Подружжя по сусідству

Розділ 15

Коли детективи приїздять до будинку вчительки на пенсії, їх зустрічає жінка із прямою спиною і пронизливим поглядом. Ресбак подумав, що вона виглядає саме так, як і має виглядати людина, яка викладала англійську в приватній жіночій гімназії.

Місіс Блікер уважно вивчила їхні посвідчення, а потім оглянула і їх самих, перш ніж впустити через двері.

— Обережність ніколи не завадить, — пояснила господиня.

Дженнінґз перезирається із Ресбаком, коли вона веде їх вузьким коридором до своєї вітальні.

— Сідайте, будь ласка, — каже вона далі.

Дженнінґз і Ресбак одразу ж сідають на два оббиті тканиною стільці. Вона повагом влаштовується на канапі навпроти. На журнальному столику лежить товстий роман «Барчестерські вежі» видавництва «Пінґвін классікс», а поряд із ним — айпад.

— Чим можу допомогти, джентльмени? — питає вона й додає: — Хоча я здогадуюся, що привело вас сюди.

Ресбак посміхається їй якомога чарівніше.

— І чому ж, на вашу думку, ми тут, місіс Блікер?

— Ви хочете поговорити про Анну. Я впізнала її.

Ресбак і Дженнінґз обмінюються поглядами.

— Коли я вчила її, в неї було прізвище Драйз.

— Так, — визнає Ресбак, — ми прийшли поговорити про Анну.

— Це жахливо, жахливо. Я дуже засмутилася, коли почула про них із новин.

Вона гірко зітхає.

— Я не знаю, що зможу розповісти вам про те, що сталося тоді, тому що я нічого не знаю. Я намагалася з’ясувати, але ніхто мені нічого не казав.

Від збудження Ресбак відчуває поколювання на шиї.

— Чому б вам не почати від початку, — терпляче пропонує він.

Вона киває.

— Мені подобалася Анна. Добре знала мій предмет. Не те щоб вона була захопленою ученицею, але старанною. Серйозною. Вона була досить мовчазною. Важко було збагнути, що там у неї в голові. Любила малювати. Я знала, що інші дівчата її діймали. Я намагалася покласти цьому край.

— Як діймали?

— Ну, як зазвичай це роблять зіпсовані багаті дівчата. Ті, в яких більше грошей, ніж розуму. Обзивали її товстою. Хоча вона, звісно, товстою не була. Просто інші дівчата були худі як скіпки.

— Коли це було?

— Здається, коли вона вчилася в десятому чи одинадцятому класі. Там було троє дівчат, які вважали себе вибраними. І ця трійця найвродливіших об’єдналася в закритий клуб, до якого ніхто не міг долучитися.

— Ви пам’ятаєте їхні імена?

— Звісно. Деббі Рензетті, Дженіс Фьоґль та Сьюзен Ґівенз.

Дженнінґз записав імена до блокнота.

— Цих трьох я не забуду.

— І що сталося?

— Я не знаю. Одного дня ці троє, як завжди, чіплялися до Анни, а потім раптом одна опиняється в лікарні, а інші двоє десятою дорогою її оминають. Сьюзен зо два тижні у школі не було. За офіційно версією, вона забилася, упавши з велосипеда.

Ресбак трохи нахиляється вперед.

— Але ви не вірите в цю історію, так? Що, на вашу думку, сталося насправді?

— Я точно не знаю. Усе замовчувалося. Але закладаюся, вони дістали Анну по саме нікуди.

Повернувшись до відділка, Ресбак і Дженнінґз проводять невеличке розслідування й дізнаються, що двоє з трійці дівчат, Деббі Рензетті та Сьюзен Ґівенз, після закінчення школи переїхали звідси з родинами. Дженіс Фьоґль, на щастя, досі живе в місті. Коли Ресбак телефонує їй, фортуна продовжує посміхатися йому: вона вдома й не проти прийти до відділка того ж дня пообіді.

Коли Дженіс Фьоґль без запізнень приїздить, Ресбака викликають до стійки реєстрації. Він приблизно знав, чого очікувати, та, попри це, його вражає її краса. Як то було, — думає Ресбак, — бути такою красунею в школі, коли більшість дітей намагаються бодай прийняти свою зовнішність? Йому цікаво, як це вплинуло на неї. В його думках промайнула Синтія Стілвел.

— Пані Фьоґль, — каже Ресбак. — Я детектив Ресбак. Це детектив Дженнінґз. Дякуємо, що прийшли. Якщо ви не проти, ми поставимо вам кілька питань.

Вона робить ображену гримаску:

— По правді кажучи, я очікувала, що комусь це можна було вирішити і по телефону, — каже вона.

Її ведуть до однієї з допитних кімнат. Вона напружується, дізнавшись про камеру, але не заперечує.

— Ви знали Анну Конті — тоді в неї було ще дівоче прізвище, Драйз, — коли навчалися в школі Сент- Мілдред, — починає Ресбак, щойно вони покінчили зі вступною частиною.

— Так, — тихо відповідає жінка.

— Якою вона була?

Дженіс замовкає, ніби не знаючи, що сказати.

— Вона була милою.

— Милою? — Ресбак чекає на продовження.

Раптом її обличчя спотворює спазм і вона починає плакати. Ресбак підсуває до неї коробку із серветками й чекає.

— Правда в тому, що вона була хорошою, а я була стервом з голови до ніг. Ми зі Сьюзен і Деббі були жахливими. Мені соромно за це. Коли я згадую, якою була, то просто не можу в це повірити. Ми були жорстокі до неї, без жодних причин.

— І як проявлялася жорстокість?

Дженіс відвертається й акуратно висякується. Потім дивиться на стелю, намагаючись опанувати себе.

— Ми глузували з неї. З її зовнішності, одягу. Ми вважали себе кращими за неї, кращими, власне, за всіх.

Вона скоса дивиться на нього:

— Нам було по п’ятнадцять. Проте, навряд чи це нас виправдовує.

— То що сталося?

— Так тривало місяцями, й вона просто терпіла. Вона завжди була чемною до нас і вдавала, ніби її це не зачіпає, але ми вважали, що вона просто нікчема. Взагалі-то, мені здавалося, що це прояв своєрідної сили: те, що їй вдається щодня робити вигляд, ніби їй байдуже, хоча насправді їй не байдуже, але я тримала цю думку при собі.

Ресбак киває, заохочуючи її продовжувати.

Вона дивиться на серветку, важко зітхає та зводить очі на Ресбака.

— Одного дня вона зірвалася. Ми втрьох — Деббі, Сьюзен і я — чомусь лишилися в школі після уроків. Ми були в жіночому туалеті, аж раптом зайшла Анна. Вона побачила нас і завмерла. Потім привіталася, помахала рукою й пішла в одну з кабінок попісяти. Зізнаюся, для цього потрібно було мати певну сміливість.

Вона замовкає, а потім продовжує:

— У будь-якому разі, ми почали говорити їй різну гидоту.

— Наприклад, — уточнює Ресбак.

— Соромно зізнатися. Щось на кшталт: «Як тобі сидиться на дієті? Бо ти, здається, гладша, ніж була». Ми жахливо поводилися з нею. Вона вийшла з кабінки й попрямувала відразу ж до Сьюзен. Ніхто з нас такого не очікував. Анна схопила її за горло і вдарила об стіну. То була цементна стіна, кремово-глянцева, і Сьюзен сильно забилася об неї головою.

Дженіс кривиться, ніби повернулася до того туалету, де стоїть і дивиться, як її подруга, скалічена, лежить на підлозі, поки по стіні стікає кров.

— Я думала, що Анна вбила її.

— Продовжуйте, — підбадьорює Ресбак.

— Ми з Деббі кричали, але Анна не промовила ані слова. Деббі була ближче до дверей, тож вона побігла покликати на допомогу. Мені було страшно лишатися з Анною наодинці, але вона стояла між мною та дверима і я була занадто налякана, щоб рухатися. Анна дивилася на мене скляними очима. Ніби вона була десь не там. Я не знала, чи вона бачить мене. Моторошно. Нарешті прийшов хтось з учителів, а потім і директорка. Вони викликали швидку.

На цьому Дженіс замовкає.

— А поліцію ніхто не викликав?

— Жартуєте? — вона здивовано дивиться на нього. — У приватних школах це не вітається. Усі наслідки ліквідовувала директорка. Приїхала мати Анни, наші батьки і все… владнали. Розумієте, ми на це заслуговували, і всі про це знали.

Ресбак скрадливо продовжує розпитувати:

— А що було після того, як викликали швидку?

— Коли приїхали лікарі, Сьюзен поклали на ноші й занесли до карети. Ми з Деббі та з учителькою пішли за нею. Ми з Деббі плакали, билися в істериці. Директорка забрала Анну до свого кабінету, де вона мала дочекатися приїзду матері. Швидка забрала Сьюзен, а ми з учителькою лишилися чекати наших батьків на парковці.

— Пам’ятаєте ще щось? — питає Ресбак.

Вона киває.

— Перед тим як директорка забрала Анну до кабінету, Анна поглянула на мене, наче це була не вона, і запитала: «Що сталося?»

Ресбак каже:

— Що ви подумали, коли вона це сказала?

— Я подумала, що вона божевільна.

Поштар за дверима намагається проштовхнути купу листів крізь отвір у дверях. Анна стоїть на кухні й спостерігає. Вона могла б відчинити двері й забрати пошту, щоб спростити йому життя, але їй не хочеться. Вона знає, що всі ці сповнені ненависті повідомлення — для неї. Він дивиться у вікно й помічає її. На мить їхні очі зустрічаються, але він відводить погляд і продовжує запихати конверти. Менше тижня тому вони ще жартували одне з одним. Але тепер усе інакше. Листи падають на підлогу біля дверей неохайною купою. Він намагається просунути в отвір товстий пакунок, але той не пролазить. Поштар запихає його наполовину, а потім розвертається й іде до наступного будинку.

Анна стоїть, не зводячи очей із купи листів на підлозі, з пакунка в отворі. Він не дає отвору закритися. Вона підходить до дверей і намагається витягти його. Це такий конверт із бульбашками. Він застряг і не проходить. Їй доведеться відчинити двері й дістати його з вулиці. Вона визирає у вікно, щоб пересвідчитися, що там нікого немає. Репортери, які ще вранці були там, пішли разом із поліцією. Анна відчиняє двері, рвучко хапає пакет і швидко забігає назад, зачиняючи двері на ключ.

Вона бездумно відкриває пакунок.

Усередині лежав м’ятно-зелений комбінезончик.