Претенденти на папаху

РОЗДІЛ І,

Ковбик повернувся з Парижа. Тепер Стратон Стратонович дивився на рідний «Фіндіпош»[1] і його знамените гасло — «ДАМО КОЖНОМУ ГРОМАДЯНИНУ ПО ШАПЦІ!» — поглядом стопроцентного європейця!

Підлеглі, як і годиться, зустріли свого керівника з розкритими обіймами і нерозкоркованими пляшками. Ковбик поважно підійшов до столу, сервірованого за останнім словом довідника «В приймаках і вдома», скептично глянув на кілька бутербродів з ікрою та самотню пляшку коньяку і, багатозначно крекнувши, сів. Його погляд, поза, очевидно, вироблена під час прийомів у Парижі чи Шербурі,— все говорило про те, що ми, мовляв, по Європах і не таке їли. Тому незадоволено скривився і, як завжди, осудливо промовив:

— Не могли хоча б пару пляшок шампіньйози узяти! До ось цих, — кивнув він самим лише підборіддям, показуючи на опеньки, — ось цих шампіньйонів!

Фіндіпошівці одразу відчули, що їхній директор збагатився не тільки на імпортні черевики й високу шапку, а й на два слова, що їх він привіз аж у Кобилятин-Турбінний з далекого Парижа.

Стратон Стратонович уперше за своє керівне життя почергово подавав (перед тим, звичайно, по-хазяйськи вмостившись за столом) свою руку, але робив це так, ніби вручав кожному по маленькому французькому сувенірові. Потискуючи у відповідь правицю Стратона Стратоновича, рядові фіндіпошівці на мить відчули себе запанібрата з керівником, а Ховрашкевич відчув, що в нього на долоні навіть сувенір. Його, щоправда, там ще не було, але з потиску руки він уже знав, що буде.

— Ну, що тут нового? Шкури невбитого ведмедя ще не розподілили? — Стратон Стратонович напівобернувся у своєму службовому кріслі з подвійним, як і його совість, дерматиновим дном і добряче потертою подушечкою. Тоді перевів погляд на Хлівнюка та Понюхна і, водночас дивлячись одним оком на одного, а другим на другого, довго мовчав, розмірковуючи: «Понюхно має усі зовнішні дані, щоб очолювати «Фіндіпош», Хлівнюк — навпаки: не має ні зовнішніх, ні внутрішніх даних, хоч вірить, що очолити «Фіндіпош» може».

Хлівнюк у відповідь тільки знизав плечима, а Понюхно несміливо запитав:

— А що ви там, у Парижі, Стратоне Стратоновичу, бачив? Що ви чув?

— Ну що в Парижі…— мовив Ковбик, смачно затягуючись цигаркою. — Я вам так скажу: коли б у Києві стільки забігайлівок, як у Парижі, то Київ був би першим містом у світі.

Усі без винятку посміхнулися. Один лише Ховрашкевич, схрестивши руки на грудях і не випускаючи з рота цигарки на довгому мундштуку (з мундштука він курив на знак солідарності з директором «Фіндіпошу»), глибокодумно нахмуривши чоло, неквапливо крокував по кабінету, вдаючи, що він напередодні нового наукового винаходу. Якого саме — він ще не знав, зате знав, що присвятить цей винахід приїздові Ковбика із паризької конференції соціологів.

— Над чим ви так глибоко замислились, син Ламарті і Монтеск'є? — витягши мундштука з рота, запитав, не приховуючи іронічної посмішки, Ковбик.

— То ви там собі говоріть, а я тут сам собі трохи помислю, — поважно відповів Михайло Танасович Ховрашкевич.

— Мда! Йолі-палі! — мовив своє улюблене Панчішка, Стратон Стратонович зиркнув одним оком на Панчішку і кинув:

— А ви, Масік, усе сидите на досягнутому: ні вшир, ні вглиб. Нема, щоб ото вийти в коридор, як Михайло Танасович, походити, помислити. І вам пора розширятися, — натякнув він, маючи на увазі звичку Панчішки усі слова подавати у скороченому вигляді.

Панчішка не відповів, ніби заощаджуючи слова для слушного моменту, але фарби у нього в організмі виявилося більше, ніж слів, і він порожевів так, що навіть білосніжні серветки, що стояли у фужері біля Стратона Стратоновича, набрали кольору рожевого французького торшера, під яким Ковбик спав у готелі «Континенталь».

— Оце дивлюсь на вас, Масік, — продовжував Стратон Стратонович, — згадую Париж і думаю. Подарувати б ваш портрет паризькій фірмі дитячого харчування. Чудову рекламу мали б французи. А якщо ще написати: «Дітки! Якщо хочете бути такими, як ось цей дядя, завжди їжте кашку і пийте соки тільки нашої фірми»… Ну, ну… Онук Шопена і Огінського… Тут вам «Фіндіпош», а не музична школа для обдарованих. Ви вже зовсім порожевіли, — Ковбик нагнувся і десь з-під столу витяг пузату, схожу на власника, зелену пляшку з фірмовою емблемою біля шийки, що скидалася на вкорочений стовбур з обрізаним збоку сучком. — Ось візьміть, Масік, і випустіть спочатку з неї дух, а тоді вже можете переходити на водяру, — закінчив Ковбик промову своїм улюбленим словом, якого не загубив навіть за тиждень у Парижі і за півтижня у Шербурі.

— Камус, — прочитав уголос Кнюх.

— Кам'я, — уточнив Понюхно.

— Не кам'я, а камьюс, — кинув своє слівце Хлівнюк. — Це знаменитий французький коньяк «Камьюс».

— Не камьюс, а кам'ю, — вибухнув Ковбик, який фальші, як взагалі усього штучного, не любив. — Мужва з верхньою освітою. Від села не втекло, а до міста не добігло.

— Кентаври, — уставив своє слівце Клавдій Миколайович Хлівнюк, фіндіпошівський знавець слів іншомовного походження. — Кентаври.

— Кентаври, кентаври! — повторив механічно Ковбик і зосередив усю свою увагу на пляшці.— Розливайте, Масік. Чого оце ви півгодини від задоволення долоні натираєте? Так, чого доброго, ще запахне смаленим…

— А цікаво, Стратоне Стратоновичу, що вам у Парижі найбільше сподобалося? — подав і свій писклявий голос, осмілівши після першої чарки на голодний шлунок, молодий спеціаліст Октавіан Мамуня.

Ковбик заходився критично й безцеремонно вивчати Мамуню, начебто бачив уперше. Дивні асоціації проходили в голові Стратона Стратоновича. Йому ввижалося, що Мамуня довгий час не міг з'явитися на світ тільки тому, що в основі у нього були закладені великі вуха й широкі плечі. Але природа-матінка розпорядилась по-своєму, думалося Ковбику: своєчасно пообрізала Мамуні вуха й приліпила їх до голови так близько, що коли не придивлятися, то важко й помітити їх. Вони ховалися за чубом і десь трохи позаду, ніби виглядали з-за голови. Голова у Мамуні теж була маленька, схожа на торпеду далекого польоту. І взагалі весь Октавіан скидався чомусь на реактивний літак, який проходив стратосферу з швидкістю світла. І загострена голівка, і приліплені до неї маленькі вушка з широкою основою, гострий, як, до речі, і в Понюхна, носик, гострі, як у трикутника, плечі. Він навіть носив шапку-пиріг. Все це свідчило про те, що Мамуня, маленький Мамуня, складений із загострених на вершечку частин двадцять п'ять років тому, прорвався у цей світ, як і у «Фіндіпош», по знайомству.

Ковбику здалося, а може, просто йому про це хтось говорив, що Мамуня народився передчасно. Саме тоді, коли його ніяк не можна було випускати на світ із чисто сімейних обставин. Батьки його були першокурсниками медичного інституту. А бабуся Мамуні наполягала, аби за будь-яку ціну позбулися майбутнього нащадка. І тільки мудрий сивовусий дідусь Мамуні — Октавіан Мамуня — сказав: «Ні в якому разі!» І маленький, принишклий Мамуня-онук тихо, без жодного зойку чи крику прийшов на цей світ. Милий, добрий і такий в усьому маленький, що навіть Карло Іванович Бубон у відомості на зарплатню прізвище Мамуні постійно писав з маленької літери. Зате ім'я Октавіан, дане Мамуні на честь його розумного діда, писав якось по-особливому і завжди з великої літери. Мамуня лагідний і довірливий, як відвідувач ресторану, що вперше у своєму житті прийшов у цей заклад, свято вірячи, що він звідси вийде таким же необдуреним, як і зайшов.

Стратон Стратонович ще раз глянув на Мамуню, що сховався, як равлик, за комірцем свого піджачка, а тоді вже перепитав:

— Що найбільше сподобалося? Ну, як вам сказати, Октавіане… Якщо хочеш у темпі випити, то це краще за все зробити на площі Сен-Огюстен, якщо закусити, то на бульварі Курсель, а якщо і випити й закусити, то, звичайно, в Булонському лісі чи на набережній Сени.

Ковбик відкинувся у своєму кріслі, яке раптом за його спиною перетворилося на м'який паризький фотель, і продовжував кидати французькими фразами, як шматочками льоду у віскі.

— Біля Ейфелевої вежі чи на авеню Сюффран, в Сан-Жермен-де-Пре, на майдані Кліші, Єлісейських Полях, на пагорбі Монмартра, на вулиці Ріволі, Нотр-Дам-де-Лорет, Ля-Врієр чи навіть на мальовничому Пер-Лашез… Ну де б ви не були, Мамуню, — всюди маленькі, затишні і жваві бістро. Тільки переступив поріг— не встиг оговтатися, а хазяїн тут як тут: «Же ву прі, мосьє». Глянеш на нього, типовий тобі наш дядько, а воно француз. «Же ву прі» та й «Же ву прі». Аж упрієш, коли на кожному розі забігайлівка. І через секунду — що вже там твоя душа на ранок просить: арманьяк, коньяк, шампіньйоза, мартіні, «Джоні Уокер», віскі… Гидота, скажу я вам, — скривився Стратон Стратонович, щоб ще й мімікою доповнити свою відразу до іноземних напоїв. — Гірше нашої самодралівки, але п'ють оті віскі одинарні, подвійні, потрійні. Якось я собі замовив оте потрійне, і що б ви думали?.. А чого це ви не п'єте, Мамуню? — несподівано загальмував свою розповідь Стратон Стратонович, зиркнувши на молодого спеціаліста. — Мабуть, тому у вас і вуха по обидва боки голови розвішані.

— А я не п'ю, — перелякався Октавіан.

— Не п'єте? — здивувався Ковбик більше, ніж тоді, коли вперше у Парижі на власні очі побачив собор Паризької богоматері, назва якого йому найбільше припала по душі. «У нас так би не назвали», — пам'ятає, сказав тоді Стратон Стратонович комусь із членів делегації, оглядаючи архітектуру собору… — Значить не п'єте?! Цікаво!

Мамуня з переляку втягнув голову у свій сірий у клітинку костюм. Тепер він складався ніби з двох частин: піджака і жилетки. Самого власника цих предметів уже не було видно.

— Дивитися на вас, Мамуню, одне задоволення! Але я вам так скажу: якщо людина в такому віці, коли їй до цирозу печінки стільки ж років, як пішки до місяця, і не п'є, та ще й марочного французького коньяку, то я думаю, що воно катастрофічно хворе або ж анонімник.

Мамуня, маленький Мамуня з великим ім'ям Октавіан, й справді мав при собі кілька хвороб, але він їх нікому не показував і нікому ними не хвалився, як це часто роблять інші. Він був просто скромний і тихий. Йому не хотілося скидатися й на анонімника. Тому, не довго думаючи, схопив склянку, ніби розпечену жарину, і одним духом спорожнив її.

— Де ви оцих інтелігентів понабирали? — глянув Ковбик на Хлівнюка, який тимчасово мав зігрівати шефове крісло, але сісти у нього не наважувався, бо Стратон Стратонович, від'їжджаючи, заборонив, мотивуючи тим, що так не довго й звикнути. І все ж коли повернувся, то не забув сказати, глянувши на своє керівне крісло: «А хто це, цікаво, приміряв свою сідницю до моєї службової табуретки з бильцями?..»

Десь після третьої чарки Мамуня сп'янів зовсім і тепер уже не після кожного простого речення, а після кожного довгого слова вставляв своє улюблене «о». Кажуть, що це маленьке і кругле «о» було першим його звуком при народженні. Саме його він вимовив уперше, широко розплющивши очі: сказав «о»—і здивувався. Але цього напевне не може стверджувати ніхто, окрім діда Октавіана, який хоч і не був безпосередньо при пологах, але стояв на вулиці під вікном пологового будинку.

— Ну, я вам, братці, скажу, — тим часом продовжував Стратон Стратонович. — Воно або довго не протягне, — він не спускав очей з Мамуні,— або ви з нього зробите хронічного алкоголіка. Покладіть його, Панчішка, на диван… Так, бідолаха, й не дослухало, як я замовляв подвійне віскі…

— Потрійне, — вніс поправку Ховрашкевич.

— А ви що, Ховрашкевич, були разом зі мною на конференції?

— То я з вами разом ніби й не був, але то я вже чув!

— Що ж ви, цікаво, чули? — запитав Ковбик і тут же зрозумів, що більше цього вечора йому й слова не вдасться сказати про Париж, коли вже взяв те слово Ховрашкевич.

— Ну, взагалі-то, я багато дечого чув. Але зараз мова не про мене. Зараз мова про те, що ви самі сказали першого разу, Стратоне Стратоновичу. Ви взяли потрійне віскі…

— Ну, ви бачили такого оракула? Воно знає, що я в Парижі пив!

— То я не знаю, хоча й догадуюсь. Але ви ж сказали, що якось замовили потрійне віскі…

— Ну замовив, ну й що?

— А тепер кажете — подвійне…

— А вам що — не все одно? Не вам же замовив — собі!

— Мені то все одно, але тут сидять усі фіндіпошівці чи майже всі і, певний, думають…

— Думають, думають, — похитуючи головою, передражнив його Ковбик.

— …думають, що подвійне віскі у склянці — то подвійна кількість градусів…

— Яких градусів? — не стримався Стратон Стратонович. — Яких у біса градусів?

— Отож я й кажу, бо то я сам не пив, але дослідив, так би мовити, дедуктивним методом… А вони думають…

— Звідки ви знаєте, що вони думають?

— Інтуїція! — кинув своє улюблене чергове слово Клавдій Миколайович.

— То я тебе попрошу, — Ховрашкевич до всіх, окрім Стратона Стратоновича, звертався на «ти». — То я попрошу, ти мене не перебивай. Я коли кажу, то знаю.

Читав. Не був, так читав. До речі, тобі теж не завадить дещо читати. Хоча б дещо, товаришу Хлівнюк. Дещо, окрім словника іншомовних слів.

— Ну, понесло Ціцерона на Парнас! — Ковбик вийшов з-за столу, підсмикнув штани на нових французьких підтяжках і попрямував у коридор.

Спочатку він заклав руки за спину, як це робив завжди до поїздки у Францію. А тут раптом, оглянувшись назад, пересвідчився, що в коридорі нікого немає, опустив їх і задумався. «А що ж справді мені найбільше сподобалося у Парижі?» — згадав Ковбик запитання Мамуні. Якийсь час думав, міряючи метри рідного коридора, і дійшов висновку: пахучий французький суп із цибулі у маленьких, до інтимності затишних бістро, а також дивовижна хода заступника мера міста, який ходив так, ніби він був мером, а мер — його заступником. Ця спокійна, по-господарськи врівноважена хода службової особи з паризької мерії так вразила Стратона Стратоновича, що він двічі відмовився від поїздки до «Лувра» (мається на увазі паризький універмаг), а одного разу навіть від обіду в отелі «Генріх IV» з безкоштовною випивкою і, за Ковбиковим висловом, закусоном на шар-мак! Коли всі соціологи бігли на конференцію, Стратон Стратонович завертав до мерії. Він хотів ще хоч раз подивитися на ту незвичайну ходу, гідну всілякого наслідування і копіювання.

— Не хода, а мистецтво, — заздрісно дивився йому вслід Стратон Стратонович і думав: якщо він хоч на п'ятдесят відсотків оволодіє такою ходою, то його у Кобилятині-Турбінному поважатиме навіть директор комбінату громадського харчування, який, окрім себе, поважав лише керуючого трестом їдалень і ресторанів, а в дні несподіваних перевірок — ще й ревізорів та інспекторів.

А представник мерії й справді ходив просто і божественно. Його тулуб не рухався, а плив поміж людей, над тротуарами Парижа, повз вікна, неонові реклами й мальовничі вітрини. Плив, наче тумбочка, вщерть набита різними речами, в якої при зайвому порухові несподівано відчинилися б дверцята і все звідти посипалось би. Він ішов так, начебто хтось невидимий ніс оту тумбочку на своїх руках і трохи підштовхував ззаду в спину. На тулубі гордо й незалежно сиділа голова і самостійно, без тулуба, нікуди не оберталася.

Коли Стратон Стратонович дивився на цю голову, то ловив себе на думці, що вона по зав'язку начинена господарськими турботами й державними справами. Так носили голову, думалося Ковбику, тільки великі державні сановники і прокурори. Голова не опускалась і не піднімалась, а котилась по рівній, ніби накресленій під лінійку, горизонтальній лінії. Особливо Стратону Стратоновичу подобалося, коли заступник мера повертав голову на північ чи на південь. Дивитися на це — суцільне задоволення. Складалося враження, що перед ним несподівано вишикувалася почесна варта і мосьє урядовець, витягши руки по швах, віддає честь королівській гвардії. Власник голови так дбайливо тримав її на плечах, неначе то була не голова, а кришталева ваза, що могла при першому неточному порухові упасти і розлетітися на дрібні друзки. Руки представника паризької мерії звисали уздовж тулуба і не виробляли, як сказав би Хлівнюк, ніяких пасажів. Ноги ж навпаки— рухалися ритмічно, але наче автономно від корпуса. Погляд очей самозадоволений і спрямований у горизонт, як у людини, котра несподівано одержала спадщину і не збиралася ні з ким ділитися, навіть з найближчими родичами.

Ми так детально зупиняємося на ході парижанина не тільки тому, що його чудова постава достойна усілякого художнього опису та увічнення на кращих полотнах сучасників, а й тому, що мине зовсім небагато часу — і нею повністю оволодіє Стратон Стратонович.

Ковбик годинами милувався ходою службовця з паризької мерії і цим самим наступного дня привернув увагу представників з набережної Орфевр. Вони, мабуть, справді серйозно зайнялися б Стратоном Стратоновичем, коли б не той передранковий і трохи передчасний, на думку Ковбика, від'їзд…

Поїзд наближався до кордону. На душі цвіли півонії і канни. Уже пахло димом вітчизни і свіжопереораною, як чоло мислителя, прикордонною смугою. Все йшло того дня якнайкраще — і раптом оті дві події… Перша: Ковбик, вибувши із Франції у новорічну ніч і перетнувши кордон, потрапив із звичайного року у високосний. Друга: ставши на рідні колеса й рейки, Стратон Стратонович помітив, як до його вагона причепили табличку з номером 13, а наступний день нового року оголосили понеділком. Це його одразу стривожило й налякало, як людину, котра сподівалася на премію, а дістала догану. В душу закралась неясна тривога. «Ох, серцем чую: мої щось учудили», — думав Ковбик, вірячи в своє шосте чуття-інтуїцію (якими були решта п'ять чуттів — він не знав). У те шосте чуття Стратон Стратонович настільки вірив, що не раз казав: «Інтуїція — не жінка, вона мене ніколи не зраджує».

І ось Стратон Стратонович у рідному «Фіндіпоші». На перший погляд — тут все так само, як і було, начебто він ніколи й не їздив до Парижа, ніколи не полишав Кобилятина-Турбінного…

Він зайшов до туалету, глянув хазяйським оком на стіни — і раптом помітив, що хтось ніби долотом викарбував кілька фраз, котрі характеризували його, Ховрашкевича й Панчішку не з того боку, який годився б для позитивних характеристик. З жахом відчув, що у нього підкосився не тільки авторитет, а й ноги. «До моєї поїздки у Париж такого не було…» Ковбик ще якусь мить постояв перед глухою стіною, пильним оком графолога спробував хоч приблизно вгадати автора цих кам'яних і холодних написів, однак марно.

Попростував до кабінету з твердим наміром заглянути кожному у безсоромні очі, а наступного дня всім скоротити прогресивку і цим самим виправдати оту настінну скупу характеристику, до речі, точну, хоч і не завірену ні підписом, ні печаткою. Але уже в коридорі йому закортіло пройти ходою представника паризької мерії, особливо з поворотом голови «на караул». Стратон Стратонович опустив уздовж тулуба руки, зробив кілька кроків і стукнувся грудьми у бюст Арістотеля чи Демокріта. У коридорі його поставив Чигиренко-Репнінський, запевняючи, що це ранній Арістотель, а Ховрашкевич уперто доводив, що це пізній Демокріт або ще швидше Лукрецій — прабатько нинішньої соціології, праправнуками якого вважали себе усі фіндіпошівці.

Ковбик здригнувся — і раптом його осяяла думка: «Чого ж вони не сміялися, коли я говорив? Під час мого виступу в кожного з них був такий вираз, ніби у «Фіндіпоші» лежить покійник, а я ні сіло ні впало анекдоти розповідаю. Та й когось же нема… Ну, звичайно, Сідалковського і Грака!» І Стратон Стратонович, не обтрушуючи з голландського костюма білий гіпс Демокріта-Арістотеля, вскочив, як цунамі, до кабінету:

— А де ці два Аякси — Сідалковський і Грак?

Фіндіпошівці витріщилися на свого директора такими очима, ніби в роті й краплі спиртного не було.

«Щось трапилося, — шепнула Ковбикові на вушко інтуїція. — І цього разу таке, що вам, Стратоне Стратоновичу…» Ковбик різко обірвав інтуїцію і запросив Панчішку та Ховрашкевича до себе в автомашину, де він найчастіше вирішував усі фіндіпошівські справи. Особливо ті, які таїли в собі підтекст матеріальної зацікавленості.