Розділ 11

Більшість наступного дня я провела, лежачи в затінку у дворі, спостерігаючи, як стрибають кілька пташок по мокрій траві. Я забувала про свій голод, лише коли бачила, що за скляними дверима стоїть Ґлорія й дивиться, як я лежу на задньому подвір’ї. Щоразу, як вона дивилася на мене, я почувалася поганою собакою. Решту часу вмирала від голоду.

Де б не була Сі Джей, я знала: вона не хотіла б, щоб я лишилася без обіду. Кілька разів я неспокійно заходила в дім перевірити свою миску, але та завжди виявлялася порожньою. Більше їсти не було чого, якщо не враховувати кількох шкарпеток, знайдених у кошику. Їсти шкарпетки я не стала, бо вже жувала таке раніше й знала, що по-справжньому голод вони не тамують. І все одно вилизувала миску, уявляючи там слабкий присмак їжі.

Іноді я відчувала запахи їстівного в повітрі, смачні аромати їжі, яку готували люди. Хтось десь смажив м’ясо на грилі. Мабуть, дуже далеко, але мій ніс привів би мене туди, якби я вибралася з подвір’я.

У дворі було двоє воріт. Одні, біля гаража, високі й дерев’яні, а протилежні, крізь які іноді ходила Сі Джей, з такого ж металу, що й паркан, і, власне, навіть трохи нижчі. Розбігшись, я могла б, напевно, перескочити їх.

Ця ідея не йшла в мене з голови. Я перестрибну через паркан і за своїм нюхом знайду м’ясо, що смажиться, а якась людина дасть мені поїсти.

Хоча від цього задуму в мене текла слинка, сама лише думка про втечу з двору змушувала мене почуватися поганою собакою. Я потрібна була Сі Джей тут. Я не зможу захистити її, якщо втечу на пошуки їжі.

Скиглячи, я знову повернулася крізь собачі двері перевірити миску. Досі нічого. Зі стогоном я вляглася. Болісна порожнеча в животі відчувалася так сильно, що не давала заснути.

Я була в підвалі, коли почула, як Трент вигукує моє ім’я. Я вибігла крізь собачі двері – він стояв на подвір’ї, свистом підзиваючи мене. Від радості я просто налетіла на нього, а він розсміявся й став борюкатися зі мною. Скрізь на ньому я відчувала запах Роккі.

– Привіт, Моллі! Ти в порядку? Звісно, сумуєш за Сі Джей.

Я почула, як відчиняються задні двері. Там стояла Ґлорія.

– Ти прийшов забрати його із собою? – спитала вона.

– Моллі – це «вона», – відповів Трент. Я сіла, почувши своє ім’я. – Ви її годували?

– Чи годувала я її? – перепитала Ґлорія.

Я відчула, як невеличкий приплив емоцій – тривоги, мабуть, – охопив Трента.

– Ви її не годували?

– Не говори зі мною таким тоном. Я гадала, що в неї є десь їжа. Нічого іншого мені ніхто не казав.

– Але… повірити не можу, що ви залишили собаку голодною.

– То ось чому ти тут. Через собаку. Зрозуміло.

Якась огидна емоція йшла від Ґлорії, щось схоже на злість.

– Ну… так. Тобто…

– Ти тут, бо вважаєш, що, годуючи собаку, зможеш підлеститися до Клеріті. Я знаю, що ти на неї запав.

Трент глибоко вдихнув, а тоді повільно видихнув.

– Ходімо, Моллі, – тихо сказав він.

Я побігла за Трентом до задніх воріт, озирнувшись через плече на Ґлорію, коли він зупинився відчинити їх. Вона стояла, упершись руками в стегна, і дивилася мені в очі, від чого стало моторошно.

Трент відвів мене в будинок Роккі й нагодував. Я була дуже голодна й гарчала на брата, коли той намагався залучити мене до гри, перш ніж я наїмся. Покінчивши з їжею, я відчула приємну важкість у шлунку, зробилася млявою й хотіла лише дрімати. Але Роккі тримав у зубах мотузку й гасав подвір’ям, наче я ніколи б його не спіймала – що, звісно ж, було неправдою. Я підбігла до нього й схопила інший кінець мотузки, і ми тягали одне одного по дворі. Трент стежив за нами й сміявся, і тоді Роккі поглядав на нього, а я, скориставшись цією миттєвою неуважністю, висмикувала мотузку й тікала геть від переслідування Роккі.

Тієї ночі ми з братом лежали разом на підлозі в Трентовій кімнаті вкрай виснажені. Під час битви за мотузку я на мить забула про Сі Джей, але зараз у темній кімнаті тужила за нею й відчувала сум. Роккі обнюхував мене, тикався мордою й облизував мій рот, під кінець поклавши голову мені на груди.

Наступного ранку Трент пішов. З того, як він це робив, – одягаючись і збираючи папери з усе більшим поспіхом, – я зробила висновок, що він іде до школи. Ми з Роккі боролися, знову гралися з мотузкою й вирили кілька ям на задньому подвір’ї. Повернувшись додому, Трент нагодував нас і чомусь сердито висварив, засипаючи землею наші ями. Вочевидь, ми – чи принаймні Роккі – були чомусь поганими собаками, але не знали чому. Роккі трохи постояв, похнюпивши голову й опустивши вуха, але потім Трент погладив його – і все стало добре.

Ми саме борюкалися, а Трент був у будинку, коли ляснули бічні ворота. Ми з Роккі загавкали й побігли до них, здибивши хутро, але там стояла моя дівчинка, і я одразу ж опустила вуха й радісно помчала до неї.

– Моллі! – весело гукнула вона. – Привіт, Роккі!

Роккі продовжував крутитися під ногами з тією дурною мотузкою, коли Сі Джей упала на коліна, обхопила мене руками й поцілувала в морду. А тоді Роккі задер голову й побіг до Трента, що саме виходив із задніх дверей. Роккі привітався з Трентом, наче того не було так само довго, як і Сі Джей, – от дивак.

– Спокійно, Роккі. Привіт, Сі Джей.

Сі Джей випрямилася.

– Привіт, Тренте.

Не спиняючись, Трент підійшов просто до Сі Джей і обійняв її.

– О! – промовила Сі Джей, злегка сміючись.

Вони дістали повідці для прогулянок! З дерев осипалося листя, і ми з Роккі натягнули їх, страшенно прагнучи пострибати по листочках, що танцювали на вітру, але повідці стримували нас.

Я дуже тішилася поверненню Сі Джей, а ще, як з’ясувалося, по-справжньому раділа бути з Роккі й Трентом. Це залежало не від мене – я лише собака, але, як на мене, краще б ми просто жили тут, у будинку Трента. А якщо з нами не оселиться Ґлорія, мене б це влаштувало й поготів.

Почулося клацання і спалах вогника, а потім рот Сі Джей наповнився димом від маленької палички.

– Там не дозволяють курити. Господи, – промовила вона. – Хвилини тягнулися так повільно – аж чути було, як вони йдуть.

– Як усе пройшло? Жахливо?

– У в’язниці? Не дуже. Просто… не знаю, якось дивно. Утім, я втратила майже чотири з чвертю фунти, отже, щось корисне в цьому було. – Сі Джей засміялася. – Хлопців тримають в іншому крилі, і ми ніколи їх не бачимо, але чути їх дуже добре. Їх там набагато більше, ніж нас, дівчат. Більшість тамтешніх дівчат ускочили в халепу, бо зробили щось для своїх хлопців, уявляєш собі.

– Як і ти, – тихо сказав Трент.

Ми так чудово погуляли! Коли Роккі проминав дерева й кущі, він мусив зупинятися, щоб помітити їх, і я зазвичай присідала в тому ж місці, бо пам’ятала той самий поклик, хоч тепер для мене це було не так важливо.

– Я не знала, що Шейн збирається красти речі.

– Ти знала, що він збирається викрасти тест.

– Він збирався скопіювати тест, а не викрасти. І це історія мистецтва, а не математика чи ще щось. Господи, і ти теж?

Трент помовчав якусь мить.

– Ні, я ні. Пробач.

Роккі плигнув на підхоплений вітром листок, підібрав його й спробував подражнити мене. Але, опинившись у нього в роті, це вже був просто звичайний листок.

– Тож, оскільки я була на академічному випробному терміні, мене тепер тимчасово усунуто від навчання. Велике діло. І ти ніколи не бачив такої купи паперу. Закладаюся, міжнародні шпигуни не мають такого товстенного досьє, як я.

– Як надовго усунуто?

– Начебто лише на цей семестр.

– Але це означає, що ти не закінчиш школу разом із нами всіма.

– Нічого. Усе одно ті лахи жахливі. А ті ковпаки? Та ну. Ні, я закінчу всередині року, без помпи. Воно було того варте, зважаючи, як скаженіє Ґлорія, що не зможе сидіти з усіма батьками й привертати до себе увагу, коли назвуть моє ім’я.

– Оце й усе? Усунення?

– І ще громадські роботи. Я обрала найкрутішу річ – тренувати службових собак.

При слові «собака» я глянула на неї. Вона опустила руку на мою голову й погладила, а я лизнула її пальці.

– Хороша собака, Моллі, – сказала вона.

У парку вони відчепили наші повідці, і ми з Роккі зірвалися з місця, безмірно радіючи прохолодному повітрю й свободі гасати парком. Ми боролися й гасали, зовсім як на задньому подвір’ї. Чути було запахи інших собак, але жоден не з’явився.

Сновигаючи поряд із братом, я була сповнена енергії та радості, зовсім як тоді, коли покарання Купанням було позаду й мені дозволяли стрибати на меблі. Іноді Роккі зупинявся й озирався перевірити, чи Трент і досі там. Роккі був хорошим собакою. Я знала, що Сі Джей досі тут, бо від неї віяло їдким запахом диму не тільки тоді, коли вона активно брала вогонь до рота.

Чимало людей поширювали той самий димний запах, і мені він ніколи особливо не подобався, але я любила те, як він переплітався з унікальним запахом Сі Джей, бо то була Сі Джей. І все ж іноді я бажала б, щоб вона й досі пахла, як у дитинстві, коли я обнюхувала маківку її голови. Я обожнювала той запах.

Ми з Роккі знайшли зогниле тіло білки в кутку двору – цей запах я обожнювала теж! Однак, перш ніж ми встигли досхочу насолодитися ним, Трент гукнув нас, і ми побігли назад. Вони знову надягнули на нас повідці – час для чергової прогулянки!

Удома в Роккі Трент і Сі Джей стояли біля машини дівчини. Я чекала біля дверцят, трохи нервуючись, аби Сі Джей не забула, що я собака переднього сидіння.

– Щасти тобі з твоєю мамою, – сказав Трент.

– Їй байдуже. Її навіть удома не було, коли мене висадили з таксі.

– Таксі? Я б тебе забрав.

– Ні, тобі б довелося пропускати школу. Не хочу псувати всіх своїм кримінальним впливом, – сказала Сі Джей.

Ми поїхали кататися, і я сиділа на передньому сидінні. Коли ми приїхали додому, з Ґлорією на канапі сидів якийсь чоловік. Я підійшла обнюхати його, махаючи хвостом, і він погладив мене по голові. Ґлорія скам’яніла й підняла руки. Обнюхувати Ґлорію я не стала. Сі Джей лишилася стояти біля парадних дверей, тож, привітавшись із чоловіком, я повернулася туди, до неї.

– Клеріті, це Рік. Він дуже мені допомагав у ці важкі дні, яких я зазнала через тебе, – сказала Ґлорія.

– У мене самого донька-підліток, – мовив Рік, простягнув руку, і Сі Джей торкнулася її.

– Мене називають Сі Джей. Ґлорія зве мене Клеріті, бо це означає «розбірливість», а цього їй завжди бракує.

– Ґлорія? – Чоловік озирнувся на Ґлорію, і я теж, хоч, правду кажучи, здебільшого уникала її очей. – Вона кличе тебе на ім’я?

– Знаю, – сказала Ґлорія, похитавши головою.

– Бачиш, оце і є перша проблема, – сказав чоловік.

Мені він здався цілком приємним. Його руки пахли жиром і м’ясом, а також Ґлорією.

– Вона сама попросила мене звати її Ґлорією, а не мамою, бо не хотіла, щоб незнайомі чоловіки в продуктовому магазині знали, що в неї донька мого віку, – пояснила Сі Джей. – Вона дуже переймається тим, що думають про неї незнайомі чоловіки – та ви вже, мабуть, помітили.

Хвилину всі мовчали. Я позіхнула й почухала за вухом.

– Ну, гаразд, приємно познайомитися, Сі Джей. Мені вже час іти, твоїй мамі треба дещо з тобою обговорити.

– І це настільки особливе, що ви прийшли сказати мені про це, – відгукнулася Сі Джей.

Ми пішли до її кімнати. Я згорнулася на своєму звичному місці. Чудово було знов опинитися вдома з моєю дівчинкою. Я була приємно втомлена боротьбою з Роккі й очікувала, коли Сі Джей заповзе в ліжко, щоб я могла лежати там із нею й відчувати її руку на моєму хутрі.

Двері відчинились, і увійшла Ґлорія.

– Можна хоча б постукати? – спитала Сі Джей.

– А в камеру до тебе стукали? – відповіла Ґлорія.

– Так, ще й питали дозволу увійти, а ти як хотіла.

– Я знаю, що це неправда.

Я встала й затремтіла, тривожно позіхаючи. Мені не подобалося, коли Ґлорія й Сі Джей розмовляли між собою: надто сильні були емоції, темні й бентежливі.

– То що в тебе з цим типом? – спитала Сі Джей. – Поводиться так, наче пробується на роль вітчима.

– Він дуже успішний бізнесмен. Чудово знається на управлінні людьми.

– Так і знала, що успішний, інакше ти б не цілувалася з ним на канапі, коли я увійшла.

– Він дав мені безліч порад про те, як керувати неконтрольованими дітьми. Я непокоюся за тебе, Клеріті Джун.

– Бачу, як ти непокоїлася: приходжу додому за вісім годин після звільнення, а ти розпиваєш вино у вітальні.

Сі Джей сіла на ліжко, і я застрибнула до неї, ледь відчуваючи її запах через аромати Ґлорії, що розповзались усією кімнатою.

Коли я глянула на Ґлорію, вона не зводила з мене очей, тож я відвернулася. Жінка з шумом видихнула.

– Ну, гаразд, – сказала вона. – По-перше, до кінця року ти під домашнім арештом. А це означає: ніяких побачень, ніяких хлопців, ніяких телефонних розмов. Тобі не можна виходити з дому за жодних обставин.

– То коли зателефонують із суду дізнатися, чому я не виконую громадські роботи, просто відповім: Ґлорія каже, що я під домашнім арештом. Їх це влаштує. Одного типа з камери смертників ніяк не можуть стратити, бо він досі не в ладах із мамою.

Якусь мить Ґлорія стояла на місці, насупившись.

– Ну, вочевидь, – сказала вона, – це ти можеш робити.

– А різдвяні закупи? Ти ж не збираєшся тримати мене під арештом замість цього, так?

– Ні, заради цього доведеться зробити виняток, звісно.

– І, вочевидь, День подяки в Трента.

– Ні. Нізащо.

– Але ти казала, що йдеш до когось у гості – гадаю, що до Ріка. Хочеш лишити мене саму на День подяки?

Сі Джей розсіяно чухала моє вухо, і я притулилася до неї. Я хотіла, щоб Ґлорія негайно пішла.

– Що ж, гадаю, ти могла б піти зі мною до Ріка, щоправда, його діти будуть зі своєю матір’ю, – повільно промовила Ґлорія.

– Нізащо. Ти це серйозно?

– Ну, добре. Можеш іти до Трента, якщо вже я дала згоду.

– А як щодо Джени? Ти казала, що хочеш, аби я спілкувалась із Дженою, бо в неї батько – член правління заміського клубу.

– Я зовсім не те казала. Я казала, що Джена – це той тип людини, з яким, на мою думку, тобі корисно було б проводити більше часу. І так, Джена може приходити.

– А якщо вона запропонує піти до клубу на обід?

– Гадаю, ці питання треба вирішувати, коли вони виникнуть. Надто складно владнати їх усі й одразу. Якщо отримаєш якогось роду особливе запрошення, ми це обговоримо. Я готова робити винятки, де вони потрібні.

– Бачу, Рік неабияк допоміг тобі з цими батьківськими обов’язками.

– Про це я й казала. І ще дещо.

– Ще якість покарання, окрім домашнього арешту з винятками? Ну ж бо, мамо, я вже була у в’язниці для неповнолітніх, хіба цього не досить?

Рука Сі Джей припинила гладити мене. Я ткнулася в неї, нагадуючи, що тут є гідна собака, яку треба гладити ще.

– Не думаю, що ти розумієш, якого приниження я зазнала, коли тебе вивели звідси в кайданках, – сказала Глорія. – Рік каже: дивно, що я не отримала пост… пост-чогось там.

– Постпологової депресії? Трішки запізно для цього.

– Це не те. Звучить інакше.

– Пробач, що вся ця халепа стала таким жахом для тебе, Ґлоріє. Я тільки про це й думала, коли сиділа в поліцейській машині, а ти стояла у дворі – наскільки тобі гірше за мене.

Ґлорія застигла, а тоді розвернулася й глянула на мене. Я швиденько відвела очі.

– Рік каже, що це все через твій брак поваги до мене. І почалося все, коли ти притягла додому цю собаку.

Тривожно було чути слово «собака» з вуст Ґлорії.

– Гадаю, це почалося, коли я усвідомила, що ти моя мати.

– Отже, ти маєш спекатися її, – продовжувала вона.

Що?

Я стривожено подивилася на Сі Джей, відчуваючи її потрясіння.

– Рік каже, що твій блеф не спрацює. Ніхто тобі не повірить, що ти залишалася тут сама, коли я брала періодичні відпустки, якщо я скажу, що в нас була няня, яку, до речі, я завжди намагалася взяти, а ти відмовлялася. І я возила тебе в круїз, а це автоматично доводить, що іноді ти їздила зі мною. Знаєш, яких грошей мені коштував той круїз? Ти маєш зрозуміти, хто в цьому домі головний, – і це я.

– Я не позбудуся Моллі.

Я підняла голову, почувши своє ім’я.

– Ще й як позбудешся.

– Ні. Ніколи.

– Або ти позбудешся собаки, або я забираю твоє авто. І твої кредитні картки. Рік каже, це просто безглуздя, що ти маєш картку на мій рахунок.

– То я отримаю власний рахунок?

– Ні, ти маєш це заслужити! Коли Рік був твого віку, він мусив щодня рано прокидатися й щось там робити з курчатами – забула, що саме.

– Гаразд, я буду розводити курчат.

– Замовкни! – скрикнула Ґлорія. – Я так втомилася від твого гострого язика! Ти більше не говоритимеш зі мною таким тоном ніколи! Ти повинна засвоїти: це мій дім, і ми живемо за моїми правилами.

Ґлорія тицьнула пальцем у мій бік, і я зіщулилась.

– Я не терпітиму цю псину в моєму домі. Мені байдуже, куди ти її подінеш, і байдуже, що з нею станеться, але я перетворю твоє життя на справжнісіньке пекло – твоє і твоєї собаки.

Сі Джей сіла на ліжко, важко дихаючи. Вона була пригнічена. Якомога тихіше я підійшла до ліжка, тицьнулася носом в її руку й зробила все, щоб не потрапляти на очі Ґлорії.

– Знаєш що? Гаразд, – сказала Сі Джей. – Післязавтра ти більше не побачиш Моллі.

Загрузка...