Два дні Сі Джей виводила нас на прогулянку, а потім залишала самих, без Кросівки. Ми з Дюком користалися цим сповна – власне, без кішки в домі напруження в наших стосунках трохи спало, і ми могли боротися більш вільно й стільки, що часом під кінець засинали один на одному. Я, звісно, завжди був нагорі. Якби Дюк був нагорі, щиро сумніваюся, що я б узагалі спав.
На третій день, коли ми повернулися з прогулянки, під дверима на нас чекала жінка. Дюк одразу замахав хвостом і підставив їй свою велику голову, тоді як я відступив до ніг Сі Джей і напружено чекав, чи не виявиться якоїсь загрози.
Сі Джей називала жінку «Марсіє». Після того, як ми пробули в домі півгодини, Марсія обережно простягла до мене руку, і я понюхав її, а Сі Джей дуже заспокійливим тоном сказала мені: «Спокійно, Максе». Рука пахла шоколадом, собаками і якимись солодощами, яких я не міг розрізнити.
Ми з Дюком ліниво жували один одного, доки жінки розмовляли.
– Добре, гадаю, це все, – нарешті сказала Сі Джей підводячись. Ми з Дюком по черзі підхопилися. Гуляти?
– Що ж, Дюку, мабуть, час прощатися. Тепер Марсія про тебе подбає, – мовила моя дівчинка.
Раптовий сум пронизав її, і я підійшов і поклав лапу їй на ногу, а вона нахилилася, сидячи на канапі, узяла Дюка за голову. Він відчував її сум – я бачив це з того, як повисли його вуха, як змахнув, а потім упав його хвіст. Я гадав, чи знає він, що відбувається, бо я ні.
– Я сумуватиму за тобою, великий хлопче, – прошепотіла Сі Джей.
Я спробував видертися їй на коліна, але мені це так і не вдалося.
– О Боже, я почуваюся жахливо, – сказала Марсія.
– Не треба. Баррі має рацію, це його собака.
– Так, але… тобто Дюк вважає себе вашим собакою. Це видно. Нечесно обривати будь-який зв’язок між вами двома.
– О Дюку, мені так шкода, – сказала Сі Джей із глибоким горем у голосі.
– Може, я могла б зателефонувати вам, і ми б десь зустрілися, – запропонувала Марсія.
Сі Джей похитала головою.
– Не хочу, щоб у вас були проблеми. Баррі звільнить вас тієї ж миті. Повірте мені, я знаю з власного досвіду.
Дюк тужливо поклав голову на коліна Сі Джей, поділяючи її загадковий смуток. Я заздрив його височині: сам же міг лише марно дряпати її ноги, сподіваючись, що мене помітять.
– Добре, – зітхнула Сі Джей. – Приємно було познайомитися, Марсіє. Ходімо, Максе.
Сі Джей нахилилася й узяла мене на руки, і тепер я був вищий за Дюка й дивився на нього згори вниз. Вона пристебнула повідець до мого нашийника, але не до Дюкового, і ми всі пішли до дверей.
– Бувайте, – тихо сказала Сі Джей.
Вона відчинила двері, і Дюк кинувся за двері слідом, тягнучи за собою Марсію, вириваючись із її руки, що тримала нашийник. Сі Джей, не спускаючи мене з рук, заступила псові дорогу.
– Ні, Дюку. Ти залишаєшся. Пробач.
Їм вдалося зачинити двері. Сі Джей опустила мене на підлогу, і я струснувся, готовий до будь-яких дій. Усередині нашого житла Дюк улаштовував прочуханку дверям, і його лапи гучно дряпали одвірок.
Ідучи коридором, я чув сумний, розпачливий гавкіт Дюка й знову питав себе, що відбувається. Чому Дюк не пішов із нами? Він же хотів!
Моя дівчинка плакала, і я з тривогою поглядав на неї, але більше вона мені нічого не казала. Ми дуже довго йшли, спочатку гамірливими запашними вулицями, потім нескінченними сходами. Сі Джей гримнула ручкою на дверях, і ті відчинилися, а я раптом відчув запах Кросівки.
– Ласкаво прошу додому, Максе, – сказала Сі Джей.
Ми опинилися в маленькій кухні, а на підлозі стояла миска Кросівки, яку я підійшов обнюхати. Також у кухні було ліжко, на якому я й знайшов Кросівку. Вона лежала на подушці й встала, вигнувши спину, коли побачила мене.
У Кросівки власний дім! Я не розумів цього, та подумав: може, це якось пов’язано з тим, як завжди цькував її Дюк, коли Сі Джей залишала нас утрьох. Мабуть, щоб захистити Кросівку, дівчина і знайшла цей новий дім на вершині сходів – місце, де кішка почуватиметься в безпеці. Зараз мені покажуть, що тут живе Кросівка, і скоро ми підемо додому, до Дюка, який відчує на мені її запах – цікаво, який висновок він із цього зробить! Чи здогадається, що ми із Сі Джей були в Кросівки вдома?
Люди чинять, як хочуть, та все ж, думаю, коти й без того харчуються смачніше за собак, тож надавати кішці цілий будинок здавалося несправедливим потуранням.
Кросівка муркотіла й кружляла навколо, терлася об мене, і ми трохи погралися. Вона була страшенно рада бачити мене без Дюка. Я відчував на ній запах чужих рук – міцний квітковий аромат, що трохи нагадав мені Ґлорію.
Тієї ночі ми не пішли додому. Сі Джей спала в маленькому ліжку, і я зробив так само, згорнувшись у неї в ногах. Кросівка трохи потинялася маленьким будинком, а тоді спритно заплигнула нагору, щоб спробувати пригорнутися до мене. Але це було надто незручно для нас обох, і коли Сі Джей щось пробурмотіла й ворухнула ногами, Кросівка знову зістрибнула на підлогу й більше тієї ночі не піднімалася до мене.
Уранці ж вона сиділа біля парадних дверей і понявкувала. Сі Джей сказала:
– Гаразд, хочеш відвідати місіс Міннік? Подивимося, чи вдома вона.
Ми вийшли в коридор і постукали в сусідні двері. Жінка, що відчинила їх, пахла міцними ароматами, які я відчув на Кросівці, тож зрозумів, що вони з кішкою проводили час разом. Власне, Кросівка одразу ж увійшла до неї, ніби там жила.
– О, привіт, Кросівко, – сказала місіс Міннік, дивно плямкаючи при цьому губами. Я заціпенів, але не загарчав, бо жінка була явно слабка й не становила загрози.
Відтоді здавалося, що в кожному відчиненні дверей Кросівка бачила нагоду чкурнути й зачекати, доки її впустять побачитися з місіс Міннік. Я не знав, що її так вабить, та очевидно було, що кішці там подобається. Жодної думки про місіс Міннік я взагалі не мав, окрім того, що її рот видає дивне клацання, коли вона розмовляє.
Ми й далі гуляли із собаками, але тепер доводилося довгенько йти, щоб підібрати першу, яку звали Кеті, і в нашій звичній зграї бракувало Саллі, Дюка й Бівіса.
За Бівісом я взагалі не сумував.
Одного дня дорогою до Кеті ми потрапили під дощ, і я настільки змерз, що тремтів.
– О Максе, пробач, – сказала мені Сі Джей.
Вона тримала мене в обіймах, доки я не зігрівся, а наступного разу, коли був холодний вітер, вона загорнула мене в ковдру, яку можна було носити на собі.
– Тобі подобається твій светр, Максе? Ти такий гарний у цьому одязі!
Мені подобався дотик щільного светра з усіх боків, і він мав додаткову перевагу – зігрівав мене. Я з гордістю носив його, бо сприймав це як знак, що Сі Джей любить мене більше за Кросівку, котра не заслужила навіть нашийника.
– Ти такий гарненький у светрі, Максе! Ти ж мій найкращий у светрі песик, – лебеділа наді мною Сі Джей. Я махав хвостом, обожнюючи бути в центрі її всесвіту.
Коли Сі Джей знімала светр, той щоразу видавав тріскучий звук. Зрештою я звик пов’язувати цей звук із закінченням прогулянки й відходом до сну.
Я не знав, чому ми ніколи не поверталися додому й чому Дюк із нами більше не гуляє. Знав, що Кросівка за Дюком не сумує, але впіймав себе на тому, що сумую за ним сам. Як не дратував цей пес іноді, та він був великий, кумедний, із ним весело було гратися. Він дозволяв мені бути головним і слухався мене, і я відчував перевагу, коли Сі Джей перебувала під захистом нас обох. Він був частиною нашої родини.
Ось так – міркував собі я – люди порядкують світом. Одного дня вирішують жити деінде й більше не гратися з певними собаками.
Іноді Сі Джей сиділа на єдиному предметі меблів – самотньому табуреті, – який стояв поряд із ліжком, і жбурляла через кухню маленький м’ячик, а той відстрибував, і я ганявся за ним, ковзаючи кігтями по слизькій підлозі.
– О Максе, мені дуже шкода, що ця квартира така крихітна, – казала вона мені.
Я обожнював цю гру, а тепер, коли звик до неї, полюбив новий дім більше, ніж старий, адже завдяки йому міг бути ближче до Сі Джей.
Ми гралися з м’ячиком, коли той залетів на ліжко, і я застрибнув одразу за ним! Це було трохи дивно, бо раніше мені ніколи не вдавалося дістатись туди, і я знав, що Кросівка приголомшена, адже миттю підстрибнула, розширивши очі й розпушивши хвоста.
– Максе! – гукнула Сі Джей, сміючись від захвату.
Коли дівчина взула черевики з приємним запахом і довгий час гралася зі своїм волоссям, я зрозумів, що прийде Ґреґ. І точно: невдовзі постукали у двері, і я з гавкотом підбіг до них, а Кросівка втекла. Я нюхом відчував за дверима Ґреґа, тож продовжував гавкати. Сі Джей узяла мене на руки.
– Поводься добре, Максе, – сказала вона, відчиняючи двері.
Увійшов Ґреґ і торкнувся обличчям лиця Сі Джей, доки та тримала мене подалі від нього. Я загарчав.
– Бачу, приязний, як завжди, – промовив він.
– Максе, будь чемним. Чемним, Максе.
Я вже зрозумів, що «будь чемним» означає «не кусайся», але й далі не зводив холодного погляду з Ґреґа, щоб той не здумав чогось утнути.
– Гарна квартирка, – сказав Ґреґ озираючись.
Сі Джей опустила мене, і я підійшов обнюхати його штанини, від яких пахло мокрим листям.
– Так, дозволь, улаштую тобі грандіозну екскурсію. Тримайся біля мене, щоб не загубитися, – зі сміхом сказала Сі Джей. – Тут у нас кухня-їдальня-вітальня.
– А в мене сюрприз.
– Справді? Який?
– Ми їдемо. На північ. На три дні.
– Жартуєш! – Сі Джей сплеснула в долоні, і я з цікавістю подивився на неї. – Коли?
– Зараз.
– Вибач?
– Зараз, їдемо негайно. Я зовсім не зайнятий наступні кілька днів.
– А як же…
Ґреґ махнув рукою.
– Якась угода з якимось майном – мусила поїхати з міста.
Сі Джей стояла зовсім нерухомо й дивилася на нього.
– Насправді я не це мала на увазі. Я мала на увазі, що не можу поїхати просто зараз, Ґреґу. Не цієї ж миті.
– Чому?
– У мене клієнти. Я маю знайти заміну. Я не можу просто зірватися з місця.
– Твої клієнти – собаки, – сказав Ґреґ.
Я чув гнів у його голосі й метнув на нього загрозливий погляд, який він проігнорував.
– Вони покладаються на мене. Якщо я поїду, то маю знайти когось, хто підмінить мене.
– Господи! – Ґреґ роззирнувся. – Тут навіть ніде сісти обговорити це.
– Це точно, тобто можемо сісти на ліжко, – запропонувала Сі Джей.
– Що ж, це хороша ідея, – погодився Ґреґ.
Вони із Сі Джей пішли на ліжко обійматися. Кросівка зіскочила на підлогу, а я застрибнув до них і лизнув Сі Джей в обличчя.
– Максе! – фиркнула вона сміючись.
Ґреґ не сміявся.
– У-у… – промовив він.
– Ну ж бо, Максе, – наказала Сі Джей, беручи мене на руки.
Вона понесла мене до ванної, і Кросівка пішла з нами, плутаючись у ногах дівчини.
– Сидіть тут, – сказала Сі Джей.
Двері зачинилися, і ми з Кросівкою обмінялися нещасливими поглядами.
Сидіти тут?
Кросівка наблизилася й обнюхала мене, шукаючи втіхи, а потім підійшла до дверей і сіла в очікуванні – так, ніби я міг відчинити їх для неї. Кілька разів я дряпав двері й скавчав, а тоді відступив, згорнувся калачиком на підлозі й став чекати.
Трохи згодом Сі Джей відчинила двері. Я став гасати кухнею, нестямно радіючи, що мене випустили. Це було так весело! Сі Джей стояла боса, але знову взувала черевики з приємним запахом, стрибаючи на одній ніжці. Я поклав лапи їй на ноги, і вона всміхнулася мені.
– Привіт, Максе. Хороший собака.
Я замахав хвостом, радіючи, що я хороший собака.
– Ну, гаразд, – сказав Ґреґ. – Як не можеш, то не можеш. Я розумію.
– Пробач, треба просто попереджати раніше. Хоча б за день чи два. У парку я зустріла хлопця, який вигулює собак, – упевнена, він міг би мене підмінити, але я не знаю, як із ним зв’язатися.
– У таких справах попереджень не буває.
– Що ж… але ж уже скоро це не матиме значення, так? Тобто ти казав «лише кілька місяців».
Ґреґ озирнувся.
– Боже мій, ця халупа затісна навіть для Нью-Йорка, ти це знаєш?
– Ґреґу? Ти казав «лише кілька місяців». Так? Так?
Ґреґ запустив руку у волосся.
– Мушу бути чесним, Сі Джей. Справи не на мою користь.
– Що?
– Тобто… – Ґреґ оглянув кухню. – Це не дуже зручно.
– О. Так. Бо здебільшого я тобі для зручності. – Голос Сі Джей лунав сердито.
– Знаєш що? Ти завжди говориш зі мною цим знущальним тоном, – сказав Ґреґ.
– Знущальним? Ти серйозно?
– Ти знаєш, про що я.
– Ні, насправді не знаю. Що ти намагаєшся сказати?
– Нічого, лише те, що ти втратила колишнє розуміння й тепер висуваєш мені всі ці вимоги. Я спланував для нас цю дивовижну подорож, аж раптом ти не можеш поїхати. А ти ж знала весь цей час, із чим мені доводиться мати справу вдома. Я просто… я думав про це і…
– О Господи, Ґреґу, і ти кажеш це зараз? Наче не міг сказати щось раніше? Чи це тобі було «незручно».
– Це ти все почала. Я щасливий був поїхати в подорож і все таке, але тобі закортіло побрикатися.
– Побрикатися. Ого.
– Гадаю, може, нам на деякий час розійтися, перевірити почуття.
– Моє почуття до тебе – як до найгіршої помилки, що я скоїла у своєму житті.
– Гаразд. Усе. Більше образ від тебе я не терпітиму.
– Забирайся геть, Ґреґу!
– Знаєш що? Не я в усьому цьому винен! – крикнув Ґреґ.
Тепер я розумів, що Ґреґ завдає Сі Джей болю та сердить її, тож кинувся на нього з гарчанням, приміряючись до щиколоток. Він відскочив із дороги, а Сі Джей підхопила мене на руки.
– Спробує так іще раз – і полетить у мене під три чорти, – сказав Ґреґ.
Він теж був сердитий. Я намагався вирватися на землю, щоб укусити його, але Сі Джей міцно тримала мене.
– Геть. Негайно. І не повертайся! – крикнула Сі Джей.
– Шанси мізерні, – кинув Ґреґ.
Щойно Ґреґ пішов, Сі Джей сіла за стіл і розридалася. Я заскавчав і, коли вона взяла мене на руки, спробував лизнути її в обличчя, та вона змусила мене лежати на колінах.
– Я така дурна, така дурна, – повторювала знов і знов моя дівчинка.
Я анітрохи не розумів, що вона каже, але її переживання нагадувало відчуття, коли я був поганим собакою. Вона скинула черевики й незабаром узяла собі з холодильника трохи морозива.
Після того я довгий час не бачив тих черевиків. Майже щодня ми гуляли із собаками й часто йшли до парку, де я скрізь шукав запах Дюка. Жодного разу я його не відчув, хоч тут були сліди перебування безлічі собак. Кросівка ділила свій час між нашим домом і квартирою місіс Міннік, і це було чудово, адже я більше часу міг провести наодинці із Сі Джей. Дні ставали прохолоднішими, і я носив щільний светр майже щоразу, як ми виходили надвір.
Коли черевики нарешті з’явилися, я приготувався до нової сутички з Ґреґом, але був приємно здивований, коли, підбігши на стукіт, відчув, хто за дверима. Трент!
– Вітаю, незнайомцю! – гукнула Сі Джей, відчиняючи двері.
Вибух квіткових пахощів приголомшив мене: Трент тримав у руках букет. Вони обійнялися. Крізь квітковий аромат руки Трента злегка пахтіли милом і чимось олійним. Коли він нахилився глянути на мене, я помахав хвостом, звиваючись під його дружніми руками.
– Просто повірити не можу, як поводиться Макс у твоїй присутності, – сказала Сі Джей, проводячи його всередину й ставлячи квіти у вазу, від чого весь дім миттєво наповнився пахощами.
– Знаєш, мені ця квартира подобається набагато більше, ніж попередня, – мовив Трент.
– Ой, облиш. Можеш собі уявити, вони сказали мені, що тут є плита. А я кажу домовласниці: агов, це просто конфорка, плита – це коли їх кілька.
Трент присів на кухонну поверхню, що мені не сподобалося, адже я не міг його дістати.
– Гадаю, квартплата тут має бути значно нижча, ніж у пентхаузі.
– Ну, так, але ти ж знаєш Нью-Йорк. Усе одно виходить недешево. Та й гуляння із собаками йде не дуже: виявляється, коли втрачаєш відомого клієнта, заразом позбавляєшся й кількох невідомих теж.
– Але ж у тебе все добре?
– Так, усе гаразд.
Трент подивився на неї.
– У чому річ? – спитала Сі Джей.
– Ти дуже худа, Сі Джей.
– Ну ж бо, Тренте. Будь ласка.
Довгих кілька секунд вони мовчали.
– Гей, а в мене новина, – нарешті вимовив Трент.
– Тебе призначили керівником світової фінансової системи?
– Авжеж, але то було минулого тижня. Ні, це я… гм… про Лізл.
– Що?
– Я збираюсь освідчитися їй цими вихідними.
Я відчув, як Сі Джей охоплює потрясіння. Вона сіла на табурет. Я підійшов до неї, стурбований.
– Отакої, – промовила вона. – Це ж…
– Так, знаю. Між нами не все було гладко – здається, я розповідав тобі про це, але останнім часом… не знаю. Просто здалося, що так буде правильно, розумієш? Ми разом півтора року. Це наче давно назріла розмова, якої ми ніколи не мали, тож я подумав: час поговорити про це. Хочеш побачити обручку?
– Звісно, – тихо сказала Сі Джей.
Трент поліз до кишені, дістав іграшку й простягнув Сі Джей. Вона не дала мені її понюхати, тож я вирішив, що з цією іграшкою надто не побавишся.
– Що сталося, Сі Джей?
– Просто це якось… не знаю. Швидко чи що. Ми ж начебто такі молоді. Одружуватися.
– Швидко?
– Ні, забудь. Обручка прекрасна.
Невдовзі по тому Сі Джей і Трент пішли. Коли вона повернулася, від неї смачно пахло м’ясом, але вона була сама. Я розчарувався, адже сподівався, що Трент залишиться погратись, як завжди робив, коли мав Роккі. Усе гадав: чи це відсутність собаки не дозволяє Тренту приходити так часто, як колись. Уже не вперше я подумав, що цьому хлопцеві справді потрібен собака.
Сі Джей здавалася сумною. Вона лягла на ліжко, скинула черевики, а тоді я почув її плач там, нагорі. Кросівка застрибнула на ліжко, але я не уявляв, щоби кішка була людині тією ж розрадою, що й собака. Коли тобі сумно – потрібен собака. Я позадкував, а тоді розбігся й застрибнув на ліжко. Сі Джей потяглася до мене й міцно обійняла.
– Моє життя нікчемне, – сказала вона.
У її словах чулося справжнє горе, хоч я не розумів, що вона каже, не знав навіть, говорить вона до мене чи до Кросівки.
За деякий час моя дівчинка заснула, хоч і досі була вдягнена в той самий одяг, у якому ходила з Трентом. Я зістрибнув і взявся блукати спальнею, стривожений її смутком.
Певно, через тривогу й намагання збагнути, що відбувається, я усвідомив зв’язок, який раніше не спадав мені на думку: щоразу, як Сі Джей узувала черевики з приємним запахом, вона тужила. Може, вони й смачно пахнуть, але то були сумні, сумні черевики.
Я знав, що маю робити.