Пiснi

Нехай гнеться ло­за,

Куди вітер пігне, -

Не пе­ча­лить во­на

Ні те­бе, ні ме­не.

Може, й тяж­ко її,

Може, й спи­на бо­лить,

Але бу­ря її

З корінця не зва­лить;

На бо­лоті рос­те,

І сла­бая са­ма -

Вона гнеться собі,

Бо в ній си­ли не­ма;

Вона гнеться собі

І так вік про­жиє

І без сла­ви, в багні,

Як тра­ва, зог­ниє.

Як тра­ва осо­ка

Зогниє у багні,

І хіба лиш ко­мар

Заспіває по ній.

Нехай гнеться ло­за,

А ти, ду­бе, кріпись,

Ти рос­ти та рос­ти,

Не хи­лись, не кри­вись;

Ти гли­бо­ко уг­либ

Твердий корінь пус­ти,

Гілля вго­ру роз­кинь,

Ти рос­ти та рос­ти!

І до пек­ла дістань,

І у пек­ло заг­лянь,

І до хма­ри дістань,

І на не­бо пог­лянь.

І весь світ об­ди­вись,

І усе розпізнай;

І що доб­ро­го є,

Ти у се­бе впи­вай.

І у силі, в добрі,

Як ска­ла, зат­вердій

І, як сто­рож-си­лач,

Над зем­лею ти стій;

І пташ­ки світові

Защебечуть тобі,

І співак одпічне,

Заспіває тобі.

А як бу­ря ли­ха

Тебе з місця зіб'є

Або хма­ра-го­ра

Тебе гро­мом уб'є -

Світ по­чує ту смерть,

І повітря здри­жить,

І ліси за­гу­дуть,

І зем­ля зад­ви­жить;

І пташ­ки про­ле­тять,

Спогадають те­бе,

І співак пе­рей­де,

Не за­бу­де те­бе!