табличка, де у лівій колонці стяли комбінації цифр, а у правій — літери, які вони приховували.

— Тепер будь-яку папірчину з цифрами, а особливо маленьку, пожмакану, складену і затерту, перевіряй на цій табличці, чи це не шифровка. Зрозумів?

Начальник обласного відділу МҐБ полковник Шевченко нетерпляче ходив своїм кабінетом. Капітан Стекляр з міркувань субординації весь час теж намагався підвестися, але полковник лише роздратовано махав рукою.

— Нам вдалося знайти ключ до бандитського шифру і розшифрувати повідомлення, або як його звуть бандити «грипс». Ось текст.

Полковник взяв з рук підлеглого аркуш із текстом і насупив брови.

— «Переправте нам 5 кілограм паперу та дошки вишневого дерева...» А дошки їм навіщо?

— Кліше вирізати. Я консультувався у художника, в наших умовах вишневе дерево найкраще для ксилографії.

— Ксило... чого? — несхвально зіщулився Шевченко.

— Графії. Форми, з якої друкують листівки.

— A-а! Так би й казав. Тобто виходить, що цей художник...

— Ніл Хасевич.

— Ну так, Хасевич, десь поруч?

— Так точно.

Стекляр знову зробив спробу підскочити, але полковник махнув рукою:

— Сиди ти!

— Бандитський бункер, що ми розгромили, належав Буйному, очільнику Клеванського надрайонного проводу. Звідси напрошується висновок, що Хасевич знаходиться на його території.

Шевченко поклав аркушик з розшифровкою на стіл і знову заходив кабінетом сюди-туди.

— Не розбираюся я у цих їхніх проводах!

— Це від Рівного до Клевані й далі до Олиці.

— Так одразу кажи по-людськи. Виходить, що він сидить просто у нас під носом?

— Виходить, що так.

— А може, навіть у самому Рівному?

Стекляр скептично скривив губи:

— Це навряд чи. Але виключити не можна.

Полковник лайнувся:

— Чорт! Ну, знаєш, цього я Москві доповідати не буду. Якийсь одноногий бандит водить нас навколо пальця, а ми не можемо нічого зробити! — він емоційно трусив головою, немовби намагався вкласти у мозку інформацію, надану підлеглим. — Слухай, а може, це брехня? Ну не може інвалід лазити по бункерах, по лісах та льохах. Це просто неможливо.

Стекляр обережно прокашлявся:

— Товаришу полковник, ви ж «Повість про справжню людину» читали?

— Звісно, читав, — полковник зупинився. — А нагадай, про що там?

— Про льотчика, який літав без ніг, на протезах.

— Ну, порівняв! У літаку він сів і летить. А тут підземні бункери, землянки, — Шевченко підійшов до свого місця і сів у крісло. — І потім, це ж справжня людина! А то бандит! Ти не рівняй!

— Єсть не рівняти, — погодився Стекляр.

— Ну добре, які маєш пропозиції? — полковник видобув портсигар і закурив.

— Капітан Маркелов пропонує почати тотальну зачистку всіх підозрілих хуторів та хат у визначеному районі, але мені здається, що так ми тільки сполошимо бандитів...

— Ну а ти особисто що пропонуєш? — перервав його Шевченко.

— По-перше, взяти під контроль всі сільторги, магазини, канцелярії, склади — усі місця, де можна розжитися папером.

— Правильно. Далі?

Оцінка начальства викликала у Стекляра приплив натхнення.

— Активізувати наших агентів у Клеванському та Рівненському районах, дати чітку вказівку на пошук слідів одноногого, вишневого дерева, чорнила, паперу, закупівель великої кількості продуктів, не обґрунтованих родинними потребами, і таке інше. Бо постійну базу постачання матеріалами вони втратили, а значить, будуть шукати самостійно.

— Так. Далі.

— Розмістити у Клевані підсилену групу бійців з машинами, щоб вони могли оперативно реагувати на повідомлення агентів.

— Це все? — запитав полковник.

— Ну, в загальних рисах, так. Ми продовжуємо роботу з матеріалами Буйного, можливо, там іще знайдеться...

— А що мені Москві сказати? — суворо запитав Шевченко. — Що ти, «можливо, щось там іще»? — Стекляр помітно похнюпився, і начальник стишив наїзд. — Ти ось що, капітан... Маркелов досвідчений вовкодав. Він діло говоре. А те, що сполошимо бандитів — так це й краще. Ти ж на полювання ходиш?

— Не дуже. Нема коли, — Стеклярові раптом стало незручно, немовби він дорікнув начальству своєю зайнятістю.

— Дарма. Коли полюєш на звіра, то спочатку собака його сполошить, а ти тоді вже ба-бах! Стріляєш. Зрозумів? Хай Маркелов буде отою собакою, а ти, як мисливець: бабах!

Стекляр підвівся і козирнув:

— Єсть ба-бах!

— Добре. Іди працюй, — сказав полковник і видобув ще одну цигарку.