Розділ 9

Клеріті мала купу друзів, які приходили гратися зі мною, і потроху я збагнула, що звати її тепер Сі Джей. Люди можуть таке робити – давати всьому нові імена, хоч я й досі лишалася Моллі. Ґлорію звали «Ґлорія», а ще «ма-мо». Лише Ґлорія тепер називала Сі Джей Клеріті.

Бувало й навпаки: часом імена залишалися ті самі, а от люди змінювалися. Так, Ветеринаром, чиє друге ім’я було Доктор Деб, тепер був той, кого Сі Джей кликала «Доктор Марті». Він був такий же милий, як і Доктор Деб, але мав волосся між носом і губою й сильні руки, якими ніжно торкався мене.

Моїм улюбленцем серед усіх друзів Сі Джей став Трент, хлопець, який піклувався про мого брата. Трент був вищий за Сі Джей, мав темне волосся й завжди пахнув Роккі. Коли Трент приходив у гості, він зазвичай приводив мого брата, і ми вдвох гасали на задньому дворі, борюкаючись між собою. Ми гралися, доки не падали від виснаження, розтягнувшись на галявині. Часто я лежала, тяжко дихаючи, поверх Роккі й зі щирої приязні тримала його лапу в зубах.

Брат був гладкіший і вищий за мене, але зазвичай дозволяв притиснути себе до землі, коли мені хотілося. Здолавши його, я завжди помічала, що його темно-коричнева морда збігається за кольором із моїми лапами – сам він, однак, був світло-коричневого відтінку. Коли дні стали теплішими, я виявила, що можу вимірювати свій зріст, порівнюючи з Роккі – до речі, мій брат більше не був незграбним цуценям, як і я.

Роккі був цілковито відданий Тренту. Посеред гри він раптом усе кидав і біг до господаря, щоб його погладили. Я слідувала за ним, і Сі Джей гладила мене.

– Гадаєш, він шнауцер-пудель? – питала Сі Джей Трента. – Шнудель?

– Не думаю. Може, доберман-пудель, – казав Трент.

– Дудель? От чудак.

Я помахала хвостом, почувши улюблене прізвисько, і дружньо ткнулася носом у Сі Джей. Ітан називав мене Чудаком – це було особливе ім’я, що втілювало всю ту любов, яку може мати хлопчик до собаки. Почувши це слово від неї, я згадала про зв’язок між моїм хлопчиком і Сі Джей, моєю дівчинкою.

– Або якийсь різновид спанієля, – розмірковував Трент.

– Моллі, ти можеш бути шнудель, спудель, дудель, але не пудель, – мовила Сі Джей, обіймаючи мене й цілуючи в ніс. Я задоволено махала хвостом.

– Гей, поглянь-но. Роккі? Сидіти! Сидіти! – скомандував Трент. Роккі пильно глянув на Трента, сів і завмер. – Хороший собака!

– Я не навчаю Моллі жодних трюків, – сказала Сі Джей. – У мене в житті й без того наказів вистачає.

– Жартуєш? Собаки прагнуть роботи. Жити без неї не можуть. Так, Роккі? Хороший хлопчик, сидіти!

Що ж, я знала, що означає це слово. Цього разу, коли сів Роккі, я теж сіла.

– Диви, Моллі навчилася, спостерігаючи за Роккі! Ти така хороша собака, Моллі!

Я помахала хвостом, почувши, що хороша собака. Я знала й інші команди, але жодної з них Сі Джей не казала. Роккі перекотився на спину, щоб йому почухали живіт, і я приставила зуби до його горла.

– Гей, то… – почав Трент.

Роккі завмер, а тоді звільнився з мого захвату. Я теж це відчула: раптом від Трента повіяло страхом. Роккі тицьнувся мордою в його руку, а я глянула на Сі Джей, яка з усмішкою дивилася в небо, не усвідомлюючи жодної загрози.

– Може… Сі Джей? Може, цього року підемо разом на випускний.

– Що? Ні, ти жартуєш? На випускний не ходять із друзями. Він не для того.

– Так, але…

– Але що? – Сі Джей перевернулася, відкинувши волосся з обличчя. – Господи, Тренте, запроси якусь гарненьку. Як щодо Сьюзен? Я знаю: ти їй подобаєшся.

– Ні, я… гарненьку? – перепитав Трент. – Ну ж бо. Ти ж знаєш, що гарна.

Сі Джей злегка тицьнула його в руку.

– Дурник ти.

Трент, насупившись, дивився в землю.

– Що? – спитала Сі Джей.

– Нічого.

– Ну ж бо, ходімо в парк.

Ми пішли на прогулянку. Роккі затримував нас, обнюхуючи й помічаючи кущі, я ж ні на крок не відходила від Сі Джей. Вона дістала з кишені маленьку коробочку, але це була не їжа. Спалахнув вогонь – і з її рота потягнувся смердючий дим. Я знала цей запах: він був на всьому одязі Сі Джей і часто – у подиху.

– То як воно – бути під наглядом? Увесь цей домашній арешт? – поцікавився Трент.

– Ніяк. Просто мушу ходити до школи. Це навіть не справжнє покарання. Ґлорія поводиться так, наче я типу якась злочинниця. – Сі Джей розсміялася, а тоді знову закашляла димом.

– Однак тобі вдалося зберегти собаку.

Ми з Роккі разом підняли очі на слові «собака».

– Щойно мені виповниться вісімнадцять, я тієї ж секунди поїду.

– Ага? І як ти збираєшся це влаштувати?

– Вступлю до армії, якщо буде треба. У монастир піду. Треба лише протриматися, доки мені буде двадцять один.

Ми з Роккі знайшли якусь мертву тварину, смачну на запах, але Сі Джей і Трент не зупинялися, і повідці відтягнули нас геть, перш ніж хтось із нас устиг насолодитися нею. Буває, що люди дають собакам час обнюхати все важливе, але здебільшого вони ходять надто швидко, і дивовижні можливості марнуються.

– Що станеться у двадцять один? – спитав Трент.

– Тоді я отримаю першу половину капіталу, який залишив мені тато.

– Ого? Скільки це?

– Десь мільйон доларів.

Бути не може.

– Може. Після катастрофи авіакомпанія виплатила компенсацію. Вистачить оплатити коледж і переїхати до Нью-Йорка, щоб підняти свою акторську майстерність на новий рівень.

За кілька будинків попереду в траві стрибала білка. Тварина завмерла, усвідомивши свою фатальну помилку. Ми з Роккі опустили голови й приготувалися до атаки, натягнувши повідці.

– Гей! – промовив Трент сміючись.

Він теж побіг, та, оскільки вони із Сі Джей гальмували нас, білка встигла дістатися дерева й чкурнула нагору, заливаючись тріскотом. Якби не це, ми б майже напевне її спіймали. Ту ж білку ми гнали дорогою додому. Невже цей дурний звір хотів бути впійманим?

Інколи Сі Джей казала: «Хочеш піти до ветеринара?» – що приблизно означало: «Ми їдемо машиною – ти на передньому сидінні – до Доктора Марті!» Я завжди реагувала з ентузіазмом, навіть коли одного дня повернулася додому в дурнуватому комірці – пластиковому конусі, що підсилював усі звуки й неабияк заважав їсти й пити. Знадобилося багато часу, щоб звикнути до цієї ідеї, але зрештою я засвоїла, що люди полюбляють час від часу надягати на собак дурні комірці.

Коли наступного разу я побачила Роккі, він мав такий самий комірець! У ньому важко було борюкатися, але ми впоралися.

– Бідолашний Роккі тепер співатиме фальцетом, – сказав Трент.

Сі Джей розсміялася. З її носа й рота валив дим. Невдовзі після того, як дурний комірець зняли, ми почали ходити до «художньої студії», тобто йшли до спокійного місця, де я гризла жувальну іграшку, доки Сі Джей гралася з пахучими паличками й папірцями. Усі в художній студії знали моє ім’я й гладили мене, а часом і годували – це так не схоже було на дім, де тільки Сі Джей обіймала й пригортала мене, а Ґлорія відштовхувала щоразу, як я намагалась якось привітатися з нею.

Ґлорія ніколи не торкалася й Сі Джей, тому їй так добре було, що я поряд. Певним чином перебувати в обіймах Сі Джей було моїм найважливішим обов’язком. Коли ми лежали разом у ліжку, відчувалося, як тане в ній біль самотності. Я махала хвостом, цілувала її й навіть злегка покушувала за руку – така щаслива бути з моєю дівчинкою.

Коли Сі Джей не було вдома, я мешкала внизу. Якось прийшов Трент, і вони із Сі Джей встановили у дверях підвалу собачі двері, щоб я могла виходити на заднє подвір’я, коли схочу. Я полюбляла ходити крізь ті двері туди-сюди – завжди по той бік була якась розвага!

Іноді у дворі я бачила Ґлорію, яка стежила за мною через вікно. Я завжди махала хвостом. З якоїсь причини вона сердилася на мене, але досвід підказував, що люди не можуть нескінченно сердитися на собак.

Одного дня Сі Джей повернулася додому досить пізно, після заходу сонця. Вона довго обіймала мене й була стривожена й сумна. Потім ми пішли до ванни, і її знудило. Я позіхнула й неспокійно забігала – ніколи не знала, що робити, коли таке траплялося. Ми із Сі Джей разом підняли очі. У дверях стояла Ґлорія й стежила за нами.

– Ти не мусила б робити це так часто, якби стільки не їла, – сказала жінка.

– О ма-мо, – відповіла Сі Джей. Вона встала, підійшла до раковини й випила води.

– Як твоє прослуховування? – спитала Ґлорія.

– Жахливо. Я не отримала нічого. Типу, весь рік треба було ходити в драмгурток – інакше тебе навіть не розглядають.

– Що ж. Якщо вони не хочуть бачити мою доньку у своїй літній виставі – це їхні проблеми. Байдуже: ніхто ще не ставав акторкою, граючи в шкільних п’єсах.

– Саме так, Ґлоріє. Хто взагалі чув, щоб актори грали?

– Я лише кажу, що ніколи не співала в старшій школі, але мені це анітрохи не завадило.

– А я ж думаю, що останнім часом усі компанії звукозапису так і ломляться до нас.

Ґлорія схрестила руки на грудях.

– Я мала дуже перспективну кар’єру, доки не завагітніла тобою. Коли народжуєш – усе змінюється.

– Та що ти кажеш? Ти більше не могла співати, бо народила? Ти що, народжувала мене через горлянку?

– Ти ніколи мені не подякувала, жодного разу.

– Я маю дякувати за своє народження? Серйозно? А листівки про це не роблять, типу «Дякую, що дозволила мені дев’ять місяців побовтатись у тебе в матці»?

Я підстрибнула й із майстерною точністю приземлилася на ліжко.

– Пішла геть! – рявкнула Ґлорія.

Почуваючись винуватою, я зіскочила й гепнулася на підлогу, похнюпивши голову.

– Усе гаразд, Моллі. Ти хороша дівчинка, – заспокоїла Сі Джей. – Що ти маєш проти собак, Ґлоріє?

– Я просто не бачу в них нічого привабливого. Вони чинять бешкет і жахливо смердять, а ще лижуться й узагалі не роблять нічого корисного.

– Ти б відчувала інакше, якби просто провела з песиком час, – відповіла Сі Джей, голублячи мене.

– Уже проводила. Моя мати мала собаку, коли я була малою.

– Ти ніколи мені про це не казала.

– Вона полюбляла цілувати його в рот, і це було огидно, – продовжувала Ґлорія. – Постійно була закохана в нього. А той був жирний і просто лежав у неї на колінах цілісінький день, не робив нічого корисного – лише сидів і дивився, як я прибираю будинок.

– Ну, Моллі не така.

– Ти всі гроші витрачаєш на собачу їжу й рахунки від ветеринара, коли є стільки чудових речей, які ми могли б купити.

– Тепер, коли в мене є Моллі, я більше нічого не хочу. – Сі Джей почухала моє вухо, і я пригорнулася до неї з легким завиванням.

– Бачу. Уся увага цій собаці, а матері – нічого. – Ґлорія розвернулася й вийшла у двері.

Сі Джей встала й зачинила їх, а тоді згорнулася калачиком зі мною на ліжку.

– Ми заберемося звідси, тільки-но зможемо, обіцяю, Моллі, – сказала Сі Джей, а я лизнула її в обличчя.

Я була хорошою собакою, яка дбала про дитину з родини Ітана, але не лише тому, що він цього хотів би. Я любила Сі Джей, любила засинати в її руках, прокидатися з нею, супроводжувати до художньої студії.

Чого я не любила – то це чоловіка на ім’я Шейн, який почав постійно навідуватися. Увечері Ґлорії дуже часто не бувало вдома, тож Шейн і Сі Джей обіймалися на канапі. Його руки пахли тим самим запахом, що просякував одяг Сі Джей. Він завжди вітався зі мною, але я бачила, що насправді йому не подобаюся – аж занадто недбало гладив мене. Собака таке завжди бачить.

Я не довіряла людям, які не люблять собак.

Якось увечері, коли Шейн був у нас, прийшли Трент і Роккі. Брат дуже стривожився, глянувши на Трента, який навіть не став сідати. Я відчула Трентові гнів і сум, і Роккі явно відчув їх теж. Я спробувала залучити Роккі трохи поборюкатися, але його це не цікавило: він був зосереджений на господареві.

– О, привіт, просто подумав зайти і… – вимовив Трент, нервово піддавши ногою килим.

– І, як бачиш, вона зайнята, – кинув Шейн.

– Так, – погодився Трент.

– Ні, заходь, ми просто дивимося телевізор, – сказала Сі Джей.

– Ні, я краще піду, – відповів Трент.

Коли він пішов, я підійшла до вікна, визирнула з нього й побачила, як він стоїть біля своєї машини, довго дивлячись на будинок, перш ніж відчинити дверцята й поїхати.

Роккі був на передньому сидінні.

Наступного дня Сі Джей не одразу повернулася зі школи, тож я жувала палички на задньому дворі й спостерігала, як кілька пташок стрибають із дерева на дерево. Гавкання на птахів рідко приносить якусь користь, адже ті не розуміють, що мають боятися собак, і просто займаються своїми справами. Раніше я вже їла мертвих пташок, і це мені взагалі не сподобалося. Мабуть, я не стала б їсти живу, якби спіймала, хоча не проти була б спробувати, чи живі хоч трохи кращі на смак.

Я злякалася, коли Ґлорія відсунула задні двері.

– Привіт, Моллі. Хочеш смачненького? – гукнула вона.

Я обережно наблизилася, махаючи хвостом і покірно опустивши зад донизу. Зазвичай Ґлорія не говорила до мене – хіба що я викину якогось коника.

– Ну ж бо, ходи сюди, – сказала вона.

Я увійшла до будинку, і вона зачинила за мною двері.

– Любиш сир? – спитала вона.

Я замахала хвостом і пішла за нею на кухню. Вона попрямувала до холодильника, тож я пильно стежила за нею. Нагородою мені був знайомий наплив смачних запахів, винесених потоком студеного повітря.

Вона чимось зашелестіла.

– Він увесь запліснявів, але ж для собаки годиться, так? Хочеш його?

Ґлорія простягнула великий шматок сиру на кінці металевої виделки. Я понюхала його й дуже, дуже обережно пожувала, очікуючи, що вона розсердиться.

– Хутчіш, – сказала жінка.

Я стягнула сир із виделки, впустила на підлогу й за кілька укусів з’їла. Гаразд, то, мабуть, вона більше на мене не сердиться!

– На, – сказала Ґлорія. З лязкотом вона вкинула великий шмат сиру в мою миску. – Зроби щось корисне. Безглуздо витрачати стільки на першокласну собачу їжу, коли ти могла б підчищати наші недоїдки.

Ніколи раніше мені не давали за раз більше одного шматочка сиру, тож отримати це все й одразу було несподіваними розкошами. Я підібрала важкий кусень, не знаючи навіть, як почати. Ґлорія пішла з кухні, тож я зосередилася на поїданні сиру. Коли я закінчила, у мене текла слина, і я вихлебтала майже всю воду з миски.

Невдовзі на кухню увійшла Ґлорія.

– Закінчила? – спитала вона, підійшла до задніх дверей, відчинила їх і скомандувала: – Гаразд, пішла геть.

Я вловила сенс сказаного й квапливо викотилася крізь двері на заднє подвір’я. Надворі мені стало краще.

Я не знала, коли повернеться Сі Джей, і тужила за нею. Увійшовши крізь собачі двері в підвал, згорнулася на своїй подушці, мріючи, щоб вона була зараз зі мною.

Я заснула, та коли прокинулася, почувалася зле. Трохи походила, важко дихаючи. У мене текла слина, хотілося пити, лапи трусилися. Зрештою, усе, що я могла, – це стояти там і тремтіти, не маючи сил ворухнутися.

Почулися кроки Сі Джей, і я зрозуміла, що вона вдома. Дівчина відчинила двері над сходами.

– Моллі! Ходи сюди! Підіймайся! – гукнула Сі Джей.

Я знала, що маю послухатися її. Наче в тумані, я зробила крок, низько опустивши голову.

– Моллі? – Сі Джей спустилася сходами. – Моллі? Ти в порядку? Моллі!

Останнього разу, коли вона вимовила моє ім’я, це був скрик. Я хотіла підійти до неї, повідомити, що все гаразд, але не могла зрушити з місця. Коли вона наблизилася й узяла мене на руки, моя голова була наче схована під покривалами – усе стало приглушеним і тихим.

– Мамо! Щось негаразд із Моллі! – скрикнула Сі Джей.

Вона пронесла мене сходами нагору, повз Ґлорію, яка сиділа на канапі, і вибігла на під’їзну доріжку.

Коли Сі Джей поставила мене, щоб відчинити дверцята машини, мене миттєво знудило на траву.

– О Боже, що це, що ж ти їла? О Моллі!

Під час поїздок я була собакою на передньому сидінні, але зараз не могла навіть підняти голову до вікна, коли Сі Джей відчинила його.

– Моллі! Ми їдемо до ветеринара. Гаразд? Моллі? Ти в порядку? Моллі, будь ласка!

Я відчувала біль і страх у голосі Сі Джей, але не могла ворухнутися. Темрява в машині густішала. Я відчула, як мій язик вивалюється з рота.

– Моллі! – кричала Сі Джей. – Моллі!

Загрузка...