Хоч це було безнадійно, я підійшов до дверей і відчайдушно став дряпати їх. Мої кігті залишили канавки в дереві – це й усе. Я ридав від страху тонко й надривно. Потім почув шум за дверима, звуки кроків. Я загавкав і припав носом до шпарини під дверима, відчувши запах місіс Воррен і чоловіка на ім’я Гаррі, який часто проносив коридором свої інструменти.
Двері трішки прочинилися.
– Агов? – гукнув Гаррі.
– Сі Джей? Тренте? – промовила місіс Воррен.
Вони обережно протиснулися в кімнату. Я попрямував до кухні, озираючись через плече, аби переконатися, що вони йдуть слідом.
– О Господи! – гукнула місіс Воррен.
Кілька хвилин по тому прийшли люди, поклали Сі Джей на ліжко й віднесли. Доки все це тривало, місіс Воррен узяла мене на руки, гладила й повторювала, що я хороший собака, але моє серце калатало й було геть зле від несамовитого страху. Потім вона опустила мене, і вони з Гаррі та рештою пішли, а я залишився сам у квартирі.
Я бігав узад-уперед, стривожений і нестямний. Уже настала ніч, а Сі Джей іще не було вдома. Я пригадував, як вона лежала на кухні, припавши щокою до підлоги, і скавулів від самої думки про це.
Коли нарешті двері відчинилися, прийшов Трент. Сі Джей із ним не було.
– О Максе, мені так шкода, – сказав він.
Він повів мене гуляти, і було полегшенням, що можна задерти лапу на якийсь чагарник.
– Ми маємо тепер бути поряд із Сі Джей, Максе. Їй не сподобається діаліз, але вибору в неї немає. Мусимо це робити. Усе могло бути значно, значно гірше.
За кілька днів Сі Джей повернулася додому дуже стомлена й одразу лягла в ліжко. Я згорнувся біля неї, відчуваючи полегшення, і все ж насторожений тим, якою сумною й невдоволеною вона була.
Відтепер і надалі ми із Сі Джей кожні кілька днів здійснювали подорож у задній частині автівки, що забирала нас біля дому. Спочатку Трент завжди їздив із нами. Ми йшли до кімнати й тихо лежали там, доки кілька людей метушилися над моєю дівчинкою. Вона завжди почувалася слабкою й недужою, коли приїздила, і вставала з кушетки виснажена й сумна, але я усвідомлював, що це не провина людей, які схилялися над нею, навіть якщо вони завдавали болю її руці. Я не гарчав на них, як робив би раніше.
Наступний день після нашої поїздки до того місця зазвичай був кращим для моєї дівчинки. Вона почувалася сильнішою й щасливішою.
– Кажуть, можуть минути роки, перш ніж я отримаю нирку, – сказала одного вечора Сі Джей. – Їх так мало доступних.
– Ось, а я гадав, що подарувати тобі на день народження, – зі сміхом відповів Трент. – У мене є тут одна, якраз твого розміру.
– Навіть не думай про це. Я не візьму твою чи будь-якої живої людини. Я сама винна в усьому цьому, Тренте.
– Мені потрібна лише одна. Друга зайва, я нею практично не користуюся.
– Веселун. Ні. Зрештою, я отримаю одну від покійника. Деякі люди 20 років протрималися на діалізі. Коли станеться, тоді й станеться.
Тієї зими Сі Джей якось увійшла у двері з пластмасовим ящиком, і я був приголомшений, коли вона відчинила дверцята, а звідти вийшла Кросівка! Я кинувся до кішки в щирому захваті, що бачу її, а вона вигнула спину, притисла вуха й засичала на мене, тож я різко зупинився. Що не так із Кросівкою?
День вона провела, обнюхуючи квартиру, доки я ходив слідом, намагаючись зацікавити її маленькою грою в перетягування іграшки. Вона не хотіла мати зі мною нічого спільного.
– Як там діти місіс Міннік? – спитав Трент за вечерею.
– Здається, почуваються винними. Вони її майже не відвідували – аж тут одного дня її не стало, – сказала Сі Джей.
Я стежив, як Кросівка мовчки застрибнула на кухонний стіл і зневажливо оглядала кухню зі свого сідала.
– Що? Що сталося? – спитав Трент.
– Я просто думаю про Ґлорію. Це так я почуватимусь? Одного дня її не стане, і я шкодуватиму, що не доклала більших зусиль?
– Хочеш побачитися з нею? Запросити її кудись?
– Чесно? Гадки не маю.
– Просто дай мені знати.
– Ти найкращий у світі чоловік, Тренте. Мені так пощастило.
– Це мені пощастило, Сі Джей. Усе своє життя я по-справжньому мріяв лише про одну дівчину, і тепер вона моя дружина.
Сі Джей встала, і я підскочив, однак вона лише застрибнула на стілець до Трента, припавши своїм обличчям до його. Вони почали нахилятися, завалюючись набік.
– Ну ж бо, сміливіше, – сказала Сі Джей, коли вони з’їхали зі стільця й зі сміхом приземлилися на підлогу.
Потім вони деякий час боролися. Я озирнувся на Кросівку, якій, схоже, усе було байдуже, але те, що я відчував між Трентом і моєю дівчинкою, була любов, сильна і повна.
Зрештою Кросівка стала більш приязною. Вона могла прогулюватися кімнатою, а потім без попередження безшумно підходила до мене й терлася головою об мою морду або облизувала мої вуха, доки я лежав, згорнувшись на підлозі. Але ніколи не бажала борюкатися, як колись. Я нічого не міг удіяти й лише відчував, що час, який вона прожила без собаки, не пішов їй на користь.
Прохолодні вечори Сі Джей і Трент проводили, загорнувшись разом у ковдру на балконі, а холодні ночі – лежачи разом на канапі. Часом Сі Джей взувала черевики з приємним запахом, і вони йшли кудись на вечір, а поверталися завжди щасливими, хоча навіть якби вона була сумна, не думаю, що зробив би щось із її черевиками.
Ми ходили гуляти вуличками й парком. Часом Сі Джей засинала на ковдрі на траві, і Трент лежав поряд із нею, з усмішкою дивлячись на неї.
Коли ми проводили в парку цілий день, я завжди вмирав із голоду й хотів поїсти, щойно верталися додому. Одного такого дня я нетерпляче танцював по кухні, дивлячись, як Трент готує мені вечерю, коли розпорядок дня дещо змінився.
– Ціла вічність піде на те, щоб закінчити навчання, а потім, коли я замислюся про диплом магістра, мені вже, мабуть, буде за тридцять. Колись це здавалося такою старістю!
Сі Джей підняла мою миску в повітря.
– Гаразд, Максе. Молися! – сказала вона.
Я напружився. Я хотів вечерю, але ця команда мала сенс лише в контексті запаху, який іноді відчувався в подиху Трента.
– Він завжди робить це для мене, – зауважив Трент. – Максе? Молися!
Моя вечеря була в Сі Джей, а я вмирав із голоду. Я підійшов до Трента і, коли той нахилився, відчув запах. Я подав знак.
– Хороший собака! – похвалив Трент.
Сі Джей поставила мою миску, і я побіг їсти, але згодом усвідомив, як вона стоїть наді мною, поклавши руки на стегна.
– Що сталося? – спитав Трент.
– Макс ніколи не молиться для мене. Лише для тебе.
– І?
Я жадібно глитав їжу.
– Хочу спробувати дещо, коли він закінчить, – сказала Сі Джей. Я зосередився на своїй вечері. Покінчивши з нею, вилизав миску. – Гаразд, поклич його.
– Максе! Ходи сюди! – гукнув Трент.
Я покірно підійшов до нього й сів. Бували часи, коли він кликав мене й завжди пригощав, коли я відгукувався, але, на жаль, з якихось причин ті дні минули.
– А тепер нахилися близько до нього, як коли кладеш їжу в миску, – сказала Сі Джей.
– Що ми робимо?
– Просто зроби це. Будь ласка.
Трент нахилився до мене. Сьогодні запах був особливо сильний.
– Молися! – гукнула Сі Джей.
Я слухняно подав знак.
– Сі Джей, що сталося? Чому ти так дивишся? – спитав Трент.
– Я хочу, аби ти дещо зробив для мене, – відповіла Сі Джей.
– Що? Що саме?
– Я хочу, щоб ти сходив до лікаря.
Наступного року Трент сильно занедужав. Багато разів його нудило у ванній, і це нагадувало мені, як Сі Джей регулярно блювала колись, чого зараз більше не робила. Коли Трента нудило, Сі Джей здавалася такою ж засмученою, як тоді, коли це відбувалося з нею, і я завжди скиглив, стривожений за них обох.
Усе волосся на Трентовій голові випало, і я смішив його, облизуючи лису голову, доки він лежав у ліжку. Сі Джей теж сміялася, але глибоко в ній завжди відчувався сумний розпач, постійне тривожне занепокоєння.
– Не хочу, щоб це було останнє Різдво з моїм чоловіком, – сказала вона взимку.
– Воно не останнє, серденько, обіцяю, – відповів Трент.
Раніше, спостерігаючи за буйною поведінкою Дюка біля Сі Джей, я зрозумів, як не треба поводитися біля хворої людини, тож зосередився на тому, аби бути спокійним і приносити втіху, і, схоже, Трент і Сі Джей неабияк цінували це. Колись моєю роботою було не підпускати загрозу, і я це робив, тепер же мій обов’язок полягав у тому, щоб розраджувати в смутку, а це передбачало іншу поведінку.
Я досі ходив із Сі Джей полежати на кушетці кілька разів на тиждень і дозволяв іншим людям клопотатися над нею. Усі вони знали мене, гладили й казали, що я хороший собака, і я не сумнівався в цьому, адже лежав тихо, а не стрибав по кімнаті. Коли ми виходили звідти, мені завжди здавалося, що моя дівчинка зовсім не така хвора, як коли ми тільки починали приходити сюди, однак я був лише собакою й міг помилятися.
Однієї ночі Трент і Сі Джей лежали обійнявшись на канапі, а я затишно прилаштувався між ними. Кросівка сиділа в іншому кінці кімнати й, не кліпаючи, дивилася на нас. Я ніколи не знав, про що думають коти й чи думають узагалі.
– Я лише хочу, аби ти знала: у мене вдосталь страховки й грошових вкладень. Ти не пропадеш, – сказав Трент.
– Але ми цього не зробимо. Ти одужаєш. Уже одужуєш, – відповіла Сі Джей, почуваючись при цьому сердитою.
– Так, але лише про всяк випадок я хочу, аби ти це знала.
– Байдуже. Такого не станеться, – наполягала Сі Джей.
Декілька разів Трент зникав на кілька днів поспіль, і Сі Джей переважно зникала так само, однак завжди поверталася додому вигуляти й нагодувати мене й завжди пахла Трентом, тож я знав, що вони були десь разом.
Якось одного теплого літнього дня ми сиділи на траві лише удвох, Сі Джей і я. Я набігався досхочу й тепер задоволено сидів на колінах у моєї дівчинки. Вона гладила мене по голові.
– Ти такий хороший собака, – казала мені. Її пальці чухали засвербіле місце біля мого хребта, і я стогнав від задоволення. – Я знаю, що ти робив, Максе. Ти ж не молився, так? Ти намагався сповістити нас про Трента, намагався сказати, що нюхом відчуваєш у нього рак. Ми просто не зрозуміли спочатку. Це тобі Моллі розповіла? Вона розмовляє з тобою, Максе? Це так ти дізнався? Може, вона тепер янгол і оберігає нас? Ти теж янгол?
Чути ім’я Моллі з вуст Сі Джей було так приємно, що я помахав хвостом.
– Ми вчасно дізналися, Максе. Завдяки тобі хворобу зупинили, і вона не повернулася. Ти врятував мого чоловіка. Не знаю як, але, якщо ти спілкуєшся з Моллі, перекажи їй подяку від мене.
Я був неабияк розчарований, коли в Трента знову відросло волосся, адже його завжди смішило, коли я вилизував йому голову. Але все змінюється: волосся Сі Джей, наприклад, було довшим, ніж будь-коли, розкішним пологом накриваючи мене, коли вона нахилялася. А коли нахилявся Трент, я більше не відчував того металевого запаху. Тепер, коли він казав «молися», я дивився на нього розгублено й збентежено. Чого він хотів? Ще більше я розгубився, коли після того, як я довго сидів і дивився на нього, отримавши наказ молитися, вони із Сі Джей обоє розсміялися, заплескали в долоні, сказали: «Хороший собака!» – і дали мені смачненького, хоч я нічого не зробив.
Не може бути метою собаки зрозуміти, чого хочуть люди, бо це неможливо.
Улітку, після того, як волосся Трента знову відросло, прийшли якісь люди й винесли все з дому. Сі Джей говорила до них і водила їх будинком, даючи зрозуміти, що все гаразд, та я все одно гавкав на них за звичкою. Коли я загавкав, Сі Джей посадила мене в ящик, а Кросівку – у її котячий ящик, що здалося мені дещо надмірною реакцією.
Ми вирушили в довгу поїздку на задньому сидінні машини в тих ящиках.
Наприкінці поїздки з’явилися ті ж люди й цього разу занесли всі наші речі в новий дім. Як же весело було досліджувати незнайомі кімнати! Кросівка підозріло обнюхувала все довкола, я ж не тямився від радощів, гасаючи з місця на місце.
– Тут ми тепер житимемо, Максе, – сказав Трент. – Більше тобі не доведеться сидіти у квартирі.
Оскільки він заговорив до мене, я підбіг і поклав лапи йому на ноги, а він підняв мене в повітря. Я самовдоволено глянув униз на Кросівку, яка вдавала, що їй байдуже. Трент був добрим чоловіком. Він любив Сі Джей і мене, а я любив його. Тієї ночі, засинаючи, згорнувшись під боком у моєї дівчинки (Трент спав на іншому боці ліжка), я думав про те, яким відданим Трентові був Роккі. Зазвичай можна стверджувати, що людина добра, якщо в неї є собака, який її любить.
Більше додому ми не повернулися. Тепер мешкали в маленькому будинку зі сходами і, що найдивовижніше, з трав’яною галявиною на задньому подвір’ї. Кросівку це подвір’я не вразило, я ж, навпаки, обожнював бувати на ньому. Тут було тихіше й не так пахло їжею, однак мене тішили звуки собачого гавкоту, запахи рослин і дощу.
Я був щасливий. Минув рік, потім іще один. Сі Джей завжди була трохи нездорова, але поступово їй кращало, вона набиралася сил.
Ми вже тривалий час жили в новому домі, коли взимку мене почали тривожити лапи. Прокидаючись уранці, я відчував, що вони заклякли й боліли, сповільнюючи мене. Наші прогулянки надворі стали такими ж неквапними й короткими, як тоді, коли Сі Джей тяжко хворіла й штовхала перед собою «стільця».
Кросівка теж потроху згасала. Ми двоє часто дрімали на протилежних кінцях канапи, прокидаючись посеред дня, щоб помінятися місцями.
– Ти в порядку, Максе? Бідолашний собака. Ліки тобі хоч трохи допомагають? – питала Сі Джей.
Я чув занепокоєння в її голосі й махав хвостом у відповідь на своє ім’я. Моя мета тепер – бути з моєю дівчинкою, коли вона лягала на кушетку кожні кілька днів, пригортатися до неї й спати якомога частіше. Це було те, чого вона потребувала.
Щосили я приховував свій біль від неї й Трента. Я відчував її гостре занепокоєння, коли вона розуміла, що мої суглоби обпікає вогнем – дуже схоже на те відчуття, коли Бівіс розірвав мені вухо до крові.
Я більше не гасав заднім подвір’ям, гавкаючи від щирої радості. Був надто втомлений. Я й досі радів, але мовчав про це.
Іноді я лежав на сонці, коли Сі Джей гукала мене, і я підіймав голову, проте мої лапи наче відмовлялися рухатись. Сі Джей підходила, брала мене на руки й тримала на колінах, і я відчував її сум, тож боровся зі слабкістю й примудрявся підняти голову та лизнути її в обличчя.
– У тебе поганий день, Максе? Біль посилився? – спитала вона мене після особливо болючої миті, коли я майже не міг поворухнутися кілька хвилин. – Гадаю, мабуть, уже час. Я з жахом чекала цього моменту, але завтра я відвезу тебе до Ветеринара. Тобі більше не доведеться страждати, Максе. Обіцяю.
Я зітхнув. Приємно було лежати на колінах у Сі Джей. Її руки гладили мене, наче тамували біль. З дому вийшов Трент, і я відчув, що його рука теж голубить мене.
– Як він? – спитав чоловік.
– Зовсім погано. Я вийшла й гадала, що він помер.
– Такий хороший хлопчик, – пробурмотів Трент.
– О Максе, – прошепотіла Сі Джей.
Її голос лунав дуже, дуже тужливо. І саме тоді я відчув, як усередині підіймається дещо знайоме – тепла й м’яка темрява. Щось відбувалося в мені, щось стрімке й дивовижне. Болюча агонія в суглобах почала відступати.
– Максе? – сказала Сі Джей, але її голос лунав наче здалеку.
Я помирав.
Я більше не міг ворухнутися чи бачити їх. Останньою думкою, коли мене відносило хвилями, була радість, що Сі Джей і Трент досі мають Кросівку, яка подбає про них.
Кросівка була хорошою кішкою.