Паперові солдати

13

Тонка тканина тріснула і розлізлася, оголяючи повні білі груди. Капітан Стекляр щосили смикнув іще, розриваючи сорочку до кінця. Жінка відвернула пополотніле обличчя.

— Не подобається? — запитав Стекляр і взяв її за підборіддя. — А мені, думаєш, подобається отут з тобою воловодитися? Будеш говорити?

— Я. Нічого. Не. Знаю, — чітко повторила підслідна.

— Не знаєш... То може, тебе солдатам віддати на забаву? У тебе є за що потриматися, — рука капітана спустилася від підборіддя вниз, торкаючись жіночої шкіри.

Жінка знову відвернула обличчя.

— Ну! — голос слідчого забринів від роздратування.

У цей момент за дверима почулися швидкі кроки і за ними пролунав стукіт у двері.

— Так! — відповів Стекляр.

На порозі стояв Мудрицький з текою в руках.

— Знайшов! — радісно видихнув він.

— Що знайшов?

— Ен Ха! — очі лейтенанта світилися від задоволення собою.

— Ага! — Стекляр виструнчився і застібнув комірець. — Ходімо, розкажеш, — він підійшов до дверей і визирнув у коридор. — Сержант, залишаю тобі Волошину. Всип їй як слід, поки я повернуся.

Рука, яка торкалася грудей підслідної, смерділа її потом, тому довелося довго відтирати шкіру носовичком.

Після прохолодного підвалу внутрішньої тюрми кімната слідчої групи здавалася лазнею. Стекляр зайшов першим і присів просто на стіл:

— Ну що, показуй, — наказав він.

Бібліотекар відкрив теку:

— Ніл Хасевич, художник, користується псевдонімами Левко, Рибак, Бей, Зот, Старий. Член так званої Української Головної Визвольної ради. Розшукову справу відкрито у 1944 році.

— І досі не впіймали?

— Ні. Мабуть, полювали за більшою рибою.

Стекляр гмикнув:

— Лейтенанте, я вам, здається, вже розповідав, що оця Визвольна рада — їхній головний сходняк. Як наша Верховна рада, тільки бандитська. Так що риба це велика, — він забрав у Мудрицького теку і почав гортати. — Хасевич... Рибак... Бей... Зот... Стоп!

Бібліотекар завмер, немовби ця команда стосувалася його. А Стекляр видобув хустку і витер спітніле чоло:

— Зачекай... Волошина, та, що я зараз допитував... У її справі згадується якийсь Зот. Чи не цей самий?

Лейтенант знизав плечима:

— Треба розпитати.

— Вона не скаже, — махнув рукою Стекляр. — Здохне, а не скаже. З нею вже два тижні працюють, а толку нуль. Я таких знаю.

Він витягнув з кишені портсигар, відкрив і простягнув Мудрицькому:

— Закурюй.

— Дякую.

Спробувавши від нервів цигарку після вогневого хрещення у криївці Буйного, бібліотекар швидко пристрастився до цієї справи і став органічною складовою оперативної групи. Стекляр припалив собі й молодшому товаришу та із задоволенням випустив велике кубло диму.

— Єдиний вихід — застосувати легендоване підпілля. Знаєш, що таке легендоване підпілля?

— Ні, — зізнався Мудрицький.

— Це наші люди, які діють під виглядом бандитів. Убивають, грабують, мордують.

— Навіщо?

— Хіба не зрозуміло? Щоб дискредитувати їх в очах селян і позбавити підтримки.

Бібліотекар здивовано підняв брови:

— А хіба в них є підтримка?

— Ще й яка! Ну а коли наші хлопці начеплять тризуби, прийдуть у село, повішають вчительку на смереці, ще й на грудях їй напишуть «Слава Україні», то сам розумієш, селянин від бандитів відвернеться. Бо він шанує вчителів.

— Хитро, — лейтенант схвально кивнув і затягнувся.

— А у випадку з Волошиною це буде виглядати так: ми влаштовуємо втечу, нібито випадково. Вона потрапляє до рук нашого легендованого підпілля і там розповідає все, що знає, бо вони для неї свої. Зрозумів?

— Ого! — лейтенант був у захваті.

— Звісно, це морока, — продовжував пояснювати Стекляр. — Тому з кожною сявкою цей номер виконувати не будеш. Але, судячи зі всього, наша Ніна Волошина, а точніше її знайомий Зот, того вартий. Правильно я міркую?

— Так точно! — акуратист Мудрицький плюнув у долоню і погасив у ній недопалок.

Стекляр розтер свій по підошві чобота.

А за три дні машина, що перевозила в’язнів з внутрішньої тюрми МҐБ до розподільника, несподівано потрапила у засідку бандитів. Почалася стрілянина та звичайна у таких випадках метушня, під час якої підслідній Ніні Волошиній вдалося втекти — конвоїр недостатньо міцно зв’язав їй руки, за що пізніше при розборі інциденту був покараний усною доганою.

Ніна ішла лісовою стежкою, розтираючи червоні від мотузки зап’ястки, коли назустріч їй з кущів вийшли двоє:

— Слава Україні! — сказав один із них.

— Героям слава! — відповіла Ніна, і серце її радісно затьохкало.

— Ти хто і звідки? — запитав другий з суворими очима.

— Домаха, — назвала своє бойове псевдо жінка. — Я втекла з тої машини, що ви обстріляли.

— Домаха? — повторив суворий. — Не чув. Доведеться тобі поговорити зі службою безпеки.

І згодом у лісовій землянці Домаха-Волошина розповіла усе — зокрема й про те, що цілий рік була зв’язковою керівника пропагандивної ланки, члена УГВР друга Зота. А хіба існував інший вихід, адже люди, які відрекомендувалися працівниками служби безпеки УПА, підозрювали її у зраді, а тому вимагали якнайбільше доказів того, що мають справу із правдивою та чесною націоналісткою і соратницею.

Село Дюксин, яке значилося місцем народження Хасевича Ніла Антоновича, знаходилося недалеко, у якихось сорока кілометрах від Рівного, тому Стекляр вирішив навідатися туди. На батьківщині, а особливо у маленькому селі, завжди знають про долю своїх земляків. А може, навіть вдасться знайти когось із родини, щоб заарештувати та допитати як слід.

Маркелов, як і належить оперуповноваженому, мотався зі своїм мотоциклом по хуторах, винюхуючи бандитські бункери, і Стекляру довелося їхати до Клевані рейсовим автобусом, а там уже просити колег з райвідділу підкинути його до Дюксина. Село тягнулося вздовж берега річки Горинь, яка у цих місцях звивалася, немов змія, що намагається вкусити себе за хвіст. Після дороги захотілося скупатися, але Стекляр стримав себе і вирішив спочатку зробити справу.

Секретар сільради, безбарвний стручок у товстих окулярах, на питання про Хасевичів зітхнув:

— Немає їх. Як у сорок третьому німці спалили Дюксин, так і їхню хату теж. І батька, старого Хасевича, вбили.

— А чому німці спалити село?

— Як це, чому? Партизани... — секретар затнувся. — Тобто пробачте, бандити. З бандитами воювали, тут ціла військова операція була.

Стекляр підняв руку:

— Чекайте. Можете пояснити по-людськи? Які бандити?

Секретар знизав плечима:

— Наші, українські. Вони тут владу тримали, німців не пускали, ну ті й почали воювати.

— Ви хочете сказати, партизани?

— Ні, — замахав головою стручок. — Партизани — то червоні. А це синьо-жовті, бандити, що ви їх зараз по лісах ловите.

— Тьху ти, — плюнув Стекляр. — Так би зразу і сказав, що це бандити.

— А я так і сказав.

Більш ніякої цінної інформації отримати не вдалося, однак наостанок стручок порадив:

— Зайдіть до школи, там один із Хасевичів працював учителем. Може, вони щось скажуть.

Ну, хоч так. І Стекляр пішов до школи — благо вона стояла зовсім недалік. На дворі діти гралися у м’яча під наглядом вчительки, немолодої уже жінки у синій потертій сукні. Побачивши людину у формі держбезпеки, вона помітно стривожилася і почала безпорадно оглядатися.

— Капітан МҐБ Стекляр, — приклав руку до козирка кашкету слідчий. Він вирішив скористатися розгубленістю жінки й одразу взяти її в оберт. — Ми маємо відомості, що у вашій школі працював учителем громадянин Хасевич.

— Працював, — кивнула та. — Але це було ще до перших совітів... пробачте, тобто до війни, і ми ніяким чином...

— А як його звали? Хасевича, я маю на увазі.

— Нілом. А то що?

Стекляр взяв паузу, щоб співрозмовниця розгубилася іще більше.

— А вас як звати? — запитав він.

— Ольгою. Ольга Крищук.

— Так от, громадянко Крищук, — у голосі капітана зазвучало залізо. — Ніл Хасевич розшукується як особливо небезпечний злочинець, і тому є два варіанти: або ви розповідаєте мені зараз все про ваші зв’язки із ним, або я вас заарештовую, ми їдемо в управління, і ви уже там мені все розповісте.

Почувши про арешт, вчителька зблідла:

— Не треба. Я все розкажу. Все, що знаю.

— От і добре, — майже ніжно сказав Стекляр. — Тоді ходімо.

У порожньому класі, який вони зайняли з дозволу переляканого увагою МҐБ директора, Стекляр видобув з планшета папір та почав оформлювати протокол.

— У яких стосунках ви знаходитеся із особливо небезпечним злочинцем Хасевичем Нілом Антоновичем?

— Що ви? Які стосунки? Ми колеги. Були, — від хвилювання жінка стискала пальці рук так, що вони ризикували зламатися.

— Коли?

— Років двадцять-тридцять тому.

— Коли бачили його востаннє?

— Ну, десь тоді й бачила.

Вона розповідала, збиваючись та затинаючись, тож було зрозуміло, що не бреше. Хасевич тут не з’являвся давно. Мати загинула під колесами поїзда. Батька убили німці під час каральної операції проти націоналістів. Хату спалили разом із сотнею інших хат.

— А Нілів брат...

— Брат? Він має брата?

— Так, — гаряче закивала вчителька. — Старший брат Федір був у нас священником. А молодший Анатолій працював у господарстві.

— І де вони зараз? — уточнив Стекляр, занотовуючи.

— Не знаю. Федора ви забрали.

— Я?

— Ну, не ви. Ваші колеги.

— Коли?

— Ну, коли. Як нас визволили, так його і забрали. Як служителя культу.

— Зрозуміло, — кивнув Стекляр. — А другий?

Жінка спинилася, немовби добирала слів:

— Анатолій в ліс пішов.

— За грибами?

— Ні, — вона знову розгубилася. — Не за грибами. Зовсім у ліс. Воювати.

Стекляр роздратувався:

— Ну що ви мимрите? Примкнув до націоналістичних банд. Правильно?

— Примкнув до націоналістичних банд, — кивнула вчителька.

— Так би і говорили. А зараз він де?

— Убили. Партизани.

— Бандити?

— Ні, партизани. Червоні. Під час війни.

— Ну й сімейка! — видихнув Стекляр. — Один брат служитель культу, другого вбили, третій бігає по лісах від радянської влади!

Жінка ковтнула сухим горлом, потім прокашлялась.

— Пробачте, він не може бігати по лісах.

— Чому? — не зрозумів капітан.

— У нього ноги немає, — сказала жінка.

— Як це? — Стекляр від здивування впустив ручку, і вона зі стукотом закотилася під парту.

— А так. Немає. Тобто є, але дерев’яна.

Капітан нахилився, дістаючи ручку, чортихнувся — чи то на неї, чи на себе.

— То що ж ви одразу не сказали? — сердито сказав він.

Вчителька від страху втиснула голову у плечі:

— Так ви ж не питали.