Поезії

ЗАСНУЛІЙ

Вночі, червневої пори

Стояв я, місячні пари

В туманній, сонній течії

Спливали за ясні краї

І м'яко росяний убір

Стелили на вершини гір,

Стікали тихо й мелодійно

В долину вічності сновійну.

Лілею там леліє хвиля,

Схилилась ружа на могилі,

І загортає у туман

Руїна вирви давніх ран.

На Лету схожий сонний став

Поглянь! тривожно задрімав,

Його нікому не збудить!

Краса вся спить!

Ірена спить, Небес відкрита висоті

Із Долею на самоті.

О чарівна! Чия вина,

Що не зачинено вікна?

Що жваві леготи нічні

Крізь ґрати на твоїм вікні

Мов чаклуни в ході легкій

Навідуються в твій покій,

І, повні шалу, так зухвало

Колишуть довге запинало,

Нависле над закритим віком,

Де задрімала ти навіки.

А на підлогу і на стіни

Примарами набігли тіні.

Мов чорний птах довкола страх.

Куди мандруєш ти у снах?

На острови серед морів

Чужою для оцих садів!

Ця дивна блідість! Дивний стрій,

Нерушність довгих кіс і вій,

І цей суворий супокій!

Заснула! Хай спокійно спить,

За віком вік стіка, як мить.

І небо сон її хранить

В хоромах, що за ці святіші,

На ложі, що за це смутніше.

І я молюсь, щоби повік

Не відкривати їй повік,

Коли довкіл примар потік.

Кохана спить! Хай мирно спить

І вічно сни щасливі снить!

Хай пухом їй земля лежить!

У темних нетрях лісових

Сховає склеп її від лих, —

Високий склеп її родини

Свої крилаті чорні стіни

Гостинно розкрива для всіх,

Хто вже позбувсь земних утіх.

Це та гробниця, до порталу

Якої ще вона бувало

В дитинстві камінці кидала;

Плита могильна — звідти їй

Вже не відлунить звук глухий,

Навіявши думки страшні,

Що стогне мертвий у труні.