Подружжя по сусідству

Розділ 23

Вдома Марко не знаходить собі місця. Він міряє кроками будинок. Він діє Анні на нерви. Вони визвіряються одне на одного.

— З’їжджу в офіс, — кидає він Анні. — Мені потрібно перемкнутися на інші справи й приділити увагу деяким клієнтам. Поки вони в мене ще є.

— Прекрасна ідея, — погоджується Анна, бажаючи, аби він пішов.

Вона відчайдушно потребує довгої розмови зі своєю психіаторкою. Лумсден перетелефонувала їй невдовзі після термінових повідомлень, які вона лишила на її автовідповідачі, й хоча лікарка була чуйна й щиро підтримала її, та цієї розмови було аж ніяк не досить. Доктор порадила, поки вона не повернеться, поговорити з іншим лікарем, який її заміняє. Але Анна не хоче говорити з лікарем, якого не знає.

Анна думає про те, щоб з’ясувати стосунки із Синтією. Вона не думає, що Синтія вкрала її дитину, сьогодні — ні. Але їй хотілося б знати, що відбувається між Синтією та її чоловіком. Можливо, Анна зосереджується на цій проблемі тому, що про це думати не так боляче, як про те, що сталося з її дитиною.

Анна знає, що Синтія вдома. Час від часу вона чує її по інший бік спільної стіни. Анна знає, що Грем знову поїхав, — вона бачила з вікна спальні, як він сідає в один із тих чорних лімузинів, що відвозять людей в аеропорт, із валізами. Вона могла б піти до Синтії, вичитати їй і сказати, щоб трималася подалі від її чоловіка. Анна припиняє ходити, зупиняється й втуплюється у спільну стіну вітальні, намагаючись вирішити, що робити. Від Синтії Анну відділяє лише ця стіна.

Але Анна не відчуває в собі наснаги. Вона надто розбита. Вона зізналася детективу про те, що підслухала, але ще не пред’явила цього Марко. А Марко теж нічого їй не сказав. Здається, в них новий спосіб обговорювати складні питання. Раніше вони всім ділилися одне з одним — ну, майже всім. Але після народження дитини все змінилося.

Через свою депресію вона до всього втратила інтерес. Спершу Марко приносив їй квіти, шоколад, робив приємні дрібнички, щоб підняти настрій, але нічого не допомагало, так щоб відчутно — ні. Він припинив розповідати їй про те, як минув день, як ішли справи у бізнесі. Про свою роботу вона більше не могла говорити, оскільки роботи в неї більше не було. В них лишилося мало спільних тем, окрім дитини. Можливо, Марко мав рацію. Можливо, їй варто було повернутися на роботу.

Вона має поговорити з ним, має змусити його пообіцяти, що між ним і Синтією більше ніколи нічого не буде. Їй не можна довіряти. Їхній дружбі зі Стілвелами — кінець. Якщо Анна розкаже Марко про те, що знає, про почуте зі сходів, він почуватиметься жахливо. Та він уже почувається жахливо. Вона впевнена, що тепер він триматиметься від Синтії подалі. Щодо цього можна не хвилюватися.

Якщо вони переживуть це випробування, їй потрібно буде поговорити з Марко про Синтію, а також поговорити з ним про бізнес. Їм необхідно буде знову стати відвертими одне з одним.

Анні хочеться щось помити, але будинок уже й так бездоганно чистий. Дивно, як це хвилювання дає їй енергію всередині дня. Коли Кора ще була вдома, вона доживала до вечора з останніх сил. Просто зараз вона молилася б про те, щоб Кора заснула. Анна схлипує.

Їм потрібно чимось зайнятися. Вона починає з фойє, миє старовинну вентиляційну решітку. Різьблені ґрати вкриті шаром пилу, і їх треба потерти руками. Вона бере цеберко теплої води й ганчірку та, сівши на підлозі біля вхідних дверей, починає відтирати решітку, заходячи ганчіркою глибоко між смужками. Це її заспокоює.

Поки вона там сидить, приходить пошта, водоспадом протікаючи крізь отвір у дверях і приземлюючись біля неї, ошелешуючи її. Вона дивиться на купу конвертів на підлозі й завмирає. Можливо, це знову листи ненависті. Цього вона не витримає. Але що як там є щось іще? Вона відкладає мокру ганчірку, обтирає досуха руки об джинси та починає сортувати конверти. Жодного конверта з друкованою адресою на наклеєній табличці, схожого на той, у якому прийшов зелений комбінезончик, немає. Анна помічає, що затамувала подих, і дозволяє собі видихнути.

Анна не відкриває листів. Вона воліла б викинути їх усі одразу, але Марко змусив її пообіцяти все зберегти. Він щодня проглядає кожен із них, сподіваючись, що викрадач знову спробує зв’язатися з ними. Про те, що в них пишеться, він їй не розповідає.

Анна бере своє цеберко й ганчірку та йде нагору, аби помити решітку ще й там. Вона починає з кабінету в кінці коридору. Коли вона витягає стару декоративну решітку, щоб їй було зручніше її помити, то помічає щось темне й маленьке у вентиляційній шахті. Здивована, вона придивляється до предмета зблизька, боячись побачити мертву мишу чи навіть дохлого щура. Але це не щур. Це мобільний телефон.

Анна ховає голову між колінами й концентрується на тому, щоб не зомліти. Це схоже на панічну атаку, ніби її тіло раптом утратило всю кров. Перед її очима чорні кола. За декілька секунд запаморочення минає й вона підіймає голову. Дивиться на мобільний у шахті. Десь у глибині душі їй хочеться закрити решітку, спуститися вниз, випити чашку кави й удати, ніби вона нічого не бачила. Але вона простягає руку, щоб дістати той телефон. Вона сильно смикає, і він опиняється у неї в руці. Його було приклеєно до шахти сріблястим скотчем.

Вона витріщається на мобільник. Вона бачить його вперше. Це не телефон Марко. Він завжди носить його із собою. Але вона не може брехати собі. Хтось заховав цей телефон у їхньому будинку, і це була не вона.

У Марко є секретний мобільник. Але навіщо?

Її першим здогадом була Синтія. То що, в них таки роман? Чи є хтось інший? Часом він затримується на роботі. А вона товста й пригнічена. Але до того вечора у Синтії вона ніколи не припускала, що він може насправді їй зраджувати. Можливо, вона просто сліпа. Можливо, цілковита дурепа. Дружина завжди дізнається останньою, чи не так?

Телефон видається новим. Вона вмикає його. Екран засвічується. Тож він тримає його зарядженим. Та щоб його розблокувати, треба з’єднати крапки у правильній послідовності. А вона її не знає. Вона не знає навіть, як розблоковується звичайний телефон Марко. Вона робить декілька спроб, але після завеликої кількості помилок він перестає реагувати.

«Думай», — каже вона собі, але думати не вдається. Вона сидить, заклякла, тримаючи телефон, ніби витесана з криги.

Поки детектив Ресбак їде на місце злочину в Катскільських горах, багато думок метушиться в його голові. Він думає про ранкову розмову з Марко та Анною Конті.

Він підозрює, що в такий спосіб Марко повідомляє йому, що загиблий — його спільник, і просить його допомогти повернути свою дитину. Вони обидва знають, що для цього вже може бути запізно. Марко знає, що Ресбак вважає, що це він викрав Кору і що спільники його надурили. Вочевидь, цей убитий якось із цим пов’язаний. Можливо, це він той загадковий тип, що виїжджав з боку гаража о 00:35. І чи є краще місце для того, щоб сховати дитину, ніж хатинка у безлюдній місцевості?

Мабуть, коли дитину винесли з будинку, вона була ще жива, — розуміє Ресбак, — інакше Марко б не прийшов зараз до нього. Марко дуже ризикує, але він просто у відчаї. Якщо Ресбак усе правильно зважив, то це виправдовує матір, відсуваючи вбік питання психічного здоров’я, адже виходить, що вона не вбивала дитини.

Йому дуже цікаво, що ж він побачить на місці злочину.

А Дженнінґз тим часом шукає звя’зок між Марко та загиблим, Дереком Гоніґом. Можливо, їм вдасться знайти між ними бодай якусь спільну ланку. Ресбак не дуже на це сподівається, бо інакше Марко б до нього не прийшов. Але Дерек Гоніґ мертвий, тож можливо, що Марко пішов на виправданий ризик заради найменшого шансу повернути свою дитину.

Ресбак переконаний, що Марко любить свою дитину, що він аж ніяк не хотів їй нашкодити. Ресбаку майже шкода його. Але потім згадує про дитину, якої, ймовірно, вже немає в живих, і про розбиту горем матір, і його співчуття розвіюється.

— Поверніть тут, — каже він поліцейському за кермом.

Вони звертають із шосе й деякий час їдуть порожньою брудною дорогою. Нарешті вони дістаються з’їзду. Патрульна машина підстрибує та перекошується на вибоїстій дорозі, порослій бур’янами й кущами, поки не під’їжджає до простої дерев’яної хатинки з жовтою запобіжною стрічкою по периметру. Поряд стоїть ще одна поліцейська машина, яка, вочевидь, чекає на них.

Автівка зупиняється, й вони виходять. Ресбак радий розім’яти затерплі ноги.

— Детектив Ресбак, — каже він місцевому копу.

— Офіцер Вотт, сер. Нам сюди.

Ресбак озирається, фіксуючи кожну деталь. Зазирнувши за хатинку, він помічає маленьке занедбане озерце. Інших хатинок не видно. «Ідеальна місцина для того, щоб на декілька днів заховати дитину», — думає Ресбак.

Він входить до хатини. Усередині застарілий інтер’єр 1970-х років з огидним лінолеумом на кухні, стіл із формайки, старомодні шафки.

— Де було тіло? — питає Ресбак.

— Он там, — відказує поліцейський, махнувши головою на залу.

Кімнату обставлено непотребом, її предмети не сполучаються один з одним. Де було тіло, можна безпомилково зрозуміти за плямами свіжої крові на старому брудному килимі бежевого забарвлення.

Ресбак нахиляється, щоб придивитися.

— Знаряддя вбивства?

— Його забрали до лабораторії. Вбивця використовував лопату. Вдарив його по голові. Кілька разів.

— Обличчя можна впізнати? — питає Ресбак, обертаючись, щоб подивитися на іншого копа.

— Воно побите, але впізнаване.

Ресбак встає, думаючи про те, щоб запросити Марко в морг на упізнання. Цього ти добивався?

— Тож які є версії?

— Навскидь? Ми вважаємо, що це вимушене вбивство під час невдалого пограбування, але, між нами кажучи, красти тут немає чого. Звісно, ми не знаємо, чи було тут щось до того. Це досить відлюдне місце. Можливо, щось пішло не так під час оборудки з наркотиками.

— Або викрадення людини.

— Або викрадення, — погоджується коп. — Було щось особливе в тому, як його вдарили один за одним кілька разів. Ніби хотіли завдати контрольного в голову.

— А якихось дитячих речей тут не було? Підгузків, пляшечок, чогось такого? — питає Ресбак, обводячи хатину очима.

— Ні. Якщо тут і була дитина, то той, хто забрав її, добре прибрав за собою.

— І що він зробив зі сміттям?

— Ми вважали, що частину його спалили в каміні отам, тож ми перевірили камін, а також місце для вогнища надворі. Тож або чувак перед убивством якраз на смітника з’їздив, або тут хтось поприбирав. У двадцяти милях звідси є смітник, і там записують номери машин, за останній тиждень він туди не приїздив.

— Тож річ не в невдалому пограбуванні. Той, хто приходить з метою пограбування й ненароком убиває господаря, не вивозитиме все його сміття.

— Не вивозитиме.

— А де його машина?

— У лабораторії.

— Що за марка?

— Це гібрид. «Пріус V». Чорний.

«Бінго», — думає Ресбак. Інтуїція підказує йому, що шини цієї автівки збігаються зі слідами в гаражі Конті. І, як ретельно не прибирай, якщо дитина пробула тут кілька днів, обов’язково лишиться матеріал ДНК. Здається, вони зробили перший великий прорив у розслідуванні справи викрадення маленької Кори.

Нарешті вони зрушили з місця.