Поезії

МІСТО СЕРЕД МОРЯ

Де Заходу околи тьмяні

Є дивне місто в океані.

Там Смерть собі воздвигла трон,

Там грішним і праведним рівний закон —

Спочинок вічний, вічний сон.

Палаци там, святині, вежі

(Не подолати їх вікам!),

Яких не знають наші межі.

Навкруг, чужий усім вітрам,

Байдужий до усіх негод,

Меланхолійний безмір вод.

З небес проміння ні на мить

У темінь міста не злетить, —

Лиш сяйво із блідих глибин

Торкається сумних руїн

На вавилонські схожих стін,

Палат, соборів білини,

Шпилів стрімких височини,

Давно покинутих альтан

В обіймах кам'яних ліан,

Гробниць, оград і колонад,

І фризів, де сплелися в лад

Віола, вензель, виноград.

Байдужий до усіх негод

Меланхолійний безмір вод.

І так сплелися світло й тіні,

Що ніби з неба звисли стіни,

А з вежі гордої німа

Все оглядає Смерть сама!

Гробниці без дверей, без брам

На рівні вод похмурий храм,

Але не ваблять сонні води

Ні діаманти, ні клейноди,

Що сяють в ідольських очах,

Що покривають тлінний прах.

І не тривожить хвиля пінна

Пустельне водне оскляніння,

Ані прибій, гонець вітрів

Із інших, радісних морів,

Потворної, страшної тиші

І вод свинцевих не сколише.

Та що це? У провітрі гук!

І хвилі неповторний звук!

То вежі наче ледь просіли,

Збудити водну гладь посміли,

У небі хмарному прорвали

Верхів'ями вузькі провали,

Багрянцем засвітились води,

Затримали хвилини подих...

Коли ж у стогонах поволі

На дно, в безодню місто кане,

Зведеться пекло на престолі

Йому віддати шану.