Усе тепер цілковито змінилося. Я жив у будинку Трента, більшому за той, де мешкала Сі Джей. Однак я й далі ходив на прогулянки – щодня приходила жінка на ім’я Енні зі щасливим гладким жовтим собакою, якого кликали Гарві, і забирала мене із собою. Здавалося дивним, що її звали Енні: моїх сестер у будинку галасливих собак називали Еббі та Енні. Я зробив висновок, що деякі люди так сильно люблять собак, що беруть собі собачі імена. Від Енні пахло багатьма різними кішками й собаками, що начебто підтверджувало мою теорію. Першого дня, коли вона прийшла, я з несамовитим гавкотом кинувся до неї: нехай знає, що її Гарві мене не залякати. Але Трент був поряд і підхопив мене з підлоги, а тоді Енні простягнула руки й вирвала мене від нього, і я не знав, що робити в цій ситуації. Зазвичай, коли я гарчав, люди не притискали мене до грудей. Вона ж затуркотіла до мене й стала колисати на руках, і я відчув, що цілковито втрачаю пильність. Сі Джей була не зі мною й не потребувала моєї допомоги, тож, мабуть, не страшно, якщо я дозволю Енні певні вольності.
Ми з Енні та Гарві гуляли з іншими собаками, але Енні все робила неправильно: дорогою ми не зупинилися забрати Кеті, хоча взяли собаку на ім’я Зен, великого, але з дуже короткими лапами й важкими вухами, що майже торкалися землі. Він дуже нагадував Барні – собаку, котрий мешкав із Дженніфер, коли ми з Роккі були цуценятами. Коли я загарчав на Зена, той розпластався на землі й перекотився на спину, пасивно дозволивши всього себе обнюхати. Я вирішив, що від нього неприємностей не буде. Менш товариським виявився високий собака з кучерявим хутром на ім’я Джаззі. Цей не хотів гратися зі мною.
Трент приходив додому лише ввечері й зазвичай приносив із собою пакунок їжі, яку мовчки з’їдав, стоячи на кухні. Здавався дуже втомленим і сумним. Він простягав до мене руки, і я відчував запахи багатьох речей, але жодного разу – запах моєї дівчинки.
– О Максе, ти теж за нею сумуєш, хіба ж ні, – м’яко казав мені Трент.
Я махав хвостом на знак того, що почув своє ім’я й що мені подобається, коли він гладить маківку моєї голови. Я дуже любив Трента й шкодував, що він не має собаки, однак я мав бути із Сі Джей. Я не розумів, де вона й чому покинула мене тут. Іноді мені снилося, що вона поряд зі мною, та коли я розплющував очі, то завжди був у будинку Трента сам.
Може, Сі Джей повернулася жити з Кросівкою? Тому вона була така сумна? Той самий сум я відчував у Ганні, коли був Дружком і вона востаннє везла мене до Ветеринара. Це був такий прощальний сум. Однак Сі Джей я був потрібен у її житті, тому вона й приходила по мене щоразу, як я був цуценям. Це було незмінно, отже, що б не розлучило мене з нею, я знав: це тимчасово.
Одного дня, коли Енні й Гарві привели мене назад до будинку Трента, той сидів у вітальні.
– О, вітаю! – сказала Енні. – Цей день настав?
– Так, – мовив Трент.
Гарві сидів на порозі й очікував, коли йому скажуть, що можна увійти. Він був із тих собак, які завжди дивляться на свою людину, чекаючи дозволу щось зробити. Я теж міг би бути таким, але Сі Джей ніколи цього від мене не вимагала.
– Добре, Гарві, – сказала Енні.
Гарві увійшов і наблизився перевірити, чи не лишив я йому трохи їжі у своїй мисці. Я ніколи такого не робив, але він щоразу перевіряв – про всяк випадок.
Енні нахилилася й простягла до мене руки, і я покірно підійшов до неї й дозволив пригорнути себе, доки Гарві тицяв свого великого дружнього носа їй в обличчя й теж діставав обійми.
– У тебе сьогодні гарний день, Максе.
Коли Енні пішла, Гарві пішов із нею не озирнувшись.
– Поглянь, що в мене для тебе є, Максе, – сказав Трент.
Це було схоже на ящик, тільки з м’якими стінами. Трент здавався не на жарт схвильованим, показуючи його мені. Я обережно обнюхав ящик. Коли я був Моллі, така річ була значно більшою – як, зрештою, і я сам.
Пригадавши, як був Моллі і як здійснив колись запаморочливу подорож у ящику, я спитав себе, чи ми їдемо побачитись із Сі Джей. Коли Трент наказав мені залізти всередину, я пішов туди не скаржачись, хоча майже нічого не бачив крізь дрібну сітку, що закривала один кінець. Мене трохи спантеличило, коли хлопець підняв усю цю штукенцію – це так відрізнялося від того, як люди брали мене на руки.
Ми з Трентом поїхали автівкою, обидва на задньому сидінні. Я був засмучений, що він не випускав мене з ящика, аби я міг визирати у вікно й гавкати на зустрічних собак. Утім у машині було тепло, і це приємно тішило, адже коли ми з Трентом вийшли з будинку, у ящик увірвалися вітер, сирість і холод.
Ми увійшли до іншої будівлі, і я був розчарований, адже тут панували тиша й одноманітність, хоч я відчував запахи багатьох людей і хімікатів. Я не дуже бачив, що відбувається, а від того, як Трент хилитав ящиком на ходу, у мене паморочилося в голові.
Потім ми увійшли до маленької кімнати, і він опустив ящик.
– Гей, – тихо сказав він.
Почувся шурхіт.
– Вітаю, – промовив хтось слабким, надтріснутим голосом.
– Я привів декого побачитися з тобою, – сказав Трент.
Він обмацав м’яку матерію ящика, і я лизнув його пальці крізь сітку – так прагнув вийти. Нарешті він схопив мене, підняв у повітря, і я побачив жінку, що лежала в ліжку.
– Максе! – промовила вона, і тут я збагнув, що це Сі Джей.
Від неї дивно пахло – чимось кислим, ще й хімікатами, однак я впізнав її та заборсався, намагаючись вивільнитися з Трентових рук, але він міцно тримав мене.
– Ти маєш бути ніжним, Максе. Ніжним, – сказав Трент.
Він обережно передав мене Сі Джей, у її прекрасні теплі руки. Я притулився до неї, трохи підвиваючи й скиглячи, – не міг стриматися, такий був радий бачити мою дівчинку.
– Гаразд, легше, Максе. Зрозумів? Легше, – сказав Трент.
– Усе гаразд. Скучив за мною, так, Максе? Так, малюче, – казала вона.
Я гадав: звідки в неї такий тонкий деренчливий голос, наче зовсім чужий. З її руки звисав пластиковий повідець, а кімнатою розносився дуже неприємний писк.
– Як почуваєшся сьогодні? – спитав Трент.
– Досі болить горло від трубки, але мені вже трохи краще. Усе ще нудить, – сказала Сі Джей.
Я хотів обнюхати її з голови до ніг, щоб дослідити всі незнайомі, нові запахи, що пристали до неї, але її руки тримали мене з певним напруженням, бажаючи, щоб я сидів спокійно. Я зробив, як вона хотіла.
– Знаю, ти думаєш, що маєш паскудний вигляд, але порівняно з тим, що було в реанімації, ти хоч зараз можеш марафон бігти. Твої щоки знов нормального кольору, – говорив Трент. – Очі ясні.
– Упевнена, що мій вигляд казковий, – буркнула Сі Джей.
У кімнату увійшла жінка, і я тихо загарчав на неї, даючи знати, що моя дівчинка має захист.
– Ні, Максе! – сказала Сі Джей.
– Максе, ні, – повторив Трент.
Він підійшов і теж поклав на мене руки, тож я опинився практично знерухомленим, доки жінка годувала Сі Джей чимось без запаху й поїла водою з маленької чашечки. Насправді було дуже приємно, коли вони удвох тримали мене, тож я сидів спокійно.
– Як його звати? – спитала жінка.
– Макс, – разом відповіли Трент і Сі Джей. Я помахав хвостом.
– Йому сюди не можна. Собак ніколи не пускають.
Трент зробив крок до неї.
– Він такий маленький песик, і не гавкає, нічого такого. Невже він не може завітати хоч на хвилинку?
– Я люблю собак, тому нікому не скажу, та якщо впіймаєтесь – не подумайте сказати, що я про це знала, – відповіла жінка.
Коли жінка пішла, Трент і Сі Джей хором сказали: «Хороший собака», – а я помахав хвостом.
Я відчував силу-силенну темних емоцій у моїй дівчинці – смутку, переплетеного з безнадією. І те, що я тикався в неї мордою, явно не покращувало їй настрою. А ще вона була втомлена – навіть виснажена, – і скоро її руки більше не тримали мене, а просто лежали, стримувані земним тяжінням.
Я був спантеличений. Чому Сі Джей у цій кімнаті? Ще більш бентежливим і тривожним було те, що незабаром Трент гукнув мене й на повідці відтягнув від Сі Джей.
– Ми повернемося за кілька днів, Максе, – мовив Трент.
Я чув своє ім’я, але не розумів.
– Хороший хлопчик, Максе. Іди з Трентом. Ні, не принось його знову, не хочу, щоб він підняв на ноги медичний заклад, – сказала Сі Джей.
Я помахав хвостом, зрозумівши, що я хороший хлопчик.
– Повернуся завтра. Спи сьогодні, добре? І телефонуй у будь-який час, як не зможеш заснути, я радий поговорити, – сказав Трент.
– Ти не повинен приходити щодня, Тренте.
– Знаю.
Ми повернулися до Трентового будинку. Наступні кілька днів Енні продовжувала водити мене на прогулянки з Гарві, Джаззі й Зеном, але тепер, коли Трент повертався додому ввечері, на його руках я розрізняв слабкий запах Сі Джей серед решти дивних запахів.
За день-два ми повернулися до маленької кімнатки. Сі Джей досі дрімала на тому ж ліжку. Однак пахла вона трохи краще й уже сиділа, коли Трент випустив мене з м’якого ящика.
– Максе! – радісно гукнула вона.
Я стрибнув до неї, і вона обійняла мене. Повідця на її руці більше не було, та й писклявий звук припинився.
– Зачини двері, Тренте, не хочу, щоб у Макса були неприємності.
Доки Сі Джей і Трент розмовляли, я згорнувся калачиком під її рукою, заявивши своє право на місце на ліжку, щоб, коли Трент ітиме звідси, не намагався забрати мене із собою. Я задрімав був, коли почув, як жіночий голос каже від дверей:
– О Господи!
Я миттєво впізнав цей голос.
Ґлорія.
Вона метнулася в кімнату з квітами в руках, які тицьнула Тренту, підійшовши до ліжка Сі Джей. Від неї пахло тими квітами й ще стількома солодкавими ароматами, що в мене очі засльозилися.
– Маєш жахливий вигляд, – сказала вона.
– Я теж рада тебе бачити, Ґлоріє.
– Тебе тут годують? Що це за місце?
– Це лікарня, – відповіла Сі Джей. – Ти маєш пам’ятати Трента.
– Вітаю, міс Магоні, – сказав Трент.
– Ну, звісно, я знаю, що це лікарня, я не про це. Привіт, Тренте. – Ґлорія наблизила обличчя до Трента, а тоді знову розвернулася до Сі Джей. – Ніколи в житті я так не хвилювалася. Ледь не сконала від шоку!
– Пробач за це, – мовила Сі Джей.
– Люба, гадаєш, у мене не бувало складних часів? І все ж я завжди знаходила сили жити далі. Ти невдаха, лише якщо сама вважаєш себе невдахою – я ж казала тобі. Коли це сталося… я ледь не знепритомніла. Тільки-но почула, одразу ж приїхала.
– Власне, за десять днів, – уточнив Трент.
Ґлорія подивилася на нього.
– Перепрошую?
– Я телефонував вам десять днів тому. Тож приїхали ви не зовсім одразу, як почули.
– Ну… мені ж не було сенсу приходити, доки вона була в комі, – сказала Ґлорія насупившись.
– А й справді, – погодився Трент.
– Вона таки має рацію, – сказала Сі Джей.
Вони з Трентом усміхнулись одне одному.
– Я просто ненавиджу лікарні, – мовила Ґлорія.
– У цьому ти унікальна, – відповіла Сі Джей. – Більшість людей їх обожнюють.
Тут уже Трент розсміявся.
– Так, Тренте. Не проти, якщо мати поговорить зі своєю донькою? – холодно спитала Ґлорія.
– Звісно. – Хлопець відштовхнувся від стіни.
– І собаку свого забери, – кинула йому Ґлорія.
Я глянув на Сі Джей, почувши слово «собака».
– Це мій собака. Його звати Макс, – відповіла Сі Джей.
– Зателефонуй мені, як буде щось потрібно, – сказав Трент, ідучи до дверей.
Ґлорія підійшла й сіла на самотній стілець.
– Що ж, це місце й справді пригнічує. То ти знову накинула оком на Трента?
– Ні. Я ніколи не «накидала оком на Трента», Ґлоріє. Він мій найкращий друг.
– Гаразд, називай це як хочеш. Його мати – їй, звісно ж, не терпілося зателефонувати мені, тільки-но почула, що моя донька напилася пігулок з антифризом – каже, що він віце-президент у банку. Не вір йому, коли він поводиться, як велике цабе: у банках звання роздають кому завгодно – це замість того, щоб запропонувати їм гідну платню.
– Він інвестиційний банкір, і він дійсно дуже успішний, – ображено відповіла Сі Джей.
– До речі, про інвестиції – я маю вкрай важливу новину.
– То кажи.
– Карл збирається освідчитися мені.
– Карл?
– Я розповідала тобі про Карла. Він заробив цілий статок на продажу монетних штукенцій – тих, куди треба вкидати четвертак, для автоматів на кшталт сушарок у пральнях самообслуговування. У нього будинок у Флориді й 64-футова яхта! А ще він має квартиру у Ванкувері й володіє частиною готелю у Вейлі, куди ми зможемо поїхати, коли схочемо. Вейл! Я завжди хотіла поїхати до Вейла, та ніколи не зустрічала гідної людини. Кажуть, Вейл як Аспен, тільки без усіх тих місцевих, що руйнують його.
– То ти виходиш заміж?
– Так. Він збирається освідчитися наступного місяця, коли ми поїдемо на Кариби. Там він робив пропозиції обом своїм дружинам. Тож, розумієш, усе складається. Хочеш побачити його фото?
– Звісно.
Я підняв голову, позіхаючи, коли Ґлорія передала їй щось. Сі Джей пирснула зі сміху.
– Це Карл? Він що, ветеран Громадянської війни?
– Не зовсім розумію, що ти маєш на увазі.
– Йому ніби тисяча років.
– Зовсім ні, він дуже витончений. Я попрошу тебе не бути грубою. Він стане твоїм вітчимом.
– О Господи. Скільки вже разів я це чула? А як же той, що викупив закладну, якого ти змушувала мене називати татом.
– Більшість чоловіків ненадійні. Карл інакший.
– Бо він старий, як Усесвіт?
– Ні, бо він досі приятелює зі своїми колишніми дружинами. Це про щось каже.
– Це вже точно. – Сі Джей поклала руку мені на голову, і я зробився сонним від теплого відчуття чистої любові.
Невдовзі я знову заснув, утім прокинувся, коли почув і відчув гнів Сі Джей.
– Як це так – не будеш обговорювати? – питала Сі Джей Ґлорію.
– Та родина жахливо до мене ставилася. Ми не матимемо з ними нічого спільного.
– Але це не чесно щодо мене. Я їхня кровна родичка. Я хочу знати своїх предків.
– Я виростила тебе сама, без допомоги.
Я відчував, як смуток огортає Сі Джей, і все ж вона сердилася.
– Я так мало пам’ятаю з часів, коли тато возив мене туди дитиною. Пам’ятаю… Пам’ятаю, там був кінь. І мою бабусю. Ось і все – лише уривки з тих пір, коли мені було років п’ять.
– Так і має бути.
– Це не тобі вирішувати!
– А тепер послухай, – Ґлорія встала, теж сердита. – Ти більше не в школі, і я не дозволю тобі поводитись, як пещене дівчисько. Ти житимеш під моїм дахом за моїми правилами. Зрозуміло?
– Ні, не житиме, – тихо промовив від дверей Трент.
Обидві розвернулись і глянули на нього, коли він увійшов.
– Тебе це не обходить, Тренте, – сказала Ґлорія.
– Обходить. Сі Джей це зараз не потрібно. Вона має уникати стресу. І з вами додому вона не поїде. Її акторська кар’єра тут.
– Ох… не думаю, що коли-небудь стану акторкою, – сказала Сі Джей.
– Отож-бо, – кинула Ґлорія.
– Тоді ти станеш кимось. Можеш робити все, що хочеш. Ти не безпорадна, Сі Джей. Ти маєш усвідомити, що в тебе є сили, – рішуче заявив Трент.
– Про що це ти? – холодно спитала Ґлорія.
– Ти ж мені віриш, Сі Джей? – наполегливо спитав Трент.
– Я… я не можу залишитися, Тренте. Мені нема чим платити…
– У моїй квартирі місця більш ніж достатньо – можеш переїздити до вільної спальні, доки знову не станеш на ноги.
– А як же Лізл?
– А. Лізл. – Він розсміявся. – Ми знову розійшлися. Гадаю, цього разу остаточно, бо я не благатиму її прийняти мене назад. Я нарешті збагнув, що насправді їй подобаються пристрасті: розставання, примирення, знову розставання… Це як наркотик.
– Коли це сталося?
– У ніч перед тим, як ти… закинула мені Макса.
Я помахав хвостом.
– Мені так прикро, що ти мусив переживати це самотужки, а я й не спитала, – сказала Сі Джей.
– Усе гаразд, ти була трохи зайнята, – криво всміхнувся Трент.
– Чи не могли б ми, будь ласка, повернутися до теми обговорення? – спитала Ґлорія.
– Тобто до того, про що ти хочеш говорити? – кинула Сі Джей.
– Ні, я зовсім не це маю на увазі. Я хочу сказати, що ми їдемо в середу. Розпорядження вже зроблені, – твердо сказала Ґлорія.
– Ти маєш бути з тим, хто в тебе вірить. Я, я в тебе вірю. І завжди вірив у тебе, – переконував Трент.
Я відчував, як дужчає злість Ґлорії.
– Ніхто не має права дорікнути мені, що я «не вірю» в мою доньку. Хіба я не підтримувала увесь цей безглуздий переїзд до Нью-Йорка?
– Підтримувала! – відгукнулася Сі Джей.
– Ви маєте поганий вплив на неї, Ґлоріє. Їй треба одужувати. Ви остання людина, яка може їй у цьому допомогти, – сказав Трент.
– Я її мати, – крижаним тоном промовила Ґлорія.
– Ну, так, ви її народили, це правда. Але вона доросла. Коли дитина виростає, вашу роботу скінчено.
– Сі Джей? – спитала Ґлорія.
Я подивився на жінку, котра не зводила очей із Сі Джей, потім на Трента, що дивився на Ґлорію, і нарешті на Сі Джей, яка переводила погляд з однієї на іншого. Ґлорія взялася під боки.
– Ти ніколи мені не дякувала. За всі ті жертви, які я принесла, – злісно кинула вона й розвернулася, щоб піти, але зупинилась у дверях і гнівно зиркнула на доньку. – Я повернуся завтра, а післязавтра ми їдемо, як заплановано. І більше ніяких заперечень. – Вона зиркнула на Трента. – Від жодного.
Я помахав хвостом, оскільки Ґлорія йшла. Я завжди почувався трохи менш напруженим після її відходу.
Коли того вечора ми з Трентом повернулися додому, я спитав себе, чи це тепер новий лад: ми спимо в нього вдома, а потім ідемо до нової кімнати Сі Джей зі слизькою підлогою. Схоже, моя дівчинка віддавала перевагу життю у все менших і менших домівках.
Трент жбурнув мені гумову іграшку, яка шалено застрибала по кухні, і я погнався за нею й приніс йому, а він розсміявся й назвав мене хорошим собакою.
Згодом, коли він нахилився покласти трохи смачного вологого корму поверх сухого мені на тарілку, я вловив металевий, ні з чим не сплутуваний запах у його подиху. Я здивувався, але зробив те, чого мене навчили дуже давно.
Я подав знак.