Поезії

ЮЛАЛЮМ

Небеса попелясті й скорботні,

Лист опалий — сумна таїна,

Лист зів'ялий — сумна таїна,

Знову ніч, знову жовтень самотній,

Ніч з ночей, незабутня, одна,

Знов Оберові темні безодні,

Що ховає лісна глушина,

Знов озерні холодні безодні,

Де Уїра жахна глушина.*

Я блукав де звелися титани —

Кипариси, з Душею блукав,

Із Псіхеєю довго блукав.

В серці в мене конали вулкани,

Наче лави нестримної сплав,

Наче магми сірчистої сплав,

Що колись в крижані океани

Грізний Янік потужно зливав,

Що із стогоном в сиві тумани

На полярні поля виливав.

У розмові повільній, скорботній,

Розтривожених дум нуртина,

Давніх спогадів нуртовина.

Ми не знали що жовтень самотній,

Що прийшла тая ніч мовчазна

(Ніч з ночей, незабутня, одна!),

Ми забули озерні безодні

(Та знайома нам ця глушина!),

Ці Оберові темні безодні,

Ця Уїра жахна глушина.

Вже крізь ніч пробивалось світання,

І сузір'я вказали на схід,

І зірки провістили вже схід.

Перед нами в непевнім тумані

Мрів заграви далекої слід,

Із заграви у дивнім сіянні

Виходила Астарта* на світ,

В кришталевім дворогім убранні

Осіяла короною світ.

І сказав я: «Астарта ніжніша

За Діану у царстві зітхань,

Владно сяє в юдолі зітхань.

Вона бачила сльози, живі ще

На щоках непогаслих страждань,

І крізь лева сузір'я нам віщо

Прояснила шляхи сподівань,

До одвічних світів сподівань.

В очах її сяйво — скоріше

Через Лева ходім без вагань,

Із любов'ю в очах вона вище

Простувати велить без вагань».

Та Псіхея в раптовій тривозі

Зупинилась. «Я знала колись

Тую блідість, я знала колись.

Нумо швидше! О поки в спромозі

Утікаймо! Тікай! Не барись!»

І шептала й тремтіла в знемозі,

Її крила в пилюці тяглись,

І ридала безвладно в знемозі,

Її крила по стежці тяглись. Сумовито в пилюці тяглись.

Відповів я: «Не біймося мрії,

Поспішаймо в тремтіння зорі,

В кришталеві розкоші зорі.

То в пророцтвах Сивілли

Надії Променіють красою вгорі,

Розвидняється ніч угорі.

То ж довірмося — сяйво розвіє

Наші муки й страждання старі,

Довіряймось спокійно — розвіє

Те проміння страждання старі.

Розвидняється ж ніч угорі».

Я втішав і голубив Псіхею,

І розвіював гніт її дум,

І тривогу розвіював дум.

Та дійшли ми до обрію з нею,

І спинив нас, навіявши сум,

Склеп камінний, навіявши сум.

«Хто лежить за стіною цією?»

Запитав я, тамуючи сум.

І сказала вона: «Юлалюм,

Тут заснула твоя Юлалюм».

І зів'яли на серці скорботні

Сірі думи — сумна таїна,

Наче листу сумна таїна.

І я крикнув: «Це жовтень самотній,

Рік, як ніч промайнула журна.

Я блукав тут, і ноша страшна

Мою душу гнітила — страшна,

В ніч з ночей, що єдина-одна.

Демон водить мене, чи мана?

Упізнав я озерні безодні:

Це Уїра жахна глушина,

Це Оберові темні безодні,

Це вампірна лісна глушина».

Вдвох ми скрикнули: «В нашій печалі,

Мабуть, встали з забутих могил,

Милосердні привиддя з могил

В засторозі спинитися й далі

Не узріти, що вкрив уже пил,

Таїни, що покрив уже пил,

І вони нам це сяйво послали

Потойбічних довічних світил,

Що в гріховно сліпучім хоралі

Все блукають у пеклі світил?»