Подружжя по сусідству

Розділ 22

Марко та Анна сидять за кухонним столом, намагаючись поснідати. Вони заледве торкнулися своїх тостів. Останнім часом вони харчуються здебільшого кавою та відчаєм.

Марко мовчки читає газету. Анна дивиться крізь вікно на задній двір, нічого не бачачи. Часом вона не витримує навіть вигляду газет і питає в нього, як він може їх читати. В інші дні вона штудіює їх від першої сторінки до останньої, шукаючи будь-що, що стосується викрадень. Але зрештою вона читає їх усі. Це струп, який вона здирає знов і знов.

Анні видається дуже дивною річчю читати про себе в газеті.

Раптом Марко від несподіванки підскакує на стільці.

— Що там таке? — питає вона.

Він їй не відповідає.

Вона втрачає цікавість. Сьогодні один із тих днів, коли вона ненавидить газети. Вона не хоче нічого знати. Вона встає й виливає в мийку свою холодну каву.

Марко читає, затамувавши дихання. Стаття, яку він читає, не про викрадення, але насправді — про нього. Можливо, це відомо тільки Марко, але тепер він у паніці намагається збагнути, що з цим робити.

Він дивиться на фото в газеті. Це він, не може бути й сумнівів.

Брюса Ніланда, його спільника, знайшли мертвим — жорстоко вбитим — у його хатинці в Катскільських горах. Стаття скупа на подробиці, але в ній припускалося, що то було збройне пограбування. Чоловіка вдарили по голові. Якби не фотографія вбитого, Марко б узагалі пропустив цю коротку замітку й цінну інформацію, яка в ній містилася. У газеті писалося, що його насправді звуть Дерек Гоніґ.

Серце Марко бухкає, коли він намагається зібрати все докупи. Брюс — якого звуть зовсім не Брюс — мертвий. У статті не пишеться, коли його вбили. Це може пояснити, чому Брюс не вийшов на зв’язок тоді, коли вони домовлялися, чому не відповідав на мобільний. Але хто вбив його? І де тепер Кора? Марко чітко уявив, як той невідомий, що вдарив його по голові та вбив Брюса, забрав і Кору. І той убивця, схоже, міг також забрати й гроші. Марко мусить розповісти поліції. Але як він пояснить, не розкривши своєї жахливої ролі в усьому цьому?

Він вкривається холодним потом. Дивиться на свою дружину, що стоїть до нього спиною біля мийки. У тому, як зіщулилися її плечі, відчувається невимовна туга.

Він мусить піти до поліції.

Чи він просто дурень? Які шанси, що Кора досі жива? Гроші в мерзотників. Напевне, вони вже вбили її.

Але, можливо, вони вимагатимуть ще грошей. Якщо існує хоч найменший шанс на те, що донька досі жива, він мусить розповісти про це Ресбаку. Але як? Як розповісти, не накликавши біди на себе?

Він намагається розкласти все по полицях. Брюс мертвий, тож він нічого нікому не скаже. А більше ніхто нічого не знав. Якщо поліція знайде вбивцю чи вбивць Брюса і виявиться, що Брюс щось устиг розповісти тим про участь у цьому Марко, це не доказ, а чутка. Немає жодних доказів того, що Марко забрав доньку з ліжечка й передав Брюсові в гаражі.

Може, це навіть добре, що Брюс мертвий.

Потрібно сказати Ресбаку, потрібно, але як? Поки він вдивляється у фотографію в газеті, приходить варіант. Він скаже детективу, що побачив фото в газеті й упізнав того чоловіка. Скаже, що вбитий вештався тут довкола оселі. Що він забув про це, аж поки не побачив світлину. Йому можуть не повірити, але більше нічого не вдалося вигадати.

Ніхто майже напевно ніколи не бачив його із Брюсом. Принаймні він не може згадати нікого, хто бачив би їх разом.

Він не зможе примиритися із собою, якщо не зробить усього можливого для порятунку Кори.

Спершу він мусить сказати Анні. Він розмірковує ще хвилинку, вагаючись, а потім каже:

— Анно.

— Що?

— Глянь сюди.

Вона підходить і дивиться з-за плеча в газету, туди, куди Марко вказує пальцем. Роздивляється фото.

— І що? — питає вона.

— Впізнаєш його?

Вона дивиться ще раз.

— Не думаю. А хто це?

— Я певен, що бачив його, — каже Марко. — Десь поблизу.

— Де?

— Точно не знаю, але в нього знайоме обличчя. Я точно нещодавно бачив його, в нашому районі, неподалік від нашого будинку.

Анна придивляється уважніше.

— Знаєш, думаю, я таки бачила його раніше, але не знаю де.

«Так навіть краще», — думає Марко.

Перш ніж іти до відділка, Марко відкриває лептоп і шукає інформацію про вбивство Дерека Гоніґа, вишукує всі можливі подробиці. Сюрпризи йому ні до чого.

Інформації небагато. Справа не набула особливого розголосу. Дерек Гоніґ незадовго до смерті відпросився з роботи, щоб побути у своїй хатинці. Його знайшла жінка, що прибирала там раз на місяць. Він жив сам. Розлучений, дітей немає. Коли Марко це читає, його кидає в холодний піт. Чоловік, якого він знав як Брюса, казав йому, що в нього троє дітей і він знає, як поводитися з немовлям, і Марко йому повірив. Тепер його власні дії шокують його. Він віддав свою дитину людині, яку, виявляється, зовсім не знав, довіривши їй турботу про свою маленьку доньку. Ну як можна було так вчинити?

Анна та Марко приходять у відділок без попередження. «Ауді» їм повернули напередодні. Марко тримає в руці газету й запитує про детектива Ресбака у чергового. Субота, але Ресбак на місці.

— Маєте хвилинку? — питає Марко в Ресбака.

— Звісно, — каже детектив і запрошує їх в уже знайому кімнату. Дженнінґз у нього за спиною бере ще один стілець. Вони сидять учотирьох, дивлячись одне на одного.

Марко кладе газету на стіл перед Ресбаком і вказує на фото вбитого.

Детектив дивиться на фото, пробігає очима коротку замітку й підіймає очі на Марко.

— Так, і що?

— Я упізнав його, — каже Марко.

Він знає, що видається нервовим, хоча й щосили намагається приховати нервування.

Він цілеспрямовано дивиться детективу просто у вічі.

— Думаю, я бачив його протягом останніх двох тижнів до викрадення Кори.

— Де? — питає Ресбак.

— В тому-то й проблема, — неоднозначно відповідає Марко. — Точно я не знаю. Але тієї ж миті, як побачив фото, я згадав, що нещодавно зустрічався з ним, і не раз. Думаю, це було десь неподалік від нашого будинку, в тому районі — на нашій вулиці.

Ресбак уважно дивиться на Марко, стиснувши губи.

— Анна теж його впізнала, — каже Марко, киваючи на дружину.

Ресбак переводить погляд на Анну.

Анна киває.

— Я теж бачила його раніше, але не можу пригадати, де.

— Ви впевнені?

Анна знову киває.

— Зачекайте-но хвилинку тут, — каже Ресбак, і вони з Дженнінґзом виходять із кімнати.

Анна з Марко мовчки чекають. Вони не хочуть говорити між собою, знаючи, що їх знімають на камеру. Марко доводиться зусиллям волі пригнічувати свою нервозність. Йому хочеться встати й ходити по кімнаті, але він змушує себе лишатися на місці.

Нарешті Ресбак повертається.

— Я сьогодні сам туди поїду. Якщо там є щось, що стосується вашої справи, я вам повідомлю.

— Як думаєте, коли можна чекати вашого дзвінка? — питає Марко.

— Я не знаю. Зателефоную вам якомога скоріш, — обіцяє Ресбак.

Анні та Марко лишається лише повертатися додому й чекати.