Подружжя по сусідству

Розділ 12

Неділя, пообіді. Нових зачіпок немає. Ніхто не зателефонував і не сказав, що Кора в них. Справа здається глухою, але ж Кора досі десь там. Де вона?

Анна підходить до вікна у вітальні. Фіранки, засмикнуті від чужих очей, притлумлюють сонячне світло. Стоячи збоку, вона трохи відсуває фіранку й визирає назовні. На тротуарі так багато репортерів, що вони висипаються й на проїжджу частину.

Вона живе в маленькому акваріумі, і кожен стукає по тонкому склу.

Стає зрозуміло, що медіа не полюбили подружжя Конті, як на те сподівалася поліція. Анна та Марко негостинно поставилися до журналістів, було очевидно, що вони вважають їх присутність вторгненням, необхідним злом. До того ж вони не дуже фотогенічні, хоча Марко мужній, та й Анна досить вродлива. Але приємної зовнішності недостатньо — потрібно бути харизматичним чи принаймні душевним. Від харизми Марко не лишилося й сліду, Анна взагалі не вимовила й слова. Вони не були душевними із пресою й не припали пресі до душі. Анна розуміє, що то була, можливо, тактична помилка, про яку вони пошкодують.

Біда в тому, що їх не було вдома. Те, що в момент злочину вони були в гостях у сусідів, якось з’ясувалося. Анна жахнулася, побачивши ранкові заголовки: «КОЛИ ДИТИНУ ВИКРАЛИ, БАТЬКІВ НЕ БУЛО ВДОМА», «ВИКРАДЕНА ДИТИНА БУЛА ВДОМА САМА». Якби вони міцно спали у своєму будинку, коли дитину викрали з її ліжечка, до них було би більше співчуття від преси та громадськості. Той факт, що вони були в сусідів на вечірці, поставив на них тавро. І, звісно, про післяпологову депресію також дізналися всі. Анна не розуміє, як це могло статися. Вона, ясна річ, пресі не говорила. Вона підозрює, що Синтія могла стати джерелом витоку інформації щодо того, що дитина лишилася вдома без догляду, але звідки ЗМІ відомо про депресію, вона не знає. Авжеж, поліція не стала би свідомо поширювати приватну медичну інформацію про неї. Вона навіть запитала їх, і вони сказали, що преса дізналася про це не від них. Однак Анна не вірить поліції. Хто б не був відповідальний за витік цієї інформації, вони тільки нашкодили ставленню до Анни від усіх: громадськості, преси, батьків, друзів. Її привселюдно зганьбили.

Анна повертається, щоб подивитися на купу іграшок та іншого кольорового мотлоху на тротуарі перед їхнім ґанком, яка поступово збільшується. Там лежать букети зів’ялих квітів, м’які іграшки всіх розмірів і кольорів — вона бачить ведмедиків і навіть величезного жирафа — із листівками й записками. Ціла гора заїжджених фраз. Такий яскравий прояв співчуття. І ненависті.

Перед цим Марко виходив на вулицю та приніс їй оберемок іграшок і записок, щоб її підбадьорити. То була помилка, якої він більше не повторить. Велика кількість записок були ущипливими, приголомшливими. Вона прочитала декілька, зойкнула, зібгала й кинула на підлогу.

Вона смикає пальцями штору й визирає знов. Цього разу її тілом прокочується хвиля жаху. Вона впізнає жінок, які разом ідуть тротуаром до будинку, штовхаючи поперед себе дитячі візочки: то троє — ні — четверо жінок з їхньої спільноти матусь. Репортери розступаються, пропускаючи їх, відчуваючи, що суне грозова хмара. Анна дивиться на них і не вірить власним очам. Ну ясна річ, думає вона, вони не прийшли до неї з дітьми.

Вона бачить, як та, що попереду, Амалія, мати милого кароокого Тео, залазить у багажник візочка й дістає щось велике, схоже на контейнер готової їжі. Інші жінки позаду неї роблять те саме, натиснувши на гальма на візочках: дістають закриті кришкою тарелі з кошиків під сидіннями.

Така показна «доброта» й така бездумна жорстокість. Вона цього не винесе. Вона схлипує, відвертаючись від вікна.

— Що таке? — стурбовано питає Марко й підходить до неї.

Він відсмикує фіранку й визирає у вікно на вулицю.

— Викинь це! — шепоче Анна. — Будь ласка.

О дев’ятій ранку в понеділок детектив Ресбак зайшов до оселі Конті й запросив Анну та Марко прийти до поліцейського відділка на формальний допит.

— Вас не заарештовано, — запевняє він, коли вони заніміло дивляться на нього.

— Ми хочемо взяти у вас свідчення й поставити ще кілька питань.

— І чому не можна зробити цього тут? — питає Анна в розпачі. — Як ви вже робили це досі?

— Чому ми мусимо їхати у відділок? — підтримує Марко, збентежений.

— Це стандартна процедура, — відповів Ресбак. — Можливо, ви хочете спершу освіжитися?

Анна трусить головою, ніби їй байдуже, як вона виглядає. Марко взагалі ніяк не реагує, просто витріщається на свої ноги.

— Добре, тоді ходімо, — каже Ресбак і йде першим.

Коли він відчиняє двері, серед репортерів зчиняється колотнеча. Вони скупчуються довкола ґанку, блимають камерами.

— Їх заарештовано? — вигукує хтось.

Ресбак не відповідає на жодні питання, мовчазний, наче камінь, він веде Марко та Анну через юрму до патрульної машини, припаркованої перед будинком. Він відчиняє задні двері, Анна залазить досередини і ковзає вглиб. Марко сідає наступним. Усі мовчать, окрім репортерів, які закидають їх питаннями услід. Ресбак залазить на переднє сидіння, і машина від’їжджає. Фотографи біжать за ними й знімають.

Анна дивиться у вікно. Марко намагається взяти її за руку, але вона відсмикує її. Вона спостерігає та тим, як за склом пропливає знайоме місто — ятка на розі, парк, де вони з Корою сиділи на ковдрі й спостерігали за тим, як діти бавляться в басейні-хлюпанці. Вони перетинають місто — тепер вони поряд із мистецькою галереєю, де вона колись працювала, неподалік від ріки. Вони проїжджають повз будівлю в стилі арт-деко, де знаходиться офіс Марко, а потім раптом виїжджають із центру. Все виглядає зовсім інакшим із заднього сидіння патрульної машини, коли тебе везуть на допит у зв’язку зі зникненням твоєї дитини.

Коли вони прибувають у поліцейський відділок — сучасну будівлю зі скла та бетону, — машина зупиняється перед вхідними дверима й Ресбак проводжає їх усередину. Тут немає репортерів — про те, що Анну та Марко викличуть на допит, заздалегідь не повідомлялося.

Коли вони заходять до відділка, поліцейський у формі, що сидить за напівкруглою конторкою, не без цікавості зиркає на них. Ресбак передає Анну жінці у поліцейській формі:

— Відведіть її до третьої кімнати.

Анна стривожено дивиться на Марко.

— Чекайте. Я хочу піти з ним. Ми що, не можемо піти разом? — питає Анна. — Нащо ви нас розділяєте?

Марко заспокоює:

— Анно, нічого страшного. Не хвилюйся. Все буде гаразд. Ми нічого не зробили. Вони просто хочуть поставити кілька питань, а потім нас відпустять, так? — звертається він до Ресбака, і в голосі його чути виклик.

— Саме так, — спокійно відповідає детектив. — Як я сказав, вас не заарештовано. Ви тут добровільно. Ви можете будь-якої миті піти.

Марко стоїть і дивиться, як Анна йде геть коридором у супроводі жінки у формі. Вона обертається й дивиться на нього. Вона дуже перестрашена.

— Ходімо зі мною, — каже Ресбак. Він веде Марко до допитної кімнати в кінці коридору. Детектив Дженнінґз уже там. У кімнаті стоїть металевий стіл із одним стільцем по один бік та двома для детективів — по інший.

Марко не може зосередитися, думки йому паморочаться. Він відчуває, як виснаження на нього тисне. Він нагадує собі говорити повільно, думати перед своїми відповідями.

На Ресбаку — чистий костюм, свіжа сорочка та краватка. Він чисто виголений. Дженнінґз — теж. На Марко — старі джинси й зім’ята футболка, яку він вранці витяг із шухляди. Він не знав, що їх повезуть у відділок. Тепер він шкодує, що відмовився прийняти душ, поголитися й перевдягнутися. Він був би тоді пильнішим, краще контролював би ситуацію. І менше б скидався на злочинця на записі допиту: він щойно збагнув, що все, напевне, писатиметься на відео. Марко сидить і нервово дивиться на детективів по інший бік столу. Відповідати на питання тут — не те саме, що вдома. Тут страшно. Марко відчуває, що головний тепер не він.

— Якщо ви не проти, ми запишемо це інтерв’ю на відео, — каже Ресбак. Він вказує на камеру, розташовану під стелею й направлену на стіл.

Марко не знає, чи насправді в нього є вибір. Він замислюється на мить, потім каже:

— Так, звісно, нема питань.

— Хочете кави? — пропонує Ресбак.

— Так, дякую, — каже Марко. Він намагається розслабитися. Він нагадує собі, що знаходиться тут для того, щоб допомогти поліції знайти його викрадену дитину. Ресбак і Дженнінґз ідуть по каву, лишаючи Марко нервувати на самоті. Коли детективи повертаються, Ресбак ставить перед Марко на столі паперовий стаканчик. Марко бачить, що детектив приніс йому два пакетики цукру й одні вершки — він запам’ятав, як Марко любить пити каву. Коли Марко возиться із цукром, його руки тремтять. Усі це помічають.

— Назвіть, будь ласка, своє ім’я й сьогоднішню дату, — каже Ресбак, і вони починають.

Детективи ставлять йому серію простих запитань, які допомагають встановити, що, за версією Марко, відбувалось у ніч викрадення. Це повторення того, що вже було, нічого нового. Марко відчуває, як трохи розслабляється у процесі допиту. Нарешті йому здається, що вони закінчили й зараз його відпустять. Це неймовірне полегшення, хоча він намагається ретельно приховати його. В нього з’являється хвилька подумати про те, що відбувається з Анною, там, в іншій кімнаті.

— Добре, дякуємо, — каже Ресбак, коли вони закінчують зі свідченнями. — Але в мене лишилося ще буквально декілька запитань, якщо ваша ласка.

Марко, який уже почав вставати зі свого металевого стільця, знову сідає.

— Розкажіть нам про свою компанію, «Конті софтвер дизайн».

— Навіщо? До чого тут моя компанія? — Він дивиться на Ресбака, намагаючись приховати свою тривогу. Але він знає, що вони хочуть отримати із цього. Вони накопали на нього інформації, безумовно, що так.

— Ви заснували компанію близько п’яти років тому? — підказує Ресбак.

— Так, — каже Марко. — У мене дипломи з управління бізнесом і комп’ютерних наук. Я завжди хотів відкрити свою справу. Я побачив можливості в дизайні програмного забезпечення — зокрема в дизайні інтерфейсів медичних програм. Тож я відкрив свою компанію. Зумів домовитись зі стратегічними клієнтами. У нас невеликий штат дизайнерів, усі працюють віддалено. Зазвичай ми виїжджаємо до клієнтів, тож я досить багато подорожував по роботі. Мій офіс знаходиться в центрі. Ми були досить успішними.

— Так, були, — погоджується Ресбак. — Історія вражає. Непросто, певно, було. Це дорого — відкрити подібну компанію?

— Коли як. Спершу вона була дуже маленькою, лише я й пара клієнтів. Спочатку я був єдиним дизайнером — я працював із дому й витрачав на це дуже багато часу. Я планував вибудовувати бізнес поступово.

— Продовжуйте, — каже Ресбак.

— Компанія дуже швидко стала дуже успішною. Вона стрімко росла. З’явилася необхідність найняти більше дизайнерів і вивести бізнес на новий рівень. Тож я почав розширення. Час було вибрано правильно. Але виросли й витрати. Обладнання, офісні приміщення, співробітники. Для росту потрібні гроші.

— І де ви взяли гроші на розширення бізнесу? — питає детектив.

Марко дивиться на нього з роздратуванням.

— Не знаю, яке це має значення, але я взяв позику в тестя й тещі, батьків Анни.

— Розумію.

— Що ви розумієте? — нервово каже Марко. Він мусить зберігати спокій. Він не може собі дозволити вестися на провокації. Можливо, Ресбак робить це лише заради того, щоб вивести його з рівноваги.

— Я нічого такого не мав на увазі, — каже детектив м’яко. — Скільки грошей ви позичили в батьків дружини?

— Ви питаєте чи ви й без того вже знаєте? — каже Марко.

— Я не знаю. Я запитую.

— П’ятсот тисяч, — відповідає Марко.

— Великі гроші.

— Так, — погоджується Марко. Ресбак закинув наживку. Не треба її ковтати.

— Чи був прибутковим ваш бізнес?

— Здебільшого так. Були вдалі й не дуже вдалі роки, як і у всіх.

— Як щодо цього року? Ви б назвали його вдалим чи не дуже?

— Лайно, а не рік, якщо вже ви запитали, — каже Марко.

— Шкода це чути, — каже Ресбак. І чекає.

— В нас були невдачі, — нарешті каже Марко. — Та я певен, усе налагодиться. Бізнес — це завжди злети й падіння. Не можна просто піти з рингу через поганий рік. Треба вставати й іти далі.

Ресбак замислено киває.

— Як би ви описали свої стосунки з батьками дружини?

Марко знає, що детектив бачив їх в одній кімнаті. Немає сенсу брехати.

— Вони не люблять мене, а я — їх.

— Але при тому вони позичили вам п’ятсот тисяч доларів? — здійняв брови детектив.

— Батьки Анни позичили їх нам. У них є гроші. Вони люблять свою доньку. Вони бажають їй хорошого життя. Мій бізнес-план був продуманим. Для них то було надійне капіталовкладення. Та інвестиція в майбутнє доньки. Ця угода була вигідною для всіх сторін.

— Але хіба це не той випадок, коли вашому бізнесу безнадійно потрібне вливання готівки? — питає Ресбак.

— Будь-який бізнес у наші дні може використовувати вливання готівки, — відповів Марко, з гіркою інтонацією прикрості.

— Ви на межі втрати компанії, над якою так старанно працювали? — питає Ресбак, трохи нахилившись уперед.

— Я так не думаю, ні, — каже Марко. Він не дозволить себе залякати.

— Ви так не думаєте?

— Ні.

Марко цікаво, звідки в детектива ця інформація. Його бізнес і справді під загрозою.

Але, наскільки йому відомо, у них немає дозволу продивлятися його банківські рахунки й бухгалтерію. Ресбак діє наосліп? З ким він говорив?

— А вашій дружині відомо про ваші проблеми з бізнесом?

— Не повною мірою, — Марко совається на стільці.

— Поясніть конкретніше, — просить детектив.

— Вона знає, що справи останнім часом ідуть не дуже добре, — зізнається Марко. — Але я не обтяжував її подробицями.

— Чому так?

— На Бога, у нас нещодавно народилася дитина! — відрізає Марко на підвищених тонах. — Вона в депресії, як вам відомо. Навіщо мені казати їй, що в мене проблеми в бізнесі?

Він проводить рукою по волоссю, яке розсипається, падаючи на очі.

— Я розумію, — каже Ресбак. — Ви просили батьків Анни про допомогу?

Марко уникає цього запитання.

— Я думаю, все владнається, — каже він.

Ресбак змінює тему.

— Давайте ще трохи поговоримо про вашу дружину, — провадить він. — Ви кажете, що вона пригнічена. Раніше ви казали, що діагноз «післяпологова депресія» їй поставила лікар. Її психіатр. Доктор… — він переглядає записи, — Лумсден. — Він підіймає очі на Марко. — Якої тимчасово немає в місті.

— Так, вам про це відомо, — каже Марко. — Скільки разів ми мусимо повторювати це?

— Чи могли б ви описати для мене її симптоми?

Марко нетерпляче совається на незручному металевому стільці. Він почувається хробаком, якого прикололи до дошки.

— Як я вже казав, вона була сумна, апатична, багато плакала. Часом вона видавалася геть розбитою. Вона недосипала. Кора — досить вимоглива дитина. — Кажучи це, він згадав, що її викрали, й мусив на мить замовкнути, щоб себе опанувати. — Я пропонував найняти няню, щоб допомагала з дитиною, щоб дружина могла поспати протягом дня, але вона відмовлялася. Думаю, їй здавалося, що вона мусить впоратися із цим сама, без допомоги.

— А у вашої дружини в анамнезі є психічні хвороби?

Марко дивиться детективу в очі, ошелешений.

— Що? Ні. В неї тільки депресія, як і в мільйонів інших людей. — Голос у нього став твердим. — Психічна хвороба — ні.

Марко не подобається те, на що натякає Ресбак. Він готується до того, що буде далі.

— Післяпологова депресія вважається психічним захворюванням, але не будемо прискіпуватися. — Ресбак відхиляється у кріслі й дивиться на Марко, ніби питаючи, чи можливе між ними відверте спілкування. — Вас ніколи не турбувало те, що Анна може нашкодити дитині? Чи собі?

— Ні, ніколи.

— Попри те, що ви прочитали про післяпологовий психоз в Інтернеті?

Отже, вони порпалися в його комп’ютері. Вони бачили, що він переглядав, ті історії про жінок, які вбили своїх дітей. Марко відчуває, як піт маленькими краплями проступає в нього на лобі.

— Ні, я ж вам про це розповідав… Коли Анні поставили діагноз, я хотів більше дізнатися про це, тож я шукав статті про післяпологову депресію. Ви знаєте, як воно в Інтернеті, одна стаття посилається на іншу, і так далі. А ти йдеш за посиланнями. Мені просто було цікаво. Я читав ті історії про жінок, які збожеволіли та вбили дітей, не тому, що думав, мовляв, Анна теж може це зробити. І близько ні.

Ресбак уважно дивиться на нього й мовчить.

— Слухайте, — каже Марко, — ну якби я думав, що Анна може нашкодити дитині, хіба я допустив би, щоб вона лишалася з нею сама цілий день, ну правда?

— Я не знаю. Допустили б? — Виклик кинуто. Ресбак дивиться на нього, вичікуючи.

Марко теж дивиться на Ресбака.

— Ви збираєтеся висунути нам звинувачення? — запитує він.

— Ні, не зараз, — каже детектив. — Ви можете йти.

Марко повільно встає, відсуваючи стілець назад. Він хоче вибігти звідси як навіжений, але він не поспішатиме, він вдаватиме, ніби контролює ситуацію, навіть якщо це й не так.

— Останній момент, — каже Ресбак. — Чи знаєте ви когось, у кого є електромобіль чи гібрид?

Марко замислюється:

— Не думаю.

— Це все, — каже Ресбак, встаючи зі стільця. — Дякую, що прийшли.

Маркові хочеться проревіти просто в пику Ресбаку: «Чому б тобі не зайнятися своєю клятою роботою й не знайти нашу дитину?» Але натомість він великими, зашвидкими кроками виходить із кімнати. За дверима він розуміє, що не знає, де Анна. Він не може піти без неї. Ресбак підходить з-за спини.

— Можете почекати на дружину, ми недовго, — каже він, іде по коридору й прочиняє двері в іншу кімнату, де, як гадає Марко, Анна чекає своєї черги.