Пiснi

Спив до дна я прик­рий ке­лих

За здо­ров’я долі,

І з похмілля моє сер­це

Розривають болі.

Нащо ж, ми­ла, мої ду­ми,

Нащо твої ча­ри,

Коли з ни­ми враз по сер­цю

Бродять чорні хма­ри?

Правда, ми­ло мені бу­ло,

Як ти обійма­ла

І опу­ще­не покрів’я

З дум­ки підійма­ла

І на ро­зум на­ки­да­ла, -

Правда, ми­ло бу­ло!..

Моє сер­це в цілім морі

Розкоші то­ну­ло.

Я за­був про все на світі,

На все не вва­жав-єм,

Я й се­бе за­був са­мо­го,

Мало пам’ятав-єм.

Спам’ятався - а ти щез­ла…

Розум хо­лодіє,

Лиш не­щас­на моя дум­ка

Росте та повніє.

В якім смут­ку, в якім жа­лю

З нею я блу­каю,

В яких бо­лях на чу­жині

На світ по­род­жаю.

Породжаю, ог­ля­даю…

Мила моя, ми­ла,

Чи ти ме­не, моя ми­ла,

Не щи­ро лю­би­ла?

Чи я те­бе, моя ми­ла,

Не лю­бив, як тре­ба?

Чи то мені та­ка до­ля

Випала із не­ба?

Чого ж ду­ма та­ка пиш­на,

Чого ж сло­во бідне?

Дитя моє не­доспіле,

Дитя моє рідне!

Згубив би я те­бе ра­зом,

Як Час сво­го си­на,

Але, мо­же, те­бе прий­ме

Мати Ук­раїна!