Подружжя по сусідству

Розділ 14

Ресбак перевірив комп’ютер Марко. Воно й не дивно, що Марко через це хвилювався. Хоча й не було нічого особливого в тому, що людина у становищі Марко гуглила про післяпологову депресію, історія його браузера свідчить, що він досить далеко просунувся у вивченні післяпологового психозу. Він читав про жінку з Техасу, яку визнали винною в тому, що вона втопила п’ятьох дітей у ванній. Він читав про матір, яка вбила дітей, завівши машину в озеро, про жінку з Англії, яка задушила дітей у гардеробній. Він читав про інших жінок, які втопили, зарізали або задушили своїх власних дітей. Це, на думку детектива, означало, що або Марко боявся, що в його дружини психоз, або та інформація була йому потрібна з інших причин. Ресбаку видавалося, що Марко рив дружині глибоку яму. Дитина ж була лише побічним ефектом. Невже він просто хотів піти?

Але ця теорія — не з його улюблених. Як відзначила Анна, психозу в неї немає. Жінки, які вбили своїх дітей, вочевидь, переживали напади психозу. Якщо вона й убила дитину, то, можливо, випадково.

Ні, його улюбленою теорією було те, що Марко влаштував викрадення для того, щоб як викуп отримати життєво необхідні гроші, — хоча Марко й сказав, що все влаштується, але його бізнес, з усього видно, у халепі.

Їм не вдається встановити, що то було за нічне авто. Ніхто не повідомив про те, що їхав проїздом о 00:35 у ніч викрадення. Поліція шукала допомоги громадськості стосовно загадкового автомобіля. Якби хтось, хто не мав стосунку до злочину, їхав би собі тією вулицею в той час, він уже, скоріше за все, дав би про себе знати, враховуючи те, скільки писалося про цю справу в газетах і розповідалося по телебаченню. Але ця людина не знаходилася, ймовірно, тому, що це був спільник. Детектив Ресбак вважає, що людина, яка була в тій машині, й викрала дитину. Ресбак думає, що або дитину було випадково вбито батьками, а тіло забрав спільник, або це вдаване викрадення і Марко передав дитину комусь, у кого кишка виявилася тонка для того, щоб дотримуватися домовленостей: отримати викуп і повернути дитину. Якщо так, то дружина може бути причетна, а може й ні: Ресбаку потрібно придивитися до неї. Якщо підозри Ресбака мають підстави, то Марко, напевно, божеволіє. Але Ресбака хвилює няня. Чи міг Марко облаштувати викрадення, якщо в будинку мала бути няня?

Ресбак не бачить сенсу в тому, щоб у будинку Конті сидів поліцейський і чекав на дзвінок із вимогою викупу — на дзвінок, який, можливо ніколи не пролунає. Він приймає стратегічне рішення. Вони підуть. Поліція покине їхній будинок, і він поспостерігає, що відбуватиметься, коли вони лишаться самі. Якщо він має рацію і щось пішло не так, якщо він хоче з’ясувати, що саме, то мусить відступити й дати Марко настільки довгий повідець, щоб його вистачило повіситися.

І дитина. Ресбак думає, чи відомо Марко, жива вони чи ні? Ресбак пам’ятає відому справу Ліндберґа, в якій усе виглядало так, ніби дитина загинула випадково невдовзі після або у процесі викрадення. Можливо, так сталося й цього разу. Йому було майже шкода Марко. Майже.

Ранок вівторка, Кори немає вже четвертий день. Останній поліцейський полишає будинок. Анна не може повірити, що вони лишаться самі.

— Але що буде, раптом зателефонує викрадач? — заперечує вона.

Марко мовчить. Йому видається очевидним, що ніхто не зателефонує. Так само очевидним йому видається те, що поліція не вірить в існування викрадача.

Ресбак каже:

— Ви впораєтеся. Марко все зробить правильно.

Коли вона із сумнівом дивиться на детектива, він продовжує:

— Можливо, викрадача відлякує наша присутність, можливо, коли ми підемо, він зателефонує.

Він повертається до Марко.

— Якщо хтось зателефонує і скаже, що Кора в нього, зберігайте спокій, спробуйте з’ясувати, що вам робити, і намагайтеся говорити з ним якомога довше. Що більше пощастить дізнатися, то краще. Прослуховування досі працює, тож розмову буде записано. Проте, навряд чи ми зможемо відслідкувати дзвінок. Останнім часом усі використовують передплачені номери з антивизначником. Ускладнюють нам життя.

І з цими словами Ресбак іде. Щодо Марко, то він цьому радий.

Тепер Анна та Марко лишилися в будинку самі. Репортерів надворі поменшало. Оскільки нічого не відбувається, то й розповідати їм нема про що, тож вони втрачають ентузіазм. У купі зів’ялих квітів і плюшевих ведмедиків не з’являється нічого нового.

— Вони думають, що це я її вбила, — каже Анна, — а ти допоміг замести сліди.

— Не можуть вони так думати, — каже Марко, намагаючись її заспокоїти. Але що йому ще казати? Можливо, вони вважають так, можливо, думають, що це він інсценував викрадення заради викупу. Але він не хоче, щоб вона знала, наскільки катастрофічне їхнє фінансове становище.

Марко йде нагору відпочити. Він виснажений. Горе й напруження вичавили його так, що він навряд чи може спокійно дивитися на дружину.

Анна метушиться довкола, відчуваючи певне полегшення від того, що спекалася поліції, прибирає. Вона рухається в тумані недосипання, розкладає речі, миє чашки з-під кави. На кухні дзеленчить телефон, і вона завмирає. Дивиться на номер. Це її мати. Анна вагається, не певна, чи хоче говорити з нею. Нарешті, на третьому сигналі, вона бере слухавку.

— Анно, — починає її мати.

Анна тієї ж миті відчуває, як всередині неї все стискається. Ну навіщо вона відповіла? Вона не зможе говорити з мамою просто зараз. Вона бачить, що Марко зі стривоженим поглядом швидко спускається сходами. Вона одними губами проказує йому: «Моя мама» й махає, щоб він пішов. Він розвертається й іде нагору.

— Привіт, мам.

— Я так хвилююся за тебе, Анно. Як ти?

— А ти як думаєш? — Анна, тримаючи слухавку біля вуха, йде вглиб кухні й дивиться через вікно на заднє подвір’я.

Мати трохи мовчить, а потім каже:

— Я просто хочу допомогти.

— Я знаю, мамо.

— Не уявляю, як ти витримуєш. Ми з батьком теж страждаємо, але це, мабуть, ніщо в порівнянні з тим, що відчуваєш ти. — Анна починає беззвучно плакати, сльози котяться по її щоках. Її мати продовжує: — Батько досі дуже незадоволений, що тебе викликали вчора на допит.

— Я знаю, ти мені вчора це вже казала, — вимучує із себе Анна.

— Я знаю, але він постійно про це говорить. Він каже, замість залякувати тебе, краще б Кору шукали.

— Вони кажуть, що просто роблять свою роботу.

— Не подобається мені цей детектив, — стурбовано каже її мати. Анна падає в одне з крісел на кухні. Мати продовжує: — Я думаю, що як я приїду й ми поговоримо наодинці? Удвох, без батька? Марко вдома?

— Ні, мамо, — каже Анна. В ній наростає роздратування. — Сьогодні я не можу. Я надто втомлена.

Її мати зітхає.

— Знаєш, батько завжди намагався від усього тебе захистити, — каже вона. Потім обережно додає: — Інколи я думаю, чи не було помилкою те, що коли ти була молодша, ми не все йому розповідали.

Анна застигає. Потім каже:

— Мені час.

І вішає слухавку.

Вона стоїть біля вікна, дивлячись на задній двір, тремтить і довго не може заспокоїтися.

Детективи Ресбак та Дженнінґз у патрульній машині, Дженнінґз за кермом. Усередині спекотно, і Ресбак налаштовує кондиціонер. Незабаром вони дістануться школи Сент-Мілдред, ексклюзивного приватного закладу, де дівчата вчаться з дитячого садочка до останнього класу. Анна Конті навчалася тут увесь час до коледжа, тож тут мають знати, що вона за людина.

На жаль для детективів, літні канікули саме у розпалі, але Ресбак зателефонував заздалегідь і домовився з пані Бек, директоркою, в якої, очевидно, навіть улітку повно роботи.

Дженнінґз паркується на вільному місці. Школа — гарна кам’яна будівля, трохи схожа на палац, оточений зеленню. Місце аж пашіє грошима. Ресбак уявляє, як до парадних дверей під’їжджають розкішні машини й вивергають назовні дівчат із привілейованих родин. Але зараз тут панує мертва тиша, якщо не зважати на чоловіка, який стриже траву косаркою.

Ресбак і Дженнінґз підіймаються низенькими кам’яними сходами й натискають кнопку дзвоника. Скляні двері відчиняються, голосно клацнувши, і два детективи заходять усередину й за дороговказами в широкому коридорі проходять до приймальні, поскрипуючи підошвами по блискучій підлозі. Ресбак відчуває запах воску й лаку.

— Я не сумую за школою, а ви? — каже Дженнінґз.

— Та де там.

Вони заходять до приймальні, де їх зустрічає місіс Бек. Ресбак бачить, що їй ледве за сорок, і цей факт одразу ж його розчаровує.

Навряд чи вона була тут одночасно з Анною Конті. Але Ресбак сподівається на те, що лишилися якісь вчителі, котрі пам’ятають її.

— Детективи, чим я можу допомогти вам? — питає місіс Бек, проводжаючи їх до свого великого кабінету.

Ресбак та Дженнінґз сідають на зручні стільці перед столом, а вона розташовується за ним.

— Нас цікавить одна з ваших колишніх учениць, — каже Ресбак.

— Хто? — питає вона.

— Анна Конті. Але коли вона тут навчалася, її прізвище було Драйз.

Місіс Бек мовчить, а потім киває:

— Зрозуміло.

— Я так розумію, ви не працювали тут, коли Анна навчалася у школі, — каже Ресбак.

— Ні. Боюся, це було ще до мене. Бідна жінка. Я бачила її по телевізору. Скільки їй років?

— Тридцять два, — каже Ресбак. — Здається, вона навчалася тут від садочка і до кінця школи.

Місіс Бек усміхається.

— Багато наших учениць лишаються тут від садочка й до вступу в хороший коледж. Дуже великий відсоток тих, хто вступає до нас, закінчує нашу школу.

Ресбак посміхається їй у відповідь:

— Ми б хотіли переглянути її особову справу, в ідеалі — поговорити з кимось, хто спілкувався з нею особисто.

— Зараз я з’ясую, що можна зробити, — каже місіс Бек і йде з кімнати.

Вона повертається з текою кольору шкіри буйвола.

— Так, як ви й кажете, вона була тут від садочка до дванадцятого класу. Чудово навчалася. Потім вступила до Корнелльського університету.

Простягаючи руку до файлів справи, Ресбак подумав, що більшою частиною роботи цієї жінки є піар. Дженнінґз нахиляється, щоб також проглянути папери. Ресбак упевнений, що попри позитивну характеристику директорці дуже хотілося б, щоб сумнозвісна тепер Анна Конті ніколи не винагороджувала своєю присутністю стін школи Сент-Мілдред.

Вони із Дженнінґзом мовчки переглядають документи, доки місіс Бек нервово совається за столом. Там майже нічого немає, окрім бездоганних табелів з оцінками. Нічого не впадає їм в очі.

— Може, хтось із тодішніх учителів досі тут працює? — питає Ресбак.

Місіс Бек розмірковує. Нарешті вона каже:

— Більшість із них переїхали, але місіс Блікер звільнилася лише минулого року. Я побачила в теці, що вона навчала Анну англійської у старших класах. Можете поговорити з нею. Вона живе тут неподалік.

Вона записує ім’я та адресу на папірці.

Ресбак бере його й прощається:

— Дякую, що приділили нам час.

Вони із Дженнінґзом повертаються до задушливої машини. Ресбак пропонує одразу вирушити до Блікер і дорогою перехопити сендвіч.

— Що ви сподіваєтеся накопати? — питає Дженнінґз.

— Ніколи ні на що не сподівайся, Дженнінґзе.