– Залишу вас удвох поговорити, – сказала мати Емілі, коли ми наблизилися, а сама пішла в дім.
Я лишилася біля Сі Джей, а та взагалі не ворушилася, просто стояла на місці. Мене обдало потужним арсеналом запахів Ґлорії, що забивали всі інші.
– Ну, – промовила та, – нічого не хочеш мені сказати?
Вона, як завжди, була нещаслива.
– Бачу, у тебе новий «кадиллак», – промовила Сі Джей. – Гарна тачка.
– Не це. Я до смерті хвилювалася за тебе. Ти жодного разу не зателефонувала, щоб повідомити, де перебуваєш. Я ледве засинала.
– Чого ти хочеш, Ґлоріє?
Щось ворухнулось у великому передньому вікні. Це був Дел, який розсунув штори й визирнув надвір. Доки я спостерігала, з’явилася рука його матері, схопила й відтягла хлопчика.
– Маю сказати тобі лише одне – і все, ніяких обговорень, – промовила Ґлорія.
– Звучить як чесна дискусія, – зауважила Сі Джей.
– Консультація з адвокатом, що займається сімейним правом, коштувала мені великих грошей. Вона каже, що я можу подати клопотання до суду й змусити тебе повернутися додому. Також вона каже, що я не повинна у власному домі бути заручницею собаки. Тож про це я позиватимуся теж. Ти не маєш вибору, а суддя може навіть призначити тобі домашній арешт. Ось і все. Звернення до суду коштуватиме сили грошей, і ти програєш. От я й прийшла сказати тобі про це. Безглуздо марнувати гроші на суд, коли ми могли б здійснити чудову подорож чи ще якось витратити ті кошти.
Схоже, найближчим часом не мало відбутися нічого цікавого, тож я позіхнула й вляглася.
– Ну? – сказала Ґлорія.
– Я гадала, мені не дозволено говорити.
– Можеш говорити про те, що я тобі зараз озвучила. Я просто не збираюся стояти тут і сперечатися з тобою. Ти неповнолітня, і закон на моєму боці.
– Гаразд, – відповіла Сі Джей.
Ґлорія хмикнула:
– Що «гаразд»?
– Гаразд, зробимо так, як ти сказала.
– Добре. Так уже краще. Ти поводилася вкрай нешанобливо, і я гадки не маю, що думають оці люди, з якими ти тут жила. Я твоя мати й маю конституційні права.
– Ні, я мала на увазі: зробимо, як ти кажеш, – підемо до суду. Ти вимагатимеш контролю наді мною, а я – щоб тебе позбавили батьківських прав.
– А, зрозуміло. Тепер я жахлива мати. Ти потрапила до в’язниці, тебе усунули від школи, ти брешеш і не слухаєшся, а я тобі життя присвятила – і все одно погана тут я.
Обидві сердилися, але Ґлорія ще й кричала. Я сіла й стривожено опустила лапу на ногу Сі Джей, бо хотіла піти. Вона, не дивлячись, погладила мене.
– Сподіваюся, колись у тебе буде така ж нестерпна дитина, як ти сама, – кинула Ґлорія.
– Трент каже, ти зовсім не годувала Моллі.
– Ти змінюєш тему.
– Твоя правда, ми говорили про те, яка я погана дитина. То що скажеш? Мені телефонувати адвокатові? Чи ти визнаєш, що Моллі – моя собака, і я залишу її? Тобто я можу й далі жити тут. – Сі Джей жестом показала на будинок, і коли вона це зробила, чиясь тінь відсахнулася від переднього вікна. Вона здалася надто високою, щоб бути Делом.
– Я не хочу, щоб ти жила з іншими людьми. Це здається жахливим, – сказала Ґлорія.
– То як ти хочеш вчинити?
Того вечора ми повернулися до нашої кімнати в будинку Сі Джей. Прийшов Трент із Роккі, і я неймовірно зраділа, побачивши брата, який обнюхав мене з голови до ніг, підозріло сприймаючи всі нові запахи. Коли ми вийшли надвір, падав сніг, і Роккі бігав довкола, веселився й качався в снігу, доки весь не змок. Вийшов Трент і обтер його рушником, а Роккі стогнав від задоволення. Я пошкодувала, що теж не повалялася в снігу.
Відтоді все повернулося до звичного ладу, ось тільки Сі Джей більше не ходила до школи – натомість я мала майже щоранку їздити з нею в машині бавитися з Енді та її собаками!
Коли ми наступного разу повернулися до будівлі Енді, та радісно зустріла мене, цілувала й обіймала. Мені подобалися її прояви уваги й чарівні собачі запахи. А тоді вона встала.
– Я гадала, може, ти здалася, – сказала Енді до Сі Джей.
– Ні, просто… сімейні проблеми, які треба було владнати. Ви не телефонували до суду чи ще кудись, ні? – відповіла Сі Джей.
– Ні, але краще б ти зателефонувала мені.
– Так, я… мала це зробити. Чомусь мені ніколи не спадає на думку телефонувати людям.
– Ну, гаразд, ходімо до роботи.
З якоїсь причини собакам у будівлі Енді не дозволяли виходити на сніг, хіба що на прогулянку на повідці, тож, доки Сі Джей прибирала їхні будки, моїм обов’язком було гратися з ними на огородженій ділянці всередині великої кімнати в будинку. Проте чимало собак не хотіли гратися. Двійко з них були застарі для чогось, окрім як обнюхати мене й улягтися, ще двоє просто не вміли гратися, лише гарчали й рявкали на мене, доки я задкувала від них подалі. Ті пси здавалися сумними й переляканими, і їх відсаджували поодинці до іншого внутрішнього загону, доки Сі Джей прибирала їхні будки.
Це дало мені вдосталь часу поспостерігати, як Енді грається з Люком, великим коричневим псом, і двома самицями, жовтою й чорною. Гра була така: кілька старих людей сиділи на металевих стільцях далеченько одне від одного, а Енді до кожного по черзі підводила собак, щоб ті обнюхали їх. Люди, однак, із ними не гралися – часом люди полюбляють просто сидіти, навіть якщо зовсім поряд є собака. Потім Енді розводила собак по будках, а люди мінялися місцями, пересідаючи на інші стільці.
Усім собакам Енді казала, що вони хороші, але по-справжньому захоплювалася Люком. Щоразу, як його підводили до безволосого чоловіка, Люк ретельно принюхувався, а тоді лягав, схрещував лапи й клав на них голову. Енді одразу ж давала йому смачненьке.
– Хороший собака, Люку! – хвалила вона.
Я теж хотіла смачненького, та коли впала й схрестила передні лапи, Енді цього навіть не помітила, та й Сі Джей вражена не була. Таке воно, життя: одні дістають смаколики, майже нічого не роблячи, а інші – хороші собаки – лишаються взагалі без смачненького.
Якоїсь миті Сі Джей забрала мене, і ми вийшли до загону надворі. Кілька дюймів снігу вкривало землю, і я з хрускотом ступала по ньому, шукаючи вдалого місця, щоб «присісти». Сі Джей узяла до рота вогняну паличку й видихала дим.
Я почула, як відчиняються задні двері, і побігла подивитися, хто це. Спалах тривоги охопив Сі Джей, від чого хутро в мене на загривку стало дибки.
– Я гадав. Ви. Мабуть, тут. – Це був той лисий, перед яким завжди лягав Люк. Розмовляючи із Сі Джей, він видавав такі звуки, наче задихався. Я торкнулася носом її руки, бо мені здалося, що вона й досі налякана. – Можна. Мені. Цигарку?
– Звісно, – сказала Сі Джей і почала порпатись у своїй куртці.
– Можете. Запалити. Її мені? Я не можу. Досить. Добре. Затягнутися, – сказав чоловік і почухав свою лису голову.
Сі Джей запалила вогник і простягнула паличку чоловікові. Він підніс її до горла, а не до рота, як робила Сі Джей. Почулося слабке смоктання, а тоді з отвору на його горлі потягнувся дим.
– А, – сказав чоловік. – Так добре. Я лише. Дозволяю. Собі одну. На тиждень.
– Що сталося? Тобто…
– Моя діра? – чоловік усміхнувся. – Рак. Горла.
– Боже, мені так шкода.
– Ні. Я винен. Я не. Мав. Курити.
Якусь мить вони стояли разом. Сі Джей досі була засмучена, але страх потроху покидав її й розчинявся, як дим, що вилітав із рота.
– Вашого віку, – сказав чоловік.
– Перепрошую?
– Вашого віку. Коли я. Почав. Курити.
Він усміхнувся їй. Я вирішила, що охороняти Сі Джей більше не треба, і підійшла понюхати його руку, перевірити – може, у нього є щось смачненьке. Він нахилився.
– Милий пес, – промовив він.
Його подих пахнув димом, але я також відчула в ньому дивний металевий присмак, що його миттєво впізнала з часів, коли була Дружком і мала поганий присмак у роті, якого не могла позбутися. Лисий, мабуть, теж мав у роті цей самий присмак, адже дихав ним.
Чоловік увійшов у будівлю, а Сі Джей довго стояла на холоді й дивилася перед собою. Паличка в її руці досі тліла. Вона нахилилася й тицьнула її в сніг, а потім викинула в урну, і ми разом пішли всередину.
Енді гралася з жовтим собакою. Мене спустили з повідця, і Сі Джей відволіклася, тож я почимчикувала туди, де сидів на стільці той лисий із вулиці. Я підійшла туди й припала до землі, схрестивши лапи, як робив у мене на очах Люк.
– Погляньте на це, – сказала Енді й підійшла до мене. – Гей, Моллі, ти цього від Люка навчилася?
Я замахала хвостом. Однак смачненького не отримала. Натомість Енді відвела мене назад до Сі Джей.
Енді мені справді подобалася. Подобалось, як вона віталася зі мною з усіма тими обіймами й цілунками, яких тільки може прагнути собака. Але я вважала, що нечесно з її боку пригощати Люка, а мене – ні.
Коли ми повернулися додому, Ґлорія рада була бачити Сі Джей, мене ж ігнорувала, як завжди. Я засвоїла, що слід триматися подалі від жінки, яка ніколи не розмовляла зі мною, не годувала мене й більшість часу навіть не дивилася в мій бік.
– Гадаю, цьогоріч нам слід улаштувати різдвяну вечірку, – сказала Ґлорія, тримаючи в руці записник і махаючи ним перед Сі Джей. – Щось дуже вишукане. З ресторанними стравами. З шампанським.
– Мені сімнадцять, Ґлоріє. Мені не можна пити шампанське.
– Ой, та ну, це ж Різдво. Можеш запросити кого хочеш, – продовжувала Ґлорія. – Ти зустрічаєшся з кимось особливим?
– Ти ж знаєш, що ні.
– А як же той гарний юнак, Шейн.
– Ось тому я й не питаюся в тебе, кого вважати гарним юнаком.
– Я запрошу Джузеппе.
– Кого? А що сталося з Ріком?
– А, Рік? Він виявився не тим, ким я думала.
– То тепер ти зустрічаєшся з батьком Піноккіо?
– Що? Ні, з Джузеппе. Він італієць. Із Сент-Луїса.
– То он де розташована Італія? Не дивно, що в мене так погано з географією.
– Що? Ні, я маю на увазі справжню Італію.
– Ти допомагаєш йому купувати будинок чи що?
– Ну, так, так. Звісно.
Я увійшла на кухню перевірити, чи, бува, чогось їстівного не впало на підлогу. Ось тоді я й побачила чоловіка, який стояв надворі, вдивляючись крізь скляні двері. Я загавкала, попереджаючи про небезпеку.
Чоловік миттєво розвернувся й утік. Сі Джей увійшла на кухню.
– Що сталося, Моллі? – спитала моя дівчинка.
Вона підійшла до дверей і відсунула їх, а я вибігла у двір. Запах чоловіка стояв у повітрі, і я швиденько простежила його до зачинених задніх дверей. Я знала цей запах, знала, кому він належить. Шейнові.
Сі Джей покликала мене назад до будинку.
– Ну ж бо, Моллі, тут надто холодно, – сказала вона мені.
Наступного разу, коли ми завітали до Енді, вона підійшла до нас, доки Сі Джей струшувала сніг із черевиків.
– Гей. Хочу сьогодні дещо спробувати.
– Звісно, – сказала Сі Джей.
Це була та сама гра, у яку щодня грала Енді. Мені вона не здавалася такою розвагою, як, наприклад, потягати каната й поганяти м’ячика, але такі вже люди – у їхній уяві гра зазвичай не така весела, як у собак. Люди сиділи на стільцях, широко розставлених від одного краю великої кімнати до іншого. Енді сказала Сі Джей тримати мій повідець, і ми підійшли до людини в дальньому кінці – жінки в хутряних чоботах із котячим запахом.
– Привіт, як тебе звати? – спитала вона, простягаючи руку, щоб я її лизнула.
Її пальці мали терпкий присмак.
– Це Моллі, – сказала Енді. Я помахала хвостом, почувши своє ім’я.
Ми разом підійшли до наступної людини, а тоді до наступної, щоразу даючи їм час погладити мене й поговорити зі мною. Але мене нічим не пригощали, хоч я й відчувала, що один чоловік тримав щось сирне в кишені.
Потім ми підійшли до жінки, чиї руки пахли рибою. Вона нахилилася погладити мене, і я відчула той самий запах, подібний до присмаку на моєму язику, коли я була Дружком, той самий, яким дихав лисий чоловік, що розмовляв із Сі Джей.
– Привіт, Моллі, – сказала жінка.
Я відчула, як злегка напружилась Енді, коли ми рушили далі, і тоді збагнула: ця гра має бути пов’язана із запахом. Я повернулася до жінки й лягла, схрестивши лапи.
– Ось воно! – Енді заплескала в долоні. – Хороша собака, Моллі, хороша собака!
Енді пригостила мене. Я вирішила, що гра мені подобається, і замахала хвостом, готова грати знову.
– То Моллі просто здогадалася про це? – спитала Сі Джей.
– Ну, не все так просто. Гадаю, усі собаки здатні визначити запах, та не обов’язково пов’яжуть його із сигналом, який мають дати нам. Але Моллі спостерігала за Люком – бачила, як вона схрестила лапи, зовсім як він? Ніколи не чула, щоб собака навчився цього, просто спостерігаючи за іншим, але ж це так – іншого пояснення бути не може.
Енді опустилася на коліна й поцілувала мене в ніс. Я лизнула її обличчя.
– Моллі, ти геній, справжній геній серед собак.
– Ти гудель, Моллі, – сказала Сі Джей. – Трохи геній, трохи пудель. Гудель.
Я помахала хвостом, насолоджуючись увагою.
– Якщо ти не проти, я хотіла б залучити Моллі до нашої програми. Тебе теж, якщо цікаво, – сказала Енді. – Це піде тобі в залік громадських робіт.
– Що, і покинути вигрібання собачих какульок? Це треба обміркувати.
З того дня щоразу, як ми були з Енді, вона вела мене знайомитися з людьми, і я подавала знак, тільки-но вловлювала той дивний неприємний запах. Однак це траплялося нечасто. Здебільшого люди пахли як люди.
Та іноді вони пахли їжею! На «Із Днем Подяки» ми із Сі Джей пішли до Трента. Повітря й людські руки так сильно пахтіли сиром, хлібом та іншими дивовижними запахами, що ми з Роккі ледь не божеволіли. Увесь день люди їли, жбурляючи шматочки, які ми ловили в повітрі.
Трент мав батька й матір. Уперше я задумалася, чому Сі Джей не має батька так само. Можливо, якби в Ґлорії була пара, вона б не почувалася завжди такою нещасливою.
Однак тут я нічого не могла вдіяти й мусила вдовольнитися поїданням їжі на «Із Днем Подяки».
І була дуже задоволена.
На «З Різдвом» Сі Джей і Ґлорія встановили у вітальні дерево, яке завішали котячими іграшками. Запах дерева чути було по всьому будинку. І якось увечері прийшли люди, розвісили ліхтарики й узялися готувати їжу. Сі Джей вбралася в одяг, який гучно шелестів, коли вона рухалася, і те саме зробила Ґлорія.
– Що скажеш? – спитала Ґлорія, стоячи у дверях кімнати Сі Джей.
Вона з шумом крутнулася. Це здавалося неможливим, але Ґлорія пахла ще сильніше, ніж зазвичай. Мій ніс мимоволі зморщився від напливу запахів у повітрі.
– Дуже мило, – сказала Сі Джей.
Ґлорія щасливо розсміялася.
– А тепер дай я гляну на тебе.
Сі Джей припинила розчісувати волосся й крутнулася. Потім зупинилася, не зводячи очей із Ґлорії.
– Що? – спитала вона.
– Нічого, просто… ти набрала трохи ваги? Сидить інакше, ніж коли ми його купували.
– Я кинула курити.
– Ну…
– Що «ну»?
– Я просто не розумію, чому ти не можеш контролювати себе, коли свято на носі.
– Твоя правда, я мала й далі ссати отруту, бо це допоможе мені влізти в нову сукню на свято.
– Я цього не казала. Не знаю, нащо взагалі намагаюся розмовляти з тобою, – сказала Ґлорія, розсердилася й вийшла.
Потім прибули друзі. Прийшов Трент, але з якоїсь причини не привів із собою Роккі. Гості переважно були того ж віку, що й Ґлорія. Я блукала довкола, відчуваючи запахи теплих смаколиків, і незабаром люди почали пригощати мене – не за якісь там трюки, а просто за те, що я собака. На мою думку, це була найкраща порода людей.
Одна жінка нахилилася й дала мені шматочок м’яса з розталим сиром.
– Ох, ти ж така гарненька собачка, – сказала вона мені.
Я зробила те, що мала: лягла на підлогу, схрестивши передні лапи.
– Як мило! Вона робить кніксен! – зраділа жінка.
Сі Джей вийшла з-за канапи й побачила мене, а я помахала хвостом.
– О Боже, – вимовила моя дівчинка.