Подружжя по сусідству

Розділ 27

Коли Анна нарешті знесилено засинає, Марко лежить поряд з нею в ліжку, намагаючись навести в думках лад. Йому хотілося б мати можливість обговорити все це з нею. Йому не вистачає того становища, коли вони обговорювали геть усе, планували майбутнє. Але тепер він не може поговорити з нею ні про що важливе. Навіть коли йому вдається заснути, йому сняться жахи, він прокидається на спітнілих простирадлах о четвертій ранку, здригаючись, вкритий потом, із прискореним серцебиттям.

Ось що йому відомо: Річард веде перемовини з викрадачами. Вони з Еліс готові заплатити за Кору будь-яку суму. Марко лишається сподіватися, що Річарду вдасться те, що не вдалося йому. У Річарда телефон Дерека, і він очікував, що по інший бік слухавки буде саме Марко. Річард — і, до речі, Еліс — знають, що Марко змовився з Дереком, щоб викрасти власну дитину заради грошей. Перша думка Марко — про те, що Річард убив Дерека й забрав його телефон, — видається тепер абсурдною. Але як Річард міг дізнатися про Дерека? Чи здатен Річард дати комусь по голові? Марко так не думає, хоча й ненавидить цього покидька.

Якщо те, що телефон Річардові надіслали викрадачі, правда, то це добре. Це означає, що поліції про нього не відомо — принаймні поки що. Але Річард погрожує йому. Як він там сказав? Марко не вдається пригадати.

Він мусить поговорити з Річардом і переконати його не казати поліції та Анні про роль Марко в цьому злочині. Як йому це вдасться? Він мусить запевнити їх, що Анна не винесе шоку, що новина про те, що Марко причетний до викрадення, може буквально знищити її.

Батьки Анни завжди йому це пам’ятатимуть, але принаймні вони з Анною та Корою знову будуть родиною. Якщо дитину повернуть, Анна буде щаслива. Він може почати спочатку, працювати на розрив заради них. Можливо, Річард і не хоче видавати його. Це погано вплине на його імідж, зашкодить його репутації у бізнес-спільноті. Можливо, Річарду просто потрібні брудні таємниці, за допомогою яких можна буде решту життя тримати Марко на повідку. Це так схоже на Річарда. Марко починає дихати спокійніше.

Він має позбутися телефону. Що як Анна набере останній номер і натрапить на свого батька? Потім він згадує, що вона не знає, як розблоковується екран. Однаково, слід його позбутися. Це підтвердження зв’язку між ним і зникненням Кори. Не можна дозволити, щоб він потрапив у руки поліції.

Лишається проблема Синтії з її відео. Він не має уявлення, що з цим робити. Деякий час вона мовчатиме. Стільки часу, скільки він буде здатний переконувати її в тому, що дістане гроші, яких вона вимагає.

Господи, як усе заплутано.

Марко встає в темряві й тихо рухається встеленою килимом кімнатою, обережно, щоб не розбудити дружину. Він швидко вдягається в ті самі джинси й футболку, в яких був напередодні. Потім іде в кабінет і дістає телефон із шухляди, куди поклав його ввечері. Вмикає його і востаннє перевіряє. Тримати його в себе немає сенсу. Якщо йому буде потрібно поговорити з Річардом, він зробить це напряму. Окрім відео Синтії, телефон — єдиний фізичний доказ, що свідчить проти нього.

Усе по порядку. Спершу — позбутися телефону.

Він бере ключі від машини з вази біля парадних дверей. Думає про те, щоб лишити Анні записку, але потім розуміє, що повернеться до того, як вона прокинеться, тож про це можна не турбуватися. Він тихо ковзає через задні двері, проходить подвір’ям у гараж і сідає в «Ауді».

Прохолодно, ще не розвиднілося. Він не прийняв чіткого рішення про те, що робитиме з телефоном, але от він уже їде в бік озера. Навкруги темно. Ведучи машину, самотній на порожньому шосе, він думає про Синтію. Треба належати до певного типу людей, щоб шантажувати інших. Він думає, що ще вона робила. Чи не зможе він знайти проти неї нічого настільки ж поганого, наскільки вона має проти нього? Щоб урівноважити ситуацію. Якщо він не зможе нічого знайти, то, можливо, зможе якось її підставити. У цьому йому знадобиться допомога. Він внутрішньо зіщулюється. Чинити злочини — не його спеціалізація, але він, здається, риє собі дедалі глибшу могилу.

Він хапається за ідею, що в його життя може повернутися спокій разом із поверненням Кори, цілої та неушкодженої, якщо Річард триматиме усе в таємниці та якщо йому вдасться знайти щось таке, що змусить Синтію відступити. В нього немає можливості заплатити їй тепер і платити надалі. Він не може дозволити собі опинитися в її владі.

Але навіть якщо йому вдасться це, в нього вже ніколи, ніколи не буде спокійно на душі. Він це знає. Він житиме заради Кори та Анни. Намагатиметься з усіх сил дати їм якомога щасливіше життя. Він їм це заборгував. Не важливо, чи щасливий він сам, — його позбавлено будь-яких прав на щастя.

Він паркує машину під деревом, на своєму улюбленому місці з виглядом на озеро. Сидить у машині кілька хвилин, пригадуючи, як востаннє був тут. Стільки усього сталося відтоді. Коли він був тут минулого разу, всього лише кілька днів тому, він був упевнений, що зможе забрати Кору. Якби все пішло так, як мусило, тепер він уже повернув би дитину й отримав гроші, й ніхто б нічого не знав.

Але все пішло догори дригом.

Нарешті він виходить із машини. Рано-вранці біля озера прохолодно. Небо починає світлішати. Телефон у нього в кишені. Він іде пляжем. Збирається дійти до кінця причалу й кинути мобільника в озеро, де ніхто ніколи його не знайде. Принаймні про це йому можна буде не думати.

Деякий час він стоїть на краю причалу, сповнений каяття. Потім дістає з кишені телефон. Витирає його з усіх боків, аби про всяк випадок стерти відбитки пальців. Підлітком він добре грав у бейсбол. Він щосили кидає телефон в озеро. Той б’ється об воду і з гучним «бульком» занурюється. З того місця, де телефон торкнувся води, розходяться концентричні кола. Це нагадує йому про те, як у дитинстві він кидав у озеро камінці. Тепер видається, що то було в іншому житті.

Спекавшись телефону, Марко відчуває полегшення. Він розвертається та йде назад до своєї машини. Довкола вже досить світло. Раптом він із жахом помічає, що на парковці стоїть ще одна машина, машина, якої там раніше не було. Він не знає, коли вона під’їхала. Як можна було не помітити світла її фар? Але, можливо, вона під’їхала щойно й тоді фари були вимкнені.

Не має значення, — каже він собі, хоча шкіра в нього швидко стала «гусячою». Не має особливого значення, що хтось бачив, як на світанку він викидав щось в озеро. Він надто далеко, щоб його впізнали.

Але його машина стоїть на видноті й усім видно її номери. Тепер Марко нервується. Коли він підходить ближче, то може краще роздивитися іншу машину. Це поліцейська машина без написів «ПОЛІЦІЯ». Їх завжди можна відрізнити за решіткою на передній частині. Марко стає погано. Чому тут, у такий час, опинилася поліцейська машина? Марко вкривається холодним потом, а серце його несамовито б’ється. Він намагається спокійно підійти до своєї автівки, тримаючись якнайдалі від поліцейської машини, але не виглядаючи при цьому так, ніби хоче сховатися. Вікно машини опускається. Дідько.

— Усе гаразд? — питає поліцейський, висунувши голову у вікно, щоб йому було добре видно.

Марко зупиняється, заклякнувши на місці. Він не впізнає обличчя поліцейського — це не Ресбак і не хтось із його команди. На якусь неймовірну мить Марко здалося, що це Ресбак зараз вистромить голову у вікно.

— Так. Звісно. Просто не міг заснути, — відповідає Марко.

Поліцейський киває, підіймає скло та їде.

Коли Марко сідає в машину, його трясе й він не може вгамувати тремтіння. Минає кілька хвилин, поки він заспокоюється достатньо, щоб їхати далі.

За сніданком Марко та Анна мало розмовляють. Він блідий та відсторонений після поїздки на озеро. Вона — вразлива через утрату дитини, замислена про те, що сталося вчора. Вона досі не вірить тому, що Марко каже про Синтію. Чому вчора він виходив з її будинку? Якщо він збрехав про це, то про що іще він бреше? Вона йому не довіряє. Але вони досягли перемир’я, хоч це й було непросто. Можливо, вони зможуть і далі дбати одне про одного, попри все, що сталося.

— Мені потрібно повернутися до офісу, — каже Марко, і його голос трохи тремтить. Він голосно прочищає горло.

— Сьогодні неділя, — каже вона.

— Я знаю, та думаю, що мені варто піти, підчистити проекти, на яких ми відстаємо. — Він робить великий ковток кави.

Вона киває. Вона вважає, що йому це піде на користь — виглядає він жахливо. Це відволіче його від їхньої ситуації, принаймні на якийсь час. Вона йому заздрить. Вона не може дозволити собі розкіш віддатися роботі, хай ненадовго. Усе в будинку нагадує їй про Кору, про те, що вони втратили. Порожній високий стільчик на кухні. Кольорові іграшки в кошику у вітальні. Ігровий килимок, на який вона вкладала Кору, з підвішеними на дуги іграшками, до яких малечі подобалося тягнутися із хихотінням та агуканням. Куди б вона не пішла, Кора скрізь. Їй немає куди втекти, хай би на мить.

Марко бачить, що вона хвилюється за нього.

— Що ти робитимеш, коли я піду?

Вона здвигає плечима.

— На знаю.

— Може, тобі варто лишити повідомлення тому лікареві, який заміняє доктора Лумсден. Спробувати записатися на початок тижня, — пропонує Марко.

— Добре, — відповідає вона без ентузіазму.

Але коли Марко йде, вона не телефонує до приймальні психіатра. Вона вештається будинком і думає про Кору. Вона уявляє, як та лежить мертва, у сміттєвому баку, й на ній кишать хробаки. Уявляє, що її поклали в неглибоку могилу в лісі, а дикі звірі відкопали її та пообгризали кістки. Думає про історії зниклих дітей, які читала в газетах. Вона не може викинути весь цей жах із голови. В неї нудота й паніка. Вона дивиться на себе в дзеркало й бачить, що в неї розширені зіниці.

Можливо, їй краще не знати, що сталося з її дитиною. Але їй потрібно знати. Решту життя її скалічена свідомість генеруватиме гидотні картини, що, можливо, страшніші за реальність. Можливо, Кора померла швидко. Анна молиться, щоб так і було. Та, ймовірно, вона ніколи не дізнається правди.

Анна знала, де Кора провела кожну секунду свого короткого життя з моменту народження, але тепер навіть не уявляла, де вона може бути. А все тому, що вона погана мати. Вона погана, депресивна мати, яка недостатньо сильно любила свою доньку. Вона лишила її вдома саму. Вона вдарила її. Не дивно, що її донечка зникла. У всього є своя причина, а причина того, що її дитина зникла, — у тому, що Анна на неї не заслуговує.

Тепер Анна не просто ходить будинком. Вона рухається усе швидше й швидше. Її мозок працює як навіжений, думки наштовхуються одна на одну. Вона відчуває глибоку провину щодо доньки. Вона не знає, чи можна вірити Марко, що о дванадцятій тридцять вона була жива. Вона не може вірити його словам — він брехун. Напевне, вона нашкодила Корі. Мабуть, вона вбила свою власну дитину. Інших варіантів, які б усе пояснювали, немає.

Це жахливе припущення, важка ноша. Вона має комусь розповісти. Вона намагалася пояснити Марко, що накоїла, але він і слухати не хотів. Він хотів удати, що цього не було, йому хочеться вдавати, що вона не здатна завдати болю власній дитині. Вона пам’ятає, як він дивився на неї, коли вона сказала, що вдарила Кору, — він не вірив.

Він поставився б до цього інакше, якби побачив.

Він поставився б інакше, якби знав її історію.

Але він не знає, бо вона ніколи не розповідала йому.

Коли вона навчалася у Сент-Мілдреді, стався інцидент, якого вона не пам’ятає. Пам’ятає лише фінальну сцену: вона у жіночому туалеті, стіна в крові, Сьюзен скорчилася на підлозі й скидалася на мертву, й усі — Дженіс, Деббі, вчитель природничих наук і директорка — усі перелякано дивилися на неї. Вона ж і гадки не мала, що там сталося.

Після цього випадку мати повела її до психіатра, який діагностував дисоціативний розлад. Анна пам’ятає, як сиділа в його кабінеті, завмерши на місці, поряд зі знервованою матір’ю. Анна була налякана діагнозом, їй було страшно й соромно.

— Я не розумію, — сказала її мати лікареві. — Я не розумію, що ви кажете.

— Я знаю, — м’яко сказав психіатр, — що це звучить страшно, але ця проблема розповсюдженіша, ніж вам може видаватися. Подумайте про це як про захисний механізм — хай і недосконалий. Людина на короткий час випадає з реальності.

Лікар повернувся до Анни, Анні не хотілося дивитися на нього.

— Ти можеш почуватися відщепленою від себе самої, ніби все відбувається з кимось іншим. Ти можеш сприймати ситуацію як нереальну чи викривлену. Або ж ти можеш впадати у стан дисоціативної фуги, як з тобою і сталося, — тобто переживати короткочасну амнезію.

— Це повториться знов? — запитала Еліс у лікаря.

— Я не знаю. Такі випадки вже траплялися?

Таке бувало й раніше, але ніколи — в такій гострій формі.

— Так, траплялося, — несміливо зізналася Еліс, — навіть у дитинстві вона часом робила щось, а потім про це забувала. Спершу я думала, що вона просто так каже, щоб її не покарали. Але потім зрозуміла, що вона не може цього контролювати. — Вона замовкає. — Але вона ніколи не робила нічого, схожого на це.

Лікар склав руки й уважно подивився на Анну, перш ніж задати наступне питання її матері.

— Чи не траплялось у її житті якоїсь травми?

— Травми? — повторила Еліс. — Звісно, ні.

Лікар скептично її оглянув.

— Дисоціативні розлади часто виникають у результаті витісненої травми.

— О Боже, — сказала Еліс.

Психіатр, звівши брови, чекав, що буде далі.

— Її батько, — раптом сказала Еліс.

— Батько?

— Вона бачила, як помер її батько. То було жахливо. Вона його обожнювала.

Анна дивилася на стіну перед собою абсолютно нерухомо.

— Як він помер? — запитав лікар.

— Я пішла в магазин. Він був удома, грався з нею. В нього стався сильний серцевий напад. Від такого помирають миттєво. Вона це бачила. Коли я прийшла додому, було вже надто пізно. Анна плакала й натискала кнопки на телефоні, але вона не знала, які натискати цифри. У будь-якому випадку, це не мало значення — його було неможливо врятувати. Їй було всього чотири.

Лікар співчутливо кивнув.

— Розумію, — сказав він. Якийсь час він сидів мовчки.

Еліс продовжувала:

— Довгий час у неї були нічні жахи. Я не дозволяла їй про це говорити — можливо, це була помилка, але вона дуже засмучувалася, а я намагалася допомогти. Щоразу, коли вона заводила цю розмову, я відволікала її. — Потім мати додала: — Здається, вона звинувачувала себе за те, що не знала, що робити. Але то була не її провина. Вона була ще така маленька. І нам сказали, що нічого не можна було вдіяти, навіть якби швидка з’явилася миттєво.

— Будь-якій дитині було б важко впоратися з таким, — сказав психіатр. Він повернувся до Анни, яка продовжувала його ігнорувати.

— Стрес може тимчасово загострити симптоми розладу. Пропоную вам приходити до мене на регулярній основі, щоб спробувати подолати тривожність, яку ви відчуваєте.

Усю дорогу додому Анна проплакала. Коли вони приїхали, мати обійняла її перед входом у будинок і сказала:

— Усе буде добре, Анно.

Анна не вірила їй.

— Ми скажемо твоєму батькові, що лікуємо тривожність. Про решту йому знати не обов’язково. Він не зрозуміє.

Вони не розповіли йому про те, що сталося у школі. Мати Анни владнала все з батьками інших дівчат із Сент-Мілдреда самотужки.

Відтоді такі епізоди — здебільшого безпечні — коли Анна «губила» час — хвилини, інколи — години, протягом яких вона кудись провалювалася й не знала, що відбувається, повторювалися. Їх викликав стрес. Вона раптом опинялася десь, не знаючи, як туди потрапила, і телефонувала матері, щоб та приїхала й забрала її. Але відколи вона вступила в коледж, такого більше не було. Усе це було так давно — вона вважала, що хвороба лишилася в минулому.

Але, звісно, вона одразу ж згадала про це після викрадення. А раптом поліція довідається? Що як довідається Марко й ставитиметься до неї інакше? Але потім надіслали комбінезончик, і її мати припинила дивитися на неї так, ніби боялася, що це Анна вбила власну дитину, а Марко допомагає приховати злочин.

Тепер поліції стало відомо, що вона нападала на Сьюзен. Вони вважають, що Анна схильна до жорстокості. Весь цей час Анна боялася, що поліція помилково вважає її винною, тоді як вона нічого не зробила. Але є речі, гірші за несправедливі звинувачення.

Тепер Анна більше за все боїться того, що насправді винна.

У ті перші декілька днів після викрадення Кори Анна була впевнена, що її забрав хтось чужий, — то були важкі дні: необхідність протистояти підозрам поліції, громадськості, рідної матері. Вони з Марко витримали це тільки завдяки переконанню, що не винні. Вони зробили єдину помилку: лишили дитину саму. Та не без нагляду.

Але тепер, через те, що сталося іншої ночі, перед тим як вона заснула на канапі, вона сплутала пошуки підтверджень зради Марко з пошуками Кори. Реальність викривилася. Вона пам’ятає, як думала, що це Синтія вкрала її дитину.

Хвороба повертається. Коли саме це сталося?

Здається, вона знає коли. Вона повернулася в ніч викрадення, після того як ударила Кору. Вона загубилася в часі. Вона не знає, що відбувалося.

Усвідомлення того, що це саме вона зробила, тепер майже приносить їй полегшення. Краще думати, що Кору швидко вбила рідна матір, у дитячій кімнаті під поглядом знайомих іграшкових баранчиків, ніж вважати, що її забрав монстр, який діймав її, лякав і мучив.

Анні слід зателефонувати матері. Мати знала б, що робити. Але Анна не хоче телефонувати їй. Мати теж намагатиметься усе приховати, вдаватиме, що нічого не було. Як і Марко. Усі вони намагаються приховати те, що вона зробила.

Вона цього більше не хоче. Вона мусить розповісти поліції. І вона має зробити це зараз, перш ніж хтось спробує зупинити її. Вона хоче, щоб усе відкрилося. Вона більше ані секунди не може витримувати брехні й недоговореності. Їй необхідно знати, де її дитина, де її останній притулок. Їй необхідно останній раз потримати її на руках.

Вона визирає на вулицю з вікна спальні. Репортерів не видно. Вона швидко вдягається та викликає таксі до поліцейського відділка.

Їй здається, що машини дуже довго немає, та вона нарешті прибуває. Анна сідає на заднє сидіння, почуваючись дивно, але рішуче. Вона хоче покласти цьому край. Вона розкаже їм, що трапилося. Вона вбила Кору. Марко, мабуть, домовився про те, щоб її тіло сховали, а потім попросили викупу, щоб збити поліцію з пантелику. Він має припинити їй брехати. Він має сказати їм, де сховав тіло Кори, і тоді вона нарешті дізнається. Вона хоче знати, де її дитина. Вона вже не може перебувати у стані невідомості.

Вона не може сподіватися, що хтось розповість правду, доки вона сама не зробить перший крок.

Коли вона прибуває до відділка, жінка у поліцейській формі за конторкою дивиться на неї не без хвилювання.

— З вами все гаразд, мем? — питає вона.

— Усе нормально, — швидко відповідає Анна. — Мені потрібно поговорити з детективом Ресбаком. — Її голос звучить якось дивно, навіть для неї самої.

— Його немає на роботі. Сьогодні ж неділя, — каже жінка. — Зараз подивимось, можливо, я зможу додзвонитися йому.

Після короткої розмови по телефону вона кладе слухавку і каже:

— Він уже їде. Буде тут за півгодини.

Анна нетерпляче чекає, її свідомість у перезбудженому сум’ятті.

Ресбак з’являється швидше, ніж за півгодини, вдягнутий у повсякденні штани кольору хакі та літню сорочку. Він виглядає зовсім інакшим. Анна звикла бачити його в костюмі. Це її дезорієнтує.

— Анно, — каже він, уважно дивлячись на неї очима, які помічають кожну дрібницю. — Чим я можу вам допомогти?

— Мені потрібно поговорити з вами, — швидко каже Анна.

— Де ваш адвокат? — питає Ресбак. — Мені повідомили, що ви більше не говоритимете зі мною без адвоката.

— Обійдуся без адвоката, — наполягає Анна.

— Впевнені? Може, варто зателефонувати йому? Я можу зачекати.

Адвокат просто завадить їй сказати те, що вона хоче.

— Ні! Я впевнена. Мені не потрібен адвокат. Він мені не потрібен — і не телефонуйте моєму чоловікові.

— Ну добре, — каже Ресбак і повертається, щоб провести її довгим коридором.

Анна йде за ним в одну з допитних кімнат. Вона починає говорити ще до того, як сідає на стілець. Він просить її зачекати.

— Для протоколу, — каже їй Ресбак, — будь ласка, назвіть своє ім’я, дату й засвідчіть той факт, що вам радили зателефонувати адвокатові, але ви відмовилися.

Після того як Анна це робить, вони починають.

— Чому ви сьогодні тут? — питає детектив.

— Я прийшла зізнатися.