Подружжя по сусідству

Розділ 13

Анна сидить у холодній допитній кімнаті й тремтить. На ній лише джинси й тонка футболка. Кондиціонер працює з надмірною потужністю. Жінка у поліцейській формі стоїть біля дверей, завбачливо спостерігаючи за нею. Анні сказали, що вона знаходиться тут добровільно, що може піти будь-якої миті, але вона почувається ув’язненою.

Анна думає про те, що відбувається в іншій кімнаті, де допитують Марко. Їх навмисно розлучили. Від цього вона нервує й почувається невпевненою в собі. Поліція, вочевидь, підозрює їх. Вони намагаються нацькувати Марко й Анну одне на одного.

Анна хоче підготуватися до того, що станеться, але вона не знає, як.

Вона розмірковує над тим, що їм варто сказати про потребу поговорити з адвокатом, але вона боїться, що через це видаватиметься винною. Її батьки могли б дозволити собі найняти для неї найкращого адвоката з кримінальних справ у місті, але вона боїться їх просити. Що вони подумають, коли вона попросить адвоката? А як щодо Марко? Їм потрібні окремі адвокати? Її це бісить, тому що вона знає, що вони не чіпали своєї дитини, — поліція марнує час. І поки вони це роблять, Кора десь там, налякана, не доглянута або — Анна відчуває, що її зараз знудить.

Щоб не зблювати, вона думає про Марко. Але потім знову бачить цю картину: він цілує Синтію, його руки в неї на талії, торкаються її тіла, бажанішого, ніж тіло Анни. Вона вмовляє себе, що він був п’яний, що, можливо, саме Синтія почала приставати до нього, як він і сказав, а не навпаки. Вона бачила, як Синтія цілий вечір до нього чіплялася. Втім, вийшов же Марко з нею покурити. Він настільки ж винний. Вони обидва заперечують те, що в них роман, але вона не знає, кому вірити. Двері відчиняються, від чого вона підстрибує на стільці. Заходить детектив Ресбак, а за ним — Дженнінґз.

— Де Марко? — питає Анна, і голос її тремтить.

— Чекає на вас у фойє, — відповідає Ресбак, стримано посміхнувшись. — Ми недовго, — майже лагідно каже він. — Заспокойтеся, будь ласка.

Вона слабко посміхається у відповідь.

Ресбак вказує на камеру на стелі:

— Ми будемо записувати допит на відео.

Анна зиркає на камеру, спантеличена.

— Ми робитимемо це на камеру? — перепитує. Вона знервовано дивиться на двох детективів.

— Ми записуємо усі допити, — каже їй Ресбак. — Це для захисту всіх сторін.

Анна смикає своє волосся, намагається випростатися на стільці. Жінка-поліцейський лишається біля дверей, ніби вони бояться, що вона втече.

— Вам щось принести? — питає Ресбак. — Кави? Води?

— Ні, дякую.

Ресбак починає допит:

— Що ж, почнімо. Будь ласка, назвіть ваше ім’я та сьогоднішню дату. — Детектив крок за кроком проводить її через події тієї ночі, коли дитина зникла. — Коли ви побачили, що в ліжечку її немає, що ви зробили? — питає Ресбак. Голос у нього добрий, підбадьорливий.

— Я ж казала вам. Думаю, я закричала. Мене знудило. Потім я викликала 911.

Ресбак киває.

— Що зробив ваш чоловік?

— Поки я телефонувала в 911, він шукав нагорі.

Погляд Ресбака стає пронизливішим, він дивиться їй у вічі:

— В якому стані він був?

— Він видавався шокованим, наляканим, як і я.

— А у вашому будинку нічого не переставлено, не зіпсовано, окрім того, що зникла дитина?

— Нічого. Ми обшукали будинок до приїзду поліції, але ми нічого не помітили. Єдине, що було не так, окрім того, що зникла дитина та її ковдра, це те, що передні двері були відчинені.

— Що ви подумали, коли побачили порожнє ліжечко?

— Я подумала, що хтось її забрав, — шепоче Анна, дивлячись на стіл.

— Ви сказали нам, що розбили дзеркало у ванній, зрозумівши, що дитина зникла, до приїзду поліції. Чому ви його розбили? — питає Ресбак.

Перш ніж відповісти, Анна глибоко вдихає.

— Я розлютилася. Я була зла тому, що ми лишили її вдома саму. То була наша провина.

У горлі в неї пересохло, нижня губа тремтить.

— А взагалі можна мені води? — питає Анна, підіймаючи на детектива очі.

— Я принесу, — каже Дженнінґз і йде з кімнати, повертаючись незабаром із пляшкою води, яку ставить перед Анною на столі.

Вона вдячно відкручує кришку й починає пити.

Ресбак повертається до своїх питань.

— Ви сказали, що випили вина. Вам також прописано антидепресанти, дія яких підсилюється вживанням алкоголю. Думаєте, тому, що ви пам’ятаєте про той вечір, можна довіряти?

— Так.

Вона говорить упевнено. Здається, від води їй стало краще.

— Ви впевнені в тому, що розповідаєте? — питає Ресбак.

— Я впевнена, — каже вона.

— Як ви поясните те, що рожевий комбінезон знайшли під подушкою сповивального столика? — голос Ресбака вже не такий м’який.

Анна відчуває, що втрачає рівновагу.

— Я… я думала, що поклала його до кошика, але я була дуже втомлена. Мабуть, він якось туди забився.

— Але ви не можете пояснити, як?

Анна розуміє, куди він хилить.

— Але ви не можете пояснити, як саме, — наполягає детектив.

Як можна довіряти її словам, якщо вона не може навіть пояснити того, як комбінезон, який вона нібито кинула до кошика, опинився під подушкою?

— Ні, я не знаю, — вона починає викручувати собі під столом руки, які лежали в неї на колінах.

— Чи не могли ви якось впустити дитину?

— Що?

Вона підіймає очі, щоб глянути на детектива. Від його погляду жінці робиться ніяково, їй здається, що він бачить її наскрізь.

— Чи існує ймовірність того, що ви випадково впустили дитину й вона травмувалася?

— Ні. Це виключено. Я б це запам’ятала.

Ресбак уже не такий привітний. Він відхиляється на стільці й відкидає голову так, ніби не вірить їй.

— Може, ви впустили її раніше того вечора й вона вдарилася головою чи, може, потрусили її, а коли прийшли поглянути на неї, то виявилося, що вона не дихає?

— Ні! Такого не було! — відчайдушно запевняє Анна. — Коли я лишила її опівночі, з нею все було гаразд. Коли Марко перевіряв її о пів на першу, з нею теж усе було гаразд.

— Ви не знаєте, чи все було гаразд о пів на першу. Вас там, у дитячій, не було. У вас є тільки слово чоловіка, — відзначає Ресбак.

— Він не брехав би, — схвильовано каже Анна, продовжуючи викручувати руки.

Ресбак дозволяє тиші заповнити кімнату, а потім питає:

— Наскільки ви довіряєте чоловікові, місіс Конті?

— Я йому довіряю. Він про таке не брехав би.

— Ні? Що як він пішов би подивитися на дитину й побачив, що вона не дихає? Що як він подумав би, що це ви завдали їй шкоди — випадково чи там поклали подушку їй на обличчя? І домовився б, щоб хтось забрав тіло, намагаючись вас захистити?

— Ні! Що ви таке кажете? Що це я її вбила? Так ви думаєте?

Вона дивиться на Ресбака, потім на Дженнінґза, потім знов на детектива.

— Ваша сусідка, Синтія, каже, що коли ви повернулися на вечірку після годування об одинадцятій, то виглядали так, ніби плакали, і що ви ходили вмитися.

Анна заливається фарбою. Про цю подробицю вона забула. Так, вона плакала. Коли об одинадцятій вона годувала Кору, сльози текли її обличчям. Тому що вона була в депресії, тому що вона товста й неприваблива, тому що Синтія спокушала її чоловіка так, як вона більше не могла спокушати, й тому що вона почувалася непотрібною, безнадійною й розбитою. Дозволь Синтії про щось дізнатися — і вона розповість це поліції.

— З вами працює психіаторка, як ви сказали. Доктор Лумсден?

Ресбак сідає рівно й бере зі столу теку. Відкриває й дивиться всередину.

— Я вже розповідала вам про докторку Лумсден, — каже Анна, думаючи про те, на що ж він, власне, дивиться. — Я зустрічаюся з нею через легку післяпологову депресію, як вам відомо. Вона виписала мені антидепресант, безпечний під час грудного вигодовування. Я ніколи не думала про те, щоб знівечити свою дитину. Я не трусила її, не душила й ніяк інакше не завдавала болю. І також не впускала її. Я була не настільки п’яна. Плакала, годуючи дитину, я тому, що мені було сумно через те, що я товста й неприваблива, а Синтія, яка начебто моя подруга, цілий вечір фліртувала з моїм чоловіком.

Злість, яку Анна відчуває, згадуючи про це, додає їй сил. Вона сідає рівніше й дивиться детективові у вічі.

— Можливо, вам варто було б краще розібратися в тому, що таке післяпологова депресія, детективе. Післяпологова депресія — не те саме, що післяпологовий психоз. А психозу в мене, детективе, як самі бачите, нема.

— Так, дійсно, — каже Ресбак. Він бере паузу на відкладання теки й питає далі: — Чи можете ви назвати свій шлюб щасливим?

— Так, — каже Анна. — У нас є певні проблеми, як і в більшості пар, але нам вдається з ними впоратися.

— Які проблеми?

— Це має значення? Як це допоможе знайти Кору?

Вона нетерпляче совається на стільці.

Детектив Ресбак відповідає:

— Ми відправили всіх, кого тільки могли, на пошуки Кори. Ми робимо все, що можемо, для того, щоб її знайти. — І додає: — Можливо, ви можете нам допомогти.

Вона, збентежена, відступає.

— Не розумію, як.

— Які проблеми були у вашому шлюбі? Гроші? Для багатьох пар це велика проблема.

— Ні, — втомлено каже Анна. — Ми не сварилися через гроші. Єдине, через що ми сварилися, — це мої батьки.

— Ваші батьки?

— Вони не люблять одне одного — мої батьки та Марко. Вони ніколи його не схвалювали. Вони вважають, що він мене не вартий. Але він вартий. Для мене він ідеальний. Вони не бачать його хороших рис тому, що не хочуть їх бачити. Ну такі от вони є. Їх не влаштовував жоден хлопець, з яким я зустрічалася. Ніхто не був достатньо гідним. Але його вони ненавидять за те, що я закохалася в нього й одружилася з ним.

— Ну, вони точно не ненавидять його, — каже Ресбак.

— Часом саме так і здається, — каже Анна. Вона дивиться на стіл. — Моя мама думає, що він не вартий мене передовсім через те, що він не із заможної родини, але мій батько, здається, дійсно його ненавидить. Він постійно його цькує.

— А в них немає інших причин його не любити?

— Та ні, аж ніяк. Марко ніколи не робив нічого поганого, — вона сумно зітхає. — Моїм батькам дуже важко догодити, і вони дуже люблять усе контролювати. Вони давали нам гроші, коли ми тільки починали, і тепер думають, що купили нас.

— Вони давали вам гроші?

— На будинок, — вона червоніє.

— Тобто не в борг?

Вона киває:

— То був подарунок на весілля, щоб ми могли купити будинок. Без їхньої допомоги ми б не купили власного житла. Будинки такі дорогі, принаймні гарні будинки в гарному районі.

— Розумію.

— Мені подобається наш дім, — зізнається Анна. — Але Марко не подобається почуватися винним. Він не хотів приймати весільного подарунка. Він би краще зробив усе сам і пишався б цим. Він дозволив їм допомогти заради мене. Він знав, що я хотіла будинок. Він був би радий почати із сякої-такої маленької квартирки. Часом я думаю, що припустилася помилки.

Вона знову викручує руки на колінах.

— Можливо, краще було відмовитися від їхнього подарунка, почати життя з якогось миршавого місця, як це робить більшість пар. Можливо, ми й досі були б там, але були б щасливіші, — вона починає плакати. — А тепер вони вважають, що зникнення Кори — його провина, тому що то була його ідея — лишити її вдома саму. Вони постійно мені про це нагадують.

Ресбак підсуває до Анни коробку із серветками. Анна бере одну й витирає сльози.

— Але що я, власне, можу сказати? Я намагалася захищати його, але то насправді була його ідея. Мені вона не подобалася. Я досі не можу повірити, що погодилася на таке. Я собі ніколи не пробачу.

— Що, на вашу думку, сталося з Корою, Анно? — питає детектив Ресбак.

Вона дивиться повз нього на стіну й насправді не бачить нічого.

— Я не знаю. Я все думаю і думаю про це. Я сподівалася, що хтось викрав її заради грошей, через те, що у мене заможні батьки, але ніхто не намагається вийти з нами на зв’язок, тож… я не знаю, важко дивитися на це оптимістично. Спершу Марко вірив у цю версію. Але тепер і він втрачає надію.

Вона знову дивиться на детектива. Риси її обличчя наче загострилися.

— Що як вона мертва? Що як наша дитина вже мертва? — Вона зривається на плач. — Що як ми ніколи не знайдемо її?