Поезії

КОЛІЗЕЙ

Прадавній Риме! Ось вона — гробниця

Високих роздумів, що їх вікам

Залишили століття сили й слави!

Нарешті після довгих, довгих днів

Паломництва виснажливого, спраги

Над мудрості твоєї джерелом

Схиляюся, очищений і скромний,

Між тіней, убираючи у себе

У душу все: пишноту, славу, смуток.

Безмежжя! Вічність! Пам'ять давнини!

Спустошеність! Безмовність! Темна ніч!

Я відчуваю непоборну силу

Цієї магії — цар Іудеї

Такої не вивчав у Гетсимані,

Могутніх чарів — промітні халдеї

Таких не позичали у зірок!

Де впав герой, там падає колона!

Де променився золотом орел,

Тепер кажан чатує сірокрилий!

Де вітер пестив римлянкам волосся,

Колишеться осот і очерет,

А де монарх на золотому троні

Недбало ніжився — неначе тінь

У місячному тьмяному промінні

Нечутно в'ється ящірка прудка!

Стривай! Цей мур, обплетені аркади,

Карнизи вищерблені, ці колони,

Цей чорний ряд облуплених колон,

Розбитий фриз, оця сумна руїна,

Ці камені! Невже цей камінь — все,

Що залишив від чорного громаддя

Нещадний Час Майбутньому й мені?

Не все, — озвались Луни, — ні, не все!

Пророцтва голосного вічні звуки

До мудреців підносяться з руїн,

Мов спів Мемнона Сонцеві назустріч.

Врядуємо жорстоко і всевладно

Ми помислами й душами титанів, —

Ні, не знесиліло бліде каміння,

Ні, не розвіялася влада й міць,

І ні урочисть голосної слави,

Ні сховані під нами таємниці,

Ні дивовижні чари і легенди,

Ні спогади, які нас угорнули

В нетлінні віковічні шати,

Не перевершать цю, минулу славу.