Я була налякана і, попри нескінченний лемент усіх тих собак, почувалася самотньою як ніколи. Я згорнулася на рушнику на підлозі так щільно, як тільки могла. Мені дали їжі й води в паперових мисках. Собака в клітці навпроти розірвав свою миску, а я не стала.
Минуло багато часу, і по мене прийшов чоловік, вивів із клітки й надягнув на морду ремінці так, що я могла лише трохи розтулити щелепи. Він відвів мене до холодної кімнати з тією ж слизькою підлогою. Тут було тихіше, але й досі чувся гавкіт.
Я нюхом відчувала присутність багатьох собак у кімнаті і їхній запах страху, болю й смерті. У цьому місці помирали собаки. Чоловік підвів мене до діри, прикритої металевими ґратами. Мої лапи тремтіли. Я намагалася задля заспокоєння притулитися до чоловіка, але той позадкував.
Я впізнала запах іншого чоловіка – напередодні він був у кімнаті – та злегка помахала йому хвостом, але він не назвав мене на ім’я.
– Гаразд, то це ти тут уперше? – спитав чоловік, який привів мене.
– Та ні, я вивантажував тіла тих, що ми приспали вчора, – сказав знайомий мені чоловік.
– Гаразд, отже, це тест на агресію. Провалять його – і в них короткий термін. Тобто вони мають лише чотири дні, перш ніж ми приспимо їх. В іншому разі даємо їм більше часу, якщо в нас не переповнено.
– А у вас буває не переповнено?
– Ха! Еге ж, хапаєш на льоту. Часом у нас є вільні місця, але зазвичай усе так, як зараз.
Незнайомий підійшов до столу й схопив миску, повну їжі.
– Зараз я от що зроблю: дам їй понюхати це й звикнути до думки, що це її їжа. Потім почну відтягати миску за допомогою пластмасової руки. Зрозуміло? Якщо вона вкусить за руку – це агресія. Якщо загарчить – це агресія.
– Звідки собаці знати, що це рука?
– Вона ж у формі руки й такого собі тілесного кольору. Це рука.
– Ну, гаразд. А як на мене, більше схоже на клин білої пластмаси.
– То погарчи на нього.
Обоє чоловіків розсміялися.
Я не знала, що відбувається, та ще ніколи не почувалася такою нещасною. Чоловік попереду поставив переді мною їжу. У мене потекли слинки – вони збиралися нагодувати мене? Я була голодна. Я опустила ніс, аж тут чоловік посунув на мене з великою палицею.
Після випадку із Сі Джей у машині я дізналася, що в страшну мить палиці бувають небезпечними, тож, коли чоловік тицьнув палицею мені в ніс, я загарчала, надто налякана, аби зробити щось іще.
– Гаразд, ось воно, – сказав чоловік з їжею. – Агресивна. Короткий термін.
– Але власниця казала, що прийде по неї, – заперечив інший чоловік.
– Вони всі так кажуть. Від цього їм легше на совісті, коли кидають своїх тузиків. Але знаєш що? Вони ніколи не повертаються.
– І все ж…
– Гей, я знаю, що ти новенький, але треба звикати до цього якнайшвидше, бо інакше довго не протримаєшся. Це агресивна собака. Ось і все.
– Так, гаразд.
Мене відвели назад до клітки. Я згорнулася, заплющивши очі. За деякий час мені вдалося заснути, попри фізично нестерпний гавкіт.
Минув день, потім іще один. Я почувалася стривоженою й застряглою в цьому місці. Починала звикати до шуму й запахів, але не могла звикнути до відсутності моєї дівчинки. Коли я гавкала, то від болю розлуки.
Минув іще один день, і цей був найгірший, бо вже справді здавалося, що моя дівчинка геть забула про мене. Треба було, щоб Сі Джей негайно прийшла забрати мене.
Гамір стояв такий гучний, що я відчула присутність жінки за дверима клітки, не почувши її кроків. Вона відчинила двері й погладила свої коліна. Повільно, невпевнено я наблизилася до неї, опустивши вуха й помахуючи хвостом. Вона пристебнула повідець до мого нашийника й повела повз інші клітки із собаками, що вили, гавкали, гарчали й скавчали на мене.
Ми підійшли до дверей, і, коли ті відчинилися, за ними була Сі Джей! Зі схлипом я підстрибнула, намагаючись лизнути її в обличчя.
– Моллі! – промовила вона. – О Моллі, Моллі, ти в порядку? Мені так шкода, Моллі. З тобою все добре?
Кілька хвилин ми обіймали й цілували одна одну. Моя дівчинка. Вона все ж про мене не забула. Я відчувала її неймовірну любов, і від цього моє серце злітало до небес.
Сі Джей повела мене до машини й відчинила задні дверцята, але я була така щаслива вибратися звідси, що впурхнула всередину й лише тоді побачила, чому цього разу мені не бути собакою на передньому сидінні: там була Ґлорія. Сиділа на моєму звичному місці. Вона подивилася на мене, і я помахала хвостом, адже рада була бачити навіть її – з таким піднесенням я покидала будинок галасливих собак.
– Хороша собака, хороша собака, – сказала Сі Джей, сідаючи за кермо й заводячи машину.
Ми приїхали до місця, точнісінько такого ж гамірного, як будинок з усіма тими собаками, але тут гамір був лише людський. Я чула машини й автобуси, крики та інші звуки, і раз у раз – громоподібний шум, від якого неначе здригалося саме повітря.
Сі Джей дістала з багажника скриню й відчинила дверцята з металевої сітки в кінці.
– Заходь до ящика, Моллі.
Я запитально подивилася на неї.
– Ящик, – повторила вона.
Я опустила голову й увійшла всередину.
– Хороша собака, Моллі. Це твій ящик.
Сидячи всередині, я могла визирнути крізь металеві ґрати, але решта скрині була непрозора.
– Ти вирушиш у подорож на літаку, Моллі. Усе буде гаразд, – Сі Джей просунула пальці крізь ґрати.
Це був один із найдивніших днів мого життя. Кілька разів ящик схилявся то на один бік, то на другий, і нарешті мене принесли до якоїсь кімнати – там був іще один собака, якого я нюхом чула, але не бачила. Собака загавкав, але я вже вволю набрехалася й хотіла лише спати, хоча невдовзі кімнату наповнив рев, від якого цокотіли зуби, а мій ящик дрижав, наливаючи тіло свинцем, як під час автомобільної поїздки. Собака все валував і валував без упину, але нещодавно я чула й гірше, тож не дратувалася. Дрижання ніби сповнило мої кістки втомою, і незабаром я вже спала.
Після якогось часу хитанини й руху я опинилася в місці, повному людей і таких же гучних шумів. З’явилася Сі Джей, відчинила ящик, і я вирвалася на волю й струснулася, готова до розваги. Вона вивела мене на вулицю, на трав’яний газон, щоб я зробила свої справи, і поєднання запахів у холодному повітрі підказало мені, що тепер ми недалеко від дому. Я замахала хвостом від щастя.
Якийсь чоловік підвіз нас на машині. Ґлорія сиділа поряд із ним, а Сі Джей – зі мною. Я хотіла сидіти на колінах у Сі Джей, радіючи знову бути з нею, та коли спробувала, вона засміялася й зіштовхнула мене.
Коли ми прибули додому, там був Трент, а також Роккі! Я вистрибнула з машини й побігла до брата, а він обнюхав мене з голови до ніг, без сумніву вчувши запахи всіх собак і людей, яких я зустріла, відколи ми востаннє бачилися. Потім ми боролися й грались у снігу, але я досі не почувалася в безпеці й не дозволила Роккі відтягти мене більш ніж на кілька футів від ніг Сі Джей, яка сиділа на східцях із Трентом.
– Це була… пригода, безумовно, – казала Сі Джей. – Мушу сказати, наступного разу, як поїду до Каліфорнії, хочу зупинитися там, де є душ. У «Форді» його немає.
– Що сталося з «Фордом»?
– Господи, Ґлорія змусила мене його продати. Вважає, що я мала забагато самостійності – це така нова теорія, що я втекла через самостійність. А ще хоче, щоб я сходила до психіатра. Вона переконана, що хто не хоче жити з нею – той неодмінно псих.
– Як це було? Тобто коли вона з’явилася.
– Хочеш знати як? Чистісінька Ґлорія в первозданному вигляді. Приходить до цього жіночого притулку й починає: «Дякувати Богу, дякувати Богу», – розповідає, яка вона вдячна, що подбали про її «маленьку дівчинку». Може, чекала, що їй приз дадуть чи ще щось. Типу «Мати року». А потім, коли ми сіли в машину, спитала, чи не хочу я поїхати на екскурсію – подивитися будинки знаменитостей.
Роккі кілька разів викликав мене поганятися за ним у дворі, але тепер здався, перекотився на спину й підставив мені горло, щоб пожувати. Сі Джей простягла руку й погладила мене. Так добре бути вдома.
– Отже, потім вона читає мені нотації й каже, що вже підрядила брокера продати машину, котра, здається, на штрафмайданчику. А згодом ми йдемо обідати в «Плющі» – це ресторан, де нібито можна побачити всіх тих кінозірок. Каже, що розчарована мною й що свою матір вона любила, а потім питає, чи не хочу я скуштувати її вино, мовляв, у Каліфорнії вина не гірші, ніж у Франції. Це вона в ресторані хоче дати неповнолітній вина. Далі ми забираємо Моллі й летимо першим класом, і вона всю дорогу фліртує з бортпровідником – гадає, якщо він спитав, чи не хоче вона ще вина, то неодмінно вклепався в неї, хоча йому десь років 25, і він явно не по жінках, якщо розумієш, про що я.
– І як тепер бути з Моллі?
– У тому-то й питання. Я заявила їй, що коли з Моллі щось знову трапиться, я напишу книгу про те, як змушена була втекти, бо моя мати знущається із собак, видам власним коштом і влаштую книжковий тур по всій країні. Це дало їй привід замислитися.
Ми з Роккі разом припинили вовтузитися, почувши моє ім’я. Тепер він підстрибнув і спробував видертися мені на спину.
– Роккі, припини це, – наказав Трент.
Брат скотився з мене й підійшов до Трента для заспокоєння.
– Ходімо прогуляємося, – встаючи, сказала Сі Джей.
Вони з Трентом пристебнули повідці до наших нашийників, і ми пішли до бічних воріт і далі вулицею. Як же дивовижно було йти на прогулянку!
– А, і потім вона каже мені, як їй допоміг Шейн – це ж він повідомив, що я в Лос-Анджелесі. І це після того, як я розповіла, яка він потвора! Вона відповідає на його дзвінки й чатиться з ним, може, і сміються разом, як вона це вміє, і все таке.
– Я намагався знайти тебе, ти ж знаєш. Тобто в інтернеті. Я шукав пости, будь-що з твоїм ім’ям.
– Я мала зателефонувати. Пробач. Я просто… це були не найкращі часи для мене.
– Однак я дещо знайшов, доки шукав, – сказав Трент.
– Що?
– Власне, мова більше про те, чого я не знайшов. Я лише помітив, що на сайті компанії з продажу нерухомості – це ж там офіс твоєї матері? – є її фотографія, але ніякого переліку нерухомості за нею не значиться.
– Її гламурна фотографія? Ненавиджу це.
– Так, гадаю, так. Вона й справді розмита, несфокусована.
– Вона цілком упевнена, що хтось побачить цю фотку й неодмінно укладе з нею угоду.
– Можна продивитися той сайт за останні три роки й знайти інформацію про продажі. У жодній немає імені твоєї матері.
– Що це означає?
– Гадаю, це означає, що за останні три роки твоя мати не продала й не виставила на продаж жодного будинку.
– Жартуєш.
– Ні. Перевір сама.
– Я й гадки не мала. Вона ніколи про це не казала.
Роккі напружився, і коли я це побачила, то напружилася теж: на вулицю вистрибнула білка й завмерла, не зводячи з нас очей, мабуть, паралізована страхом. Розриваючи лапами сніг, ми натягли повідці. Білка чкурнула до дерева й видерлася нагору. Сі Джей і Трент підвели нас до того дерева, і Роккі сперся лапами на стовбур і загавкотів, радісно й голосно повідомляючи білку, що ми могли б її впіймати, якби дійсно спробували.
– Привіт! – гукнула жінка з-поза спини.
Я підняла ніс і за запахом відчула, що вже бачила її колись, хоча напевне не знала де.
– Привіт, Шеріл, – сказала Сі Джей. – Це мій друг Трент.
Жінка нахилилася й простягла руку нам із Роккі, даючи обнюхати її. На ній була рукавичка зі смачним запахом, але я вже знала, що краще не намагатися взяти її до рота.
– Привіт, Тренте. Привіт, Моллі.
– Ми зустрічалися на різдвяній вечірці, – нагадав Трент.
– Так, звісно, – відповіла Шеріл.
– Угу, – промовила Сі Джей. Вони з Трентом перезирнулися. – Шеріл, на вечірці, коли Моллі подала знак… Ми так і не дізналися. Тобто…
Жінка випрямилася.
– Там виявили… пухлину. Але вона була така маленька, а я була така зайнята, що й далі відкладала б це, якби не Моллі.
Я помахала хвостом.
– Ми перехопили її з чималим запасом часу – так кажуть мої лікарі. Тож… – Жінка легко розсміялася. – Я зателефонувала й розповіла про це твоїй матері – вона тобі нічого не казала?
– Ні, вона про це не згадувала. Але я… подорожувала.
Жінка нахилилася й поцілувала мене. Я помахала хвостом, а Роккі висунув голову переді мною.
– Дякую, Моллі, – сказала жінка. – Ти врятувала моє життя.
Коли ми дісталися додому, Трент із Роккі пішли, а ми із Сі Джей увійшли в будинок. Існувала кімната, куди я ніколи не заходила, бо там полюбляла сидіти Ґлорія й дивитися на папери, і зараз ми прямували саме туди. Ні їжі, ні іграшок там не було, тож я гадки не мала, нащо ми взагалі вирішили прийти сюди. Сі Джей висунула шухляди й зазирнула в папери, доки я згорнулася калачиком, зібравшись подрімати.
– О, ні, – тихо промовила Сі Джей.
Я чула слово «ні», але не схоже було, що я погана собака. Сі Джей раптом устала й пішла вглиб коридору. Вона почувалася сердитою й тупотіла ногами.
– Ґлоріє! – крикнула вона.
– Я тут!
Ми увійшли до кімнати Ґлорії. Вона сиділа в кріслі перед телевізором.
– Що це? – голосно спитала Сі Джей, зашелестівши паперами. Ґлорія витріщилася, звузивши очі, а тоді зітхнула.
– А. Це.
– Наш дім відбирають за борги?
– Не знаю. Усе дуже заплутано.
– Але… тут сказано, що в нас заборгованість за півроку. Півроку! Це правда?
– Бути не може. Це було так давно?
– Ґлоріє. Тут сказано: розпочато процедуру відчуження майна. Якщо ми щось не зробимо, то втратимо дім!
– Тед казав, що може позичити мені грошей, – сказала Ґлорія.
– Хто такий Тед?
– Тед Петерсен. Він тобі сподобається. Має просто модельний вигляд.
– Ґлоріє! У тебе в столі ціла купа рахунків, яких ти навіть не відкривала!
– Ти нишпорила в моєму столі?
– Ми заборгували за дім, і ти не вважаєш, що я в праві знати про це?
– Той кабінет – мій особистий простір, Клеріті.
Гнів потроху полишав мою дівчинку. Вона впала в крісло, і папери полетіли на підлогу. Я обнюхала їх.
– Ну, гаразд, – сказала Сі Джей. – Гадаю, нам доведеться взяти трохи з татового спадку.
Ґлорія нічого не сказала. Вона дивилася в телевізор.
– Ґлоріє, ти слухаєш? Ти завжди казала, що там є положення: якщо нам дійсно потрібні будуть гроші, – як-от мені знадобиться операція чи ще щось, – ми можемо зняти певну суму. Я сказала б, що втрата будинку рахується.
– По-перше, чому ми заборгували, як гадаєш?
– Тобто?
– Там було недостатньо. Твій батько мав би застрахуватися на більшу суму, та він ніколи не був вправним стратегом.
Сі Джей стояла зовсім нерухомо, і було чути, як б’ється її серце. Я стривожено тицьнулася їй у руку, але вона не звернула на мене уваги.
– Що ти сказала? Ти кажеш, що взяла гроші? Татові гроші? Мої гроші? Ти взяла мої гроші?
– Це ніколи не були твої гроші, Клеріті. Це гроші, залишені тобі батьком, аби було на що жити. Усі гроші, що я витратила, пішли на тебе. З чого, гадаєш, я оплачувала твою їжу, будинок? А наші поїздки, а круїз?
– Круїз? Ти влізла в батьків спадок, щоб ми могли покататися на круїзному лайнері?
– Колись ти сама станеш матір’ю. Тоді зрозумієш.
– А як щодо твоїх речей, Ґлоріє? Як щодо твоїх машин, твоїх лахів?
– Ну, звісно, мені ж треба щось носити.
Сі Джей підхопилася на ноги. Від гніву вона наче вся скам’яніла, і я зіщулилася, відчувши це.
– Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Ти найгірша людина у світі! – скрикнула вона.
Схлипуючи, моя дівчинка вилетіла в коридор, і я ні на крок не відставала від неї. Вона схопила щось із кухонної поверхні, коли ми виходили з дому, а тоді підійшла до машини Ґлорії й відчинила дверцята. Я застрибнула на переднє сидіння!
Сі Джей ще схлипувала, коли ми їхали вулицею. Я визирала у вікно, але не бачила білки, яку ми ганяли раніше. Рука Сі Джей притискала до вуха телефон.
– Тренте? О Боже, Тренте, Ґлорія витратила всі мої гроші. Мої гроші, татів спадок – усе зникло! Вона сказала, що взяла їх заради мене, але ж це брехня, це брехня, вона їздила на відпочинок і купувала собі лахи, і все це на мої гроші. О Тренте, ці гроші були мені на коледж, це були мої… о Господи.
Горе з головою накривало Сі Джей. Я заскавчала, поклавши голову їй на коліна.
– Ні, що? Ні, я поїхала. Я за кермом. Що? Ні, я не вкрала в неї машину, це не її – вона купила її на мої гроші! – кричала Сі Джей.
На мить вона змовкла. Витерла очі.
– Знаю. Я можу приїхати? Зі мною Моллі.
Я постукала хвостом.
– Постривай, – сказала Сі Джей. Вона затихла, завмерла всім тілом, а тоді в ній сколихнулася нова емоція: страх. – Тренте, це Шейн. Він просто позаду мене.
Сі Джей крутнулася на сидінні, потім стала дивитись уперед. Я відчула важкість, з якої зрозуміла, що авто набирає швидкість.
– Ні, я впевнена. Він мене переслідує! Я тобі перетелефоную!
Сі Джей жбурнула телефон на моє сидіння, той підстрибнув і впав на підлогу. Я подивилася на нього, але вирішила, що обнюхувати не полізу.
– Тримайся, Моллі, – сказала Сі Джей.
Мені важко було втриматися на місці. Я чула автомобільний клаксон. Машина розвернулася, і я відлетіла до дверцят. Ми несподівано зупинилися, а тоді рушили знову. Ще один поворот.
Сі Джей глибоко вдихнула.
– Добре. Добре, гадаю, він зник, Моллі.
Буркочучи, вона нахилилася підібрати свій телефон, аж раптом щось вдарило мене з такою силою, що я припинила будь-що усвідомлювати. Я чула крик Сі Джей, а тоді шок від болю пронизав усе тіло, і я вже нічого не бачила, лише відчувала, як ми падаємо.
Знадобилася довга мить, аби зрозуміти, що відбувається. Я більше не була на передньому сидінні. Я лежала на внутрішньому боці даху, а Сі Джей була наді мною у своєму кріслі.
– О Господи, Моллі, ти в порядку?
Я відчувала присмак крові у роті й не здатна була махнути хвостом чи ворухнути лапами. Сі Джей розстебнула пасок і зіслизнула зі свого сидіння.
– Моллі! – скрикнула вона. – О Господи, Моллі, будь ласка, я не можу жити без тебе, благаю, Моллі, будь ласка!
Я відчула її жах і смуток і хотіла втішити її, але все, що могла, – це дивитися на неї. Вона обхопила мою голову руками. Її долоні так приємно торкалися мого хутра.
– Я люблю тебе, Моллі. О Моллі, мені так шкода, о Моллі, Моллі, – казала вона.
Я вже не бачила її, а голос лунав наче здалеку.
– Моллі! – знову гукнула вона.
Я знала, що відбувається. Відчувала, як скрізь навколо мене підіймається темрява, і згадувала при цьому, як була з Ганною останнього дня в тілі Дружка. Як, покидаючи цей світ, упіймала себе на думці про маленьку Клеріті в надії, що вона знайде собаку, який подбає про неї.
Здригнувшись, я усвідомила дещо.
Я й була цим собакою.