Подружжя по сусідству

Розділ 30

— Виглядаєш кепсько, — сказав Брюс до Марко, коли той сів на лавочці біля нього.

Марко справді був приголомшений. Йому коштувало великих внутрішніх зусиль звернутися по допомогу, але він і не припускав, що Річард йому відмовить. Бізнес можна було врятувати, Марко був упевнений. Були досить великі борги, клієнти, що не заплатили. Але були й нові, на яких він полював, — вони просто повільно приймали рішення. Усе й досі могло скластися добре, якби ж йому тільки дістати десь трохи грошей. У нього й досі були амбіції. Він досі вірив у себе. Йому просто потрібна була свобода для маневрів. Потрібна готівка.

— Мені потрібні гроші, — сказав Марко Брюсу. — Не знаєте лихварів?

То був лише наполовину жарт. Він знав, що виглядав загнаним у глухий кут.

Але Брюс сприйняв його серйозно. Він повернувся убік, аби пильніше поглянути на Марко.

— Ні, я не знаю лихварів. І, в будь-якому разі, цього робити не варто.

— Ну, інших шляхів я, чорт забирай, не бачу, — сказав Марко, проводячи рукою по волоссю й сердито витріщаючись на ріку.

— Можеш оголосити про банкрутство й розпочати спочатку, — сказав Брюс, трохи поміркувавши. — Багато хто так робить.

— Цього я зробити не можу, — вперто заперечив Марко.

— Чому? — запитав Брюс.

— Тому, що це вб’є мою дружину. Вона… вона зараз дуже чутлива. Після народження дитини, знаєте. — Марко нахилився вперед, поставивши лікті на коліна й затуливши обличчя долонями.

— У тебе є дитина? — запитав Брюс здивовано.

— Так, — сказав Марко, зводячи на нього очі. — Дівчинка.

Брюс відхилився й серйозно подивився на нього.

— Що? — запитав Марко.

— Нічого, — швидко відповів Брюс.

— Ні, ви хотіли щось сказати, — наполягав Марко, випростуючись на лаві.

Було очевидно, що Брюсу спало щось на думку.

— Як батьки твоєї дружини ставляться до вашої доньки?

Марко відповів:

— Моляться на неї. Вона їхня єдина внучка. Розумію, до чого ви хилите. Вони дадуть гроші на її освіту, можливо, відкладуть щось до її повноліття, але вони оформлять це в такий траст, до якого мені буде зась. Це не допоможе.

— Якщо тільки не підійти до цього творчо, — сказав Брюс, нахиливши голову.

Марко витріщився на нього.

— Це ви про що? — Марко озирається, аби переконатися, що їх ніхто не чує, але на пляжі тільки вони.

— Вони не дадуть грошей тобі, але закладаюся, вони дуже швидко викладуть грошенята, аби повернути свою єдину внучку.

— Що ви таке пропонуєте? — прошепотів Марко. Але він уже знав.

Очі двох чоловіків зустрілися. Якби Марко вже не хильнув дві склянки, а особливо ту принизливу, зі своїм тестем, то, можливо, відповів би Брюсові рішучим «ні», пішов додому й розповів дружині правду, як і збирався. Оголосив би себе банкрутом і розпочав із нуля. У них усе ще лишався будинок. Вони були одне в одного, і в них була Кора. Але дорогою до ріки Марко зайшов до крамниці спиртного. Він приніс із собою пляшку в паперовому пакеті. Тепер він її відкоркував, пригостив приятеля й зробив великий ковток просто з горлечка. Алкоголь трохи розмив кордони, зробив усе менш неможливим.

Брюс притишив голос.

— Інсценуй викрадення. Не справжнє викрадення, а виставу. Ніхто не постраждає.

Марко витріщився на нього. Нахилився ближче й прошепотів:

— І як це спрацює? Поліція поставиться до цього як до справжнього викрадення.

— Так, але якщо зробити усе правильно, це буде ідеальний злочин. Батьки твоєї дружини заплатять, ти отримаєш назад свою дитину й усе скінчиться за пару днів. Щойно дитина опиниться вдома, поліція втратить інтерес.

Марко почав прокручувати все в голові. Під впливом алкоголю ця ідея видавалася не такою вже й божевільною.

— Ну, не знаю, — нервово відповів Марко.

— Є кращі пропозиції? — підштрикнув його Брюс, передаючи пакет із відкоркованою пляшкою.

Вони обговорили деталі, спершу гіпотетично. Він мав влаштувати викрадення власної дитини, передати її Брюсу, який забере її на пару днів до своєї хатини в Катскільських горах. У нього було троє своїх дітей, уже дорослих, але він знав, як поводитися з немовлям. Вони забезпечать собі зв’язок через передплачені мобільники з антивизначниками. Свій телефон Марко доведеться десь заховати.

— Мені потрібно десь сто тисяч, — сказав він, дивлячись на ріку і спостерігаючи за тим, як у небі над нею кружляють птахи.

Брюс пхикнув.

— Та ти що, з дуба впав?

— Тобто? — не зрозумів Марко.

— Якщо тебе заарештують, то покарання буде однакове, що за сто тисяч, що за сто мільйонів. Гра принаймні має бути вартою свічок. Немає сенсу йти на таке заради дріб’язку.

Поки Марко все обмірковував, вони з Брюсом передавали одне одному пляшку туди-сюди. У Річарда з Еліс було близько п’ятнадцяти мільйонів заощаджень, наскільки йому відомо. Гроші в них були. Якщо Марко отримає мільйон, то зможе врятувати бізнес і виплатити заставу без подальшої допомоги батьків Анни. Ну, безпосередньої принаймні. Як солодко буде забрати парочку мільйончиків у цього мерзотника Річарда.

Вони домовилися про викуп у два мільйони. П’ятдесят на п’ятдесят.

— Непогано за два дні роботи, — запевнив Брюс.

Марко вирішив влаштувати це якнайскоріш. Якщо він довго чекатиме, то може потім не наважитися.

Він сказав:

— Завтра ввечері нас не буде вдома — сусіди запросили нас у гості. З дитиною буде няня, але вона завжди засинає на канапі в навушниках.

— Ти міг би вискочити покурити, забігти додому й винести мені дитину, — сказав Брюс.

Марко замислився про це. Все може скластися. Вони детальніше обговорили план.

Тепер, якби йому дали шанс обрати момент у житті, куди можна було би повернутися та все змінити, то була би перша зустріч із Брюсом.

Якби ж тільки він не вирушив подихати весняним повітрям, якби ж не сів на ту лавочку, якби йому не трапився Брюс. Якби ж тільки він встав і пішов того дня, коли Брюс усівся поряд і зав’язав знайомство, що з часом переросло у співпрацю. Якби не це, життя його зараз було б геть інакшим.

Він не думав, що поліція зможе знайти когось, кому було б відомо, що Брюса й Марко щось пов’язує. Їхні зустрічі були нерегулярними, непередбачуваними. Їх бачили лише бігуни та роллери, що час від часу проминали повз. Раніше він про це не хвилювався, тому що Брюс мав зникнути з обрію. Він був готовий піти на пенсію — збирався забрати свій мільйон та зникнути.

Але тепер Брюс мертвий.

А Марко — в цілковитій дупі.

Йому потрібно зателефонувати Річарду — саме для цього він приїхав у офіс — щоб втекти від Анни й поговорити сам-на-сам з її батьком. Він хоче знати, що відбувається з Корою після нових домовленостей Річарда з викрадачами.

Він вагається. Він не може витримати думки про нову порцію поганих новин. Але що б не трапилося далі, Кору необхідно повернути. Він мусить бути певен, що Річард зробить усе як слід. З рештою розбереться потім.

Він бере слухавку та набирає номер свого тестя. Одразу ж вмикається автовідповідач. Дідько. Він лишає коротке повідомлення:

— Це Марко, перетелефонуйте. Дайте знати, що відбувається.

Він встає й починає ходити офісом туди й сюди, як людина, уже замкнена в камері.

Анні здається, що вона чує дитячий плач: мабуть, Кора прокинулася. Вона знімає садові рукавички та швидко йде всередину, миє руки на кухні. Вона чує, як нагорі плаче Кора, кличучи її.

— Хвилиночку, зайчику, — кричить вона їй. — Уже йду.

Вона щаслива.

Анна біжить нагору до дитини, тихенько наспівуючи під носа. Вона заходить до дитячої кімнати. Все таке, як і раніше, тільки-от ліжечко порожнє. Вона раптом згадує, і її наче холодною водою обливає. Вона падає у крісло для годування.

Їй недобре — вона чудово це усвідомлює. Вона мала б комусь зателефонувати. Матері, скажімо. Але вона не телефонує. Натомість гойдається на стільці.

Їй хотілося б звалити всі свої проблеми на Синтію, але вона знає, що Синтія не забирала її дитини.

Синтія намагалася лише вкрасти її чоловіка, чоловіка, який і їй самій більше, можливо, не потрібний. Інколи їй здається, що Марко із Синтією варті одне одного. Анна чує Синтію по інший бік стіни, і її ненависть перетворюється на потужну лють. Адже, якби вони тієї ночі не пішли до Синтії, якби Синтія не сказала, що це вечірка без дітей, усього цього не трапилося б. Її маля і досі було б з нею.

Анна дивиться на своє відображення в розбитому дзеркалі у ванній, яке вони досі не замінили. Вона виглядає розкришеною, розщепленою на сотні частин. Вона заледве упізнає людину, що дивиться на неї звідти. Вона умивається, розчісується. Йде у спальню та перевдягається у свіжу сорочку та чисті джинси. Перевіряє: репортерів біля будинку немає. Потім іде до сусідських дверей і натискає кнопку дзвоника.

Синтія відчиняє, видно, що вона не очікувала побачити на порозі Анну.

— Можна зайти? — питає Анна.

Навіть лишаючись вдома, Синтія чудово вдягається: на ній капрі та гарна шовкова блузка.

Якусь мить Синтія нашорошено дивиться на неї. Потім ширше відчиняє двері й каже:

— Заходь.

Анна переступає поріг будинку.

— Хочеш кави? Я можу зварити, — пропонує Синтія. — Грем поїхав, повернеться завтра вночі.

— Звісно, — каже Анна, йдучи за нею на кухню. Тепер, коли вона тут, то не знає, з чого почати. Вона хоче дізнатися правду. Краще поводитися дружньо? Чи почати звинувачувати її? Коли вона востаннє була в цьому будинку, все ще було гаразд. Здається, що це було дуже давно. У минулому житті.

На кухні Анна дивиться на розсувні двері, що ведуть на площадку заднього двору. Вона бачить там стільці. Уявляє, як Синтія сидить у Марко на колінах на одному з них, поки той убитий тепер чоловік забирає дитя Анни. Лють переповнює її, але вона намагається її приховати. У неї великий досвід у приховуванні люті. Вона маскується. Хіба не всі так роблять? Усі вдають із себе когось іншого. Увесь світ побудовано на брехні та обмані. Синтія бреше так само, як і чоловік Анни.

Раптом Анні паморочиться в голові, й вона сідає за кухонний стіл. Синтія вмикає кавоварку, потім обертається й дивиться на неї, спершись на стійку. З того місця, де сидить Анна, Синтія виглядає вищою й навіть більш довгоногою, ніж будь-коли. Анна раптом усвідомлює, що заздрить, неймовірно заздрить Синтії. І Синтія про це знає.

Ніхто з них, здається, не хоче починати розмову першою. Стає ніяково. Нарешті Синтія питає:

— Ну що, розслідування просувається?

Обличчя її ніби схвильоване, та Анну не обдуриш.

Анна дивиться на неї й відповідає:

— Я більше ніколи не побачу своєї дитини.

Вона каже це так спокійно, ніби говорить про погоду. Вона почувається від’єднаною від себе самої, ніби її вирвали з корінням. Вона одразу розуміє, що не варто було приходити сюди. В неї не стане сил боротися із Синтією сам-на-сам. Було небезпечно сюди приходити. Вона боїться Синтії. Але чому? Як може нашкодити їй Синтія після всього, що вже сталося? Справді, Анна вже стільки втратила, що мала би почуватися непереможною. Більше їй нема чого втрачати. Це Синтія мала би боятися її.

Раптом Анна відчула: вона змерзла до самісіньких кісток. Анна боїться самої себе. Боїться того, що може накоїти. Краще їй піти. Вона раптом встає.

— Я мушу йти, — кидає вона.

— Що? Ти щойно прийшла! — відповідає здивовано Синтія. Вона уважно дивиться на неї. — З тобою все гаразд?

Анна повертається на стілець і опускає голову між колін. Синтія підходить до неї й сідає поряд навпочіпки. Вона кладе свою наманікюрену руку на спину Анни. Анна боїться, що може знепритомніти, їй здається, що її зараз знудить. Вона глибоко дихає, чекаючи, коли це відчуття мине. Якщо почекати й глибоко подихати — нудота минає.

— Ось, випий кави, — каже Синтія. — Кофеїн допоможе.

Анна підіймає голову й спостерігає за тим, як Синтія наливає каву. Цій жінці на неї начхати, але вона робить їй каву, додає вершки й цукор і ставить на кухонний стіл перед Анною, як колись. Анна робить ковток, потім ще один. Синтія мала рацію, від кави вона почувається краще. Кава прочищує розум, повертає їй можливість мислити. Вона відсьорбує ще трохи й ставить чашку на стіл. Синтія сіла навпроти неї.

— Як давно в тебе роман із моїм чоловіком? — питає Анна. Її голос звучить так, ніби вона просто констатує факти. Враховуючи те, яка вона розлючена, її голос навдивовижу нейтральний. Якби її хтось почув, то вирішив би, що їй начхати.

Синтія відхиляється на стільці й складає руки на своїх великих грудях.

— Між нами нічого немає, — так само холодно відповідає вона.

— Не вішай лапші на вуха, — каже Анна якось аж надто дружньо. — Я все знаю.

Синтія наче здивована.

— Ти це про що? Та нема чого й знати. У нас жодних стосунків. Коли ви були тут останнього разу, ми трохи потішили одне одного там, на задньому подвір’ї, але то було дуже невинно. Як у підлітків. Він був п’яний. Ми обоє були п’яні. Нас занесло. Це не важило нічого. Доти ми ніколи не торкалися одне одного.

— Не розумію, чому ви обоє приховуєте це. Я ж знаю, що у вас інтрижка, — наполягає Анна, дивлячись на Синтію з-над краєчка чашки з кавою.

Синтія дивиться через стіл, тримаючи свою чашку обома руками.

— Я ж сказала тобі, і сказала поліції, коли вони були тут, що ми трохи розважилися надворі. Ми були п’яні, ото й усе. До того чи після між нами з Марко нічого не було. Я не бачилася з ним після викрадення. Ти щось вигадуєш, Анно, — сказала вона зверхнім тоном.

— Не бреши мені! — рвучко просичала Анна. — Я бачила, як Марко виходив із твоїх задніх дверей учора пообіді.

Синтія напружується.

— Тож не бреши мені, що не бачилася з ним! І про мобільний я також знаю.

— Який ще мобільний? — одна з бездоганно доглянутих брів Синтії злетіла вгору.

— Забудь, — каже Анна, бажаючи забрати останні слова назад. Вона пам’ятає, що цей мобільний був, можливо, для зв’язку з кимось іншим. Усе, що відбувається довкола, так спантеличує її. Вона не може втримати усього в голові. Вона відчуває, ніби її свідомість розколюється. Вона й раніше завжди була чутливою, але в такій ситуації, коли її дитина зникла, її чоловік зраджує їй і бреше, — будь-хто міг би з’їхати з глузду. Ніхто не може звинувачувати її. Ніхто не може засуджувати її, якщо вона робить щось ненормальне.

Вираз обличчя Синтії змінюється. Фальшива занепокоєність розчиняється, й вона спокійно дивиться на Анну.

— Хочеш знати, що насправді відбувається, Анно? Ти впевнена, що дійсно хочеш знати?

Анна дивиться на неї, знічена зміною інтонації. Анні легко уявити Синтію шкільною причепою — високою вродливою дівчиною, яка цькує низеньких і пухких, невпевнених у собі — таких, як Анна.

— Так, я хочу знати.

— Точно? Бо коли я це скажу, нічого вже не можна буде повернути.

Синтія ставить каву на стіл.

— Я сильніша, ніж ти думаєш, — каже Анна з викликом у голосі. Вона також ставить чашку на стіл і продовжує: — Я втратила дитину. Що тепер може завдати мені болю?!

Синтія посміхається, але це не посмішка — це холодний розрахунок. Вона сидить на стільці й дивиться на Анну, ніби намагаючись прийняти рішення.

— Думаю, ти й гадки не маєш про те, що відбувається, — каже вона.

— То чому б тобі не сказати мені? — зухвало питає Анна.

Синтія встає, чиркнувши стільцем по кухонній підлозі.

— Ну добре. Будь тут. За хвилину повернуся.

Синтія йде з кухні та підіймається сходами. Анна розмірковує про те, що вона може показати їй. Чи стане їй сили зустрітися з реальністю? Можливо, там якісь фотографії. Де вони з Марко разом. Синтія — фотограф. І вона з тих жінок, які люблять фотографуватися, бо вони такі розкішні й марнославні. Можливо, вона покаже Анні їхні фото в ліжку. І вираз обличчя Марко буде геть не таким, як коли він кохається з Анною. Вона встає. Вона вже збирається вийти на вулицю через скляні двері, коли на кухні з’являється Синтія з лептопом.

— Що, злякалася? — питає вона.

— Ні, просто хотіла вдихнути повітря, — бреше Анна, зачиняючи двері й повертаючись до столу.

Синтія ставить лептоп на стіл і відкриває його. Вони сидять і чекають пару хвилин, доки він завантажиться.

Синтія каже їй:

— Анно, мені дуже шкода, дуже, Анно, правда.

Анна з недовірою дивиться на неї, а потім неохоче переводить погляд на монітор. Це не те, що вона очікувала побачити. Це чорно-біле відео, на якому видно задній двір Синтії, а за ним — двір Анни. Вона помічає внизу позначення дати й часу. Її кидає в холод.

— Чекай, зараз буде, — каже Синтія.

Зараз вона побачить, як той убитий забирає її дитину. Синтія така жорстока. Це відео було в неї весь цей час.

— Чому ти не показала його поліції? — вимогливо питає Анна, не зводячи очей з екрана, чекаючи.

Не вірячи своїм очам, вона бачить, як біля задніх дверей їхнього будинку о 00:31 ночі з’являється Марко й викручує лампочку датчика руху — світло гасне.

Анна відчуває, ніби кінцівки стали ватяними. Бачить, як Марко заходить усередину. Минає дві хвилини. Задні двері відчиняються. Марко виходить надвір, тримаючи на руках Кору, загорнуту в білу ковдру. Він озирається, ніби намагаючись переконатися, що ніхто його не бачить, дивиться просто в камеру, а потім швидко заходить у гараж. Серце Анни скажено б’ється у грудях. За хвилину вона бачить, як Марко виходить із гаража вже без дитини. 00:34 ночі. Він іде по газону в бік будинку, де ненадовго зникає з поля зору, а потім з’являється знову на дворищі Стілвелів.

— Тож бачиш, Анно, — каже Синтія у приголомшливій тиші, — правда не в тому, що в нас із Марко роман. А в тому, що він викрав вашу дитину.

Анна така шокована й нажахана, що їй забракло слів.

Синтія каже:

— Може, в нього запитаєш, де вона?