Поезії

СТАНСИ

Як часто у святилищах Природи

Безлюдні скелі, праліси і води

Таку промовлять істину про нас.

Що нам здається: зупинився час!

1

Колись я знався з обранцем світів, —

Світи йому звіряли таємниці,

Він смолоскипа духу запалив

Від сонця і зірок. І крізь зіниці

З народження тим сяйвом променів

І ніс його в життя, у будні ниці.

Та сам не знав у щонайвищу мить,

Що то за сила в ньому струменить.

2

Його, гадав я, так зачарувало

Мабуть, проміння місячне вночі?

Невже таємні вроки подавали

До таїни вірнішії ключі,

Ніж древні вчення? Може, думки спалах,

Ще й сліду слів в собі не несучи,

Збадьорював урочо розум млявий

Так, як нічна роса спекотні трави?

3

Трапляється, що глянеш мимохіть

На те, що любиш, і підступлять сльози,

Байдужий погляд спалахне умить,

Хоч щодень бачиш все в буденній прозі,

Та лиш ТОДІ раптово забринить

Твоя душа, розбудить сонний морок,

Немов струна обірвана, і так

Щемить на серці! То є віщий знак

4

Блукань іще незнаними світами.

Господь той знак красою подає

Лиш тим, хто ладен відректися тями,

Зневаживши життя і рай, стає

Такий на бій із божеством, у храмі

Душевному його не визнає

І прагне скинути чимдуж із трону,

А власну пристрасть вбрати, як корону.