Подорож собаки

Розділ 24

Я гадав, що, коли згризу сумні черевики, моя дівчинка більше не тужитиме, та коли вона прокинулася й побачила шматки, розкидані по підлозі, то не зраділа.

– О, ні! – скрикнула Сі Джей. – Поганий Макс! Поганий Макс!

Я був поганим собакою. Не треба було гризти ті черевики.

З опущеною головою й притиснутими вухами я підійшов до неї, нервово облизуючись. Сі Джей упала на коліна й схлипнула, ховаючи обличчя в долонях. Кросівка вийшла на край ліжка подивитися на нас. Я стривожено поклав лапи на ноги моєї дівчинки, але спочатку це не допомогло, доки вона не взяла мене на руки й не притиснула до себе. А тоді сум сльозами хлинув із неї.

– Я одна на світі, Максе, – сказала мені Сі Джей.

Я не став махати хвостом – голос, яким вона промовила моє ім’я, був сповнений горя.

Зрештою Сі Джей викинула недогризки черевиків. З того ранку вона ніби стала ходити повільніше, і неясний смуток відчувався в її настрої та рухах. Ми й далі майже щодня гуляли з кількома іншими собаками, але Сі Джей уже не загорялася радістю, побачивши їх, а коли випав перший сніг, сиділа й дивилася, як ми з Кеті гасаємо собачим парком, і жодного разу не засміялася.

Хотів би я, щоб прийшов Трент – Сі Джей завжди раділа, коли Трент був поряд. Але він не приходив, і моя дівчинка ніколи не промовляла ім’я Трента по телефону.

Натомість я чув «Ґлоріє». Сі Джей сиділа на табуреті й розмовляла, тримаючи телефон біля обличчя.

– Як у тебе справи, Ґлоріє? – казала вона.

Я грався з Кросівкою в спальні, але зараз із цікавості подріботів на кухню. Однак Ґлорії там не було – Сі Джей просто розмовляла, кажучи: «Угу. Угу. Угу».

– Гаваї? Звучить дуже гарно, – мовила Сі Джей, а я тим часом позіхнув і згорнувся на своїй подушці, влаштовуючись зручніше. Кросівка м’яко підійшла й заплигнула на кухонну поверхню, удаючи, ніби їй байдуже, що я тут.

– Угу. Це чудово, – сказала Сі Джей. – Послухай-но, Ґлоріє, маю тебе спитати… Я от думаю, чи можна позичити в тебе трохи грошей. Просто… я трішки на мілині. Шукаю роботу, а ще намагаюся знайти нових клієнтів із собаками, але не виходить. Угу. Звісно, розумію – мабуть, дорого вийшло. Гаразд, я второпала: ти не можеш поїхати зі старим залежалим мотлохом. Ні, зовсім ні, просто слухаю те, що ти кажеш. Гаразд, я лише спитала, Ґлоріє, не хочу перетворювати це на велику дискусію.

Кросівка нарешті втратила терпець і зістрибнула, підійшовши до мене й замуркотівши. Коли я не ворухнувся, вона згорнулася на подушці впритул до мене. Я зітхнув.

З гучним стуком Сі Джей поклала телефон. Вона відверто сердилася на нього, але з досвіду з черевиками я знав, що це не означає, аби я з ним щось зробив. Хоча, як на мене, телефони не є хорошими іграшками. Вона підійшла до холодильника, відчинила його й довго стояла, зазираючи всередину, а тоді подивилася на мене.

– Краще ходімо гуляти, Максе, – сказала вона.

Надворі стояв пронизливий холод, але я не скаржився. Урешті-решт Сі Джей усе ж узяла мене на руки й тримала, доки ми йшли. Зараз, коли лапи більше не торкалися мокрої землі, я почувався зручно й тепло.

Одного вечора, багато днів по тому, легкий стукіт у двері стривожив мене, і я гучно загавкав. Майже весь день Сі Джей провела в ліжку – просто лежала, і більшість часу я був із нею. Однак вона підвелася, доки я стояв, припавши носом до шпарини у дверях. Я замахав хвостом, почувши запах: Трент!

– Хто там, Максе? Агов? – гукнула моя дівчинка.

– Сі Джей, це я.

– О. – Сі Джей озирнулася, запустивши руку у волосся, а тоді відчинила двері.

– Вітаю, Тренте.

– Боже мій, я хвилювався за тебе. Чому твій телефон вимкнуто?

– А. Ну… так, дрібниці. Треба з ними поговорити.

– Можна увійти?

– Звісно.

Трент увійшов усередину, тупцяючи ногами, щоб обтрусити сніг. Його пальто було мокре, і він повісив його на гачок, з якого звисав мій повідець. Я пританцьовував у нього в ногах, і нарешті хлопець опустився на коліна, приймаючи мої цілунки.

– Вітаю, Максе, як справи, хлопче? – спитав Трент сміючись.

Потім устав, подивився на Сі Джей.

– Гей, – тихо сказав він. – Ти в порядку?

– Звісно.

– Такий вигляд… ти захворіла?

– Ні, – сказала Сі Джей. – Просто лягла подрімати.

– Ти зовсім не відповідала на мої повідомлення. Тобто ті, що були раніше, коли телефон іще працював. Ти на мене сердишся?

– Ні. Пробач, Тренте, знаю, тобі важко в це повірити, але я була трохи зайнята і, може, не встигала відповідати всім своєчасно.

Хвилину Трент мовчав.

– Пробач.

– Ні, все гаразд.

– Слухай, хочеш, ходімо кудись поїмо?

Я відчував, що Сі Джей трохи сердиться. Вона схрестила руки на грудях.

– Тому що?..

Я підійшов до неї й сів біля ніг на випадок, якщо знадоблюся їй.

– Ну, не знаю… тому що час вечеряти?

– То ти прийшов сюди нагодувати мене? Чому б мені просто не цвірінькнути, щоб ти відригнув їжу мені в дзьобик?

– Ні. Сі Джей, що ти робиш? Я прийшов дізнатися, як ти.

– Перевірити мене. Упевнитися, що я вчасно приймаю їжу.

– Я не це сказав.

– Що ж, я не можу. У мене побачення.

Трент кліпнув очима.

– О.

– Мені треба підготуватися.

– Гаразд. Слухай, пробач, якщо…

– Не треба просити вибачення. Мені шкода, що я розізлилася. Але ти маєш піти.

Трент кивнув. Потягнувся по своє пальто, зняв із гачка. Повідець під ним спокусливо загойдався. Я кинув погляд на Сі Джей, але не схоже було, що вона збирається йти на прогулянку. Трент натягнув пальто, а тоді подивився на Сі Джей.

– Я скучив за тобою.

– Я просто була дуже зайнята.

– Ти теж за мною скучила?

Сі Джей відвела погляд.

– Звісно.

І тут у ньому прокинувся смуток.

– Добре, то як мені зв’язатися з тобою?

– Коли знову підключать телефон, я тобі зателефоную.

– Ходімо якось… вип’ємо кави разом, чи що.

– Звісно, – сказала Сі Джей.

Вони обійнялися. Сі Джей теж було сумно. Смуток вирував навколо них обох. Я не розумів, чому їм обом так тяжко, але іноді між людьми відбувається те, що собаці збагнути не дано.

Трент пішов, і Кросівка вийшла з-під ліжка. Шкода, що вона заховалася – не варто ховатися від Трента: він був добрий.

Кілька днів по тому ми поверталися з прогулянки із собаками, і перед нашими дверима стояла жінка з якимось папірцем. Сі Джей трішки задихалася від підйому сходами. Я гавкнув на незнайомку.

– Лідіє! – промовила Сі Джей.

Вона зупинилась і взяла мене на руки. Я припинив гавкати.

– Я лише принесла сповіщення, – сказала жінка.

– Сповіщення, – повторила Сі Джей.

Жінка зітхнула.

– Ви просто так сильно протермінували, люба. Можете внести орендну плату сьогодні?

– Сьогодні? Ні, я… отримую зарплатню по п’ятницях, може, я тоді могла б сплатити основну частину?

Моя дівчинка боялася. Я загарчав на жінку, бо розумів, що вона джерело хвилювання Сі Джей.

– Цить, Максе, – сказала Сі Джей, накриваючи рукою мій ніс. Я загарчав крізь долоню.

– У п’ятницю ви протермінуєте черговий платіж, тому я тут. Мені шкода, Сі Джей, але я змушена просити вас або розрахуватися, або виїхати. Мені й самій треба сплачувати оренду й рахунки.

– Ні, я розумію. Добре, я все розумію, – сказала Сі Джей, витерши очі.

– Ви маєте родичів? Людей, до кого можна звернутися?

Сі Джей пригорнула мене міцніше, і я припинив показувати жінці зуби. Відчував, що Сі Джей потребує від мене більше розради, ніж захисту.

– Ні. Мій батько загинув в авіакатастрофі, коли я була малою.

– Мені шкода.

– Я виїду. Дякую вам за все, за все ваше терпіння. Обіцяю, я виплачу гроші, які винна. Я шукаю кращу роботу.

– Просто бережіть себе, люба. Маєте вигляд, наче тиждень не їли.

Жінка пішла. Сі Джей відчинила квартиру, тримаючи папірець від тієї жінки. Сіла на ліжко і, коли я заскавчав, узяла мене на руки й поклала поряд із собою, а я заліз їй на коліна. Смуток і страх переповнювали її.

– Я перетворилася на власну матір, – прошепотіла вона.

Трохи згодом Сі Джей устала й почала збирати одяг і складати до валізи. Вона згодувала мені трохи сиру й віддала мені їжу Кросівки, коли та почала вернути від неї носа. Зазвичай я був би радий усім цим прекрасним наїдкам, але було щось дивне в тому, як Сі Джей давала їх мені – холодно, похмуро й відсторонено, і це частково вбивало радість.

Сі Джей дістала ящик Кросівки й поклала туди всі іграшки кішки, а також її постіль. Та стежила за цим без жодних емоцій, я ж тим часом ходив біля ніг Сі Джей, відчуваючи тривогу. Проте мені полегшало, коли Сі Джей пристебнула повідець до мого нашийника, узяла Кросівку і ящик і пішла до сусідніх дверей, де мешкала місіс Міннік.

– Вітаю, місіс Міннік, – сказала Сі Джей.

Жінка простягла руки й узяла Кросівку, яка замуркотіла.

– Вітаю, Сі Джей, – мовила вона.

– Я мушу просити вас про величезну ласку. Я… маю виїхати. І там, куди я їду, не приймають тварин. Тож я подумала: чи не погодитеся ви доглянути Кросівку деякий час? Чи, може, назавжди? Вона така щаслива тут.

Обличчя місіс Міннік розпливлося в широчезній усмішці.

– Ви впевнені? – Вона тримала кішку у витягнутих руках. – Кросівко?

Кросівка припинила муркотіти, бо їй не подобалось, як її тримають. Я поклав лапу на ногу Сі Джей – так уже хотів піти на нашу прогулянку. Місіс Міннік відступила, і Сі Джей занесла ящик у двері.

– Тут усі її речі. І кілька банок їжі, але останнім часом вона їсть небагато.

– Ну, я підгодовувала її тут.

– Я здогадалася. Гаразд. Ще раз дуже вам дякую.

Сі Джей підступила ближче до місіс Міннік, яка тримала й гладила кішку.

– Кросівко. Ти хороша кицька, – сказала дівчина, зариваючись обличчям у котяче хутро. Кросівка з муркотінням потерлася головою об Сі Джей, а та прошепотіла:

– Гаразд.

Я стривожено завив, почувши горе, що так і лилося з моєї дівчинки.

Місіс Міннік спостерігала за Сі Джей.

– З вами точно все гаразд?

– О, так. Кросівко, ти моя улюблена кицюня, поводься добре.

– Ви приходитимете в гості? – непевно спитала місіс Міннік.

– Звісно. Тільки-но влаштуюся на новому місці – одразу зайду. Добре? А зараз маю бігти. Бувай, Кросівко. Я люблю тебе. Бувай.

Кішка зістрибнула з рук місіс Міннік і подріботіла у квартиру. Здебільшого Кросівка була хорошою кішкою, але зараз вона засмучувала Сі Джей, і мені це не подобалося.

Залишивши Кросівку у місіс Міннік, ми вирушили на дуже дивну прогулянку. Спочатку я зробив свої справи в снігу, потім Сі Джей узяла мене на руки й понесла, і ми все йшли і йшли. Мені подобалося почуватись у затишку і безпеці в теплі її рук. Сі Джей, однак, здавалася напрочуд утомленою й сумною, і я роздумував, куди це ми йдемо.

Нарешті вона зупинилась і поставила мене на землю. Я понюхав сніг, не впізнаючи жодного запаху. Сі Джей опустилася на обидва коліна, схилившись до мене.

– Максе.

Я лизнув її в обличчя, і вона знов посмутніла, чого я не надто розумів. Зазвичай, коли я лизав її, Сі Джей була щаслива.

– Ти був таким хорошим, хорошим собакою. Правда? Ти був найдивовижнішим собакою, про якого тільки може мріяти міська дівчина. Ти захищав мене й піклувався про мене. Я люблю тебе, Максе. Розумієш? Що б не сталося, ніколи не забувай, як сильно я тебе люблю, адже це правда.

Сі Джей витирала обличчя, і сльози текли по її руках. Її журба була настільки тяжкою, що я злякався.

За хвилину вона встала, перевівши подих.

– Добре, – сказала Сі Джей.

Вона віднесла мене трохи далі, і тут з’явилося кілька знайомих запахів, які свідчили, що ми йдемо до Трента. Я відчув полегшення: Трент допоможе Сі Джей. Те, що коїлося, було за межами собачого розуміння, але ми з’ясуємо, що робити.

Трент відчинив двері.

– Господи, що сталося? – спитав він. – Заходь.

– Не можу, – сказала Сі Джей, стоячи в проході. – Я мушу йти. Мені треба до аеропорту.

Вона опустила мене, і я підбіг до Трента, підстрибуючи й махаючи хвостом. Він нахилився й погладив мене по голові, але дивився при цьому на Сі Джей.

– До аеропорту?

– Через Ґлорію. Вона дуже хвора, і я маю бути там.

– Я поїду з тобою, – сказав Трент.

– Ні, ні, мені лише треба, щоб ти доглянув Макса, добре? Будь ласка? Ти єдиний у цілому світі, хто йому подобається.

– Звісно, – повільно вимовив Трент. – Максе? Хочеш побути тут кілька днів?

– Я мушу йти, – мовила моя дівчинка.

Тут, із Трентом, вона анітрохи не здавалася щасливішою.

– Хочеш, відвезу тебе до аеропорту?

– Ні, усе гаразд.

– Ти маєш дуже засмучений вигляд, Сі Джей.

Дівчина зробила глибокий тремкий вдих.

– Ні, зі мною все гаразд. Гадаю, у мене деякі нерозв’язані… справи з Ґлорією. Байдуже. Мені треба йти.

– О котрій твій рейс?

– Тренте, будь ласка, я сама впораюся, зрозуміло? Просто дай мені піти.

– Гаразд, – тихо мовив Трент. – Попрощайся з Максом.

– Ми вже… – Сі Джей похитала головою. – Ну, гаразд. Прощавай, Максе. – Вона опустилася на коліно. – Я люблю тебе. Невдовзі побачимося, добре? Бувай, Максе.

Сі Джей підвелася.

– Бувай, Тренте.

Вони несамовито обійнялися. Коли вони відпустили одне одного, я відчув, що Трент трохи злякався. Я озирнувся, але не побачив жодної загрози.

– Сі Джей? – ледь чутно промовив він.

Вона похитала головою, не дивлячись йому в очі.

– Я маю йти.

Вона розвернулася, і я покрокував було за нею, але повідець швидко зупинив мене. Я гавкнув їй услід, але Сі Джей не озиралася. Моя дівчинка йшла просто до кімнатки з подвійними дверима, і коли ті відчинилися, ступила всередину, обернулась і тоді, на одну застиглу мить, усе ж глянула на мене. Зустрілася зі мною очима, потім подивилася на Трента, усміхнулась і злегка помахала рукою. Навіть звідси було видно її сльози, що відображалися в жорстких лампах під стелею кімнатки. Я знову гавкнув. Двері зачинилися.

Трент узяв мене на руки й подивився в очі.

– Що насправді відбувається, га, Максе? – прошепотів він. – Мені це не подобається. Мені це геть не подобається.