Розділ 27

Ми не залишилися жити на Фермі, однак провели там понад тиждень. Я обожнював гасати довкола, опустивши носа, відстежуючи всі знайомі запахи. У ставку були качки – ціле сімейство, як завжди, – проте я, хоч якийсь час стояв і спостерігав за ними, усе ж не став ганяти їх. Не лише тому, що з цього не було жодної користі: дві найбільші були розміром із мене. Уперше за тривалий час я подумав, яким маленьким собакою був у подобі Макса. Здавалося неправильним, що собака може бути завбільшки з качку.

У стайні відчувалися сильні кінські запахи, але жодного коня не було видно. Це видалося мені удачею. Якби Сі Джей забрела сюди, довелося б знову чинити опір тій коняці, однак перспектива робити це в тілі Макса, а не Моллі дещо лякала мене.

Більшість часу Сі Джей проводила, гуляючи й розмовляючи з Ганною, яка рухалася тим самим тихим кроком, що й моя дівчинка. Я тримався біля них, гордий, що захищаю їх обох.

– Я ніколи не полишала надії, – казала Ганна. – Я знала, що цей день настане, Клеріті. Тобто Сі Джей, пробач.

– Усе гаразд, – мовила Сі Джей. – Мені подобається, коли ти називаєш мене так.

– Я ледве втрималася, щоб не заверещати, як дівчатко, коли твій хлопець зателефонував.

– А, Трент? Ні, він не мій хлопець.

– Невже?

– Ні. Ми завжди були найкращими друзями, але ніколи не були парою.

– Цікаво, – промовила Ганна.

– Що? Чому ти так на мене дивишся?

– Нічого. Просто радію, що ти тут, ось і все.

Одного дня пішов дощ, і рев на даху був як від машин, що чувся з мого особистого килимка на балконі, тільки без гудків. Вікна були відчинені, і вогкі запахи землі запливали до кімнати. Я ліниво лежав біля ніг Сі Джей, доки вони з Ганною сиділи та їли коржики, не даючи мені жодного.

– Почуваюся винною, що не доклала більших зусиль, – казала Ганна.

– Ні, бабусю, ні. Якщо Ґлорія надіслала тобі того адвокатського листа…

– Справа не лише в цьому. Твоя мати переїздила стільки разів після того, як Генрі… після авіакатастрофи. А життю властиво ставати таким клопітким, що й не помічаєш, як швидко спливає час. І все ж я мала щось зробити – може, найняти власного адвоката.

– Жартуєш? Я знаю Ґлорію. Я з нею виросла. Якщо вона сказала, що засудить тебе, то вона б це зробила.

Моя дівчинка підійшла до Ганни, і вони обійнялися. Я зітхнув, відчуваючи запах крихт, що й досі лежали на тарілці. Буває, люди ставлять тарілку на підлогу, щоб дати вилизати собаці, але найчастіше забувають.

– Однак я маю дещо для тебе, – сказала Ганна. – Бачиш оту коробку на полиці, ту, з рожевими квіточками? Зазирни всередину.

Сі Джей перетнула кімнату, і я схопився на лапи, але вона лише взяла коробку та принесла її назад. Пахла та не дуже цікаво.

– Що це? – спитала Сі Джей, тримаючи коробку на колінах. Те, що лежало всередині, пахло, як папірці.

– Листівки до дня народження. Щороку я купувала для тебе листівку й писала, що сталося від минулого разу. Весілля, народження… вони всі тут. Починаючи це, я не усвідомлювала, скільки листівок урешті-решт напишу. У якийсь момент довелося знайти більшу коробку. Ніхто не очікує, що доживе до дев’яноста років, – усміхнулася Ганна.

Сі Джей гралася з папірцями в коробці, цілковито забувши про очевидний зв’язок між крихтами від коржиків і її гідним собакою Максом.

– О бабусю, це найпрекрасніший подарунок, що я будь-коли отримувала.

За обідом я лежав під столом, а Речел, Сінді та інші люди сиділи із Сі Джей, розмовляли й сміялися, і всі були щасливі. Тож я здивувався того дня, коли Трент почав виносити валізи з будинку до машини, адже це означало, що, яка б не була щаслива Сі Джей, ми їдемо.

Так уже чинять люди: хоч на Фермі або в собачому парку набагато веселіше, вони вирішують поїхати, і все – їдуть. Обов’язок собаки – вирушати з ними, після того як позначив територію своїм запахом.

Я знову сидів у своєму ящику в машині. Моя дівчинка цілковито забула, що я собака на передньому сидінні.

– Таке враження, ніби бабуся подарувала мені всі спогади з мого життя – життя, якого я не прожила. Усі мої спогади в одній коробці, – сказала Сі Джей, коли ми їхали.

Вона заплакала, і я заскавчав, бажаючи втішити мою дівчинку, хоча й не міг її бачити.

– Усе гаразд, Максе, – мовила Сі Джей, і я помахав хвостом, почувши своє ім’я.

Після багатогодинної поїздки я підвівся у своїй клітці, адже запахи знову стали знайомими. Зрештою машина зупинилась, і я терпляче чекав у ящику, доки мене випустять, однак Сі Джей і Трент просто сиділи на своїх місцях.

– Уперед? – спитав Трент.

– Не знаю. Просто не знаю, чи хочу її бачити.

– Гаразд.

– Ні, – сказала Сі Джей, – я маю на увазі, кожна наша зустріч закінчується тим, що я погано про себе думаю. Це жахливо? Вона ж моя мати.

– Ти маєш право на свої почуття.

– Не думаю, що можу це зробити.

– Ну, гаразд, – сказав Трент.

Усе, я витримав стільки, скільки зміг, і дзявкнув від невдоволення.

– Будь хорошим собакою, Максе, – мовила Сі Джей.

Я помахав хвостом, почувши про хорошого собаку.

– Отже, ти впевнена? Хочеш, щоб ми поїхали? – спитав Трент.

– Так. Ні! Ні, я маю туди піти, тобто ми ж зовсім на місці, – сказала Сі Джей. – Ти зачекай, гаразд? Збігаю й дізнаюся, у якому вона настрої.

– Звісно. Ми з Максом посидимо тут.

Я помахав хвостом. Дверцята машини відчинилися, було чути, як Сі Джей виходить. Я нетерпляче чекав, коли дверцята зачинилися, але вона не підійшла випустити мене.

– Усе гаразд, Максе, – сказав Трент.

Я заскавчав. Де моя дівчинка? Трент нахилився й просунув пальці крізь ґрати, а я лизнув їх.

Дверцята відчинились, і машина хитнулася, коли Сі Джей застрибнула всередину. Я махнув хвостом, сподіваючись, що вона випустить мене й погладить, щоб відзначити своє повернення, але вона просто зачинила дверцята зі свого боку.

– Ти не повіриш.

– Що?

– Вона виїхала. Жінка, що відчинила мені, живе тут уже рік, і вона купила цей дім у якогось старого.

– Жартуєш. Я гадав, її залицяльник, той, у якого батько сенатор, викупив закладну на дім, щоб їй завжди було де жити, – сказав Трент.

– Усе так, але вона, вочевидь, усе одно його продала.

– Що ж… хочеш зателефонувати їй? Телефон у неї, мабуть, той самий.

– Ні, знаєш що? Сприйматиму це як знак. Це ж наче жарт, коли твої батьки переїздять і не кажуть своєї нової адреси – ось, саме так Ґлорія вчинила зі мною. Просто їдьмо звідси.

Ми знову вирушили в дорогу. Зітхнувши, я вмостився.

– Хочеш проїхати повз твій старий будинок? – спитала Сі Джей.

– Ні, усе гаразд. Ця подорож була для тебе. Я маю безліч добрих спогадів про той дім, але після того, як померла мама й ми його продали, краще я збережу його в пам’яті таким, яким він був, ніж бачити зміни, розумієш?

Ми довго їхали в цілковитій тиші. Я дрімав, але прокинувся, почувши голос Сі Джей, адже в ньому була дещиця страху.

– Тренте?

– Так?

– Це ж правда, так? Ця подорож була для мене. Усе, що ти робив, відколи я потрапила до лікарні, було для мене.

– Ні, я теж розважився.

– Усе це. Розшукування моїх родичів. Зміна маршруту, щоб я могла побачити Ґлорію, хоча ми обоє знали, що останньої хвилини я, імовірно, втечу, як мокра курка.

Я підняв голову. Курка?

– Відколи ми разом зростали, з дитинства ти був поряд. Знаєш що? Ти моя опора.

Я розвернувся у своїй коробці й ліг.

– Але не за це я люблю тебе, Тренте. Я кохаю тебе, бо ти найкращий чоловік у світі.

Якусь мить Трент мовчав.

– Я теж тебе кохаю, Сі Джей, – сказав він.

Потім я відчув, як машина повертає, гальмує й зупиняється. Я підвівся в ящику й струснувся.

– Гадаю, може, нам зупинитися на хвилину, – мовив Трент.

Я нетерпляче чекав, щоб мене випустили, але чув тільки шерех на передньому сидінні та якісь звуки, схожі на ті, що бувають під час їжі. Може, вони їли курку? Нею начебто не пахло, але сама думка все одно схвилювала мене. Нарешті я гавкнув.

Сі Джей розсміялася.

– Максе! Ми зовсім про тебе забули.

Я помахав хвостом.

Як виявилося згодом, це було не востаннє, коли ми бачили Ганну й усю її родину. Незабаром після повернення додому мене привели до великої кімнати, повної людей, що сиділи на стільцях – наче збиралися грати в гру, якої навчила мене Енді, коли я був Моллі. Трент міцно тримав мене, але я виборсався з його рук, почувши запах Сінді, Речел і Ганни. Речел розсміялася, підхопила мене на руки й передала Ганні, а я лизнув її в обличчя. Утім я поводився обережно й чемно, а не як Дюк, якби він був тут, адже Ганна здавалася кволою, і її завжди хтось тримав під руку.

Я був такий щасливий бачити їх! Сі Джей теж була щаслива, настільки щаслива, як ніколи на моїй пам’яті. Стільки радості й любові витало в повітрі, вируючи між людьми на стільцях і між Сі Джей і Трентом, що я не міг втриматися, щоб не гавкати. Моя дівчинка підняла й пригорнула мене.

– Тш-ш-ш, Максе, – прошепотіла вона, цілуючи мене в ніс.

У мене на спині було вдягнуте щось м’яке, і я йшов поряд із Сі Джей між людьми туди, де стояв Трент, і сидів із ними, доки вони розмовляли. А потім вони поцілувались, і всі в кімнаті закричали, а я загавкав знову.

Це був такий прекрасний день. Усі столи застелили тканиною, так що під кожним був маленький сховок із людськими ногами й шматочками м’яса та риби. Квіти й рослини скрізь сповнювали дім пахощами, чарівними, як у собачому парку. Я грався з дітьми, які зі сміхом ганялися за мною, і коли Трент узяв мене й виніс на вулицю, щоб я зробив свої справи, не міг дочекатися повернення назад.

Сі Джей була вбрана в тканину з широкими складками, так, що під ними теж був маленький сховок, однак жодної їжі – лише її ноги. Коли я заповзав під ті складки, моя дівчинка завжди хихотіла й тяглася діставати мене з-під них.

– Бавишся, Максе? – спитала вона мене після одного такого випадку, підняла й поцілувала в маківку.

– Він увесь час гасав, як навіжений, – сказав Трент. – Спатиме сьогодні без задніх ніг.

– Ну… це ж добре, – мовила Сі Джей, і обоє розсміялися.

– Сьогодні прекрасний день. Я кохаю тебе, Сі Джей.

– Я теж тебе кохаю, Тренте.

– Ти найчарівніша наречена в історії весіль.

– Ти теж нівроку. Не можу повірити, що виходжу за тебе заміж.

– Навіки. Ти моя дружина навіки.

Вони поцілувалися, що останнім часом робили частенько. Я помахав хвостом.

– Я отримала вісточку від Ґлорії, – нарешті сказала Сі Джей, опускаючи мене на підлогу.

– Так? І що, вона вивергла прокльон семи демонів на нас і наші землі?

Сі Джей розсміялася.

– Ні, власне, це було дуже мило з її боку. Вона сказала: їй шкода, що вона мусить бойкотувати весілля, але переконана, що я розумію чому.

– Я от не розумію, – відповів Трент.

– Усе гаразд. Вона сказала, що пишається мною і що ти чудовий вилов, побажала чудового весілля, хоч її з нами не буде. Також висловила свій найглибший жаль, адже завжди гадала, що співатиме на моєму весіллі.

– Що ж, це точно не мій найглибший жаль, – сказав Трент.

Наприкінці дня я був настільки ситий і виснажений, що міг лише махати хвостом, коли люди нахилялися поцілувати мене та щось сказати. Мене підняли до Ганни, і я поцілував її в обличчя, злизнувши щось солодке з губ, і моє серце сповнилося любові до неї.

– Прощавай, Максе, ти такий милий песик, – сказала мені Ганна. – Такий хороший, хороший собака.

Мені подобалося чути ці слова з Ганниних вуст.

Тієї зими Сі Джей могла здійснювати довші та швидші прогулянки. Трент і далі щодня грався з гумовим м’ячиком, сидячи поряд із нею й видаючи ним шиплячі звуки. Як це йому ніколи не спадало на думку кинути той м’ячик мені – не розумію.

– Тиск хороший, – зазвичай казав Трент. У цьому випадку «хороший» не мав жодного стосунку до «собаки». – Ти вживаєш свої амінокислоти?

– Мені так зле на цій низькопротеїновій дієті. Хочу гамбургер зі стейком нагорі, – казала йому Сі Джей.

Того року в нас не було «Із Днем Подяки», проте одного вечора ним пахло по всій будівлі. Трент і Сі Джей покинули мене самого на кілька годин, а коли повернулися додому, дивовижні запахи «Із Днем Подяки» були на всьому їхньому одязі й руках. Я підозріливо обнюхав їх. Чи можуть люди взагалі мати «Із Днем Подяки» без собаки? Здавалося малоймовірним.

Однак «З Різдвом» у нас було. Трент спорудив штукенцію у вітальні, що пахла, як мій надвірний килимок, і завішав її котячими іграшками. Коли ми розірвали пакунки, у моєму була смачна жувальна іграшка.

Після «З Різдвом» Сі Джей почала майже на весь день лишати мене самого кілька разів на тиждень, але ніколи не пахла будь-яким іншим собакою, тож я знав, що вона не вигулює їх без мене.

– Як сьогодні твоє навчання? – часто питав її в ці дні Трент.

Вона здавалася щасливою, коли лишала мене самого, і це не мало жодного сенсу. Як на мене, відсутність собаки лише засмучує людей.

Я бачив, однак, що часом вона почувається дуже слабкою та втомленою.

– Поглянь, як моє обличчя рознесло! – скаржилася Трентові.

– Може, нам поговорити з лікарем про збільшення тобі дози сечогінних.

– Я вже й так проводжу весь час у туалеті, – гірко відповіла вона.

Я ткнувся мордою їй у руку, але цей дотик не приніс їй того ж задоволення, що й мені. Я так хотів, аби вона відчула те щастя, яке відчував я щоразу, коли ми торкались одне одного. Але люди – істоти значно складніші за собак. Ми завжди обожнюємо їх, але вони часом зляться на нас, як тоді, коли я погриз сумні черевики.

Одного дня моя дівчинка сильно засмутилась, і коли Трент повернувся додому, вона сиділа у вітальні й визирала з вікна, тримаючи мене на колінах.

– Що сталося? – спитав він.

Вона знову заплакала.

– Мої нирки, – сказала вона. – Кажуть, нам надто небезпечно мати дітей.

Трент обвив її руками, і вони обійнялися. Я сунув носа між ними, щоб вони обоє погладили мене. Трент теж засмутився.

– Ми могли б усиновити. Ми ж усиновили Макса, адже так? Поглянь, як усе добре вийшло.

Я махнув хвостом, почувши своє ім’я, але Сі Джей відштовхнула його.

– Не можна виправити геть усе, Тренте! Я все зіпсувала. Це ціна, яку ми всі мусимо платити, зрозуміло? Не треба мені казати, що все гаразд.

Сі Джей встала, скинувши мене на підлогу, і покрокувала геть. Я подріботів за нею назирці, та, дійшовши до кінця коридору, вона зачинила двері перед моїм носом. За хвилину я розвернувся, пішов назад до Трента й застрибнув йому на коліна – хотів, аби він утішив мене.

Часом люди сердяться одне на одного, і це не має жодного стосунку до черевиків. Це за межами розуміння собаки, але любов між моєю дівчинкою й Трентом я розумів. Вони проводили багато днів, обійнявшись на канапі і в ліжку, і часто сиділи, майже торкаючись головами.

– Ти кохання мого життя, Сі Джей, – не раз казав Трент.

– Я теж тебе кохаю, Тренте, – відповідала Сі Джей.

У такі миті обожнювання між цими двома змушувало мене захоплено здригатись.

Як би я не полюбляв носити светр, усе ж був щасливішим за всіх, коли повітря зробилося гарячим і вогким. Однак того року Сі Джей сиділа на балконі під ковдрами, і я бачив, що їй холодно, з того, як вона притискала мене до себе. Я відчував, як вона згасає, втрачає сили, стає дедалі більш утомленою.

Жінка на ім’я місіс Воррен часто виходила на сусідній балкон погратися з рослинами.

– Вітаю, місіс Воррен, – говорила дівчина.

– Як почуваєтеся сьогодні, Сі Джей, уже краще? – питала місіс Воррен у відповідь.

– Трохи, – зазвичай казала їй Сі Джей.

Я ніколи не бачив місіс Воррен ніде, окрім як на балконі, однак іноді відчував її запах у коридорі. Вона не мала собаки.

– Поглянь на мої зап’ястки, вони зовсім розпухли, – якось сказала Сі Джей Трентові, коли той прийшов додому.

– Серденько, ти весь день була на сонці? – спитав він.

– Я замерзаю.

– Ти не ходила на лекції?

– Що? Який сьогодні день?

– О Сі Джей. Я непокоюся за тебе. Дай-но перевірю твій тиск.

Трент дістав свій особливий м’ячик, і я пильно стежив, як він стискає його, гадаючи: може, цього разу він дасть мені ним побавитися.

– Мабуть, настав час поговорити про… про більш постійний режим лікування.

– Я не хочу робити діаліз, Тренте!

– Серденько, ти центр мого всесвіту. Я б помер, якби з тобою щось сталося. Будь ласка, Сі Джей, ходімо до лікаря. Будь ласка.

Тієї ночі Сі Джей рано лягла спати. Трент не дав мені команди молитися, коли годував мене, однак запах у його подиху був такий сильний, що я все одно це зробив.

– Хороший собака, – сказав Трент, як кажуть, коли хвалять собак, насправді не дивлячись на них.

Наступного ранку, тільки-но Трент пішов, Сі Джей упала на кухні. Хвилину тому вона вдруге здійснювала подорож із балкона на кухню, щоб наповнити лійку водою, а наступної миті спіткнулася на підлозі. Я відчув удар подушечками своїх лап, а коли підбіг до неї й лизнув в обличчя, вона була непритомна.

Я заскиглив, тоді загавкав. Вона не ворухнулася. Її подих мав нездоровий кислий запах, і вона слабко вдихала й видихала. Я ошаленів. Підбіг до парадних дверей, але за ними не було чути нікого. Я загавкав. Тоді вибіг на балкон.

Місіс Воррен стояла навколішки, граючись зі своїми рослинами. Я гавкнув на неї.

– Привіт, Максе, – гукнула вона до мене.

Я думав про мою дівчинку, яка лежала на кухні, непритомна й хвора. Я мав сповістити місіс Воррен про те, що сталося. Я кинувся вперед, просунувши морду між ґратами, і заволав до неї з такою настирливістю, що нотка істерики відчутним дзвоном прорізалась у моєму голосі.

Місіс Воррен стояла навколішки, дивлячись на мене. Я гавкав, гавкав і гавкав.

– Що сталося, Максе?

Почувши своє ім’я як запитання, я розвернувся й побіг до квартири, аби місіс Воррен знала, що проблема там. Потім знову вибіг на балкон і заходився гавкати.

Місіс Воррен піднялася.

– Сі Джей? – невпевнено гукнула вона, нахиляючись у спробі зазирнути в дім.

Я продовжував гавкати.

– Цить, Максе, – сказала місіс Воррен. – Тренте? Сі Джей?

Я гавкав без упину. Тоді місіс Воррен похитала головою, підійшла до дверей, відчинила їх і увійшла всередину. Коли вона зачинила двері, я так розгубився, що припинив гавкати.

Що вона робила?

Із завиванням я кинувся назад до моєї дівчинки. Її подих ставав усе слабшим.

Загрузка...