Ми їхали довго. Я згорнулася на передньому сидінні, поклавши голову в межах легкої досяжності руки Сі Джей, і вона раз у раз із любов’ю торкалася мене, занурюючи в безтурботний сон. Це було набагато краще за перебування в будинку галасливих собак. Я сподівалася, що мені більше ніколи не доведеться туди потрапити. Я лише хотіла бути там, де й була, – на передньому сидінні поряд із моєю дівчинкою Сі Джей.
Ми зупинилися в місці зі столиками просто неба й дивовижними запахами їжі.
– Тут не так уже й погано, якщо не знімати пальта, – мовила Сі Джей, прив’язуючи мій повідець до ніжки столика. – Ти поводитимешся добре, гаразд, Моллі? Я лише зайду туди на хвильку. Не дивися на мене так, я тебе не кидаю. Ти хороша собака.
Я зрозуміла, що я хороша собака, і хотіла було піти за нею, але повідець утримав мене. Я натягла його, а Сі Джей тим часом увійшла крізь скляні двері в будинок. Нічого не розуміючи, я заскавчала. Якщо я хороша собака, то мала піти із Сі Джей!
– Привіт, Моллі.
Я озирнулася. Переді мною був Шейн. Махати хвостом я не стала.
– Хороша собака, – Шейн присів поряд зі мною й погладив мене по голові.
Він пахнув димом, мастилами й м’ясом. Я не знала, що робити.
Я замахала хвостом, коли побачила мою дівчинку. Вона тримала пакет і стояла по той бік скляних дверей, дивлячись на нас. Шейн махнув рукою. Сі Джей повільно вийшла.
– Привіт, крихітко, – сказав Шейн, встаючи.
– Гадаю, буде дурістю питати, чи ти стежив за мною, – мовила Сі Джей.
Вона опустила пакет. Я відчувала звідти запах їжі й дуже, дуже хотіла засунути туди голову й понюхати.
– Побачив, як Трент заносить валізи до твоєї машини. Тож ти не збиралася зустрітися зі мною завтра в парку.
– У мене двоюрідна сестра захворіла. Мушу поїхати відвідати її. Повернуся за кілька днів.
– Справа в тому, що ти дала мені слово. А тепер порушуєш обіцянку.
– Твоя правда, це порушення контракту з мого боку.
– Не смішно. Ти постійно це робиш, – сказав Шейн.
– Я б тобі зателефонувала.
– Не в тому справа. Я казав тобі, що нам треба поговорити, а ти постійно відшивала мене. А тепер-от їдеш із міста, навіть не сказавши мені, – ти не лишила мені вибору, окрім як їхати слідом.
Я ткнулася в руку Сі Джей, нагадуючи, що я тут і можу добре розпорядитися вмістом пакунка, якщо вона не збирається.
– Про що ти хочеш поговорити, Шейне? – тихо спитала Сі Джей.
– Ну, про нас, – Шейн устав. – У мене того… безсоння. Буває, навіть живіт крутить. А ти не відповідаєш на мої SMS-ки, як мені при цьому почуватися? Дуже злим, ось як. Ти не можеш так зі мною, крихітко. Я хочу повернути все як було. Я скучив за тобою.
– Вау, – промовила Сі Джей. Вона сіла до столу й нарешті, нарешті почала діставати їжу з пакета. Я сиділа, поводячись тихо й чемно.
– Що «вау»? Гей, можна мені трохи твоєї картоплі? – Шейн схопив трохи смачної їжі й поклав собі до рота.
Я простежила за його рукою, але з неї нічого не випало.
– Пригощайся, – сказала Сі Джей.
– Кетчуп є?
Сі Джей підштовхнула до нього пакунок, і Шейн почав копирсатися в ньому.
– Що «вау»? – повторив він.
– Я щойно дещо про себе збагнула. Про те, який у мене талант, – сказала Сі Джей.
– І?
– У мене талант знаходити друзів, які дбають лише про себе.
Шейн зупинив руку на півдорозі до рота. Я зосередила на ньому всю увагу.
– То он ми хто? Друзі? – тихо спитав він.
Сі Джей видихнула й відвела погляд.
– Ти ж знаєш, що це не так, крихітко, – промовив Шейн, із кожним словом видихаючи спокусливі запахи. – Ти наче створена для мене. Усі кажуть, що ми чудова пара. Гей, принеси ще кетчупу. У тебе лише один пакетик. Цього не досить.
Якусь мить Сі Джей сиділа, дивлячись на нього, потім мовчки підвелася й пішла в будинок. Тільки-но вона увійшла всередину, Шейн нахилився, зазирнув у її сумку й витягнув щось неїстівне – телефон Сі Джей. Однак не став розмовляти, лише дивився на нього.
– Санта-Моніка? – промовив він уголос. – Якого…
Він жбурнув телефон у сумку й сів на місце.
Сі Джей вийшла й щось йому подала. Його рука опустилася й погладила мене.
– За мить я тебе чимось нагодую, Моллі, – сказала вона.
Слова «Моллі» й «нагодую» в одному реченні потішили мене.
– То ця двоюрідна сестра – де, кажеш, вона живе? – спитав Шейн.
– Що?
– Я спитав, куди ти їдеш.
– А. До Сент-Луїса.
– Гаразд. Ми обоє знаємо, що це брехня.
– Тобто?
– Нема в тебе хворої сестри. Ти тікаєш, бо не можеш поговорити зі мною як чесна людина.
– А твій особливий талант – бути непередбачено кумедним.
Шейна кинуло в жар від люті, що так і рвалася крізь шкіру. Він із силою гримнув рукою об стіл. Я підстрибнула, приголомшена, не знаючи, що він робить, і відчуваючи страх Сі Джей. Що відбувалося? Хутро на моєму загривку мимоволі здибилося, наче шкіру поколює.
– Усе закінчиться тут, – рявкнув Шейн.
– Що саме?
– Брехня. Маніпуляції. Егоїзм.
– Ти про що?
– Ми сідаємо в автівки та вирушимо назад до Вексфорда. Я поїду слідом за тобою, а Моллі сидітиме зі мною, тож я знатиму, що ти не втнеш ніякої дурниці.
Я підняла погляд на нього. Сі Джей тривалий час сиділа, нічого не кажучи й не торкаючись їжі.
– Гаразд, – нарешті мовила вона. Її страх зник.
– Добре. – Лють Шейна відступала так само.
Що б не трапилося між ними двома, воно явно було позаду.
Сі Джей відсунула від себе пакунок.
– Ти це не будеш? – спитав Шейн.
– Їж скільки хочеш.
Шейн узявся наминати їжу Сі Джей. Я з жалем спостерігала за цим.
– Дай мені ключі, я посаджу Моллі до тебе в машину, – сказала Сі Джей.
– Я сам це зроблю, – заперечив Шейн.
– Ні, це маю зробити я.
– Я тобі не довіряю.
– Якщо це зробиш ти, вона не зрозуміє. Це маю зробити я. Вона не захоче йти з тобою: собаки добре знаються на людях. Я хочу, щоб вона посиділа там хвилину й призвичаїлася, перш ніж ми поїдемо.
– Знаються на добрих людях, – хмикнув Шейн.
– То ти даси мені ключі чи ні?
Шейн, не припиняючи жувати, поліз у кишеню й жбурнув їй якийсь предмет, що виразно дзенькнув ключами. Сі Джей узяла була їх, та впустила переді мною. Я нахилилася обнюхати, відчувши запах диму і якоїсь давно здохлої тварини.
– То в тебе тепер кроляча лапка на ключах? – спитала Сі Джей.
– Еге. Нагадує, як мені пощастило, що ти зі мною.
Сі Джей видала якийсь звук і підібрала дохлятину з ключами. Потім відв’язала мене.
– Ходімо, Моллі.
– Я буду за секунду, – сказав Шейн.
– Можеш не поспішати.
Сі Джей підвела мене до машини й відчинила дверцята. Я відчувала запах Шейна зсередини, а також інші аромати, але жодного собачого.
– Гаразд, Моллі, заходь!
Я не бачила в цьому особливого сенсу, але застрибнула всередину, як наказано, радіючи, що я на передньому сидінні. Сі Джей нахилилася, і вікно з мого боку машини опустилося вниз.
– Гаразд, Моллі, ти хороша дівчинка, – сказала Сі Джей. – Усе вийде якнайкраще.
Сі Джей зачинила дверцята. Я спантеличено спостерігала, як вона пішла назад і сіла поряд із Шейном. Що ми робимо? Я висунула голову у вікно й тихенько завила.
Сі Джей встала й увійшла до будівлі. Шейн продовжував їсти, не підіймаючи голови і явно не турбуючись залишити щось мені на обід.
Потім я смикнула головою, приголомшена. Задні двері будівлі відчинилися, звідти з’явилася Сі Джей і тихо пішла геть. Що відбувалося? Я побачила, як вона зникає за рогом будівлі, і заскавчала.
Я почула віддалений звук – це заводилась її машина – і заскавчала голосніше. Шейн устав, узявши пакет і поклавши в сміттєвий кошик. Він позіхнув, глянувши на зап’ясток, а тоді подивився на двері будинку. Задер голову й почухав щелепу.
Машина Сі Джей виїхала з-за рогу, промчавши повз Шейна, який втупився в неї, завмерши на місці. Вона проїхала кілька ярдів дорогою, і передні дверцята відчинилися.
– Моллі! – скрикнула Сі Джей.
Шейн обернувся й подивився на мене. Я гавкнула з вікна.
– Моллі! – знову закричала Сі Джей.
Шейн опустив голову й побіг просто на мене. Я втягнула голову й крутнулася на передньому сидінні. Цілком імовірно, що Шейн відчинить дверцята й випустить мене до моєї дівчинки.
– Моллі! – кричала Сі Джей. – Сюди! Негайно! Моллі!
Я розвернулася, дременула через сидіння й вилетіла просто крізь відчинене вікно тієї ж миті, як Шейн дістався машини.
– Попалася! – сказав він, хапаючи мене.
Я відчула його руку на своїй спині, пригнула голову, крутнулась і вирвалася від нього.
– Стій! Погана собака! – загорлав він.
Шейн кинувся наздоганяти мене. Я промчала через парковку й стрибнула до відчинених дверцят Сі Джей, через її коліна й на сусіднє сидіння, задихаючись. Дівчина зачинила дверцята й поїхала.
Вона дивилася на верхівку лобового скла.
– Ти просто не дуже тямущий, Шейне, – сказала Сі Джей.
Вона їхала повільно й за лічені секунди загальмувала й зупинилася. І продовжувала дивитися на верхівку лобового скла.
Я озирнулася й глянула крізь заднє вікно – Шейн гнався за нами. Видно було з його обличчя, що він сердиться. Сі Джей опустила вікно зі свого боку й дуже-дуже повільно зрушила з місця.
Шейн припинив біг, упершись руками в коліна. Сі Джей зупинила машину. Він підняв голову й рушив до нас. Підійшов ближче, потім ще ближче – так близько, що вітер з-за його спини доносив запахи щойно з’їденого ним. Шкода, що я не встигла облизати чиїсь пальці.
Машина зрушила знову. Сі Джей дістала із сумочки ключі з дохлятиною, виставила їх у вікно, помахала, а тоді жбурнула через дах машини у високу траву на узбіччі. І поїхала геть. Крізь заднє вікно я спостерігала, як Шейн підходить до місця, де ми щойно були, і дивиться в поле, узявшись у боки.
Я легко змогла б відшукати їх, але люди не дуже вміють знаходити втрачені речі – одна з причин, чому вони тримають собак. У цьому випадку, однак, щось підказувало мені, що Сі Джей викинула ключі з причини, ніяк не пов’язаної з грою в «знайди і принеси».
Незабаром Сі Джей зупинила машину й насипала їжі мені в миску. Я знала, що вона не забуде нагодувати мене, але скажу чесно: те, що діставав із пакунка Шейн, пахло набагато цікавіше.
Це була найдовша автомобільна поїздка на моїй пам’яті. Уночі Сі Джей припаркувала машину під ліхтарем і спала на передньому сидінні, а я дрімала, поклавши голову їй на ноги. Ми проїхали одне дуже засніжене місце, а потім – вітряне й сухе.
Найчастіше, коли Сі Джей їла, хтось подавав їй пакет їжі з будинку. Іноді ми сиділи за столиком на вулиці. Їжа була екзотична й смачна. Це була одна з найкращих поїздок у моєму житті!
Я глибоко спала, коли машина зупинилася й вимкнувся двигун. Я струснулася, озираючись довкола заспаними очима. Ми були серед сили-силенної інших машин. Сонце піднялося ще не дуже високо.
– Приїхали, Моллі!
Ми вийшли з машини, і запах ошелешив мене: тієї ж миті я безпомилково зрозуміла, де ми.
Бувши собакою, яка працювала, знаходила й показувала, я часто приїздила з моїми людьми, Джейкобом і Майєю, до цього самого місця. Це був океан. Сі Джей підвела мене до води, спустила з повідця й розсміялася, а я плигнула у воду – нерозтрачена енергія останніх двох днів підбивала мене стрибками мчати по хвилях.
Деякий час ми гралися там, а потім пішли до вуличних столиків. Сі Джей напоїла й нагодувала мене, і ми сиділи на сонці, яке пригрівало все більше.
– Гарний день, – сказав якийсь чоловік. – Гарна собачка.
Він погладив мене. Його руки пахли м’ятою.
– Дякую, – сказала Сі Джей.
– Звідки ти? Припускаю, що з Огайо.
– Що? Ні, я місцева.
Чоловік розсміявся.
– У цьому пальті? Ще чого. Мене звати Барт.
– Привіт, – сказала Сі Джей і відвела погляд.
– Гаразд, зрозуміло: компанія тобі не потрібна. Просто сьогодні такий гарний день, я хотів привітатися з тобою й твоєю собакою. Стережися, щоб копи не впіймали твого звіра на пляжі, за це тебе оштрафують. – Чоловік знов усміхнувся, а потім відійшов до іншого столика й сів наодинці.
Наступні кілька днів ми спали в машині, після чого Сі Джей ішла постояти під струменем води й брала мене до маленької споруди, у якій перевдягалася. Потім ми їздили довкола, переважно до ресторанів, на їхні запахи. Сі Джей прив’язувала мене в тіні й заходила всередину, іноді виходила одразу, а іноді затримувалася на деякий час. Тож її волосся й одяг рясніли дивовижними запахами кухні.
Сі Джей завжди водила мене до океану побігати й погратися, та ніколи не купалася сама.
– Ох, ти така хороша собака, Моллі, – казала Сі Джей. – Тут набагато важче знайти роботу, ніж я гадала, навіть із мінімальною ставкою.
Я помахала хвостом, почувши, що я хороша собака. Наскільки я розуміла, ми мали найчудовішу розвагу за всі часи. Щодня або в машині, або надворі!
Кілька вечорів по тому, коли ми влаштовувалися на ніч у машині, пішов дощ. Зазвичай Сі Джей лишала вікна трохи прочиненими, та коли дощ почав накрапати всередину, підняла їх до кінця. Тому я й не почула запах чоловіка. Я побачила його, лише коли він виринув із дощу під високим вуличним ліхтарем. Так, ніби ніч і дощ зійшлися разом і несподівано утворили мокру темну фігуру. Я сиділа зовсім нерухомо й стежила за ним. Він мав довге волосся на голові й велику торбу через плече. І дивився просто на нас.
Я відчула, як страх огортає Сі Джей, і знала, що вона теж його бачить. Низький рик вирвався з мого горла.
– Усе гаразд, Моллі, – сказала Сі Джей.
Я помахала хвостом. Чоловік повільно озирнувся довкола – здавалося, оглядав інші кілька машин на парковці. Потім знову розвернувся до нас.
Сі Джей різко вдихнула, коли він попростував у наш бік.