Чоловік підійшов до самої машини, і коли його рука потяглася, щоб торкнутись дверцят, я в повній бойовій готовності кинулася до вікна, гавкаючи й виставляючи зуби. Я давала знати: якщо він спробує вдертися до машини, то познайомиться з ними. І я б його вкусила – уже навіть відчувала його смак у роті.
Дощ стікав із довгого волосся, заливаючи чоловікові обличчя, коли той нахилився роздивитися нас. На мене він не звернув уваги, натомість дивився на Сі Джей. Моя дівчинка була така налякана, що з її губ зірвався короткий скрик. Я чула, як калатає її серце.
Я була розлючена, що хтось лякає мою дівчинку. Оскаженіло дряпала скло з бажанням пробити його. Мій гавкіт позначала та ж нестримна лють, з якою колись у стайні я обороняла Клеріті від Троя.
Чоловік посміхнувся й постукав у вікно. Я вкусила скло там, де тарабанили його пальці. Тоді він випрямився й озирнувся.
– Забирайся! – скрикнула Сі Джей.
Незнайомець не зреагував. За хвилину він відійшов, зникнувши в темряві.
– Боже мій. О Моллі, ти така хороша собака, – сказала Сі Джей, обіймаючи мене.
Я лизнула її в обличчя.
– Я так злякалася. Він був, як… як зомбі! Але ти захистила мене, адже так? Ти сторожова собака, сторожова собака й пудель – студель! Я так тебе люблю.
Пролунав оглушливий удар, і Сі Джей закричала. Незнайомець повернувся, цього разу з кийком – щойно вдарив ним у вікно. Чоловік посміхався: усе, що видно було в темряві під дощем, – це його криві жовті зуби. Очі ховалися під крисами капелюха. Він знову вдарив у вікно, і я припала мордою до скла. Тепер я бачила його очі й невідривно дивилася в них, із гарчанням розбризкуючи слину. Він лякав мою дівчинку, і я піддалася гніву й понад усе на світі прагнула покусати цього типа.
Він розсміявся, дивлячись у вікно. Тицьнув у мене пальцем і потрусив ним, як робила Ґлорія, коли розмовляла зі мною. А потім випростався й зник у темряві.
Я завжди вважала кийки знаряддям для гри, але тепер збагнула, що вони можуть бути й поганими штуками, якщо ти в страхітливому місці, а той, хто тримає його, не бажає гратися з тобою.
Цілу ніч дощ голосно дріботів по машині. Спочатку Сі Джей не спала, але поступово страх полишив її, і вона схилила голову. Засинаючи, я притулилася до неї, аби моя дівчинка знала, що перебуває під захистом своєї собаки.
Наступний ранок був сонячний. Мокра земля по-справжньому цікаво пахла, однак Сі Джей воліла піти до місця, де можна посидіти за вуличними столиками. Коли ж ми дісталися туди, приємний чоловік, якого бачили кілька днів тому, привітався з нами й нахилився погладити мене. Він був вищий за більшість чоловіків, яких я бачила. Його руки знову пахли м’ятою.
– Дозволь, я куплю тобі сніданок, – сказав він.
– Ні, дякую, – відповіла Сі Джей. – Я лише хочу кави.
– Та годі. Що бажаєш, омлет?
– Мені й так добре.
– Їй вегетаріанський омлет, – сказав приємний чоловік жінці, що розносила їжу.
– Кажу ж, у мене все гаразд, – наполягала Сі Джей, коли жінка пішла.
– Гей, вибач, але вигляд у тебе дуже голодний. Акторка? Модель! Ти, мабуть, модель. Досить гарна для цього. Я Барт. Батьки назвали мене Бартолом’ю, за що я неймовірно їм вдячний. Тож називаю себе Бартом, але – готова? Моє прізвище Сімпсон. Тож так, я Барт Сімпсон. Отакої! Як тебе звати?
– Ванда, – відповіла Сі Джей.
– Привіт, Вандо.
Ми всі зручно сиділи кілька хвилин, насолоджуючись запахом бекону з кухні.
– То я вгадав? Модельний бізнес, тому ти така худа, – сказав чоловік.
– Власне, я подумую стати акторкою.
– Що ж, тим краще для тебе. Я якраз представляю інтереси акторок. Агент із пошуку талантів. У тебе є агент?
Я сіла, адже жінка принесла їжу й поставила перед Сі Джей, яка почала наминати, але потім зупинилася й дала мені тост!
– Ні, власне, свої інтереси я чудово представляю сама, – відповіла Сі Джей. – Але дякую.
– А що я казав? Ти голодна. Слухай, я знаю, що відбувається.
Сі Джей припинила їсти й глянула на чоловіка.
– Уранці я гуляю пляжем. Я бачив, як ти виходила зі своєї машини, ніби щойно під’їхала, ось тільки я був тут згодом і побачив її на парковці. Гадаєш, ти перша акторка, яка спить у машині? Тут нема чого соромитись.
Сі Джей знову стала їсти, але вже повільніше.
– Я й не соромлюся, – тихо мовила вона.
Вона жбурнула мені шматочок чогось сирного, і я віртуозно впіймала його на льоту.
– Що тобі варто зробити – то поїхати зі мною додому, зараз.
– А. Як нагорода за омлет? – сказала Сі Джей.
Чоловік розсміявся.
– Звісно, ні. У мене більше однієї спальні. Лише доки станеш на ноги.
– Власне, ми на канікулах, і завтра я маю їхати.
Чоловік знову розсміявся.
– Ти таки справді акторка. Тебе непокоїть, що не зможеш отримати бажане? Хай там що, я можу тобі допомогти.
– Що?
– Я тут намагаюся захистити, виручити тебе. Нащо така ворожість?
– Наркотики? Ти це маєш на увазі? Я не сиджу на наркоті. – Я відчувала, як злиться Сі Джей, але не знала чому.
– Гаразд, помилився. Правду кажучи, більшість дівчат сидять, тобто це ж Лос-Анджелес.
– Більшість дівчат. То в тебе що – гарем? Стайня?
– Я ж казав, що представляю…
Сі Джей встала.
– Знаю я, що ти представляєш, Барте. Ходімо, Моллі. – Вона взяла мій повідець.
– Гей, Вандо, – гукнув чоловік нам услід, але Сі Джей не зупинилася. – Ти ж знаєш, що ми знову зустрінемось, так? Так?
Той день ми провели, сидячи на тротуарі на ковдрі. Поверх ковдри стояла коробка, і раз у раз хтось зупинявся, щось кидав у коробку й майже завжди говорив до мене.
– Гарна собачка, – зазвичай казали вони.
Сі Джей відповідала:
– Дякую.
Мені подобалося бачити всіх тих людей.
Ми просиділи на ковдрі до заходу сонця, а потім Сі Джей нагодувала мене.
– Мені вистачить, щоб дістати тобі завтра ще їжі, Моллі, – сказала вона.
Я помахала хвостом, демонструючи їй, що почула своє ім’я й щаслива наминати їжу.
Коли ми поверталися до машини, Сі Джей сповільнила хід.
– О, ні, – промовила вона.
Земля навколо машини була вкрита дрібними скельцями. Зацікавлена, я підійшла обнюхати їх. У світлі вуличних ліхтарів вони блищали.
– Ні, Моллі, поріжеш лапи! – Сі Джей натягнула повідець, і я зрозуміла, що зробила щось не так. Я подивилася на неї.
– Сидіти, – наказала вона.
Потім прив’язала повідець до стовпа, щоб я не могла послідувати за нею до машини. Вікна були відчинені, і вона просунула голову всередину. Я заскавуліла: якщо ми сідали в машину, не хотілося, щоб мене забули.
Повільно під’їхало якесь авто. З його боку вдарив промінь світла й упав на Сі Джей, яка крутнулась озираючись.
– Це ваше авто? – спитала її жінка крізь вікно.
Сі Джей кивнула. Жінка вийшла зі свого боку, з другого – чоловік, і я побачила, що вони обоє офіцери поліції.
– Вони щось узяли? – поцікавилася поліцейська.
– У мене там був одяг – таке, – відповіла Сі Джей.
Чоловік-поліцейський підійшов погладити мене по голові.
– Гарна собачка, – сказав він.
Я махнула хвостом. Його пальці пахли прянощами.
– Ми складемо рапорт, – мовила жінка. – Страховка покриє скло і, може, вміст салону теж. Залежно від вашої франшизи й тому подібного.
– А. Ну, не думаю, що воно того варте.
– Обов’язково, – наполягала поліцейська. – Можна поглянути на ваші документи?
Сі Джей щось подала жінці. Поліцейський встав, узяв це й знову сів до своєї машини. Сі Джей підійшла до мене.
– Хороша собака, Моллі, – сказала вона.
З якоїсь причини вона здавалася трохи наляканою.
Поліцейська ходила навколо машини. Сі Джей відстебнула мій повідець. Поліцейський вийшов.
– Вона в базі, – сказав він.
Поліцейська глянула на Сі Джей, а та розвернулася й кинулася тікати! Я не знала, що ми робимо, але була більш ніж щаслива мчати поряд із нею.
Ми не надто далеко втекли, перш ніж я почула за спиною тупіт ніг. Нас наздоганяв поліцейський.
– Як довго ти збираєшся це робити? – спитав він, підбігаючи.
Сі Джей завагалася, потім зупинилася. Вона вперлася руками в коліна, і я лизнула її в обличчя, готова знову дременути з місця.
– У вихідні в мене забіг на 10 кілометрів, тож я вдячний за нагоду пробігтися з вітерцем, – сказав їй поліцейський.
Він потягнувся до мене, щоб погладити, і я замахала хвостом.
– Не хочеш розповісти, нащо зриваєшся отак?
– Я не хочу до в’язниці, – сказала Сі Джей.
– Ти не підеш до в’язниці. Ми не саджаємо людей за те, що втекли з дому. Але ти неповнолітня, і ти є в нашій базі, тож маєш піти з нами.
– Я не можу.
– Знаю, зараз тобі так здається, але повір мені: тобі не сподобається жити на вулиці. Як до тебе звертатися?
– Сі Джей.
– То от, Сі Джей, я змушений затримати тебе за те, що тікаєш від нас отак.
– А як же Моллі?
– Викличемо контроль за тваринами.
– Ні!
– Не хвилюйся, нічого з нею не трапиться. Потримають, доки ти зможеш її забрати. Гаразд?
Ми повернулися до машини. Навколо стояли й розмовляли люди. Зрештою під’їхав фургон із кліткою позаду. Я не хотіла їхати в тій клітці й втиснулася в землю, коли з фургона вийшов чоловік із палицею з петлею на кінці.
– Ні, стривайте, усе гаразд. Моллі, ходи сюди, – покликала моя дівчинка. Я покірно підійшла до неї. Вона опустилася на коліна й узяла мою голову руками. – Моллі, тобі доведеться поїхати до притулку на кілька днів, але я прийду й заберу тебе. Обіцяю, Моллі. Гаразд? Хороша собака.
Сі Джей здавалася сумною. Вона підвела мене до фургона, і чоловік із палицею відчинив дверцята клітки. Я подивилася на неї. Невже?
– Ну ж бо, Моллі. Ходи! – сказала Сі Джей.
Я застрибнула в клітку й обернулася. Дівчина піднесла своє обличчя до мого, і я лизнула солоні сльози на ньому.
– Усе буде добре, Моллі. Обіцяю.
Моя поїздка була зовсім не веселою. Коли фургон зупинився, чоловік відчинив клітку, накинув петлю на палиці мені на шию, і ми увійшли в будівлю.
Я нюхом відчула й почула їх раніше, ніж чоловік встиг відчинити двері: собаки. Підлога в будівлі була слизька, і я не відчувала опори під лапами, а гавкіт лунав такий оглушливий, що я не чула власних кігтів, які дряпали підлогу в спробах за щось зачепитися. Гамір стояв дивовижний – цілковитий собачий ґвалт. Чоловік завів мене в кімнату, а потім по рампі на металевий стіл. Там були ще двоє чоловіків, які тримали мене.
– Вона дружня, – промовив чоловік із палицею.
Мене схопили за хутро позаду голови, а потім я відчула короткий гострий біль. Я помахала хвостом, опустивши вуха, на знак того, що хоч вони завдали мені болю, та все гаразд.
– Отже, спочатку робимо щеплення. Якщо зайве, воно не зашкодить. Так ми попереджаємо епідемію чумки, – сказав один із чоловіків, перекрикуючи навколишній гамір. – Тож це буде вашою роботою в рамках вступного курсу.
– Зрозуміло, – промовив третій.
– Власниця в жіночому притулку. Вона неповнолітня, – мовив чоловік із палицею.
– Ну, що ж, у неї чотири дні.
Мене вивели у вузький коридор із такою ж слизькою підлогою – це дуже нервувало. Приміщення було заставлене клітками із собакою в кожній. Деякі гавкали або ж скавчали. Одні були біля ґрат, інші скулилися позаду. Це місце смерділо страхом.
Я бувала в місцях, повних галасливих собак, але в такому гамірному – ніколи.
У повітрі стояв сильний хімічний запах, як із машини в підвалі, куди Сі Джей полюбляла класти свій одяг, щоб мочити його. А ще я нюхом відчувала котів, хоча жодного не чула через увесь цей собачий ґвалт.
Мене посадили в маленьку клітку. Будки не було, але на слизькій підлозі лежав маленький рушник. Чоловік зачинив двері. У підлозі був стічний жолоб, позначений запахами багатьох собак. Я обнюхала його й вирішила так не робити.
Через коридор від мене великий чорний пес із гаркотом кидався на двері клітки. Зловивши мій погляд, він вишкірив зуби. Це був поганий собака.
Я згорнулася на рушнику та сумувала за Сі Джей. Нещасливий гавкіт, плач і виття тривали без кінця. Мій голос незабаром приєднався до них, і я нічого не могла вдіяти.