Ми всі були в собачому парку, як завжди. Дюк і Саллі закінчили обнюхувати великого білого собаку на прізвисько Принеси-М’яч-Тоні. Принеси-М’яч-Тоні з більшим інтересом намагався видертися на спину Саллі, ніж звертав увагу на свого господаря. Я намагався залучити до гри песика мого зросту, дуже схожого на мою матір, з такою ж мордою й того ж забарвлення, і нарешті вмовив його погнатися за мною – і, звісно, примчав Бівіс і загарчав, шкірячись і притискаючи вуха. Мій партнер у грі раптово скулився й ухилився від агресії, я ж розвернувся й рявкнув на Бівіса, даючи йому знати, що він зайшов надто далеко. Замість відступити, Бівіс кинувся просто на мене.
Я чув, як Сі Джей кричить: «Ні!» – але Бівіс здійнявся на задні лапи, і я взяв із нього приклад. Його зуби дряпнули мене, намагаючись поранити. Я куснув у відповідь, упіймавши зубами зморшку його шкіри, а тоді з’явилася моя дівчинка й ногами намагалася розігнати нас.
– Ні! – знову скрикнула Сі Джей.
Вона підхопила мене на руки, а я продовжував гарчати й клацати зубами, доки Бівіс намагався дістати мене. Сі Джей відвернулася, затуляючи мене від нього своїм тілом.
– Припини це, Бівісе! Ні, Максе, ні!
А тоді на допомогу прийшов Дюк, відгукнувшись на тривогу в голосі Сі Джей. Він точно не розумів, що діється, але його вигляд змусив Бівіса позадкувати.
– О Максе, твоє вухо, – сказала Сі Джей.
Я відчував її тривогу й відчай і не зводив пильних очей із Бівіса, який неспокійно кружляв навколо. Коли ж почув запах крові, то не одразу зрозумів, що вона моя, але мене обпекло болем, коли Сі Джей накрила моє вухо рукою. Вона дістала зі своєї сумки трохи паперу й притисла збоку до моєї голови.
Усю дорогу, доки ми розводили собак по домівках, Сі Джей несла мене на руках. Біля будинку Саллі довелося трохи зачекати, перш ніж приїхала її людина.
– Мені дуже шкода, сталася собача бійка. Нічого, що я привела Саллі трохи раніше? – спитала Сі Джей.
У будинку Бівіса Сі Джей сказала чоловікові, який відчинив двері:
– Мені дуже шкода, але я більше не зможу вигулювати Бівіса. Він б’ється з іншими собаками.
– Не б’ється, – заперечив чоловік. – Хіба інший це починає.
Я відчув, що Сі Джей гнівається, і, попри біль у вусі, гиркнув на чоловіка. Бівіс, зі свого боку, зрадів, опинившись удома, помахав хвостом і увійшов не озираючись.
Коли ми повернулися додому, Сі Джей залишила там Дюка, а сама вийшла зі мною на руках, притискаючи долоню до мого вуха. Ми попрямували до Ветеринара – я зрозумів, що це він, адже той поклав мене на металевий стіл і погладив, а від його одягу пахло багатьма собаками. Я відчув укол у вухо, а потім чоловік трохи посмикав його. Увесь цей час Сі Джей спостерігала.
– Усе не так погано. Однак ви правильно вчинили, що затиснули його. Вони можуть втрачати багато крові, – промовив Ветеринар.
– О Максе. Нащо ти гарчиш на всіх? – сказала Сі Джей.
– Хочете, ми підемо далі й стерилізуємо його, якщо вже ви тут?
– М-м, гадаю, так. Це означає, що Максу треба буде лишитися на ніч?
– Звісно, але ви можете забрати його завтра вранці.
– Гаразд. Добре, Максе, ти залишишся тут на ніч.
Я почув своє ім’я й легкий сум у її голосі й постукав хвостом.
Сі Джей пішла, що мені геть не сподобалося, але Ветеринар погладив мене, і я заснув так міцно, що втратив відчуття часу. Коли прокинувся, був ранок, і я лежав у клітці в дурнуватому жорсткому комірці, який оточував морду і в який стікалися всі шуми й запахи, прямісінько до моїх органів чуття. «Знову», – от і все, що я собі подумав. Я давно облишив намагання зрозуміти, чому людям подобається ставити своїх собак у таке безглузде становище.
Приїхала Сі Джей, і Ветеринар випустив мене з клітки й передав їй. Я втомився й хотів лише заснути в обіймах моєї дівчинки. Дорогою ми зупинилися біля парадних дверей поговорити з леді, від якої пахло лимонами. Вона щось сказала Сі Джей.
– Що? Я… Я стільки не маю, – сказала моя дівчинка.
Вона була засмучена, тож я загарчав на лимонну леді.
– Ми приймаємо кредитні картки.
– У мене не так багато на картці. Можу я дати вам сорок зараз, а решту – коли мені заплатять?
– Ми очікуємо оплати на час послуги.
Усередині Сі Джей був сум, що так і рвався назовні. Я лизнув її в обличчя.
– Це все, що в мене із собою зараз є, – прошепотіла вона.
Усе, що її засмучувало, було провиною Бівіса.
Вона віддала якісь папірці, а лимонна леді дала їй інші у відповідь, і ми покинули сумний офіс Ветеринара. Я хотів на землю й крутився, але Сі Джей міцно тримала мене.
І Дюк, і Кросівка рвалися обнюхати мій дурнуватий комірець і тицялися носами мені у вухо, до якого, з мого відчуття, щось прилипло. Я трохи погарчав на Дюка, але Кросівка замуркотіла до мене, і я дозволив їй принюхатися. Дуже дивно було бачити її котячу морду всередині маленького простору, утвореного дурнуватим комірцем.
Кілька днів мені не дозволяли ходити на прогулянки з Дюком, що неабияк засмучувало. Кросівка, однак, була задоволена й виходила з-під ліжка погратися зі мною, а коли я лежав на сонці, згорталася поряд і муркотіла. Я полюбляв спати поряд із Кросівкою, але почувався поганим собакою, який мусить носити дурний комірець і сидіти вдома замість піти на прогулянку.
Одного ранку Сі Джей зняла з мене комірець, промила моє вухо, а потім, посадивши Дюка на повідець, причепила й мені один. Я йду на прогулянку! Дорогою ми підбирали всіх звичних собак, ось тільки ні Саллі, ні Бівіса серед них більше не було.
Інколи Сі Джей не вставала з ліжка, щоб гуляти із собаками, тож ми з Дюком будили її. Потім вона все одно не вигулювала всіх тих псів, хоча виводила нас із Дюком. То були мої улюблені дні, і я шкодував, що не всі вони такі. Одного з таких днів Сі Джей натерла підлогу й меблі хімікатами з різким запахом і стала ганяти підлогою машину, від якої валував Дюк і ховалася Кросівка. Коли дівчина закінчила й прибрала машину, Дюк гасав вітальнею так, наче його щойно випустили з ящика.
Я не мав вибору, окрім як припустити за ним. Збуджений, Дюк нахилився до мене, заохочуючи до боротьби. Я заліз на нього, і деякий час ми гралися, аж тут відчинилися парадні двері. Я гавкнув, Дюк гавкнув теж. Увійшов чоловік із криком «Дюку!», а слідом за ним – двоє інших чоловіків, які поставили валізи на підлогу й пішли. Я з гарчанням підбіг до незнайомця, доки Дюк махав хвостом і обнюхував його руки.
– Максе! – гукнула Сі Джей.
Вона взяла мене на руки саме в ту мить, коли я подумував учепитися зубами чоловікові в штани, позаяк той не зважав на мене й лише гладив Дюка, котрий радо вітав його, хоч той увійшов до Сі Джей без дозволу. Дюк просто не розумів усього значення слова «захист» – добре, що я був тут.
– Вітаю вдома, Баррі.
– Привіт, Сі Джей. Гей, Дюку, скучив за мною? Скучив за мною, хлопче?
Він став навколішки й обійняв Дюка, який помахав хвостом, але потім підійшов обнюхати Сі Джей: вічно заздрив, що вона брала на руки й голубила мене, а його – ніколи.
– Не схоже, щоб він узагалі сумував за мною, – сказав чоловік, що пахнув мастилами й фруктами. Коли він глянув мені у вічі, я загарчав.
– Тебе довго не було, – мовила Сі Джей. – Сім місяців – ціла вічність для собаки.
– Гаразд, але я міг здати його до псарні. А я заплатив людині, щоб мешкала з ним у цьому будинку.
– Він цього не знає, Баррі.
– А це хто? Здається, ти казала – кошеня.
– Гаразд, це Макс. То довга історія. Максе, будь чемним.
Хоч я мав підозри щодо цього чоловіка, Сі Джей начебто ладнала з ним, тож, коли вона опустила мене на підлогу, я продовжив боротьбу з Дюком.
– То як, переміг твій хлопець? – спитала Сі Джей.
– Що?
– Твій хлопець. У боксі.
Дюк перекинувся на спину, і я закусив шкіру в нього на горлі й м’яко потрусив.
– Ти таки справді недотепа, – сказав чоловік.
– Що?
– Ні, не переміг.
– О. Мені шкода, Баррі. Це тому ти повернувся на два місяці раніше?
– Авжеж, коли твій боєць програє, ти ж не вирушаєш у всесвітній прес-тур, правильно? Якого… що це Дюк робить?
– Дюк? – повторила Сі Джей. Почувши своє ім’я, Дюк застиг із розчепіреними в повітрі лапами й висолопленим язиком, а я м’яко смикав зубами його шкіру. – Вони просто граються.
– Дюку! Припини це! – сердито гримнув чоловік.
Пес зіп’явся на лапи, відштовхнувши мене вбік, і підійшов до Сі Джей, опустивши вуха. Я лежав там, куди впав, тяжко дихаючи.
– Що сталося, Баррі?
– Ти перетворила мого собаку на слинька.
– Що? Ні, вони дуже добре бавляться разом.
– Я не хочу, щоб він отак «бавився» з якимось дрібним щуреням.
– Макс не щуреня, Баррі.
Баррі – вирішив я – це ім’я чоловіка.
– Ну, гаразд… Не пригадую, щоб давав тобі дозвіл тримати собаку. І я точно не схвалюю поведінки Дюка. Я найняв тебе, бо ти казала, що в тебе купа досвіду. Що ж, чудово. Я повернувся. Якщо можеш просто піти до себе, дозволь, я розпакуюся й заново познайомлюся зі своїм псом.
На мить Сі Джей замовкла. Я не зводив із неї очей, відчуваючи її сум і образу.
– Але… я не маю де жити, Баррі.
– Що?
– Ти казав: від восьми до десяти місяців. Не мало сенсу зберігати за собою квартиру, якщо я збиралася мешкати тут вісім місяців.
– То що, тепер ти зібралася жити в мене? – спитав Баррі.
– Ні! Тобто я посплю на канапі, а завтра шукатиму помешкання.
– Постривай, ні. Забудь. Я… У мене стрес. Я рік працював над цим, а його нокаутували в другому раунді. Можеш лишитися тут, усе одно я просто кину свій африканський мотлох і прямісінько до Саманти. Ми їдемо на Гаваї. Тож у тебе два тижні на пошуки житла. Так підійде? Знайду когось іншого доглядати Дюка, коли знову буду в місті.
– То мене звільнено?
– Так буде найкраще.
– Ну, звичайно, я бачу.
– От не треба сарказму, я добряче тобі платив, і ти мала безкоштовне житло. А якщо я невдоволений – то я ж клієнт.
– Усе правда, – сказала Сі Джей.
Трохи згодом Баррі пішов, кинувши через плече:
– Бувай, Дюку.
Дюк постукав хвостом, зачувши власне ім’я, але я чітко бачив: йому, як і мені, легше від того, що Баррі пішов і Сі Джей більше не напружена. І все ж моя дівчинка здавалася трохи сумною.
Наступного дня, після прогулянки зі звичними собаками, Сі Джей покинула нас самих удома й надовго пішла. Якийсь час я вовтузився з Дюком, але він дратував мене: голова в нього була така велика й міцна, що постійно збивала мене з ніг.
Я спав, коли почув низький, гучний стогін, що линув зі спальні. Я вирішив розібратися й знайшов там Дюка сильно збудженого. Його напружений хвіст рубав повітря, голова була під ліжком. Він важко дихав він хвилювання, а стогін лунав від Кросівки, явно нажаханої. Пес був такий дужий, що аж примудрився підняти ліжко, пориваючись залізти під нього, щоб дістатися до Кросівки.
Я підійшов просто до Дюка й суворо гавкнув на нього. Він тремтів, надто схвильований тим, як близько підібрався до бідолашної Кросівки, яка вперлася в стіну, міцно притиснувши вуха до голови. Дюк не зважив на мій гавкіт, тож я кинувся на нього, клацаючи зубами. Це відволікло його увагу. Він відступив, і ліжко зі стукотом опустилося. Від мого гавкоту й наступу Дюк остаточно пішов геть із кімнати, а я подріботів назад перевірити, як там Кросівка.
Я був достатньо малий, щоб заповзти туди, якби хотів, але вирішив дати кішці спокій. Вона досі була перелякана, а я вже знав із котячої поведінки, що коли вони налякані, то схильні пускати в хід пазури.
Сі Джей щодня залишала нас самих, і щодня Дюк сприймав її відхід як сигнал, що час цькувати бідолашну Кросівку. Дійшло до того, що не встигали зачинитися двері, як Кросівка кидалася з місця, де дрімала, до своєї схованки під канапою – якщо Дюк бачив, як вона пробігає повз, то галопом мчав за нею, по-дурному врізаючись у стіни в зашвидких спробах обігнути кут. Я теж біг, а діставшись ліжка, пірнав під нього й розвертався до Дюка з тремтінням, мокрим носом, вишкіреними зубами й гучним ревом. Дюк стогнав від розчарування, а іноді навіть гавкав, від чого в маленькій схованці закладало вуха. Але я знав, що не можу відступити, і зрештою він утрачав цікавість і повертався до вітальні подрімати.
А потім одного дня схема змінилася. Ми вийшли на звичайну прогулянку, та коли повернулися, Сі Джей принесла ящик, відчинила в ньому дверцята й обережно посадила Кросівку всередину. Цей ящик нагадав мені той, у якому я сидів, коли був Моллі, той, що хилитався взад-уперед, перш ніж я опинився в гучному місці з усіма тими автівками. Кросівка не зраділа й не підійшла, коли я ткнувся носом, щоб обнюхати її. Потім, гучно фиркаючи, наблизився Дюк, і Кросівка позадкувала вглиб ящика.
– Дюку, – застережливо сказала Сі Джей, і пес підійшов до неї дізнатися, чи не хоче вона пригостити його.
Сі Джей підняла ящик із Кросівкою й залишила нас самих удома. Це геть спантеличувало: куди вона понесла Кросівку й чому ми не пішли разом із ними? Ми не знали, що робити, тож лягли на підлогу й стали жувати гумові іграшки.
Коли моя дівчинка повернулася, кішки з нею вже не було.
Куди ж поділася Кросівка?