Подружжя по сусідству

Розділ 33

Марко застигає.

— Ти впевнена?

— Так.

Вона говорить якось дивно, не схожа сама на себе. Чи можна довіряти тому, що вона каже в такому стані?

Марко швидко прораховує. Річард і Дерек Гоніґ. Мобільний.

Це все було сплановано? Річард керував цим жахіттям від самого початку? Кора весь цей час була в Річарда?

— Я впевнена, що бачила його поряд із батьком, коли була молодшою, — каже Анна. — Вони знайомі. Як сталося, що мій батько знає чоловіка, який забрав нашу дитину, Марко? Тобі це не видається дивним?

Її голос лунає так, ніби її свідомість пливе.

— Ще й як видається, — повільно каже Марко. Він пригадав, які підозри виникли в нього, коли, набравши номер на секретному мобільному, він почув голос свого тестя. То ось вона, пропущена ланка? Гоніґ з’явився поряд нізвідки. Подружився з Марко, вислуховував його проблеми. Затерся йому в довіру. Він заохочував Марко попросити в Річарда грошей, і Річард відкинув його. Що як вони діяли спільно й Річард відмовився дати Марко грошей, знаючи, що з’явиться Гоніґ і підіграє йому? Гоніґ запропонував викрадення того ж самого дня. Що як диригентом цієї оборудки був тесть Марко? Марко стає недобре. Якщо так, то його ошукали навіть більше, ніж він думав, і це зробив чоловік, який дратував його більше за всіх на світі.

— Анно, — каже Марко, і слова поспіхом вириваються йому з рота. — Дерек Гоніґ знайшов мене. Він завів дружбу зі мною. Він умовляв мене попросити у твого батька якомога більше грошей. Потім, того дня, коли твій батько відмовив мені, він з’явився знову, ніби знав. Скидалося на те, що він знав, що я буду у відчаї. Тоді він і запропонував викрадення. — Марко почувається так, ніби пробуджується від страшного сну, все нарешті починає сходитися. — Що як за цим стоїть твій батько, Анно? — Він швидко додає: — Думаю, це він попросив Гоніґа познайомитися зі мною, налаштувати мене на викрадення. Я був просто маріонеткою, Анно!

— Ні! — вперто каже Анна. — Я не можу в це повірити. Мій батько не зробив би такого. Нащо йому це? Які в нього мотиви?

Марко ранить те, що їй неважко було повірити в його здатність холоднокровно вбити людину лопатою, проте повірити у причетність свого батька вона не може. Та він мусить пам’ятати, що вона бачила те кляте відео. Таке будь-яку довіру підірве. Він має розповісти їй решту історії.

— Анно, мобільний телефон у вентиляції. Який був для зв’язку з Гоніґом.

— А що з ним?

— Коли ти його знайшла, я помітив, що в мене пропущені дзвінки: хтось телефонував мені з мобільного Гоніґа. Тож я перенабрав номер. А там відповів… твій батько.

Вона дивиться на нього й не вірить.

— Анно, він не здивувався, що по інший бік слухавки був я. Він знав, що я викрав Кору. Я запитав, звідки в нього телефон. Він сказав, що викрадачі надіслали його йому із запискою, так само як нам — комбінезон. Він сказав, що викрадачі вийшли з ним на зв’язок тому, що дізналися з газет, що викуп платять твої батьки. Він сказав, що вони вимагали більше грошей за Кору і що він заплатить, але змусив мене пообіцяти, що я не розповім тобі. Він сказав, що не хоче давати тобі надій, які можуть виявитися марними.

— Що? — обличчя Анни, спотворене стражданнями, ожило. — Він спілкувався з викрадачами?

Марко киває.

— Він сказав, що сам із ними розбереться й сам поверне дитину, тому що я все спаскудив.

— Коли це було? — питає Анна, їй бракує повітря.

— Учора ввечері.

— І ти мені не сказав?

— Він змусив мене пообіцяти! На випадок, якщо нічого не вийде. Я цілий день намагався з ним поговорити, але він не брав слухавки. Я божеволів, не розуміючи, що коїться. Я думаю, що він не забрав її, інакше він дав би знати. — Але тепер усе видається Марко інакшим, ніж досі. Ляльковик його обіграв. Його було майстерно розіграно. — Але, Анно, що як твій батько весь цей час знав, де Кора?

Анна виглядає так, ніби не здатна більше сприймати жодної інформації. Вона ніби паралізована. Нарешті — голос її тремтить — вона питає:

— Але навіщо йому це?

Марко знає навіщо:

— Просто твої батьки ненавидять мене! — каже Марко. — Вони хочуть мене знищити, зруйнувати наш шлюб і забрати вас із Корою до себе.

Анна хитає головою.

— Я знаю, що вони тебе не люблять, можливо, навіть ненавидять, але те, що ти кажеш… У це я не можу повірити. А раптом він каже правду? Що як викрадачі вийшли на зв’язок із ним і він намагається повернути її?

Надія в її голосі розриває серце.

Марко каже:

— Але ж ти щойно сказала, що твій батько знайомий із Дереком Гоніґом. Це не може бути випадковим збігом.

Вона взяла довгу паузу. Потім прошепотіла:

— То, може, це він убив Дерека Гоніґа лопатою?

— Можливо, — непевно відповів Марко. — Я не знаю.

— А як же Кора? — прошепотіла Анна. — Що тоді з нею?

Марко узяв її за плечі й подивився в її великі й налякані очі.

— Я думаю, вона у твого батька. Або він знає, де вона.

— Що нам тепер робити? — продовжує шепотіти Анна.

— Треба все обміркувати, — сказав Марко.

Він підвівся з канапи, надто стривожений, щоб сидіти.

— Якщо вона у твого батька або він знає, де вона, то у нас два варіанти. Ми можемо або піти просто в поліцію, або піти до нього.

Анна нерушно дивиться в порожнечу, ніби її свідомість перевантажено.

— Можливо, варто спершу поговорити з твоїм батьком, — невпевнено сказав Марко. — До в’язниці йому не хочеться.

— Якщо ми підемо до мого батька, — каже Анна, — я поговорю з ним. Він віддасть мені Кору. Він вибачиться, я знаю, що йому буде шкода. Він просто бажав мені щастя.

Марко зупинився й пильно подивився на свою дружину, не певний, що вона не втратила зв’язок із реальністю. Якщо правда те, що Дерек Гоніґ був другом її батька, то може бути правдою й те, що її батько загнав Марко у глухий фінансовий кут, підштовхнувши до викрадення власної дитини. Її батько міг інсценувати невдалий обмін, він міг спокійно вбити чоловіка. Він завдав своїй доньці жахливого болю. Йому начхати, чи вона щаслива. Він просто хоче зробити усе по-своєму.

Він абсолютно безжальний. Уперше в житті Марко розуміє, яким супротивником є його тесть. Цей чоловік, мабуть, соціопат. Скільки разів Річард казав Марко, що для того, щоб досягти успіху в бізнесі, необхідно бути безжальним? Можливо, це було саме те: він намагався дати Марко урок безжальності.

Раптом Анна каже:

— Можливо, мій батько й не причетний до цього. Можливо, Дерек почав спілкуватися з тобою й маніпулював тобою тому, що знав мого батька й знав, що в нього є гроші. Але мій батько міг нічого про це не знати. Він міг не знати, що Дерек викрадач, і міг отримати записку й телефон у листі, як і сказав. — Розум Анни ніби знову просвітлів.

Марко обмірковує почуте.

— Це не виключено…

Але йому здається, що Річард керує усім із-поза лаштунків. Він відчуває це нутром.

— Нам треба поїхати до них, — каже Анна. — Але не можна просто вдертися й почати звинувачувати його. Ми ж не знаємо напевне, що відбувається. Я можу сказати йому, що знаю, що ти забрав Кору й передав її Дереку Гоніґу. Що нам потрібна його допомога в її поверненні. Якщо мій батько й замішаний у цьому, треба дати йому можливість відступити. Треба вдати, що він до цього непричетний, благати його допомогти впоратися з викрадачами й з’ясувати, як забрати Кору.

Марко думає про те, що вона сказала, й киває. Анна повернулася до свого нормального стану, і він видихає. До того ж вона має рацію — Річард не той, кого можна легко притиснути до стінки. Важливо повернути Кору додому.

— Можливо, мій батько й узагалі не має до цього стосунку. Можливо, він справді просто веде перемовини з викрадачами.

Їй, очевидно, так хочеться вірити, що батько не вчинив би з нею так.

— Сумніваюся.

Хвильку вони просто сидять, виснажені всім, що сталося, готуючись до того, що чекає на них попереду. Нарешті Марко каже:

— Час, мабуть, вирушати.

Анна киває. Коли вони йдуть, вона кладе долоню на його руку.

— Пообіцяй мені, що триматимеш себе в руках при батькові.

Що лишалося Марко, окрім як погодитися?

— Я обіцяю. — І принижено додав: — Я перед тобою в такому боргу…

Вони їдуть на таксі до батьків Анни, минаючи дедалі статечніші оселі, поки нарешті не в’їжджають до найбагатшого району міста. Вже пізно, але вони не попереджали про свій візит. Вони хочуть скористатися елементом несподіванки. Анна та Марко мовчки сидять на задньому сидінні машини. Марко відчуває тілом, що Анна тремтить, її дихання пришвидшене й поверхневе. Він бере її долоню у свою, щоб заспокоїти її. Від нервування він пітніє в задушливому липкому таксі, кондиціонер, здається, не працює. Марко трохи опускає скло, аби мати, чим дихати.

Таксі підвозить їх на викладений округлою галькою під’їзд до парадного входу. Марко платить водієві й відпускає його. Анна натискає кнопку дзвінка. У вікнах ще горить світло. За мить мати Анни відчиняє двері.

— Анно! — каже вона, очевидно здивована. — Як неочікувано!

Анна проходить повз матір, і Марко йде за нею до передпокою.

І всі їхні плани одразу ж летять шкереберть.

— Де вона? — питає Анна. Вона оскаженіло дивиться на матір. Та, здається, ошелешена й не відповідає. Анна починає носитися великим будинком, лишивши Марко, нажаханого її поведінкою, в передпокої. Анна забула, про що вони домовлялися, — тепер він не знає, як викручуватися.

Коли Анна розпочинає ці знавіснілі пошуки будинком, її мати рушає за нею. Марко чує, як Анна кличе:

— Кора! Кора!

Він чує рух нагорі й підіймає очі. Річард спускається широкими сходами. Їхні очі зустрічаються, натрапила коса на камінь. Вони обидва чують, як Анна кричить:

— Де вона? Де моя дитина?

Вона скаженіє з кожною миттю.

Раптом Марко починає сумніватися в усьому. Чи не помилилася Анна, упізнавши Дерека Гоніґа? Чи справді він був товаришем її батька, чи ця деталь не більше ніж ілюзія? Коли він прийшов, вона сиділа у темряві з ножем. Наскільки можна взагалі покладатися на її слова? Усе, що він вважав правдою, базується на припущенні про те, що Річард і Дерек знайомі. Тепер Марко має з’ясувати правду.

— Ходімо присядемо, ти не проти? — питає Річард і проводжає його до вітальні.

Марко йде за ним. У роті в нього пересохло. Він настраханий. Можливо, він має справу не з нормальною людиною. Річард, імовірно, соціопат. Марко не знає, як бути. Він не знає, як впоратися із цією ситуацією, а від того, як він упорається, залежить усе.

Марко чує кроки Анни — тепер вона біжить вигадливими сходами на третій поверх. Вони з Річардом дивляться одне на одного, дослухаючись до того, як Анна вигукує ім’я Кори, прочиняючи двері дальніх спалень, бігаючи коридором, шукаючи.

— Вона її не знайде, — каже Річард.

— Де вона, сучий ти син? — питає Марко. Він теж відійшов від сценарію. Абсолютно все пішло не за планом.

— Ну, тут її точно немає, — холодно каже її батько. — Давай почекаємо, поки Анна заспокоїться, й обговоримо усі разом.

Марко ледве стримується, щоб не підійти й не вчепитися в товсту шию свого тестя. Він змушує себе сісти й чекати, що буде далі.

Нарешті Анна вривається до вітальні, слідом за нею — її схвильована мати.

— Де вона? — кричить Анна до свого батька. Її обличчя у плямах та сльозах. Вона в істериці.

— Сядь, Анно, — жорстко каже її батько.

Марко жестом просить її сісти поряд із ним, і Анна опускається на м’яку, обтягнуту тканиною канапу.

— Ви знаєте, чому ми тут, — починає Марко.

— Здається, Анна вважає, що Кора тут. Але чого б їй так вважати? — каже Річард, удаючи здивування. — Марко, ти сказав їй, що викрадачі вийшли зі мною на зв’язок? Я ж особливо наголосив на тому, щоб ти цього не робив.

Марко намагається заговорити, але не знає, з чого почати.

Річард так чи інакше дасть йому відсіч. Він стоїть біля величезного каміна. Потім повертається до Анни.

— Мені шкода, Анно, але викрадачі знову нас кинули. Я сподівався забрати Кору сьогодні ввечері, та вони не прийшли на обмін. Я приніс іще грошей, як вони й просили, але вони просто не прийшли.

Він повертається до Марко.

— Звісно ж, я не допустив, щоб вони забрали гроші, на відміну від тебе, Марко.

Лють Марко наростає — Річард не може встояти перед спокусою виставити його безпросвітним телепнем.

— Я просив тебе не казати їй, щоб уникнути ось такого розчарування, — каже Річард. Він знову повертається до Анни, дивлячись на неї сповненими співчуття очима.

— Я зробив усе, що міг, щоб повернути її тобі, Анно. Мені шкода. Та я обіцяю тобі, що не здамся.

Анну, яка сидить поряд із ним, ніби раптом полишають усі сили. Марко спостерігає за тим, як Річард перемикається з холоду, яким обдає Марко, на тепло, яким огортає свою доньку. Марко бачить, що в очах Анни мерехтять сумніви — їй хочеться вважати, що її батько ніколи не завдав би їй шкоди.

Річард каже:

— Пробач, що ми з мамою не сказали тобі раніше, Анно, але ми боялися, що станеться ось так. Ми не хотіли знову розбивати тобі серце. Викрадачі зв’язалися з нами й почали вимагати більше грошей. Ми б заплатили скільки завгодно, аби тільки повернути Кору, ти ж знаєш. Я пішов на обмін. Але ніхто не з’явився.

Він хитає головою, демонструючи, який він засмучений і злий.

— Так і є, — каже Еліс, сидячи на іншому кінці канапи, біля доньки. — Ми вже більше не можемо.

Вона починає плакати, простягає руки, так само й Анна падає в обійми матері й починає несамовито ридати, від чого її плечі здригаються.

Марко думає, що цього не може бути.

— Боюся, нам лишається одне, — каже Річард, — піти в поліцію. Розповісти їм усе.

Він повертається до Марко, пронизуючи його сталевим поглядом.

Марко не відводить очей.

— Анно, скажи, що ти дізналася, — каже він.

Але вона визирає на нього з обіймів матері так, наче вже забула.

Марко відчайдушно хапається за останню надію:

— Чоловік, якого було вбито, Дерек Гоніґ. Поліції відомо, що це він забрав Кору з нашого будинку й відвіз її до хатинки в Катскільських горах. Але я впевнений, що вам це вже відомо.

Річард здвигає плечима.

— Поліція мені нічого не пояснювала.

— Анна впізнала його, — прямо каже Марко.

Невже Річард трохи зблід? Чи Марко тільки здається?

— Ну? І хто він?

— Вона впізнала в ньому вашого друга. Як же це так, Річарде, що ваш друг украв нашу дитину?

— Він мені не друг. Я ніколи про нього не чув, — спокійно каже Річард. — Анна, певно, помилилася.

— Не думаю, — промовляє Марко.

Анна нічого не каже. Він дивиться на неї, але вона дивиться в інший бік. Це зрада? Вона пристане на бік батька і дозволить йому вийти сухим із води? Тому що довіряє йому більше, ніж Марко? Чи тому, що вирішила пожертвувати ним заради порятунку дитини? Він відчуває, наче земля вислизає йому з-під ніг.

— Анно, — каже Річард, — тобі справді здається, що цей убитий чоловік, який, імовірно, забрав Кору, мій друг?

Вона дивиться на батька, сідає рівніше й відповідає:

— Ні.

Марко в розпачі дивиться на неї.

— Я так і думав, — каже Річард, перевівши погляд на Марко. — Давайте підсумуємо, що нам відомо, — каже він і повертається до своєї доньки. — Пробач, Анно, тобі нелегко буде це слухати.

Він сідає на стілець перед комином і глибоко вдихає, перш ніж почати, ніби щоб показати, що йому теж важко.

— Викрадачі зв’язалися з нами. Вони знали наші імена, тому що в газетах писалося, що перший викуп у п’ять мільйонів заплатили ми. Злочинці надіслали нам пакунок. Там були мобільний телефон і записка. У записці писалося, що мобільний був у першого викрадача для секретного зв’язку з батьком дитини, який був замішаний в оборудку. Я спробував зателефонувати за номером, вбитим у пам’ять телефону. Відповіді не було. Та я тримав телефон при собі й він нарешті задзвонив. То був Марко.

— Мені це все відомо, — беземоційно каже Анна. — Я знаю, що тієї ночі Марко забрав Кору й передав Дереку в гаражі.

— Знаєш? — дивується батько. — Звідки? Марко тобі розповів?

Марко затамовує дихання, боячись, що вона розповість про відео.

— Так, — каже Анна, зиркнувши на Марко.

— Це добре, Марко, що тобі вистачило мужності їй розповісти, — каже Річард. Він веде далі: — Я не знаю напевне, що сталося, але за моїми здогадками, хтось убив чоловіка в його хатині й забрав Кору. А потім обдурив Марко на обміні. Я думав, що всьому кінець, поки той, хто це зробив, не написав нам.

Він розпачливо похитав головою.

— Не знаю, чи озвуться вони знову. Можна лише сподіватися.

Доведений до відчаю, Марко втратив самоконтроль:

— Що за лайно! — скрикнув він. — Вам чудово відомо, що сталося! Це ви все це й затіяли. Ви знали, що мій бізнес не ладиться. Це ви підіслали до мене Дерека. Ви змусили його запропонувати мені викрадення — то була не моя ідея. Я ніколи цього не пропонував! Ви маніпулювали усім і всіма. Особливо мною. Дерек переконав мене попросити у вас грошей, і ви мені відмовили. Ви знали, в якому я безнадійному стані. Й одразу після цього, в найгірший момент, намалювався він і запропонував цей план. Це ви розіграли все як по нотах! Скажіть, це ви дали Дереку по голові?

Мати Анни нажахано зойкнула.

— Тому що, думаю, саме так усе й було, — продовжує тиснути Марко. — Це ви його вбили. Ви забрали Кору з хатини або ж найняли когось це зробити. Ви знаєте, де вона. І весь час знали. І ви не витратили жодного пенні. Тому що це ви стояли за аферою під час обміну. Ви найняли когось, хто прийшов без дитини й забрав гроші. Але хочете, щоб до в’язниці потрапив я. — Марко замовкає, щоб набрати повітря. — Може, вам узагалі байдуже, жива Кора чи мертва?

Річард переводить очі з Марко на Анну.

— Здається, твій чоловік з’їхав із котушок.