Раніше завжди, коли теплі м’які хвилі накривали мене, змиваючи мій біль, я дозволяв собі плисти за течією, навмання. Щоразу, як я народжувався до того, це було певного роду сюрпризом: я завжди почувався так, ніби виконав своє призначення, досягнув мети.
Та не цього разу. Моя дівчинка була в небезпеці, і я мав повернутися до неї. Коли з’явилися хвилі й відчуття її рук у моєму хутрі поблякло, я рішуче заборсався, намагаючись змусити лапи відгукнутись. Я хотів народитися заново.
Коли прийшло усвідомлення і я зрозумів, що повернувся, відчув полегшення. Я мав враження, що проспав менше часу, ніж за минулих разів, – і це було добре. Лишилося тільки достатньо підрости й змужніти, щоб знайти спосіб повернутися до Сі Джей і стати її собакою.
Моя мати була світло-коричневого кольору, як і двоє інших цуценят – моїх сестер, які агресивно рвалися до їжі. Коли звуки почали надходити з рідкого марева, чіткі й упізнавані, я розчув, як гавкають собаки. Безліч собак.
Я знову був у будинку галасливих собак. За деякий час гамір став настільки звичним тлом, що вже не помічався.
Доки світло лишалося розмитим, а мої лапи – слабкими, я тільки й міг, що спати та їсти. Але пам’ятав, як діяти, як пробиватися до матері, і стримував нетерпіння, породжене власною безпорадністю.
Тут були дві жінки, чиї голоси я періодично чув і чия присутність відчувалася час від часу. Мамине тіло тремтіло, коли вона махала хвостом із появою цих людей – я відчував це, доки мати годувала мене.
Однак уперше, коли мій зір прояснився і я побачив одну з цих жінок, я був приголомшений. Вона здавалася справжнім велетнем, що нависав над нами.
– Такі гарненькі. Хороша собака, Дейзі.
Моя мати замахала хвостом, я ж не зводив очей із велетенської жінки й кліпав, намагаючись зосередитися. Коли її рука опустилася погладити мою матір, я зіщулився: рука була гігантська, більша за мене, більша за мамину голову.
Зростаючи, я спостерігав, як мої сестри поспішають привітатися з велетками, коли ті наближаються до клітки. Нажаханий, я тримався позаду й не слідував навіть за матір’ю, коли вона підходила до них, щоб її погладили. Чому мої сестри не боялися?
Коли жінка взяла мене, огорнувши руками, наче ковдрою, я загарчав, хоч її сильні пальці тримали мене, наче в пастці.
– Привіт, Максе. Ти в нас злий собака? Будеш сторожовим псом?
Ще одна велетенська жінка підійшла поглянути на мене. Я загиркав на неї теж.
– Гадаю, може, його батько – йорик? – сказала вона.
– Явно схожий на гібрид чихуахуа з йоркширським тер’єром, – сказала жінка, що тримала мене.
Її ім’я, як я невдовзі дізнався, було Ґейл, і з усіх людей у цьому гамірливому місці вона проводила зі мною найбільше часу.
Мене кликали Максом, а моїх сестер – Еббі й Енні. Бавлячись із сестрами, я постійно відчував, що насправді маю займатися пошуками Сі Джей, хоча раніше, коли я опинявся в будинку галасливих собак, вона щоразу знаходила мене. Моя дівчинка приходила завжди.
Одного дня нас з Еббі та Енні випустили до маленького загону з кількома іншими собаками. Це теж були цуценята, які побігли знайомитися з нами, надто малі, аби розуміти, що не можна безпосередньо торкатися носами й стрибати на інших безперестанку. Я зневажливо відсторонився від цуцика, що накинувся на мене, не звертаючи уваги на його язик і показуючи, що слід спочатку чемно обнюхати геніталії одне одного.
В інших загонах жили ще собаки, і я ошелешено дивився на них крізь ланцюгову загорожу: вони теж були величезні! Що це за місце, де люди й собаки – велетенські чудовиська? Я підійшов до загорожі, щоб понюхати білого собаку, і той схилив голову, удесятеро більшу за мою матір. Ми обнюхали одне одного крізь загорожу, і я з гавкотом відступив, даючи йому знати, що не боюся (хоча, звісно, боявся).
– Усе гаразд, Максе. Ходи пограйся, – сказала мені велетка Ґейл.
Коли ми були не в загоні, нас ні на мить не спускали з повідця. Мене саме вели на місце коридором, повним кліток і собак, коли я помітив пса, трохи схожого на Роккі: та ж жвава посадка голови, ті ж тонкокості лапи. Я знав, що це не Роккі, але схожість була така, що я зупинився, хоча цей собака, як і безліч інших тут, був здоровезний.
Ось тоді до мене дійшло: це не люди й собаки – велетні, це я маленький. Я був крихітним песиком!
Я, звісно, зустрічав у своєму житті крихітних собак. Але ніколи раніше не замислювався, що можу стати таким – я завжди був великий, адже люди іноді потребують захисту, який надає собака. Сі Джей уже точно! Я пам’ятав, як був із нею в автівці, коли той чоловік намагався вдертися туди і вдарив палицею у вікно, а я своїм гарчанням змусив його піти. Чи під силу здійснити це маленькому песикові?
Так, вирішив я. Коли це трапиться знову, я все одно гарчатиму, усе одно дам знати чоловікові, що якщо він відчинить дверцята, я його вкушу. Боротьба з маленькими собачками навчила мене, що зубки в них дуже гострі. Доведеться лише переконати поганих хлопців, що я готовий упитися зубами в їхні руки. Це відіб’є в них бажання вдертися до машини.
Повернувшись до загону, я стежив, як граються Еббі та Енні, а ті дивилися, як я спостерігаю за ними. Звісно, вони чекали, що я стану вожаком, адже вочевидь був досвідченішим собакою. Принаймні мали б чекати, хоча, коли я спробував приєднатися до їхніх веселощів, вони згуртувалися проти мене замість того, щоб підкоритися моєму головуванню. Виявилося, що зазвичай маленькі собачки врешті-решт опиняються на спині, притиснуті до землі. Доведеться старанно попрацювати, щоб довести, що лише через малий зріст я не стану собакою, яким можна попихати.
Своє нове рішення я втілив у життя наступного разу, коли ми опинилися в загоні з іншими цуценятами. Я дав їм зрозуміти, що байдуже, які вони на зріст, – я той собака, на кого звертатимуть увагу. Кумедне чорно-коричневе собача – суцільні лапи й вуха, – народжене стати колись завбільшки з Роккі, гадало, що покладе мене на лопатки своєю перевагою у вазі. Але я вислизнув між його передніх лап і накинувся на нього, клацаючи зубами, а він повалився горічерева, сумлінно визнаючи поразку.
– Будь чемним, Максе, – сказала мені Ґейл.
Так, мене звали Макс, і я був собакою, на якого треба зважати.
Щойно ми припинили годуватися від матері, нас відвезли машиною, у клітках, до якихось загонів просто неба. Нашу матір тримали в окремій конурі, що засмучувало Еббі й Енні, але не хвилювало мене: я знав, що буде далі. Настав той час, коли приходитимуть люди й забиратимуть цуценят із собою додому.
Відкриті загони не мали дна – вони стояли просто на землі. Я хотів качатись у зеленій траві, насолоджуватися сонцем, але миттєво був приголомшений запахами й звуками. Гучний рев не стихав ні на мить – уже не гавкіт, а ті ж механічні шерехи й скрики, що вітали мене тоді, коли я теліпався в пластмасовому ящику, як Сі Джей забрала мене з будинку галасливих собак біля океану. І запахи: машини, собаки, люди, вода, листя, трава, і над усім – їжа: шквали запахів їстівного вирували навколо мене. Здавалося, Еббі та Енні не менше за мене ошелешені самим обсягом чуттєвих подразників – ми просто стояли, тримаючи носи за вітром, і впивалися ними.
Багато людей підходили, зазирали в загони та іноді проводили трохи часу всередині, граючись із собаками.
– Гляньте на цуценят! – казали люди, роздивляючись моїх сестер і мене. Еббі та Енні кидалися до них із палким обожнюванням, я ж завжди ухилявся. Я чекав на Сі Джей.
Незабаром двоє чоловіків стояли навколішки біля нашої клітки, просовуючи пальці крізь загорожу. Ґейл підійшла поговорити з ними.
– Ми гадаємо, у них є кров йоркширського тер’єра. Їхня мати – чихуахуа, ось там, – казала вона.
Ґейл відчинила ворота, і Еббі та Енні чкурнули назовні, а двоє чоловіків розсміялися в захваті. Я тишком скрадався під задньою стінкою клітки, низько тримаючи голову.
То було востаннє, коли я бачив сестер. Я був радий, що двоє чоловіків, вочевидь, добрих друзів, узяли їх як пару, і тепер Еббі та Енні зможуть бачитися, як і ми з Роккі не втрачали одне одного.
– Не хвилюйся, Максе. Ти знайдеш собі дім, – сказала мені Ґейл.
Кілька днів по тому ми знову повернулися до того ж місця, і цього разу мою матір і ще кількох собак забрали до себе люди. Тричі двері мого загону відчинялися, і тричі я припадав до землі й гарчав, коли люди намагалися взяти мене до рук.
– Що сталося, його ображали? – спитав у Ґейл один чоловік.
– Ні, він народився в притулку. Не знаю, Макс просто… відлюдькуватий. Він і з собаками добре не грається. Гадаю, він би поладнав із кимось, хто сидить удома й нечасто приймає гостей.
– Ну, це не про мене, – зі сміхом промовив відвідувач.
Зрештою, він пішов із маленьким білим собачкою.
Невдовзі якийсь чоловік підійшов до Ґейл біля загону.
– Хтось сьогодні цікавився Максом? – спитав він.
Я благально подивився на нього, але той і не думав відчинити клітку, щоб я міг вибратися й знайти Сі Джей.
– Боюся, що ні, – відповіла Ґейл.
– Нам доведеться післязавтра внести його до списку.
– Знаю.
Вони стояли й дивилися на мене. Зітхнувши, я ліг на траву. Вочевидь, доведеться ще трохи зачекати, перш ніж мене випустять.
– Що ж, може, нам пощастить. Сподіваюся на це, – сказав чоловік.
– Я теж, – мовила Ґейл.
Її голос лунав сумно, і я кинув на неї погляд, перш ніж покласти ніс між лапами.
А потім, того безхмарного теплого дня, коли грім машинерії та автівок сколихнув повітря й мої ніздрі наповнили запахи незліченних собак, людей і харчів, я помітив жінку, яка йшла вулицею, і підскочив, аби краще роздивитись. Було щось у її поставі, у її ході, у її волоссі та шкірі…
Жінка жваво крокувала поряд із величезним собакою – порівняно не лише зі мною, а й з усіма іншими собаками, яких я бачив. Мені пригадався віслюк, який жив на Фермі багато років тому, – отакий він був великий, зі струнким тілом і велетенською головою. Коли вона порівнялася зі мною, вітер підхопив її запах і доніс до мене.
Звичайно ж, це була Сі Джей.
Я дзявкнув, і мій голос, безнадійно тихий на тлі всього цього шуму, звернув на мене швидкий погляд велетенського собаки, але Сі Джей навіть не глянула в мій бік. Я розчаровано стежив, як вона пройшла далі вулицею й зникла.
Чому вона не зупинилася, не побачила мене?
За кілька днів я знову був у загоні на тій самій трав’янистій ділянці, і в той самісінький час дня Сі Джей з’явилася знову, вигулюючи того ж собаку. Я гавкав і гавкав, але вона не помічала мене.
– Чому ти гавкаєш, Максе? Що ти бачиш? – питала мене Ґейл. Я помахав хвостом. Так, випусти мене, я маю бігти за Сі Джей!
Той самий чоловік підійшов до Ґейл, але я думав лише про те, щоб Сі Джей повернулася.
– Як справи в нашого Макса? – спитав він.
– Не так уже й добре, боюся. Уранці куснув маленьку дівчинку.
– Знаєш, навіть якби нам вдалося знайти йому господарів, не думаю, що хтось зумів би з ним упоратися, – сказав чоловік.
– Це нам не відомо. Може, за умов кращої соціалізації, ніж можемо дати ми, з ним усе було б гаразд.
– І все ж, Ґейл, ти знаєш мою позицію.
– Так.
– Якби ми не присипляли їх, то, зрештою, погрузли б у собаках, яких ніхто не бере, і більше жодного з них не врятували б.
– Він нікого не покусав!
– Ти казала, куснув.
– Знаю, але… насправді він милий, тобто глибоко в душі я вважаю його по-справжньому чудовим собакою.
Я питав себе, як розуміти те, що Сі Джей із собакою. Це її собака? Кожному потрібен собака, особливо моїй дівчинці, але нащо їй такий здоровило? Щоправда, людей тут набагато більше, ніж скрізь, де ми жили, тож, мабуть, такий величезний собака стане кращим захисником у разі, якщо кілька людей спробують удертися в машину серед ночі під дощем. Але зрозуміло, що він не зможе захистити мою дівчинку так, як я. Лише я знав Сі Джей, відколи вона була малям.
– Ось що я тобі скажу, – звернувся чоловік до Ґейл. – Ми дамо Максові ще один шанс на наступному ярмарку – коли там, у вівторок? Гаразд, ще один. Може, нам пощастить. Але він уже затримався довше від призначеного часу.
– О Боже, – промовила Ґейл. – Бідолашний Макс.
Тієї ночі я розмірковував про Сі Джей. Вона стала старша, ніж коли я був Моллі, і волосся в неї вже коротше, але я б завжди впізнав її. Не можна, годинами поспіль дивлячись на людину, забути її вигляд, навіть якщо він трохи змінився. І хоча в цьому місці буйство запахів огортало мене скрізь, усе одно я міг відчути її запах на вітрі.
Небо було хмарне, коли наступного разу мене посадили у відкритий загін. Ґейл стала по той бік загорожі й нахилилася поговорити зі мною.
– Ось і все, Максе. Твій останній день. Мені шкода, малюче. Гадки не маю, що з тобою сталося, що ти такий агресивний. Усе одно я вважаю, що ти найчудовіший, але не можу тримати собак у себе у квартирі, навіть такого маленького цуцика, як ти. Дуже, дуже шкода.
Я не очікував побачити Сі Джей до вечора, але вже за півгодини вона з’явилася – з двома пакетами в руках і сама, без великого собаки. Я дзявкнув до неї, і вона озирнулася й побачила мене. Вона дивилася просто мені в очі! Здавалося, на секунду вона вповільнила крок, обвівши поглядом клітки й людей на траві, а тоді, як не дивно, продовжила йти.
Вона подивилася мені в очі! Я вискнув, потім схлипнув, дряпаючи загорожу. Підійшла Ґейл.
– Максе, що сталося?
Я не втрачав із поля зору Сі Джей і волав так голосно, як міг, виливаючи свій душевний біль і розпач. Я чув, як задеренчали двері клітки, а тоді Ґейл перехилилася, чіпляючи повідець до мого нашийника.
– Ось, Максе, – сказала вона.
Я ривком кинувся вперед, клацнувши зубами так близько до її пальців, що майже відчув шкіру на смак. Ахнувши, Ґейл відсахнулася, впустивши повідець. Я чкурнув у відчинені двері й побіг за Сі Джей. Повідець волочився по цементу слідом за мною.
Як же радісно було нарешті бігти на відкритому просторі, женучись за моєю дівчинкою! Який дивовижний день!
Я бачив, як вона переходить вулицю, тож гайнув перед машинами. Почувся гучний скрегіт, і височенний фургон різко зупинився просто наді мною. Я примудрився вилетіти з-під машини, навіть не пригинаючись. Пірнув під іншу машину – і ось я на протилежному боці. У кількох ярдах попереду мене Сі Джей звертала на тротуар.
Гнав я скажено. Якийсь чоловік відчинив двері до високої будівлі, і Сі Джей увійшла всередину. Повідець, що тягнувся слідом, трохи гальмував мене, але я обігнув кут і спромігся влетіти у скляні двері в ту мить, як вони зачинялися.
– Гей! – гукнув чоловік.
Я опинився у великій кімнаті зі слизькою підлогою. Ковзнув, шукаючи Сі Джей, а тоді побачив її. Вона стояла в чомусь подібному до шафи, і над її головою горіло світло. Зрадівши, я помчав через підлогу, цокаючи кігтиками.
Сі Джей підняла очі й побачила мене. Двері обабіч неї почали сходитися. Я зробив довгий стрибок і опинився з нею всередині. Схлипуючи, поставив лапки їй на ноги.
Я знайшов її, знайшов мою дівчинку.
– О Боже мій! – промовила Сі Джей.
Раптом повідець сильно натягнувся.
– Ти застряг! О Господи! – скрикнула Сі Джей. Вона впустила свої пакети, і ті гепнулися на підлогу під вибух звуків і запахів. Сі Джей потяглася до мене, але я не міг дістати її. Повідець смикав мене назад.
– О, ні! – скрикнула Сі Джей.