Розділ 12

Наступного ранку ми поїхали кататися й завітали до собаки на ім’я Зік і кішки на ім’я Аннабель. Зік був маленьким песиком, який полюбляв гасати заднім подвір’ям на граничній швидкості й хотів, щоб я за ним ганялася. Коли ж я втомлювалася від перегонів, він припадав передніми лапами до землі й чекав, доки я надумаю зробити це знову. Аннабель була вся чорна й фиркала на мене, потім проігнорувала, як іноді роблять коти, і ліниво почалапала геть. Також у будинку були дівчинка на ім’я Тріш, подруга Сі Джей, і її батьки.

Ми пробули там лише два дні, а потім перебралися до іншого дому, без жодних собак чи котів, потім до наступного – з двома котами, але без собак, потім до ще одного – з одним старим собакою й одним молодим, та без котів. Також у кожному будинку була хоч одна дівчинка віку Сі Джей та інші люди. Здебільшого всі вони були дуже добрі до мене. Часом Сі Джей мала власну кімнату, але зазвичай мешкала разом із подругою.

Зустрічі з цими новими собаками виявилися дивовижними! Майже всі вони були дружні й хотіли поборотися, окрім дуже старих. Також мене зацікавили коти. Деякі з них сором’язливі, а деякі – зухвалі, одні – підступні, а інші – милі, якісь труться об мене й муркочуть, а є такі, що зовсім не звертають на мене уваги, але всі вони мають смачний подих.

Мені подобалося наше нове життя, хоч іноді я сумувала за Трентом і Роккі.

В одному будинку був хлопчик, який нагадав мені Ітана. Він мав темне волосся, як Ітан, а його руки пахли двома пацючками, що мешкали в клітці в його кімнаті. На зріст він був зовсім як Ітан того далекого дня, коли ми вперше зустрілися. Він одразу ж полюбив мене, і ми гралися в перетягування палички й принесення м’ячика на задньому подвір’ї. Хлопчика звали Дел. Свого собаки він не мав. Пацюки – нікудишня заміна собаці, навіть якщо їх у тебе двоє.

Якоїсь миті я здригнулась, усвідомивши, що весь день гралася з Делом і від самого сніданку не бачила Сі Джей. Почувалася поганою собакою. Я підійшла до дверей і сіла, сподіваючись, що хтось відчинить їх і впустить мене в дім перевірити, як там моя дівчинка. При цьому впіймала себе на думці про Ітана. Я любила Сі Джей так само сильно й тією ж любов’ю, що і його. То чи помилялась я, коли вважала своєю метою любов до Ітана? Чи тепер у мене інша мета – любити й захищати Сі Джей? Чи це дві окремі, чіткі мети, чи все це пов’язано якимось більшим призначенням?

Я ніколи б про це не замислилася, якби не гралася цілий день із Делом. Його схожість з Ітаном пробудила в мені тугу за моїм хлопчиком.

Сестру Дела звали Емілі. Вони із Сі Джей полюбляли тихо шепотітися між собою, але завжди гладили мене, коли я підходила дізнатися, чи, бува, вони не радяться, чим би пригостити мене.

За вечерею я зазвичай сиділа під столом. Апетитні шматочки невпинним дощем падали там, де сидів Дел, і я мовчки ковтала їх і чекала ще. Іноді рука Сі Джей опускалась і торкалася моєї голови тоді я розкошувала в їжі та любові. У Дела й Емілі були мати й батько, але ті ніколи не впускали їжу.

Коли продзвенів дзвінок, Дел підстрибнув і побіг відчиняти, а я лишилась із Сі Джей. За хвилину Дел вистрибом повернувся.

– Прийшов якийсь хлопець, питає Сі Джей, – сказав він.

Парадні двері лишилися відчиненими, і я нюхом чула: це був Шейн. Я не зраділа. Моя дівчинка відгороджувалася від мене, коли поряд був Шейн. Я не розуміла, чому не можу бути з нею, як тоді, коли приходив Трент.

Коли Сі Джей устала з-за столу, я за звичкою почимчикувала за нею, але вона, звичайно ж, зачинила двері в мене перед носом, тож я повернулася на свій пост біля ніг Дела. Той винагородив мене крихітним шматочком курятини.

– Емілі. Як надовго вона збирається лишитися? – спитала мати Емілі.

– Не знаю. Господи, мамо, її виставили з власного дому.

– Я не хочу сказати, що Ґлорія Магоні – добра мати, – промовила жінка.

– Магоні? Це та, що заявилася на Гелловін, вдягнута стриптизеркою? – спитав батько.

– Стриптизеркою? – радісно цвірінькнув Дел.

– Танцівницею з Лас-Вегаса, – суворо виправила мати Емілі. – Не знала, що їй так ефектно вдалося привернути твою увагу.

Батько видав незручний гортанний звук.

– Вона завжди змушує нас червоніти, – встрягла Емілі. – Якось привела додому залицяльника, і вони удвох сіли дивитися те, що ми переглядали по телику, а тоді просто перед нами…

– Годі! – голосно сказала мати.

Настала тиша. Я лизнула Делові штанці, аби він знав, що я й досі тут.

– Я намагаюся сказати, – продовжила жінка тихішим тоном, – що знаю про непросту родинну ситуацію в Сі Джей, але…

– Вона не може жити тут, – закінчив батько.

– Вона й не житиме. Це тимчасово! Господи, тату!

– Мені вона подобається, – сказав Дел.

– Ідеться не про вподобання, синку, а про те, що правильно, – відповів батько.

– Мені вона теж подобається, – сказала мати. – Але ця дівчина робить серйозні помилки. Її усунули від навчання, вона була у в’язниці…

– Для неповнолітніх. І то не її провина, – перервала Емілі. – Це нестерпно.

– Так, а хлопець, відповідальний за це, стоїть у нас на ґанку, – відповіла мати.

– Що? – промовив батько.

Я перевела погляд на його ноги, які трохи шарпнулися під столом.

– Крім того… Я чула її у ванній учора ввечері. Вона блювала, – продовжила мати.

– То й що? – відповіла Емілі.

– Той хлопець сюди не зайде, – заявив батько.

Дел жбурнув мені шматочок броколі, якого я не хотіла, та з’їла, аби лише потік їжі не припинявся.

– Вона блювала навмисно, – сказала мати.

– Ой, мамо, – скривилась Емілі.

– Як це робиться? – зацікавився Дел.

– Суне палець у горло. Навіть не намагайся таке робити, – попередила мати.

– Не бачу в цьому великої проблеми, – сказала Емілі.

Парадні двері грюкнули.

– Деле, ні слова про те, що ми щойно говорили, – попередив батько.

Сі Джей вийшла з-за стіни засмученою.

– Перепрошую, – вибачилася вона.

Я вистрибнула з-під столу й побігла до неї. Вона витерла сльози з обличчя й тихо сказала:

– Мені треба відійти.

Я пішла за нею до кімнати, яку вона ділила з Емілі. Дівчина впала на ліжко, і я застрибнула до неї. Вона обійняла мене, і я відчула, як її сум потроху відходить. Це був один із моїх найважливіших обов’язків – допомагати Сі Джей бути не такою сумною.

Хотіла б я тільки робити це краще. Часом темні почуття вкорінювалися в Сі Джей так глибоко, що здавалося, наче вони там навіки.

Згодом Емілі й Сі Джей сиділи на підлозі, їли піцу та морозиво й згодовували дрібні шматочки мені.

– Шейн каже, якщо я не буду з ним, то ні з ким не буду, – казала Сі Джей. – Наче ми герої якогось дитячого ТВ-шоу абощо.

Я бачила, як очі Емілі розширилися. (Здебільшого я стежила за Емілі, бо вона не їла свої скоринки, а Сі Джей їла.)

– Але ж ви розійшлися!

– Знаю, я казала йому. А він заявив, що кохає мене по-особливому, як ніхто не вміє, і що завжди чекатиме, скільки б часу це не забрало. Отакий він розумний. Довелося пояснювати, що «завжди» означає «завжди», тож не треба гадати, як довго це буде.

– Як узагалі він тебе знайшов?

– Обдзвонив мало не всіх, питаючи, де я, – сказала Сі Джей. – Отакої! Книги не може розгорнути, а вистежити мене телефоном може. Певно, колись сидітиме в кол-центрі й продаватиме страховки по телефону. А, зачекай, це ж буде важка праця. Забудь.

Я з жалем помітила, як вона взяла останній шматок піци.

– Хочеш?

– Ой, ні, я була сита ще три шматки тому.

– А я майже не їла за вечерею.

– Я тебе не засуджую. – Емілі жбурнула мені шматочок скоринки, і я впіймала його на льоту і єдиним махом проковтнула, готова повторити цей трюк.

– Хочеш морозива? – спитала Сі Джей.

Я чула запитання в її голосі, коли вона взяла пакет, і подумала, чи не збирається вона дати й мені. Від цієї думки рот наповнився слиною, і я облизнулася.

– Ні, забери це з моїх очей.

– Я, мабуть, фунтів десять наберу, – сказала Сі Джей.

– Що? Мені б твої ноги – мої стегна такі жирнющі.

– Ні, ти чудово виглядаєш. Це в мене великий зад.

– Я від Нового року на жорсткій дієті.

– Я теж.

– Ой, припини, ти вже зараз маєш класний вигляд, – сказала Емілі.

Я не зводила з неї очей, заклинаючи її взяти ще шматочок скоринки й жбурнути його.

– Завтра йду виконувати громадські роботи, – мовила Сі Джей. – Тренування службових собак.

– Звучить як розвага.

– Ти згідна? Список був щось на кшталт «збирати сміття вздовж траси», або «збирати сміття в парку», або «збирати сміття в бібліотеці», а потім, у кінці списку, – робота в розпліднику службових собак. Я поміркувала, що з цього буде доречнішим у моєму резюме? Тобто хтозна, може, я захочу зробити кар’єру на переробці відходів, і весь цей сміттєвий досвід допоможе в цьому.

Емілі розсміялася.

– Боже, повірити не можу, що все це з’їла, – сказала Сі Джей, зі стогоном відкидаючись назад.

Наступного ранку Сі Джей прокинулася раніше за всіх, прийняла душ і повезла мене кататися (на передньому сидінні!). Ми під’їхали до великої будівлі, і я носом відчула собак, тільки-но ступила на парковку. Кілька собак гавкали.

Нас привітала жінка, представившись Енді. Тоді опустилася навколішки й потяглася до мене, застеливши мені морду довгим чорним волоссям.

– Хто це в нас? – спитала вона.

Вона була старша за Сі Джей, але молодша за Ґлорію, і від неї пахло собаками.

– Це Моллі. Я Сі Джей, – відповіла моя дівчинка.

– Моллі! Я мала колись одну Моллі. Хороша була собака.

Приязнь, що линула від Енді, п’янила. Я лизнула її, а вона у відповідь поцілувала мене. Більшість людей не люблять цілувати собак.

– Моллі, Моллі, Моллі, – туркотіла вона. – Ти така гарна, о, так. Яка чудова собака.

Енді мені сподобалася.

– Хто вона: гібрид спанієля й пуделя? – спитала Енді, продовжуючи цілувати й пестити мене.

– Можливо. Мати – пуделиха, а от батька ніхто не знає. Ти спудель, Моллі?

Я помахала хвостом, почувши своє ім’я. Енді нарешті встала, але продовжувала тримати руку внизу, у межах досяжності, і я облизувала її.

– Сам Бог послав вас сюди, мені справді потрібна допомога, – сказала Енді, коли ми увійшли в будівлю.

То було просторе відкрите місце з будками по боках і цілою зграєю псів у них. Усі вони гавкотіли на мене й одне на одного, та я не звертала на них уваги, адже була собакою з особливим статусом, якій дозволено перебувати на волі, доки всі вони сидять у клітках.

– Насправді я нічого не знаю про тренування собак, але готова навчатися, – сказала Сі Джей.

Енді розсміялася.

– Що ж, добре, але твоїм справжнім завданням буде звільняти мені час, щоб я їх тренувала. Собак треба напувати, годувати й чистити їхні будки, а ще їх треба вигулювати надворі.

Сі Джей зупинилася на місці.

– Так, постривайте, що це за місце?

– Технічно ми притулок для собак, і це наша головна функція, але мій грант дозволяє використовувати цей заклад для досліджень у галузі виявлення раку. Собаки мають нюх, у сотні тисяч разів сильніший за наш, і певні дослідження показують, що вони здатні за подихом людини виявити рак іще до того, як його діагностують у будь-який інший спосіб. Оскільки виявлення на ранніх стадіях – найшвидший спосіб зцілення, це може мати неабияке значення. Тож я беру методики з досліджень і намагаюся застосувати їх на практиці.

– Ви тренуєте собак винюхувати рак.

– Саме так. Я, звісно, не єдина, хто цим займається, але більшість тренерів працюють із собаками, визначаючи зразки в лабораторії. Дають собакам нюхати пробірки. Я подумала: а якщо це робити «в полі», як-от на ярмарку здоров’я чи в громадському центрі?

– Отже, ви тренуєте собак ходити від людини до людини й перевіряєте, чи визначать вони рак.

– Правильно! Але мій помічник на півставки знайшов собі роботу на повний день, а та, що на повну ставку, зараз у декреті. Звісно, у мене були кілька волонтерів, але тих здебільшого цікавить гуляти із собаками, а не прибирати будки. І тут з’являєшся ти.

– Ви ніби натякаєте, що моїм обов’язком буде прибирати собачі какульки, – сказала Сі Джей.

Енді розсміялася.

– Я намагаюся не натякати, але так воно і є. Моя тітка – судовий пристав, завдяки цьому мене й затвердили для проведення громадських робіт. Спочатку я подала детальний опис посади, і ніхто мене не обирав – що й не дивно. Тоді я змінила його на просто «роботу із собаками». Гадаю, однак, що ти мусиш виконувати громадські роботи, і це певного роду покарання за скоєне, так? Зрештою, це й не має бути розвагою. То що ти накоїла?

Сі Джей вичекала кілька секунд, коли не чути було нічого, крім собачого ґвалту.

– Дозволила хлопцеві підбити мене на дурість.

– Тобто за це теж можуть заарештувати? Отакої, то в мене величезні проблеми, – сказала Енді. Вони удвох розсміялися, і я помахала хвостом. – Гаразд, готова починати?

Дивний видався день. Сі Джей садовила мене до відкритого загону із собакою, з яким можна було погратися, а сама зникала на кілька хвилин. Потім виходила й вела нас з іншим собакою гуляти навколо кварталу на повідцях. Її черевики та штани все більше намокали протягом дня й геть пропахли собачою сечею. Було так весело!

Наприкінці дня Сі Джей потирала спину й зітхала. Ми стояли й дивилися, як Енді грається з великим коричневим псом. Там було кілька металевих відер, і Енді підводила собаку до кожного, а той нюхав вміст. Біля одного з них Енді сказала:

– Чуєш? А тепер лежати!

І собака лягав, а Енді давала йому смачненького. Побачивши, що ми дивимось, Енді підійшла до нас, і собака поряд із нею.

Я підступила до пса, і ми обнюхали зади одне одного.

– Це Люк. Люку, тобі подобається Моллі?

Ми обоє підняли голови, почувши свої імена. Видно було, що Люк – собака серйозний. Він зосереджувався на грі, у яку грав з Енді. Не те що Роккі – того цікавили лише забавки й любов до Трента.

– Усього шість годин із перервою на обід, так? – сказала Енді.

– Так. Шість благословенних годин. Ще 194 попереду.

Енді розсміялася.

– Наприкінці тижня я підпишу форму. Дякую, ти чудово попрацювала.

– Може, у мене блискуче майбутнє у сфері собачого прибирання, – мовила Сі Джей.

Ми поїхали на машині, і я була на передньому сидінні! Коли в’їхали на під’їзну доріжку до будинку Емілі, там стояла Ґлорія й розмовляла з матір’ю Емілі. Сі Джей заціпеніла, побачивши матір. Ґлорія змахом піднесла руку до горла.

– О, чудово, – буркнула Сі Джей. – Просто чудово.

Загрузка...