Розділ 26

За кілька днів після візиту Ґлорії Сі Джей перебралася жити до Трента. Свої речі вона поклала в окремій кімнаті, а дещо з її одягу досі пахло Кросівкою. Нові умови проживання явно виснажували її, адже вона проводила безліч часу в ліжку й здебільшого при цьому бувала сумна, слабка й відчувала біль. Я намагався підбадьорити її, тягаючи їй жувальні іграшки, які Трент постійно приносив додому в маленьких пакетиках, але, окрім як безвільно тримати їх у руці, доки я тягнув за них, гратися Сі Джей була не схильна.

Трент приходив додому щонайменше раз на день, щоб випустити мене.

– Не проблема, я тут одразу за рогом.

– Може, завтра я почуватимуся достатньо добре, щоб вивести Макса погуляти, – казала Сі Джей.

– Не поспішай, – відповідав Трент.

Вони полюбляли грати в гру, коли Трент сидів біля неї й обмотував її руку светром, схожим на мій, а тоді стискав маленький м’ячик. Я чув дивне шипіння, і Сі Джей із Трентом завмирали.

– Добре, тиск досі в нормі, – зазвичай казав Трент.

Коли її светр знімали, він тріщав так само, як і мій. Грати з тим м’ячиком мені не дозволяли, адже очевидно було, що він у Трента улюблений.

Годував мене Трент, і я затямив, що, аби заслужити їжу, я маю подати знак, коли чую дивний металевий присмак у його подиху, що бувало майже завжди.

– Ти часом не молитися зібрався, Максе? – іноді питав він мене.

Я подавав знак, а тоді він казав: «Хороший хлопчик, Максе», – і винагороджував мене вечерею.

– Макс молиться, перш ніж з’їсти вечерю, – сказав Трент Сі Джей.

Я саме спалював енергію, гасаючи по кімнаті, але застиг, почувши своє ім’я поряд зі словом «вечеря». Я вже поїв, але був би не проти, якби Трент захотів пригостити мене ще раз.

– Що ти маєш на увазі? – зі сміхом спитала Сі Джей.

– Присягаюся. Він нахиляє голову й складає лапки разом, наче молитву читає. Це справді мило.

– Ніколи не бачила, щоб він таке робив, – сказала Сі Джей.

– Молися, Максе! – гукнув мені Трент.

Я зрозумів, що маю щось зробити, тож сів та гавкнув. Обоє розсміялися, але смачненького мені не дали – вочевидь, я зробив щось не так.

Коли Сі Джей нарешті встала з ліжка, щоб перейти на канапу, вона ходила дуже-дуже повільно, штовхаючи перед собою щось схоже на стілець, за який дуже міцно трималася. На цьому «стільці» були тенісні м’ячики, однак вона не кидала їх мені, щоб я за ними ганявся. Я сновигав біля неї в захваті, що знову бачу її на ногах, проте вона гучно дихала й не здавалася щасливою.

Трент, однак, дуже зрадів, коли увійшов у двері.

– Ти дійшла до канапи! – з усмішкою привітав він її.

– Так, усього лишень за годину.

– Це справді чудово, Сі Джей.

– Звичайно. – Сі Джей зітхнула й відвела погляд.

Я застрибнув на канапу й ткнувся мордою в її руку, аби вона почувалася краще.

Щодня після того Сі Джей уставала з ліжка, щоб рухатися квартирою, завжди штовхаючи перед собою штукенцію з тенісними м’ячиками. А тоді одного дня ми почали виходити надвір. Уперше, коли ми це зробили, танув сніг, і автомобільні шини гучно скреготали об бруківку, і скрізь було чути накрапання й плюскіт. Ми пройшли лише кілька футів тротуаром, а тенісні м’ячики на «стільці» Сі Джей уже змокли. Кілька днів по тому знову пішов сніг, і ми пройшли лише кілька кроків, перш ніж повернути назад. Наступного дня вийшло сонце й стало тепло, сніг почав танути, а з-під нього долинав запах свіжої трави.

Наш дім мав зовнішню кімнату під назвою «балкон». Трент поставив туди коробку, устелену грубим килимком, і покликав мене туди.

– Сюди можеш ходити в туалет, зрозуміло, Максе? Це твоя особиста вбиральня.

Грубий килимок був м’якішим за цементну підлогу балкона. Я полюбляв лежати на ньому у вітряну погоду, відкривши свій нюх п’янкій суміші запахів із гамірних вулиць унизу. Іноді я відчував запах місіс Воррен – леді, яка часто виходила на сусідній балкон.

– Привіт, Максе, – зазвичай казала вона мені, і я махав хвостом.

– Ти не повинен лежати в ньому, Максе, – сказав Трент, коли вийшов подивитися, як я тут.

Сі Джей весело розсміялася. Я не знав, що відбувається, але вирішив, що, коли це робить мою дівчинку щасливою, я лежатиму на грубому килимку якомога частіше.

Дні ставали теплішими, і Сі Джей брала свого «стільця» й ходила все далі й далі, завжди пересуваючись дуже повільно. У жодну з цих прогулянок ми не зупинилися забрати Кеті чи інших собак.

Я звик до нашого маршруту й з нетерпінням чекав, коли ми зупинимося біля клумби, де росли квіти на рівні мого носа. Якийсь пес, котрого я ніколи раніше не бачив, завжди позначав рослини, і я ретельно все обнюхував, перш ніж задерти лапу в тій самій місцевості.

– Макс любить зупинятися тут і нюхати квіти, – сказала Сі Джей Трентові одного разу, коли вони обоє гуляли зі мною.

– Хороший собака, Максе. Стій і понюхай троянди, – мовив Трент.

Я чув, що я хороший собака, але зараз був набагато більш зосереджений на запаху того пса.

Деякі дні видавалися для Сі Джей кращими за інші. Одного з її поганих днів вона лежала в ліжку, коли я почув скрегіт біля парадних дверей і прожогом кинувся до них, гавкаючи. Коли двері відчинилися, я був ошелешений, почувши, хто там із Трентом.

Дюк!

Дюк увірвався до кімнати, сповнений божевільної енергії. Я став на задні лапи, обхопив передніми його велику голову й лизнув його в губи, щиро радий бачити. Його великий язик вивалився й знов і знов плескав по моєму писку, а Дюк підвивав і тремтів – такий щасливий, що він зі мною. Пес упав на спину, щоб я міг видертися на нього, і ми борюкалися й радісно вовтузились удвох.

– Нумо в дім, хлопці, – сказав Трент.

Ми зайшли до кімнати Сі Джей, і вона сіла в ліжку, вигукнувши:

– Дюку!

Дюк був такий збуджений бачити її, що застрибнув просто до неї на ліжко. Сі Джей ахнула від болю.

– Гей! – скрикнув Трент.

Лампа поряд із Сі Джей упала на підлогу, блимнув спалах, і в кімнаті потемнішало. Дюк, важко дихаючи, стрибав довкола, налітаючи на меблі, а тоді знову стрибнув на ліжко.

– Геть, Дюку! – сказала Сі Джей сердито.

З гарчанням я став кусати Дюка за п’ятки, і він сповз на підлогу, притиснувши вуха. Моїй дівчинці – збагнув я тієї миті – потрібні були тиша та спокій. Коли Дюк стрибнув на неї, це завдало їй болю, а його гамірна поведінка розізлила її й Трента.

Бути хорошим собакою в будинку означало бути менш гучним і непосидючим. Сі Джей потребувала тиші.

Коли Дюк нарешті опанував себе, Сі Джей притягла його голову до себе й почухала вуха.

– Гаразд, Тренте, а це ти як улаштував? – спитала вона.

– Неважко було розшукати Баррі. Я просто зателефонував до його офісу й пояснив, чого хочу. Він і не думав відмовляти, – сказав Трент.

Сі Джей припинила чухати Дюка й подивилася на Трента.

– Тобто він не думав відмовляти тобі.

– Так. Ну…

– О Дюку, я така рада тебе бачити, – туркотіла Сі Джей.

Я застрибнув на ліжко, але зробив це дуже спритно й підповз туди, де Дюкові діставалася вся любов. Я знав, що Сі Джей хотіла б бачити там і мене. У цій ситуації я був найважливішим собакою.

Коли Дюк пішов, Сі Джей і Трент повечеряли за столом, а не в її спальні. Мені більше подобалося, коли вона їла в ліжку, бо часто пригощала мене дрібними шматочками, та з якоїсь причини вони були щасливіші, сидячи так, що я лише до їхніх ніг міг носом дістати. Я терпляче сидів під столом, чатуючи на їжу.

– Може, діаліз – це не так уже й погано, – сказав Трент.

– О Господи, Тренте.

– Я лише кажу, що, якщо це станеться, ми впораємося.

– Якщо це станеться зі мною, ми впораємося? – різко промовила Сі Джей.

Кілька секунд не було чути нічого, окрім брязкоту їхніх виделок по тарілках.

– Вибач, – м’яко сказала Сі Джей. – Я справді ціную все, що ти для мене робиш. Боже, я поводжусь, як Ґлорія.

– Ні, ти чимало пережила, тобі боляче, а діаліз – це страшно. Цілком зрозуміло, що ти злишся, коли я кажу, буцімто якимось чином поділятиму твої відчуття. Насправді ж я мав на увазі, що підтримаю тебе, як тільки зможу, чого б це не коштувало. Ось і все.

– Дякую тобі, Тренте. Я не заслуговую на такого друга, як ти, – відповіла Сі Джей.

Коли вони покінчили з вечерею, Трент поклав їжі мені в миску. Брязкіт вечері в моїй металевій мисці був чудовим, і я танцював довкола, чекаючи, доки хлопець поставить її.

– А тепер дивися. Молися, Максе, молися.

Трент прибрав від мене їжу, але нахилявся, і я відчував запах у його подиху. Я знав, чого він хоче, і подав знак.

– Бачиш? – сказав Трент, захоплено сміючись.

– Це так дивно. Ніколи не бачила, щоб він таке робив, – мовила Сі Джей.

– Він читає молитву, – запевнив Трент.

З настанням тепла ми із Сі Джей гуляли все далі й далі. Вона нарешті припинила штовхати перед собою «стільця» з тенісними м’ячиками, але трохи спиралася на гачкувату палицю, коли ми повільно ступали тротуаром. Я навчився бути дуже терплячим і йшов поряд із нею тим кроком, яким хотіла вона. Захищати її тепер – означало стежити, щоб вона не перечепилася або їй не стало боляче від надто швидкої ходи. Іноді Трент повертався додому посеред дня і йшов гуляти з нами – він теж призвичаївся до тихої ходи.

Минуло вже багато часу, відколи я востаннє катався на машині, і я вже майже покинув надію колись знову стати собакою на передньому сидінні, хоча на вулицях завжди була сила-силенна автівок. Тому й здивувався, коли мене посадили в ящик із твердими стінками та значно більшим простором для руху, ніж у м’якому, і Трент виніс мене з будинку й посадив на заднє сидіння великої автівки.

– Пристебни ящик, – попросила Сі Джей. – З ременем спокійніше.

Я трохи дзявкнув, коли машина з Трентом за кермом рушила з місця. Вони забули, що я тут?

– О Максе, я знаю, але ми просто перед тобою. Позаду тобі безпечніше, – сказала Сі Джей.

Я не почув жодного слова, яке міг зрозуміти, але відчув любов у голосі Сі Джей та обміркував свою реакцію. Хотілося й далі гавкати, доки мене не випустять із ящика, але я пригадав той раз, коли був Моллі й ми поверталися з океану, мою довгу гамірну подорож із собакою, що гавкав усю дорогу – ніхто не випустив його з його ящика, і той гавкіт лише дратував мене. Я не хотів дратувати Сі Джей – зараз моя турбота про неї полягала в тому, щоб не засмучувати її. Тож я влігся, довго й тужливо зітхнувши.

– Уперше в житті їду з Нью-Йорка в серпні. Я завжди всім так заздрила: спека була вбивча, – сказала Сі Джей.

Це була довга поїздка.

– Не зізнаєшся, куди ми їдемо? Навіть зараз? – невдовзі спитала Сі Джей.

– Ти здогадаєшся, – відповів Трент. – Я щонайдовше хочу, щоб це був сюрприз.

Щоразу, як ми зупинялися, надворі було дуже спекотно, однак ніч ми провели в такому холодному місці, що я спав під ковдрами із Сі Джей. Трент був в іншій кімнаті, але пахло там, зовсім як у нас.

Засинаючи, я згадував свою останню довгу-предовгу поїздку, коли ми опинилися на березі океану. Чи не туди й зараз прямуємо?

Ми довго їхали наступного дня, і більшість часу Сі Джей спала, а прокинувшись, раптом дуже розхвилювалася.

– Ми їдемо туди, куди я думаю? – спитала вона.

– Так, – відповів Трент.

– Як ти їх знайшов?

– Це було неважко. Громадські архіви. Ітан і Ганна Монтґомері. Тож я зателефонував і сказав, що ти хочеш приїхати.

У себе в ящику я злегка махнув хвостом, почувши імена Ітана й Ганни в одному реченні.

– Це для тебе було неважко. Звідки ти знаєш, як усе це робиться? Я ж завжди була настільки кмітливіша за тебе, – сказала Сі Джей.

– О, справді, ти була кмітливіша? Навіть не знаю, що тут відповісти – мозкові контакти плавляться.

Обоє розсміялися.

– Вони знають, що ми їдемо? – спитала Сі Джей.

– О, так. Вони дуже схвильовані.

Я закуняв, розморений монотонним гулом автомобільного шуму.

Коли я прокинувся, від запахів, що відчувалися в машині, запаморочилася голова. Я знав, де ми, і, коли автівка зупинилася, заскавчав – так сильно хотілося вийти.

– Гаразд, Максе, – сказав Трент.

Тепле вечорове повітря колихалося навколо мене, коли він відчинив дверцята мого ящика й узяв повідець. Я стрибнув у траву. Власне, я не мав би дивуватися: рано чи пізно всі поверталися на Ферму.

Кілька людей висипали з будинку й підбігли подивитися на мене, а також на Сі Джей.

– Тітонько Речел? – непевно спитала Сі Джей.

– Тільки глянь на себе! – скрикнула жінка, обіймаючи Сі Джей, доки інші товклися навколо. Тут були троє жінок, двоє чоловіків і одна маленька дівчинка. Усіх, окрім дівчинки, я впізнав за запахом.

– Я твоя тітка Сінді, – сказала інша жінка.

Вона нахилилася й дала мені понюхати свою руку, але Трент відтягнув мене назад, аж нашийник здавився.

– Е-е, це Макс, він не надто товариський, – мовив Трент.

Я махав хвостом, такий радий бачити всіх і знову бути вдома. Тепер ми житимемо тут усі? Як на мене, це було б чудово.

– Він здається милим, – сказала Сінді.

Я потягнувся вперед і зумів-таки лизнути її руку, а Трент розсміявся. Дуже скоро Сінді підняла мене, і я опинився ніс до носа з кожним у родині.

– Ходімо в дім, – покликала вона й передала повідець маленькій дівчинці, яку звали Ґрейсі.

Так приємно було підійматися дерев’яними сходами, хоча тепер це вимагало більших зусиль, ніж коли я був великим собакою. Гордий, що знаю дорогу, я першим протиснувся у двері, відчувши, як ослабнув повідець: Ґрейсі впустила його.

У вітальні в кріслі сиділа жінка. Вона була стара, проте я впізнав би її запах будь-де. Я чкурнув через усю кімнату просто їй на коліна. Це була Ганна, подруга Ітана.

– Господи Боже мій, – розсміялася вона, коли я крутнувся й лизнув її в обличчя.

– Максе! – гукнув Трент.

Його голос пролунав суворо, тож я зістрибнув із Ганниних колін і підбіг дізнатись, у яку ще халепу вскочив. Він перехопив мій повідець.

– Бабусю? – промовила Сі Джей.

Ганна повільно встала, а Сі Джей підійшла до неї, і вони довго обіймалися. Обидві плакали, але любов і щастя струменіли між ними, не лишаючи байдужим нікого з присутніх.

Загрузка...