Пiснi

Колись я із тяж­кої ту­ги

На лаві ду­бовій ле­жав,

Останній кар­бо­ва­нець срібний

В пустії ка­литці дер­жав.

Аж тут на­ви­ну­лась дівчи­на,

І я свою ту­гу за­був;

Дівчино, моя ти дівчи­но,

Богдай те­бе бог не за­був!

І сів я на лаві ду­бовій,

І сіла дівчи­на моя,

Дівчина ме­не обійня­ла,

Обняв же дівчи­ну і я.

Їден поцілу­нок га­ря­чий -

І я, як від чарів, ожив;

Дівчино, моя ти дівчи­но,

Богдай те­бе бог ожи­вив!

Дівчина ме­не при­гор­ну­ла,

Дівчину і я при­гор­нув,

Дівчина на лаві зас­ну­ла,

І я ко­ло неї зас­нув.

І сни­лось так ми­ло та лю­бо,

І я че­рез сон го­во­рив:

"Дівчино, моя ти дівчи­но,

Богдай те­бе гос­подь лю­бив!"

Раненько дівчи­ни не ста­ло,

І знов я на лаві ле­жав

І міцно сла­би­ми ру­ка­ми

Пустую ка­лит­ку дер­жав.

Узяла, псявіра, узя­ла.

І я собі ти­хо ска­зав:

"Дівчино, моя ти дівчи­но,

Богдай те­бе дідько узяв!"