Сі Джей була схвильована й налякана.
– Шеріл, ми можемо поговорити хвилинку? Наодинці?
Жінка ще гладила мене, але я спостерігала за Сі Джей, намагаючись зрозуміти, що сталося.
– Звісно, – відповіла жінка.
Я пішла було слідом за ними по коридору, але Сі Джей обернулася й сказала:
– Сиди тут, Моллі.
Я знала, що означає «сиди тут», але не любила цього робити. Хвилину я сиділа, потім устала й підійшла понюхати під дверима, у які вони вийшли. Вони провели там близько десяти хвилин, а потім двері відчинилися, і жінка вийшла, затуляючи рот рукою. Вона плакала. Сі Джей теж була стривожена й сумна.
Жінка надягла пальто. Підійшла Ґлорія з келихом у руці.
– Що сталося? – Вона окинула поглядом Сі Джей і жінку, що плакала. – Що ти їй сказала?
Сі Джей похитала головою. Жінка сказала Ґлорії:
– Вибачте. Я вам зателефоную.
І вийшла за двері. Ґлорія розлютилася. З-за її спини підійшов Трент, перевів погляд із жінки на Сі Джей і обійшов Ґлорію, ставши поряд із моєю дівчинкою. Я підняла голову й торкнулася носом його руки, коли він проходив повз мене.
– Що сталося? – спитала Ґлорія.
– Моллі подала знак, як її навчали. Про рак. Подала сигнал, що в Шеріл рак.
– О Господи, – вимовив Трент.
Коридором уже наблизилися кілька людей, і я чула, як один із них каже:
– Рак? У кого рак?
– І треба було їй зараз про це казати? – прошипіла Ґлорія.
А тоді розвернулася й смикнула головою, побачивши людей за спиною.
– Нічого, – сказала вона.
– Що сталося? – спитав якийсь чоловік.
Сі Джей похитала головою.
– Просто особиста розмова. Вибачте.
Люди постояли якусь мить, а тоді відвернулися.
– Тільки про себе й думаєш, – сказала Ґлорія.
– Це хіба не безглуздя? – обурився Трент. Його голос пролунав гучно.
– Тренте, – сказала Сі Джей, поклавши руку йому на рукав.
– Знаєш, скількох грошей коштує ця вечірка? – мовила Ґлорія.
– Вечірка? – перепитав Трент.
– Тренте. Не треба, – сказала Сі Джей. – Просто… знаєш що, Ґлоріє? Перекажи своїм друзям мої вибачення. Скажи їм, що в мене голова розболілась і я йду до себе в кімнату.
Ґлорія голосно фиркнула, а тоді обернулась і втупилась у мене з ненавистю. Я відвела від неї погляд. Вона крутнулася й пішла вглиб коридору, куди мовчки віддалилися люди. Діставшись кінця, жінка зупинилася, випрямила спину й змахнула волоссям.
– Джузеппе? – гукнула вона у вітальню. – Куди ти подівся?
– Я принесу твоє пальто, – сказала Сі Джей Трентові.
Його плечі трохи опустилися.
– Ти впевнена? Тобто я міг би побути якийсь час із тобою. Поговорити.
– Ні, усе гаразд.
Сі Джей увійшла до спальні Ґлорії й вийшла з пальтом Трента. Він одягнувся. Йому було сумно. Дівчина всміхнулась йому.
– Гей, на випадок, якщо я тебе не побачу, – веселого Різдва.
– Так, і тобі теж.
– Сі Джей, ти ж розумієш, що твоя мати помиляється, так? Що ти, може, і засмутила Шеріл, але надала їй дійсно важливу інформацію. А якби зачекала через небажання псувати вечірку, то важко було б потім повідомляти про це Шеріл, бо здавалося б якось, ну, ненормально, що ти зволікала.
– Знаю.
– То не давай їй дістати тебе, гаразд? Не дозволяй Ґлорії влізти тобі в голову.
Хвилину вони стояли й дивились одне на одного.
– Добре, Тренте, – нарешті промовила Сі Джей.
Трент розвернувся й пішов до дверей. Ми пішли слідом. Потім він зупинився й глянув нагору.
– Диви, омела.
Сі Джей кивнула.
– Ну, то давай, – сказав Трент.
Сі Джей розсміялася, коли він простягнув до неї руки. Трент нахилився вперед і поцілував її, а я підстрибнула й поклала передні лапи їй на спину, аби бути частиною того, що відбувалося.
– Вау, – мовила Сі Джей.
– Ну, гаразд, бувай. Веселого Різдва, – сказав Трент.
Я спробувала вислизнути надвір разом із ним, але Сі Джей втримала мене. Потім вона зачинила двері й зо хвилину дивилася на них, а я тим часом спостерігала за нею, питаючи себе, що ми робимо.
Я з радістю покрутилася б під ногами всіх тих галасливих людей у вітальні й поїла смачненького, але Сі Джей пішла нагору, до своєї кімнати, і клацнула пальцями, наказавши йти за нею. Вона зняла свій шелесткий одяг і надягла те, що зазвичай носила, – м’яку сорочку до колін. Лягла в ліжко, не погасивши світла й із книгою в руках.
Книги можна жувати, хоча вони зовсім ніякі на смак, та й людей завжди засмучує, коли собаки так роблять. Книги – з тих іграшок, що не для собак.
Я згорнулася на підлозі біля її ліжка й заснула, хоч і далі чула, як гомонять люди внизу і як згодом кілька разів зачиняються й відчиняються парадні двері. Потім почувся стукіт, і я прокинулася. Двері спальні відчинилися.
– Привіт, Сі Джей, – сказав чоловік.
Я впізнала його запах з-поміж тих, що чула внизу. Коли він нахилився дати мені шматочок риби, його годинник із важким стукотом зісковзнув з руки.
– А, привіт, Джузеппе.
Чоловік розсміявся й увійшов у кімнату.
– Зви мене Ґасом. Єдина, хто кличе мене Джузеппе, – твоя мати. Гадаю, тому, що вірить, наче я з італійських принців. – Він розсміявся знову.
– Угу, – буркнула Сі Джей і розгладила ковдри поверх своїх ніг.
Чоловік зачинив за собою двері.
– То що ти читаєш? – спитав він.
– Ви п’яні, Ґасе.
– Гей, це ж вечірка.
Чоловік важко всівся на ліжко, поставивши ноги просто поряд зі мною. Я сіла.
– Що ви робите? Забирайтеся з моєї кімнати, – сказала Сі Джей сердито.
Чоловік поклав руку на ковдру.
– Мені сподобалася сукня, у якій ти була. Класні в тебе відростки. Знаєш, що таке відростки? Ноги.
Чоловік потягнув на себе ковдру. Сі Джей відсунулася.
– Припиніть, – сказала вона.
– Ну ж бо, – промовив чоловік.
Він встав і обома руками потягнувся до Сі Джей. Я відчула її страх і підстрибнула, поклала лапи на ліжко, ткнулася мордою в чоловіка й загарчала, як колись на коня Троя, коли той от-от збирався затоптати дитину.
Чоловік відсахнувся й налетів на полицю на стіні. Книги й фотографії посипалися на підлогу. Він крутнувся й з гуркотом повалився боком на килим. Я гавкала й рвалася вперед, вишкіривши зуби.
– Моллі! Усе гаразд. Хороша дівчинка. – Я відчула у своєму хутрі руку Сі Джей, яка напружено гладила мене вздовж хребта.
– Гей, – гукнув чоловік.
Сі Джей намацала мій нашийник і відтягнула мене назад.
– Вам час іти, Ґасе.
Він перекотився й підвівся на коліна. Двері відчинились, і на порозі з’явилася Ґлорія.
– Що сталося? – спитала вона.
Подивилася на Ґаса, який повзав по підлозі. Той, учепившись за ніжку ліжка, звівся на ноги.
– Джузеппе? Що сталося?
Важким кроком він пройшов повз неї в коридор. Ґлорія розвернулася обличчям до доньки.
– Я чула собаку. Вона покусала його?
– Ні! Звісно, ні.
– То що відбувається?
– Тобі це не сподобається, Ґлоріє.
– Кажи!
– Він прийшов сюди й почав лапати мене, зрозуміло?! – крикнула Сі Джей. – Моллі захищала мене.
Я повернула голову, почувши своє ім’я. Ґлорія застигла, і її очі розширилися, а тоді звузилися до крихітних щілин.
– Ти така брехуха, – прошипіла вона.
Потім розвернулась і втекла тієї ж миті, як гримнули парадні двері.
– Джузеппе! – гукнула жінка.
Наступні кілька днів Ґлорія й Сі Джей практично ніколи не бували в одній кімнаті. Коли вони сіли святкувати «З Різдвом», на якому рвали папір і діставали коробки з-під дерева, то майже не розмовляли між собою. Сі Джей почала їсти у своїй спальні, інколи це була лише крихітна жменька овочів, а часом – дивовижні страви з локшини, соусів і сирів або піца з чипсами й морозиво. Потім вона йшла до ванної, ставала на маленьку коробку й сумно зітхала. Кожні кілька годин щодня Сі Джей стояла на тій штуці. Я почала подумки називати її сумною коробкою, бо так завжди почувалася Сі Джей, стоячи на ній.
Приходив Трент із Роккі, і ми всі бавилися в снігу. Це був єдиний час, коли Сі Джей здавалася по-справжньому щасливою.
Я не почувалася поганою собакою через те, що гарчала на того чоловіка. Сі Джей була налякана, тому я зробила це, навіть не замислившись. Я боялася, що мене за це покарають, але цього не сталося.
Незабаром Сі Джей почала знову ходити до школи. Вони з Ґлорією все частіше розмовляли між собою, але я й досі відчувала напруження в кімнаті між ними. Коли Сі Джей була в школі, я спускалася до свого старого житла під сходами, чекала її повернення додому й виходила лише крізь собачі двері, щоб погратися й погавкати на собак, чиє далеке дзявкання було чути.
Ми більше не ходили щодня до Енді, але іноді навідувалися до неї. Завжди чудово було бачити її. Такі вже люди – тільки-но розпорядок встановився, вони його змінюють. Під час зустрічей після звичайних привітань з обіймами й поцілунками ми грали в ту ж гру з людьми, що сиділи на стільцях, а також у нову гру з людьми, що сиділи, а часом стояли довгим рядом.
– Ось навіщо мені грант – перевірити, чи зможе собака подати ствердний сигнал щодо людей у групі, – казала Енді. – Поки лише Люк здогадався робити це.
Люк підняв голову, почувши своє ім’я.
Ми ходили взад-уперед уздовж ряду людей, і перші кілька разів я відчувала, що Енді й Сі Джей чогось хочуть від мене, але не знала напевне, що маю робити. А потім відчула запах від безволосої жінки з руками, що пахли їдким милом, – ось він, той ні з чим не сплутуваний металевий запах у її подиху. Я подала знак і отримала печиво.
Це здавалося грою, однак я була не впевнена в цьому, адже Енді продовжувала підводити мене до інших людей, які не мали того ж запаху, наче їх треба було відзначити так само. Проте, коли я це зробила, Енді лише стояла, схрестивши руки, і печива мені не дала. Це дуже спантеличувало.
Якось я була на задньому подвір’ї, густо вкритому свіжим снігом, і борсалася в ньому – доводилося підстрибувати з кожним кроком, настільки глибокий він був. Я чула, як розсунулися двері, і побачила, що в них стоїть Ґлорія.
– Хочеш шматочок смаженої яловичини? – гукнула вона.
Вагаючись, я зробила крок до неї, потім зупинилася. Я чула запитання в її голосі, та не знала, чи означає це, що в мене неприємності, чи ні.
– На, – сказала вона і жбурнула щось у сніг за кілька футів переді мною.
Я підійшла до нього, змушена орієнтуватися за запахом – так глибоко воно провалилося. Це був апетитний шматочок м’яса! Я підняла голову й озирнулася на Ґлорію, зробивши пробний змах хвостом.
– Хочеш іще? – Вона жбурнула біля мене шматочок м’яса, і я стрибала по снігу, фиркаючи, доки не знайшла його й хутко не проковтнула.
Коли я підняла очі, Ґлорія вже зникла в домі. Що ж усе це означає?
Потім я почула, як жінка гукає мене з переднього подвір’я.
– Агов, Моллі. Хочеш іще смачненького, собачко?
Смачненького! Я кинулася до воріт, які виявилися відчиненими. Тротуар уже розчистив чоловік, котрий приїздив сніжними ранками у фургоні, щоб прибрати сніг. Я обійшла навколо будинку. Ґлорія стояла на під’їзній доріжці.
– Їжа, – сказала вона.
І жбурнула ще шматочок м’яса, а я впіймала його на льоту. Тоді відчинила задні дверцята машини.
– Гаразд, хочеш увійти? Їжа?
Її намір був чіткий. Вагаючись, я підібралася до відчинених дверцят. Вона жбурнула трохи м’яса на підлогу позаду, і я застрибнула всередину, а жінка зачинила дверцята, доки я ковтала закуску. Потім Ґлорія сіла в машину, завела її, і ми зрушили з під’їзної доріжки.
Я не зважила на те, що не була на передньому сидінні. Не думала, що мені там сподобається, коли за кермом Ґлорія. Деякий час видивлялася з вікна на засніжені дерева й двори, а тоді крутнулася навколо й лягла на сидіння подрімати.
Я прокинулася й струснулася, коли машина зупинилась і Ґлорія вимкнула двигун. Вона розвернулася на своєму сидінні.
– Зараз обережно. Пам’ятаєш, я нагодувала тебе? Будь хорошою, Моллі.
Я махнула хвостом, почувши своє ім’я. Понюхала руки Ґлорії, коли ті наблизилися до мого горла, але м’яса в них не було. З раптовим клацанням мій нашийник упав і приземлився на сидіння. Я опустила до нього свій ніс.
Глорія вийшла з машини й відчинила дверцята.
– За мною. До ноги. Будь хорошою собакою. Не тікай.
Ми наближалися до будівлі з різкими собачими запахами. Ґлорія поштовхом відчинила парадні двері й постукала ногою, і я пішла за нею всередину. Там розташувалася маленька кімната з відчиненими дверима, крізь які було чути гавкіт, мабуть, понад дюжини собак.
– Агов? Агов? – гукнула Ґлорія.
Крізь відчинені двері вийшла жінка й усміхнулася.
– Так, я можу вам допомогти?
– Я знайшла цього бідолашного песика покинутого на вулиці, – сказала Ґлорія. – Важко сказати, як довго він живе так, сам-один, далеко-далеко від своєї родини. Це тут залишають загублених собак?