Розділ 21

Наступного дня ми всі пішли гуляти, окрім Кросівки. Я бачив надворі котів, та вони не гуляли з людьми – здебільшого просто блукали на самоті. Собака, коли гуляє, майже завжди йде поряд із людиною. Це лише одна з багатьох причин, чому собаки – кращі домашні тварини за котів.

Ми з Дюком були на повідцях. Я відчував до нього більшу прихильність, ніж коли ми вперше роздивлялись один одного, адже він завжди тільки те й робив, що підкорявся: під час гри падав на спину, дозволяючи видертися йому на шию й пожувати морду. Але прогулянки з ним постійно дратували. Він тягнув свій кінець повідця вправо-вліво, приваблений то одним запахом, то іншим, збиваючи з ніг Сі Джей і заступаючи мені дорогу. «Дюку… Дюку…» – повторювала Сі Джей. Жодного разу їй не доводилося казати «Максе… Максе…», бо я, як хороший собака, тюпав біля її ніг. Утім час від часу я гавкав, бо інакше не був упевнений, що люди мене побачать: вони переважно витріщалися на Дюка, імовірно, здивовані тим, що він так погано поводиться на прогулянці.

Я радів, що моя дівчинка знайшла собі іншого собаку після того, як я, бувши Моллі, пішов від неї. Але стало очевидно, що тепер, коли ми знову разом, про неї дбатиму я, адже Дюк просто не знав, що робить.

Скрізь траплялися запахи їжі, сміттєві баки й папір, які можна було обнюхати. Але я мусив так старанно працювати своїми маленькими лапками, аби не відставати, що ці дивовижі надто швидко залишалися позаду, і я не встигав насолодитися ними. Ми піднялися на кілька цегляних сходинок, і Сі Джей постукала у двері. Ті відчинилися, і звідти долинули запахи людей, собак і їжі. За дверима стояла жінка.

– О, – промовила вона, – уже час?

Я відчув, як зніяковіла Сі Джей.

– Ну, так, я прийшла вчасно, – сказала дівчина.

Я відчув запах незнайомого собаки на квітковому горщику поруч і присів, щоб поставити там свою мітку.

– Мої рослини! – скрикнула жінка.

– О! – Сі Джей нахилилася й підняла мене. – Пробачте, він лише цуценя.

Сі Джей засмутилася, і винною в тому була ця жінка. Коли вона нахилилася, щоб роздивитися мене, я загарчав, і та відсахнулася.

– Він лише гавкає, але не кусає, – мовила Сі Джей.

– Я приведу Перчинку, – сказала жінка.

Вона залишила нас на порозі на кілька секунд і повернулася з іржавого кольору собакою жіночої статі, значно більшою за мене, та все ж відчутно меншою за Дюка, на повідці, який віддала Сі Джей. Собака обнюхала мене, а я гиркнув на неї, даючи знати, що я тут охороняю Сі Джей.

Собаку іржавого кольору, як я невдовзі збагнув, звали Перчинка. Гуляючи, ми зупинялися в інших місцях, і незабаром до нас приєдналися коричнева собака жіночої статі на ім’я Саллі й волохатий товстий пес на ім’я Бівіс, усі на повідцях – найхимерніша собача родина.

Це було інакше, ніж із Роккі чи з Еббі та Енні – то була мішана зграя собак, які дуже напружено сприймали одне одного, надто тісно стримувані між собою повідцями, що не давали розбігтися. Здебільшого ми всі старалися не звертати уваги одне на одного, хоча Дюк намагався трохи погратися із Саллі, попри те, що ми були на прогулянці.

Ще більше за неприродний склад нашої зграї дивувала одержимість Сі Джей збиранням наших какульок. На Фермі я звик робити свої справи в прилеглих лісах, а в тілі Моллі зазвичай користався кутком заднього двору – якийсь чоловік регулярно приходив, умикав машини й прибирав за мною. Час від часу за мною прибирала Сі Джей, зазвичай коли ми бували на чужій території, але ніколи вона не поводилася так, як тепер. Дівчина методично підбирала за всіма собаками нашої зграї, навіть величезні Дюкові відходи. Деякий час вона несла їх із собою в маленьких пакетиках, а тоді залишала в контейнерах на вулиці, що спантеличувало навіть більше: навіщо брати на себе клопіт збирати їх і носити, якщо не хочеш зберігати?

Деякі людські вчинки собакам просто не зрозуміти. Майже завжди я гадав, що люди, зважаючи на їхнє складне життя, слугують якійсь вищій меті, але в цьому випадку не був упевнений.

Хоч я був головним собакою й намагався бути чемним з іншими, однак Бівіс не злюбив мене, і це було взаємно. Коли він мене обнюхав, його хутро стало дибки, і пес штовхнув мене своїми грудьми. Він був більший за мене, але не набагато – якби не я, він був би тут найменшим собакою. Сі Джей потягла повідець так, що його морда різко опинилася біля моєї, тож я гаркнув на нього, а він клацнув зубами біля мого вуха.

– Припиніть це! Максе! Бівісе!

Моя дівчинка сердилася. Я помахав їй хвостом, сподіваючись, що вона розуміє: це все не з моєї провини.

Сі Джей відвела нас до собачого парку. Яке чудове місце! Так приємно було скинути повідця, що я дременув із місця, а Дюк і Саллі припустили слідом, щоправда, я був значно спритніший на розворотах і незабаром уже біг сам-один. Інші собаки лишалися в парку зі своїми господарями, деякі ганяли м’ячики, інші борюкалися, а білий клаповухий пес радісно приєднався до гонитви разом із Дюком і Саллі – так весело було гасати довкола, тікаючи від інших собак!

Я бачив, як Бівіс тишком-нишком підкрався, а тоді кинувся на мене. Я ухилився, і він із гарчанням побіг за мною. Я описав мале коло, але він перестрів мене. Схоже, мені не лишалося вибору, окрім як накинутися на нього, та майже одразу галопом підлетів Дюк і зім’яв нас обох. Тепер, коли згори нависав Дюк, Бівіс уже не був таким ворожим. Я рвонув до Сі Джей, яка сиділа на лаві, спробував застрибнути до неї, та не зміг. Сміючись, вона взяла мене на руки, і я гордо всівся на її колінах, спостерігаючи за собаками, вдихаючи екзотичні аромати, відчуваючи її руки й насолоджуючись усім цим.

Із собачого парку ми поверталися до квартири Сі Джей тим же шляхом, розводячи по домівках собак, яких підібрали дорогою туди, аж доки не лишилися тільки з Дюком. Я був виснажений, тож, нашвидку перекусивши, заснув біля ніг Сі Джей.

Протягом літа ми з Бівісом навчились ігнорувати один одного, хоча він і досі гарчав на мене під час пробіжок. Наздогнати мене він не міг, але чудово вмів підрізати: у самий розпал моєї радісної гонитви з цілою юрбою собак він раптом вривався в гущу зграї, щоб кинути мені виклик, і вся зграя зупинялася на бігу й безцільно розбрідалася хто куди. Я не знав, чи дратувало це всіх так само, як мене.

Удома я взяв на себе відповідальність привчати Дюка до більш чемної поведінки. Він не розумів, що моя миска недоторканна, тож я змушений був куснути його кілька разів, перш ніж він усвідомив, що до чого. Насправді він ніколи не їв мою вечерю, найчастіше навіть власні харчі не доїдав, але мені не подобалося, коли згори опускався велетенський ніс і нюхав там, де я їм. А ще він був ледарем: коли хтось стукав, він навіть не турбувався гавкнути, доки цього не робив я – попри те, що ми були єдиною у світі охороною для Сі Джей. Тож я мусив бути особливо пильним і гавкати за найменшого звуку, що долинав із коридору.

Я знав, що ми маємо гавкати, адже Сі Джей завжди сердилася, коли хтось стукав.

– Гей! Припиніть! Тихо! Годі вам! – кричала вона.

Слів я не розумів, але значення було очевидне: вона засмучена стукотом, і нам слід гавкати далі.

Коли гавкав Дюк, Кросівка зазвичай прожогом кидалася через кімнату й забивалася під ліжко. За інших обставин кішка з кожним днем лякалася все менше, а після кількох нагод близького обнюхування навіть почала гратися зі мною. Ми борюкалися, і це було не зовсім те, що боротись із собакою, оскільки Кросівка обвивала мене лапами, та все ж легше, ніж гратися з Дюком, який був сміховинно великим і мусив повзати по підлозі, щоб я міг подужати його.

Єдиний випадок, коли між Кросівкою й Дюком панував мир, це коли Сі Джей вмикала на підлозі машину, що видавала гучний шум. Вона жахала Дюка, і Кросівка тікала від неї так само, проте я не турбувався, бо свого часу вже бачив такі. Прибравши машину геть, Сі Джей обіймала нас – ми з Дюком і Кросівкою притискалися до неї на канапі, оклигуючи після цієї травми.

Я знав, однак, що я її улюбленець, і Сі Джей довела це якось увечері, причепивши повідець до мого нашийника й повівши мене – і тільки мене – гуляти на вулицю, на тепле вологе повітря. Дюк провів нас до дверей, але Сі Джей сказала йому, що він хороший собака й має лишитися, і ми зосталися тільки удвох.

Я вже настільки звик до гучного реву надворі, що рідко помічав його, хоч і досі не міг встояти перед спокусливими запахами. З деяких дерев почало опадати листя й шелестіло на тротуарі, підхоплене подувами освіжаючого вітерця. Ми пройшли кілька кварталів. Сутеніло, на вулиці було безліч людей, до того ж багато собак, тож я не втрачав пильності.

Нарешті ми підійшли до дверей. Сі Джей сказала до приладу на стіні: «Це Сі Джей!» – а тоді почулося дзижчання, ми увійшли в будинок, і моя дівчинка піднялася зі мною на кілька сходових прольотів. У кінці коридору відчинилися двері, і з них виступив чоловік.

– Привіт! – гукнув він.

Коли ми наблизилися, я нюхом відчув: це Трент!

Я був приголомшений, бо ніколи не думав, що ми зустрінемо його знову. Але люди вміють влаштувати все так, як хочуть, – Сі Джей, наприклад, завжди примудрялася знайти мене, коли я був їй потрібен.

Трент і Сі Джей обійнялися, а я тим часом став на задні лапки й потягнувся до нього. Тоді він розсміявся, нахилився й узяв мене на руки.

– Обережно… – застерегла Сі Джей.

– Хто це в нас? – спитав він, захоплено сміючись, коли я лизнув його в обличчя. Я був такий радий бачити його! Крутився в його руках, намагаючись притиснутися ближче.

– Це Макс. Не можу повірити, що він так поводиться. Він ніколи таким не буває. Більшість людей він не любить.

– Він такий милий. Що це за порода?

– Чорик – наполовину чихуахуа, наполовину йорик. Принаймні це найкраще припущення. Ого, мені подобається, що ти зробив із цією квартирою!

Трент розсміявся й опустив мене. Він жив у найкращому будинку всіх часів: ніде не було жодного предмета меблів. Можна було гасати кругами без жодних перешкод.

– Мені дещо виготовляють на замовлення, – сказав Трент. – Відкоркувати вина? Боже, як чудово бачити тебе!

Я досліджував будинок, доки вони із Сі Джей сиділи й розмовляли. Тут було ще дві кімнати, однаково порожні. Я впіймав себе на тому, що шукаю запах Роккі, але його тут і сліду не було. Певно, мого брата більше немає в живих. Я гадав, чому Трент не завів нового собаку: хіба людям не потрібні собаки?

– То як нова робота? – спитала Сі Джей.

– Чудова фірма. Я робив із ними спільні фінансові проекти, ще коли був у Сан-Франциско, тож я там на своєму місці. А в тебе як, як твоє акторство?

– Була на кількох майстер-класах. Мені подобається. Є щось у тому, щоб бути на сцені, коли всі прислухаються до тебе, сміються над твоїми репліками, аплодують… це найдивовижніше.

– Як дивно, що дитина Ґлорії хоче виступати на сцені, щоб люди звертали на неї увагу, – сказав Трент. – Хто міг таке передбачити?

– І як цікаво, що інвестиційний банкір хоче влаштувати мені безкоштовний сеанс психотерапії.

Трент розсміявся. Звук був точнісінько такий, як я пам’ятав.

– Твоя правда. Вибач. Я й сам відвідував цю терапію: коли живеш у Каліфорнії, це просто обов’язково. Утім, у дечому вона допомогла.

– Мені шкода через Роккі.

Почувши ім’я мого брата, я зробив паузу й на мить глянув на них, перш ніж повернутися до своєї розвідки.

– Так. Роккі. Такий хороший собака. Шлункова колька – ветеринар каже, це частенько трапляється і в більших собак.

Я відчув сум Трента, перебіг через кімнату й застрибнув йому на коліна. Трент упіймав мене й поцілував у голову.

– То звідки в тебе Макс?

– Моя квартира зовсім поряд із тим місцем у Центральному парку, де роздають собак.

– Постривай, ти живеш біля парку? Певно, твоє акторство йде дуже добре.

– Та ні. Тобто так, я живу в шикарному місці, тільки доглядаю за будинком і собакою того хлопця, Баррі. Він менеджер якогось боксера, що тренується для бою в Африці.

– Цей цуцик – найгарніший малюк у світі, – сказав Трент.

– Знаю, хіба ж ні? Ти йому точно сподобався.

– Гей, замовмо їжу. Почуваюся голодним від самого лише погляду на тебе.

– І як це розуміти? – різко спитала Сі Джей.

Я зістрибнув із Трентових колін і підійшов до неї.

– Ти така худа, Сі Джей.

– Я актриса, алло.

– Так, але…

– Облиш це, Тренте.

Він зітхнув.

– Колись ми довіряли одне одному, – сказав він за мить.

– У мене все під контролем. Це все, що тобі треба знати.

– Ти лише от настільки підпускаєш мене до себе – і не ближче, Сі Джей.

– Знову терапія?

– Ну ж бо. Я сумую за тобою. Скучив за нашими розмовами.

– Я теж, – тихо мовила Сі Джей. – Але є певні речі, яких я не хочу обговорювати ні з ким.

Хвилину вони мовчали. Я поклав лапи на коліна Сі Джей, і вона підняла мене й поцілувала в ніс. Я помахав хвостом.

Після нової розмови увійшов чоловік і приніс пакети їжі. Ми сиділи разом на підлозі, і вони їли з пакетів і пригощали мене крихітними шматочками курчати, які я ковтав, і овочів, які я випльовував.

– Як її звати? – якоїсь миті спитала Сі Джей.

– Лізл.

– Постривай, Лізл? Ти зустрічаєшся з донькою фон Траппа? – розсміялася Сі Джей.

– Вона німкеня. Тобто вона мешкає в Трібеці, але приїхала з Європи, коли їй було дев’ять.

– У Трібеці? Ого. То ти приїздив до Нью-Йорка, а мені не телефонував?

– Було трохи, – визнав Трент.

– Ну, все. Максе, фас. Хапай за горло.

Я почув своє ім’я, але не зрозумів, що маю робити. Сі Джей жестом вказала на Трента, тож я задріботів до нього, він нахилився, і я лизнув його в обличчя. Обоє розсміялися.

Коли ми йшли, Трент і Сі Джей довгий час стояли у дверях обійнявшись, і любов між ними струменіла. Ось тоді я й збагнув: найкраще для Сі Джей було б, якби ми залишили Кросівку й Дюка в минулому й перебралися жити сюди, до веселої квартири без меблів, де вони з Трентом могли б любити одне одного. Сі Джей потрібна пара, як Ітанові була потрібна Ганна, а Трентові – собака.

Однак якби двоє інших тварин оселилися з нами, довелось би щонайменше канапу купити, аби Кросівка мала де сховатися.

– Я дуже, дуже радий зустріти тебе, – казав Трент.

– Я теж.

– Гаразд, тепер, коли я переїхав сюди, будемо робити це постійно. Обіцяю.

– Справді? Сидіти на підлозі й вечеряти?

– Може, ми могли б зібратися вчотирьох. Тобто з Лізл і Ґреґом.

– Звісно, – сказала Сі Джей.

Трент відступив, дивлячись на неї.

– Що?

– Нічого. Просто… Ґреґ не… його родинна ситуація поки не розв’язана остаточно.

– Ти мене розігруєш? – голосно спитав Трент.

– Припини це.

– Ти ж не можеш серйозно казати…

Сі Джей прикрила йому рота рукою.

– Не треба. Усе було так добре. Будь ласка. Будь ласка? Я знаю, що ти дбаєш про мене, Тренте. Але твого осуду я не витримаю.

– Я ніколи не судив тебе, Сі Джей.

– Ну, а відчуття саме таке.

– Гаразд, – сказав Трент. – Гаразд.

Сі Джей трохи посмутніла. Ми вдвох вийшли з квартири й повернулися додому.

Я сподівався, що після того ми щодня зустрічатимемо Трента. А от випадку з Бівісом наступного дня я точно не очікував.

Загрузка...