Подружжя по сусідству

Розділ 36

Шлунок Марко стискається, коли його таксі під’їжджає до будинку батьків Анни. Він бачить поліцейські патрульні машини та швидку, припарковані біля парадного входу. Упізнає також і машину детектива Ресбака.

Водій питає його:

— Ого, хлопче, що тут таке?

Марко не відповідає.

Анна зателефонувала йому на мобільний усього кілька хвилин тому й сказала:

— Вона в мене. З нею все добре. Ти маєш приїхати.

Кора жива, й Анна зателефонувала йому. Що буде далі — він і гадки не має.

Марко поспішає до передніх дверей будинку, який він полишив усього кілька годин тому, і вривається до вітальні. Він бачить на канапі Анну, що колисає на руках їхню маленьку дочку.

Поліцейський в уніформі стоїть за канапою, ніби захищаючи її. Батьків Анни в кімнаті немає. Марко дивується: де вони, що сталося.

Він кидається до Анни з немовлям і обіймає їх обох зі слізьми на очах. Потім він відхиляється й уважно дивиться на Кору. Вона худенька й хвороблива, але дихає та спокійно спить, склавши руки в кулачки.

— Дякувати Богові, — схвильовано каже Марко, він тремтить, і сльози котяться його обличчям. — Дякувати Богові.

Він дивиться на доньку в зачудуванні й легенько гладить її тьмяні кучерики. Ніколи він не був щасливішим, ніж тепер. Він хоче втримати цей момент, запам’ятати його назавжди.

— Її оглянули медики, з нею все гаразд, — каже Анна, — але потрібно буде піти з нею в лікарню, щоб усе ретельніше перевірити.

Анна виглядає спустошеною та втомленою, але він помічає, що вона також по-справжньому щаслива.

— Що сталося? Де твої батьки? — нарешті схвильовано питає Марко.

— Вони на кухні, — каже вона. Та не встигає Анна розповісти більше, як у вітальню заходить детектив Ресбак.

— Вітаю, — каже детектив.

— Дякую, — відповідає Марко. Як завжди, він не може нічого зрозуміти з вигляду детектива, не розуміє, що коїться за тими гострими пронизливими очима.

— Я дуже радий, що вашу дитину повернули живою та здоровою, — каже Ресбак. Він дивиться просто на Марко. — Я не хотів казати цього раніше, але це було малоймовірно.

Марко нервово сидить поряд з Анною, дивлячись на Кору, розмірковуючи, чи вихоплять у нього з рук цей щасливий момент, чи скаже Ресбак, що йому все про це відомо. Марко б хотів відкласти цю частину, бажано — назавжди, але він мусить знати. Напруга нестерпна.

— Як усе сталося? — знову питає він.

— Я не могла заснути, — каже йому Анна. — З вікна спальні я побачила, що батько йде до ярка. В руках у нього була спортивна сумка. Я вирішила, що він знову йде на зустріч із викрадачами. Я пішла за ним до ярка, а коли наздогнала його, вона вже була в нього. Викрадачі знову зателефонували й призначили ще один обмін. Цього разу прийшов чоловік і приніс Кору. — Вона повертається до детектива. — Коли я наздогнала батька, чоловік уже пішов.

Марко мовчки чекає. То он як вони вирішили усе розіграти. Він намагається прорахувати розв’язку. Річард мусить вийти з цього героєм. Вони з Еліс заплатили, знову, заради повернення Кори. Так Анна сказала поліції. Марко не знає, чи вірить вона в це насправді.

Марко не уявляє, що думає про все це детектив.

— І що тепер? — питає Марко.

Ресбак дивиться на нього.

— Тепер, Марко, настав час з’ясувати правду.

Марко раптом починає крутитися в голові, майже паморочитися. Він бачить, що Анна переводить очі з дитини на детектива, у передчутті катастрофи.

— Що? — каже Марко. Він відчуває, як на шкірі починають проступати краплі поту.

Ресбак сідає на стільці навпроти них. Нахиляється вперед і уважно дивиться на нього.

— Марко, я знаю, що ти зробив. Я знаю, що ти забрав дитину з ліжечка й переніс на заднє сидіння машини Дерека Гоніґа трохи пізніше половини першої ночі. Я знаю, що Дерек поїхав до своєї хатини в Катскільських горах, де його було жорстоко вбито за кілька днів.

Марко нічого не каже. Він знає, що саме так Ресбак і вважав увесь цей час, але які докази в нього є? Річард розповів їм про телефон? Цим вони займалися на кухні? Анна розповіла їм про відео? Раптом Марко стає несила дивитися на свою дружину.

— Ось що я думаю, Марко, — каже Ресбак, пояснюючи поволі, оскільки здогадується, що Марко зараз у такому стані, що йому, можливо, буде важко зрозуміти. — Думаю, вам були потрібні гроші. Думаю, ви влаштували викрадення з Дереком Гоніґом, щоб отримати гроші батьків вашої дружини. Ваша дружина, думаю, нічого про це не знає.

Марко хитає головою, не погоджуючись. Він має все заперечувати.

— Щодо того, що було потім, — каже Ресбак, — я не певний. Можливо, ви зможете мені допомогти. Це ви вбили Дерека Гоніґа, Марко?

Марко заводиться з півоберта.

— Ні! Звідки вам прийшло?

Він дуже збуджений. Витирає спітнілі долоні об коліна.

— Дерек зрадив вас, — спокійно каже Ресбак. — Він не приніс дитину на обмін, як ви домовлялися. Він забрав гроші собі. Ви знали, куди він повіз дитину. Знали про хижу в лісі.

— Ні! — кричить Марко. — Я не знав про хатину! Він ніколи мені про неї не казав!

У кімнаті западає цілковита тиша, в якій чутно лише цокання годинника на камінній полиці.

Схлипнувши, Марко ховає обличчя в долонях.

Ресбак чекає, дозволяючи клятій тиші заповнити кімнату. Потім, уже м’якше, додає:

— Марко, я не думаю, що ви планували, щоб усе сталося отак. Не думаю, що ви вбили Дерека Гоніґа. Я думаю, це зробив ваш тесть.

Марко підводить голову.

— Якщо ви визнаєте свою провину, якщо розкажете все, що знаєте, щоб допомогти нам у нашій справі проти вашого тестя, ми, можливо, зможемо домовитися.

— Тобто, домовитися? — питає Марко. Його думки шугають як навіжені.

— Якщо ви допоможете нам, то, можливо, ми зможемо запропонувати вам імунітет від обвинувачень за сприяння викраденню. Я поговорю з прокурором, думаю, що, враховуючи обставини, він погодиться.

Марко раптом бачить надію там, де її не було. У роті в нього пересохло. Він не може говорити. Натомість він киває. Пропозиція звучить непогано.

— Вам доведеться прийти у відділок, — каже Ресбак, — коли ми закінчимо тут. — Він встає та йде назад на кухню.

Дитина спить, і Анна лишається колисати її у вітальні, а Марко встає та йде за Ресбаком на кухню. Його дивує те, що ноги його не підводять. Річард сидить на одному з кухонних стільців, уперто-мовчазний. Їхні очі зустрічаються. Річард відводить погляд. Поліцейський у формі допомагає йому підвестись і вдягає на нього наручники. Еліс дивиться із глибини кухні, нічого не кажучи, і обличчя її не виражає нічого.

— Річарде Адаме Драйз, — каже детектив Ресбак, — вас затримано за вбивство Дерека Гоніґа та сприяння викраденню Кори Конті. Ви маєте право мовчати. Усе, що ви скажете чи зробите, може бути й буде використано проти вас у суді. У вас є право звернутися до адвоката…

Марко спостерігає, ошелешений тим, як йому пощастило. Його дитину повернули живою та неушкодженою. Річарда затримали, і він отримає те, на що заслуговує. Засудять його, а не Марко. Синтія тепер йому не нашкодить. Він уперше дихає вільно, відколи почалося це жахіття. Усе скінчилося. Усе нарешті скінчилося.

Двоє поліцейських в уніформі ведуть скутого Річарда через вітальню до парадних дверей, Ресбак, Марко та Еліс ідуть за ним. Річард мовчить. Він не хоче дивитися ані на свою дружину, ані на доньку, ані на онучку, ані на зятя.

Марко, Анна та Еліс спостерігають за тим, як його забирають.

Марко ловить погляд своєї дружини. Їм повернули їхню любу донечку. Анна тепер знає все. У них більше немає таємниць одне від одного.

У поліцейському відділку вони обговорюють подробиці угоди Марко. У Марко тепер новий адвокат, із найкращої в місті адвокатської контори, що спеціалізується на кримінальних справах, не з контори Обрі Веста.

Марко розповідає все Ресбаку:

— Річард мене підставив. Він усе підлаштував. Він підіслав до мене Дерека. То все була його ідея. Він знав, що мені були потрібні гроші.

Вступає Анна.

— Нам спало на думку, що за цим стоїть мій батько. Я знала, що вони знайомі з Дереком Гоніґом, — я впізнала його — він приїздив до нашого будинку багато років тому. Але як дізналися ви?

Ресбак відповідає:

— Я знав, що він бреше. Він сказав, що викрадачі йому телефонували, але його телефони були на прослуховуванні. Ми знали, що вони не телефонували йому. А потім, учора ввечері, мені зателефонувала ваша мати.

— Моя мати?

— Ваш батько зраджував їй.

— Я знаю, — каже Анна. — Мама сказала мені вранці.

Марко питає:

— А як це стосується справи?

— Ваша теща винайняла приватного детектива слідкувати за своїм чоловіком. Детектив встановив на машину GPS-маячок. Він і досі там.

Марко та Еліс уважно слухають детектива.

— Ми знали, що машина Річарда була поблизу вашої оселі в час убивства.

Марко та Анна перезираються. Ресбак додає, звертаючись до Анни:

— Ваша мати теж упізнала Гоніґа, коли я показав їй його фото.

Марко каже:

— У Річарда був мобільний, мобільник Дерека. Той, з якого він мав телефонувати мені. Але Дерек так і не обізвався сам і не брав слухавку, коли я набирав. Я помітив сповіщення про пропущені дзвінки, а коли перетелефонував, за тим номером відповів Річард. Він сказав, що викрадачі надіслали йому телефон та записку поштою. Та я думав: чи не вбив Річард Дерека й не забрав того мобільника? Щодо записки, то я не вірив у її існування. Він сказав, що знищив її, аби захистити мене, оскільки вона мене компрометувала.

Ресбак каже:

— Еліс ніколи не бачила ані записки, ані телефону. Річард сказав, що вони надійшли, коли її не було вдома.

— Нащо Річарду вбивати Дерека? — питає Марко.

— Ми думаємо, що Дерек мав віддати дитину, коли ви принесли викуп, але не зробив цього, і Річард зрозумів, що його ошукали. Ми думаємо, що Річард того вечора знайшов його хатину та вбив його. Тоді він зрозумів, що має можливість вимагати другого викупу.

— Де була Кора після того, як її забрали з хатини? Хто про неї дбав? — питає Анна.

— Ми затримали доньку Річардової секретарки, коли вона від’їжджала на машині з місця обміну рано-вранці. Дитина була в неї. Здається, вона мала проблеми з наркотиками і їй були потрібні гроші.

Нажахана, Анна зойкає, затуливши рота рукою.

У виснаженні, але з полегкістю, Анна та Марко нарешті повертаються додому з Корою. Після відділка Анна з Марко відвезли Кору до лікарні, де її оглянули й написали у висновку «здорова». Тепер Марко готує їжу собі та Анні, поки Кора знову жадібно їсть. Преса більше не вовтузиться на їхньому ґанку: їхній новий адвокат дав їм зрозуміти, що Марко та Анна не даватимуть жодних коментарів і пригрозив подати позов, якщо ці вимоги порушуватимуть. Незабаром, коли курява трохи осяде, вони виставлять його на продаж.

Нарешті вони вкладають Кору в ліжечко. Вони роздягли її та викупали, оглянувши так ретельно, як коли вона була новонародженою, аби переконатися, що з нею все добре. Втім, це і схоже на її друге народження, на воскресіння з мертвих. Можливо, для них це новий початок.

Анна каже собі, що діти сильні. Що Кора впорається.

Вони стоять поряд із ліжечком, дивлячись на своє немовля, що посміхається й агукає до них. Яке полегшення — бачити її посмішку: в перші години повернення вона лише постійно плакала й смоктала. Але тепер Кора знову посміхається. Вона лежить на спинці у своєму ліжечку, де над нею схиляються намальовані баранці та батьки, грайливо дриґає ніжками.

— Я не вірила, що цей момент колись настане, — шепоче Анна.

— Я теж, — каже Марко й дзеленчить Корі брязкальцем. Вона вищить, хапає його й міцно тримає.

Якийсь час вони мовчать, спостерігаючи за тим, як засинає їхня доня.

— Як думаєш, ти зможеш пробачити мені? — нарешті питає Марко.

Анна думає: «Ну як я можу пробачити тобі таку тупість, слабкість та егоїстичність?» Але вголос вона каже:

— Не знаю, Марко. Поживемо — побачимо.

Він киває, відповідь дошкулила йому. За мить він каже:

— Іншої жінки ніколи не було, Анно. Клянуся.

— Я знаю.