РОЗДІЛ VIII,

в якому розповідається про обнову Стратона Стратоновича, червонооких зайчиків, богадільню, легендарну постать, жеребців, фіндіпошівського генія, запах кави, рідного тата і короля на троні

Старий фіндіпошівський фасад з його давно вицвілим і незмінним гаслом — «Дамо кожному громадянинові по шапці!» — осиротіло стояв на околиці Кобилятина-Турбінного й заздрісно блимав кожним своїм вікном, кожною своєю шибкою, кожною своєю фіндіпошівською літерою на свіжовибілене, оновлене обличчя ресторану «Веселий відвідувач». Кобилятинський ресторан стояв навпроти «Фіндіпошу» через дорогу і, постійно підморгуючи йому неоновим блиском своїх літер, ніби казав: «Когось треба міняти, старий! Або оту вицвілу вивіску, або твого Ковбика!»

Того дня Стратон Стратонович прийшов на роботу в новій папасі, і це настроїло всіх фіндіпошівців на веселий лад, хоч вони ніколи на сумному й не жили. Кожен з них вважав, що папаха — це не просто шапка для голови, а той атрибут, який робить власника вищим ув очах оточуючих. Вона ще й обіцяла, що при доброму настрої Ковбика після обіду можна буде трохи скоротити робочий день, аби викроїти час на чергу за тими гарячими напоями, на які ніколи не дмухають, од яких майже завжди кривляться, хоч охкають від задоволення. Треба ж «замочити» обнову Стратона Стратоновича!

Ковбик, покректуючи, неквапно виліз із машини й зупинився перед фасадом. Антоша мовчки розвернувся й поїхав геть. Сьогодні Стратон Стратонович з'явився на півгодини раніше: чи то хотів особисто перевірити, хто запізнюється на роботу, чи просто закортіло трохи прогулятися подвір'ям і хазяйським оком оглянути рідний «Фіндіпош».

Ресторан ще спав, а вогненно-червоні літери фосфором вигравали на вивісці, як молоді червоноокі зайчики, що мчали наввипередки і ніяк не могли наздогнати один одного.

Стратон Стратонович перевів свій погляд з ресторанної вивіски на фіндіпошівське гасло, на літерах якого як на те ще й дві чорні ворони примостилися і почали швидко мантачити свої жовті дзьоби. Ковбик зненацька розлютився. Оглянувся, чи немає нікого поблизу, і акишнув на них. Ворони здивовано застигли і косо, кожна одним оком, наче змовившись, почали роздивлятися цього невеличкого кремезного чоловічка, котрий з висоти здався їм ще меншим. Ковбик ухопив перший-ліпший дрючок і, ще раз акишнувши на них, як на курей, грізно замахнувся.

— Кар-р-р! — обурилися ворони. — Подумаєш, директор, пан-барон! Ти б краще гасло обновив, а не палицями розмахував!

«Фасад — це дзеркало установи, — подумки погодився з ними Ковбик. — Він — як обличчя немолодої жінки, що постійно вимагає відповідного марафету. Для цієї мети жінки застосовують лаки, пудри, креми, а фасади установ — вапно, білила, фарби, облицювальну плитку. Не наводитимеш зовнішнього лоску — в кожного перехожого може виникнути думка, що в установі поганий господар. Когось негайно треба міняти: або фасад, або господаря».

Між цими двома варіантами Ковбик вибрав третій — негайно поміняти гасло. Оформити його треба так, як у «Веселому відвідувачі»: з бігаючими неоновими вогниками, тільки, мабуть, синіми.

Але хто ж зробить, коли той навіжений Чигиренко-Репнінський знову повіявся десь на Північ — до чукчів чи ескімосів…

Фіндіпошівці тим часом, не підозрюючи про наближення Ковбика, розпалили в бухгалтерії Карла Івановича Бубона таку творчу дискусію, що аж дим валував, а Бубон, зігнувшись під тягарем старого арифмометра й цифр, утік і зачинився в кабінеті Грака.

Сухоребрий, невеличкий на зріст Грак, який важив на терезах Вайсермана п'ятдесят вісім кілограмів разом з великими домашніми капцями, останнім часом став (несподівано для фіндіпошівців) третім улюбленцем Стратона Стратоновича. Особливо після того, як шеф дізнався, що Євмен Миколайович — з діда-прадіда ветеринар, а його батько й досі головний ветлікар в одному з районів Полісся, багатому не тільки на ліси та озера, водоплавну птицю та пасовиська, а й на диких вепрів, лосів і косуль. Стратон Стратонович не дуже полюбляв полювання, але дуже любив м'ясо дичини і мав невелике захоплення — колекціонувати шкури тварин, які дорого коштували за кордоном.

І ось Євмен Миколайович несподівано щез з фіндіпошівського обрію — п'ятий день не виходив на роботу. Мало не щогодини цікавився ним Стратон Стратонович і вже двічі — незнайомий високий чоловік невизначеного віку в цивільному, хоч, якщо судити з постави, військовий.

Стратона Стратоновича в ці дні постійно турбували інтуїція і печінка.

— Де ж воно запропастилося, оте миршаве? — лаявся Ковбик, переміряючи квадратуру кабінету. — Ну й богадільня! Ну й контора! Кому що заманеться, той те й робить! Один спить, другий у «морського боя» грає, третій десь роз'їжджає, нікого про це не повідомляючи. Ну й роботка! Ну й благодать! Де б оце собі таку роботу знайти?

Фіндіпошівці мовчали, як до першої чарки. У кожного в уяві поставав Грак. Панчішка бачив його підмінним клоуном на арені цирку, Ховрашкевич — родичем Чарлі Чапліна, Сідалковському він нагадував галапагоського пінгвіна, який починав свій ранок пробою сметани на базарі, а кінчав скороспілими вишнями. Кнюх взагалі не мав ніякого уявлення, а Стратон Стратонович згадував, як Грак входив у його серце, а потім у «Фіндіпош». «Хіба мені «Фіндіпош» потрібен? Мені, Стратоне Стратоновичу, аби під вашим керівництвом попрацювати хоч рік, і це б мені дало більше, ніж п'ять років навчання в сільськогосподарській академії».

Ця фраза у «Фіндіпоші» стала крилатою, а Грак — легендарним. І от він раптом щез. Ковбику на роботі Євмен, власне, не дуже й потрібен був, але ще до поїздки в Париж Стратон Стратонович уперше взяв Грака на зимову риболовлю, а той у свою чергу взяв сулію дев'яностоградусного спирту, засмажену гуску з яблуками і шкуру дикого кабана, подарованого Граковим татом для шефа «Фіндіпошу»…

Падав м'який і сухий, як вата на новорічній ялинці, сніг. Стратон Стратонович уперше одягнув на себе кухлянку, що йому надіслав на спомин з далекої Півночі Чигиренко-Репнінський, але коли купував, то, очевидно, думав про Ковбика, а приміряв на себе. Стратон Стратонович пірнав у неї з головою і мав вигляд маленького водолаза у величезному скафандрі. Сидіти в такому теплому, як шуба білого ведмедя, одязі — неабияке задоволення, але рухатися — суцільна мука. І тоді Грак, милий Євмен Миколайович (принаймні тоді саме так думав про нього Ковбик), придумав просту, але геніальну за своїм задумом річ: брати з собою в багажник «Волги» санчата — звичайні дитячі санчата, яких завжди повно в будь-якому «Дитячому світі».

Стратон Стратонович пам'ятає, як вони приїхали вперше на Сухолуччя, витягли з автомашини санки, Грак застелив їх шкурою вепра і допоміг сісти на них Стратону Стратоновичу. Рухливий, як вентилятор, Грак разом з напівсонним, але молодим водієм Антошею взялись за віжки і за командою Євмена Миколайовича дружно смикнули їх. Стратон Стратонович не чекав од них такого спритного галопу, тож вилетів із санчат і, заплутавшись в евенкійській кухлянці, звалився набік, потонув у глибокому снігу. Над ним витанцьовувала хурделиця, а Ковбик, лаючись, кричав з останніх сил:

— Жеребці! Ніг під собою не відчувають! Жеребці!

«Жеребці», дружно агикаючи і підганяючи один одного, мчали до льоду з такою швидкістю, ніби коні на водопій. Зупинилися аж на середині затоки Київського моря, коли порожні санчата несподівано обігнали «жеребців», легко й граціозно побігли попереду них.

Грак завмер: на санчатах не було ні шкури, ні Ковбика. Реготала над верболозами хурделиця, викидала на кризі такі колінця, які не снилися навіть танцюристам з ансамблю Павла Вірського…

Знайшли Стратона Стратоновича під вербою. Визначили, як потім по секрету розповідав фіндіпошівцям Антоша, по снігових фонтанчиках. Стратон Стратонович лежав і тільки пухкав, як паровоз, білими султанчиками снігу.

— Ну жеребці! — розминаючи задубілі ноги, хрипко горлав Стратон Стратонович. — Що то роботою не навантажені! Приходять, коли кому заманеться! Їдять від пуза! По саму зав'язку! Вам би на каруселі бігати! Запрягли в шлею — і по колу: сироп для лимонаду чавити. А вони санчата взялися тягати…

— Спинки нема! — скрушно зітхнув Грак.

— Чиєї спинки? — оторопів Ковбик.

— Спинки до санчат. Наступного разу я інші санчата візьму. Зі спинкою.

— Ну-ну!…

І от Стратон Стратонович уже другий тиждень возить в автомашині новенькі санчата з ажурною металевою спинкою, а замість шкури вепра — зачовганий гуцульський ліжник і ніяк не може дочекатися, коли знову сяде на них і помчить до пробурених Антошею та Граком лунок, щоб посмикати, за його ж образним висловом, «матросиків».

Стратон Стратонович намагався тихо, мов рись, піднятися сходами, але вони все одно зрадливо поскрипували під його директорськими кроками. Першим почув ці кроки Мамуня і втягнув голову у комірець. Він не встиг бодай слово вставити в творчий діалог Ховрашкевича і Понюхна про те, якою пастою краще чистити зуби — імпортною чи нашою, як двері різко розчахнулися.

Усі раптово замовкли, а Ховрашкевич все ще доводив, що нашою пастою таки краще чистити зуби: по-перше, це патріотично, по-друге…

— Ну, я так і думав! Мені й сон такий снився! Мої стоять на роботі! Смалять цигарки! І патякають! Всесвітні проблеми розв'язують! А гасло на фасаді поновити нікому! Нових слів придумати нікому! Усі прогресивки й авансу чекають! Коли ж тут працювати? Ну й роботка! Ну й роботяги! Де б собі таку роботу знайти?

Стратон Стратонович на хвильку зупинився, обперся об одвірок, ніби збирався перепочити, потім обвів поглядом співробітників.

— Неначе й усі в наявності…— мовив він, хоч уже побачив, що того, кого йому треба, тут нема. Та виду не подав. — До роботи з собакою не заженеш, а язиками об піднебіння поляпать — усі готові.

Він зиркнув на Панчішку. Той враз порожевів. Понюхно протягнув своє звичне «да-а» і замовк.

— Що «да»? — учепився за це коротеньке слово Ковбик.

— Ви слушно сказав, Стратоне Стратоновичу, я з вами цілком згодний. Я йшов працювати…

— Так що вас затримало?

— Я думав, може, збори?..

— Думав, думав… Які збори в курильні, та ще зранку? А ви, Хлівнюк, вео заступника директора, куди дивитесь?

— Ось! — показав Клавдій Миколайович на графин.

— Що ось? Що ось? Що ви мені показуєте на графин? Палить після вчорашнього, чи що?

— Аб абсурдо! — розвів руками Клавдій Миколайович. — Йшов за свіжою водою. Ви ж знаєте, у мене нирки. Я травки п'ю.

— Травки, травки… Ви б хоч трохи козам їх лишили! Ну а ви, молодий мозок «Фіндіпошу»? — Стратон Стратонович завжди кінчав Мамунею, і решта полегшено зітхнули. — Чого ви сюди забрели? Щоб запозичити досвід, як нічого не робити й премії одержувати? Вам же ще працювати й працювати. Ви ж щойно з інституту!

Мамуня втягнув голову в комірець і зі своєї схованки благально дивився на Ховрашкевича: що ж ти, мовляв, зібрав нас про зубну пасту поговорити, а тепер мовчиш?..

— То у нас, Стратоне Стратоновичу, тут виникла одна цікава наукова дискусія, — нарешті подав голос Ховрашкевич.

— І про що ж ви цього разу дискутували?

— То ми думаємо, наше гасло ще рано знімати. Його треба просто освіжити.

— Освіжити треба насамперед наш заклад — від отаких псевдовчених, — перебив його Ковбик, — а щодо гасла… Ми без гасел не можемо. Нам потрібні гасла, Ховрашкевич, і ми їх дамо, скільки треба… Так що прошу всіх до мого апартаменту! — Стратон Стратонович круто повернувся і попрямував через приймальню.

Уже в кабінеті, поки всі займали свої місця — подалі від Стратона Стратоновича. прагнучи сховатися хто за що: за шафу, вішалку, сейф, — Ковбик мовчав, все ще чекаючи, коли ж з'явиться Грак. Проте Грака не було. І тоді він не стримався:

— А де оце з ветеринарною освітою?

— Ви ж його самі послали, Стратоне Стратоновичу, підшуковувати нове місце для «Фіндіпошу», — подав голос Понюхно.

— Де ж воно те місце шукає? У Гвадалахарі? За цей час чорта можна знайти. Нині, якщо мене не зраджує пам'ять, уже четвер… Хоча б ви, Сідалковський. з'їздили за своїм дружком. Самі ж його мені засватали, а простежити, чим воно займається, нікому. Усі по вуха в роботі! Усі мислять! Усі генії! От тільки працювати нема кому! За тими мислями й роботи не видно. Навіть у Мамуні! — закінчив він знову Октавіаном і примусив того ще раз пірнути в комірець.

— Потрібно негайно міняти цей транспарант! — кивнув у бік Хлівнюка Стратон Стратонович. — Скільки про це можна говорити? Я уже вам казав — це гасло тільки збуджує нездорові інстинкти у кобилятинців… — Ковбик помацав свою голову, ніби там мала бути ще одна шапка. — Ніяких генезів і абіогенезів.

— Абдакція, — докинув і своє вчене слово Хлівнюк.

— Що? — зловісно перепитав Стратон Стратонович.

— То я кажу, відмова від чогось!

— Відмова, відмова… Але не від влади, — згадавши про анонімку, мовив сердито Стратон Стратонович. — Запам'ятайте це, Хлівнюк! Вам це корисно знати…

— Ні фуа, ні люа, — знизав плечима Хлівнюк.

— Ви тут без матюків, будь ласка! — суворо застеріг його Ковбик, а потім запитав, звертаючись до всіх — Так де ваші гасла?

Усі мовчали.

— Ну чого ви мовчите, як манекени у вітринах магазинів?

В очах присутніх проглядала неприхована заздрість до Ковбика (винятком був лише Сідалковський). А ще в кожного була своя потаємна мрія (тут Сідалковський не виняток), в якій вони боялися признатися навіть собі, щоб не наврочити.

— А де це фіндіпошівський геній? — раптом вибухнув Ковбик, помітивши, що у кабінеті нема Ховрашкевича.

Тут відчинилися двері, і зайшов Михайло Танасович.

— Ви без запізнень, Ховрашкевич, не можете! У вас що, така звичка виробилась? Де ви були?

— А то я розробляв один цікавий план!

— Я б вам сказав, що ви розробляли. Та Мамуні соромлюсь, — гримнув Ковбик. — Вас же у кабінеті не було!

— То в кабінеті я й справді нібито не був, але як задуматися, то нібито сидів у кабінеті!

— Ви мені повітря не засмічуйте, — перебив його Стратон Стратонович. — Ви мені краще скажіть, де ваші заклики?

— То я так уже два гасла розробив! Я так склав план! Намітив задум. Врахував актуальність, потім зміст і тоді вже визначив напрямок, — розмахував руками Ховрашкевич.

— Марші Шопена будете дома висвистувати, — розізлився Ковбик. — Я й так усе зрозумів: у вас нічого нема! А у вас, Панчішка? Ясно. У вас, Кнюх? А ви, розум і мозок «Фіндіпошу»? — звернувся він до Мамуні.— Вузький спеціаліст широкого профілю. Вилізьте з свого піджака і скажіть.

— У мене є, Стратоне Стратоновичу, о! — тихо прошепотів Мамуня.

— Не чую, — спрямував до нього своє вухо Ковбик, прикривши його човником долоні.

— У мене є, о, кілька гасел, о, але я не знаю, о, чи вони гарні, о.

— Гарні чи погані — ми про це судитимемо самі. Давайте на стіл!

— А гроші на бочку, — не стримався Сідалковський.

— Що сьогодні з вами, Сідалковський?

— У нього лібідо! — пояснив Хлівнюк.

— До вас, Сідалковський, черга ще дійде. Не дуже посміхайтесь…

— Я знаю, але тоді, як усе розберуть і скажуть: залишилися самі кістки — м'ясо привезуть завтра.

— Ви б свої цитати притримали для іншої аудиторії. Жіночої,— спокійно зауважив Стратон Стратонович. — Там би їх достойніше оцінили. — І знов повернувся до Мамуні: — Давайте сюди, Октавіан!

Мамуня підвівся і, плутаючись у власних ногах, побрів до довгого директорського столу. Ковбик узяв папірець і почав читати вголос:

— «Соціологією єдиною». Стовідсоткова, як каже Карло Іванович, дурниця, — зарубав перше гасло Стратон Стратонович. — «Шапка завжди вище голови!» Відкрив Америку через фіндіпошівську кватирку, — коментував він далі.— «Шукачі суспільних надр», «Розвідники суспільства», «Під шапкою найкраще мислиться…» Гм… Я б вам сказав, Мамуня, де найкраще мислиться! — рішуче відкинув папірець набік. — Ваші, Кириле Гавриловичу, заклики?

— Дозвольте доповісти, — виструнчився Кнюх.

— Доповідайте.

— Таким чином: «Соціологія — наше майбутнє»!

— Далі! — наказав Ковбик.

— Таким чином: «Не в шапці щастя»!

— Не в шапці, а в картузі! — розсердився Ковбик. — Досить. Сідайте. Там щось Сідалковський посміювався. Читайте свої. Чи не написали?

— Запам'ятав, Стратоне Стратоновичу.

— Тоді шпарте по пам'яті.

— «Вище шапки — тільки небо»! — процитував Сідалковський.

— Геніально! Але це залиште для себе. Цитуйте далі.

— «Шапку — на недосяжний рівень!»

— Це вже щось, — задумався Стратон Стратонович, — але ще не все. Що у вас, Клавдію Миколайовичу? — помітивши, що заступник директора по-школярськи тягне вгору руку, підняв його Ковбик.

— «Шапка — усьому голова». Ковбик поморщився.

— «Кожному шапку — не дорожче голови…»

— Кому шапку, Клавдію Миколайовичу, а кому голову.

— «Шапка та інтелект — це як брат і сестра…»

— Що ж ви сестру до свого рівня підносите?.. Поки що можете розійтись. А через годину щоб усі знов у мене. Кожний — по три гасла, не менше! Сідалковський і Мамуня, як кажуть, можуть у мадам Карапєт молочка попити…

Сідалковський при імені Карапєт поморщився. Він знав, що у «Фіндіпоші» на першому поверсі відкрито буфет, але що там за буфетницю матуся Карапєт, майже його рідна мама по Тамарі,— почув уперше і, здається, вперше розгубився.

— Запахло кавою, — пробурмотів він і попрямував до себе в кабінет.

Стратон Стратонович почепив на носа окуляри, відкинувся на спинку крісла, розгорнув газету, як книжку, і сховався за її сторінками.

Він навіть не відчув, як тихо прочинилися двері і чийсь чужий голос прошепотів:

— Дозвольте, Стратоне Стратоновичу?

Стратон Стратонович опустив газету і по-бухгалтерськи, поверх окулярів, глянув на власника джеркотливого голосу. Він знав, що у «Фіндіпоші» тільки Грак володіє чотирма інтонаціями в голосі, але це був п'ятий варіант.

— Ви?! — здивовано полізли окуляри на чоло Стратона Стратоновича. — Звідки?

— Від батька, Стратоне Стратоновичу. Я прошу у вас пробачення. Але у мене така радість, така радість!

— Що ж у вас за радість? — перепитав Ковбик. — Сусідка померла?

— Син народився!

— Ну-у! Це подія, — наголосив на останньому слові Стратон Стратонович. — І як ви свого нащадка нарекли?

— Ви ж знаєте, Стратоне Стратоновичу, як я вас поважаю…



— А хто цього не знає? — не приховував іронії Ковбик.

— Ви мені більше, ніж рідний тато…

— Ну-ну! Тільки без перебільшень!

— Я вам серйозно кажу. Ви вірите?

— А чого ж, Євмене Миколайовичу, — це таки був Грак, — вірю. Добрий тиждень прогуляли, тож тепер тільки й освідчуватись у любові! Чи вагома причина була? Хворіли, маєте бюлетень?

— Не маю, — прошелестів Грак.

— Я так і думав. Ну-ну!

— Так от ми довго радилися! Старий Чудловський лаявся, казав, що не вміємо шанувати роду свого, вимагав назвати сина якщо не Філаретом…

— А чого Філаретом?

— На його честь. Він же Філарет Карлович, а ні, то Миколаєм…

— А ви як нарекли?

— Стратончиком…

— Ну, — аж підхопився Ковбик, — ну?! На мою честь?

— Так, Стратоне Стратоновичу. Ви ж для мене більше, ніж рідний тато…

— Та ну?! — тільки й вилетіло у розгубленого Ковбика. Потім він підсмикнув штани і аж після цього дійшов тями. — Ви б уже краще назвали його Стратоном Стратоновичем. А так ім'я загубитися може…

Грак розкрив рота.

— І що ж ви за це хочете від мене: посади завідуючого загальним кабінетом чи вченого секретаря? А може, моїм заступником пішли б?

— Нічого, Стратоне Стратоновичу, нічогісінько. Мені аби ви задоволені були — більшого щастя для мене не треба! — прошерхотів Грак таким голосом, що Стратону Стратоновичу зробилося млосно.

— Ви що, насміхаєтесь із мене?

— Не насміхаюся, Стратоне Стратоновичу! Ви ж знаєте, як я вас люблю. Так вас ніхто не любить — ні Ховрашкевич, ні Панчішка. Ось метрика… Як рідного тата…

Стратон Стратонович узяв до рук свідоцтво про народження і так довго дивився на нього, ніби цим самим стверджував: «Багато чудес на світі я бачив, але щоб отаке…» Потім стенув плечима, натис на кнопку, щоб пересвідчитися, чи це не сон. На порозі з'явилася ледача й вічно сонна, як Антоша, Віоріка.

— Ви на місці? — глупо перепитав її Ковбик і сам відчув глупоту свого запитання. — Ну гаразд. Нікуди не відлучайтесь. Ви мені будете потрібні!

— Там до вас якийсь відвідувач.

— Відвідувач почекає,— одрубав Стратон Стратонович і ще раз глянув на Грака.

Маленький чоловічок з двома великими, відстовбурченими, як у кажана, вухами стояв посеред величезного директорського кабінету у великих черевиках, м'яв у руках нутрієву шапку, а носаком правої ноги намагався підважити дубову паркетину. Стратон Стратонович тримав у руках папірець і читав: «Стратон Євменович Грак-Чудловський». Отже, чистісінька правда.

Ковбик згадав торішній серпневий, уже по-осінньому холодний і похмурий день. Стратон Стратонович сидів на стільчику на березі й шмагав довгим телескопічним вудлищем по тихій поверхні ставка. Обабіч нього сиділи — Антоша Климко, Масік Панчішка, а десь віддалік куняв під кущем глоду Євмен Миколайович Грак. На високому, далеко висунутому вперед трикутнику берега Ковбик почував себе, як король на троні. Бухточка зліва, бухточка справа, а попереду — безмежне плесо радгоспівського ставу. Ловилось добре і закидалось зручно. Та ось Панчішка раптом помітив, як виступ, на якому сидів Стратон Стратонович, дав тріщину. З кожним, як казав Ковбик, закидоном вудочки тріщина розширювалася і відокремлювалася від берега, як крижина від основної маси льоду. Помітив це й Антоша і хотів уже був попередити «хазяїна», але Панчішка, приклавши палець до вуст, прошепотів: «Ша». Ковбик продовжував махати, як він казав, «телескопом», а виступ все далі й далі відходив у воду. Що першим у воду шубовснуло — тепер цього не можуть сказати й очевидці: чи Стратон Стратонович, а потім брила, чи спочатку брила, а тоді вже Стратон Стратонович.

Поки Антоша і Масік корчили співчутливі гримаси на своїх лицях, ледве стримуючись від реготу, Грак, неплаваючий Грак, хутко пірнув за Ковбиком, хоча нічим не міг допомогти йому, — видно, для солідарності. Ковбик це оцінив і тоді вперше переглянув свою формулу: «Бачу, що сволота, але приємно», призначивши Євмена Миколайовича завідуючим відділом.

Вони довго бігали довколо розкладеного Антошею вогнища, сушилися. Обидва маленькі, обидва в чорних сімейних, по коліна, трусах. Тільки один товстий, а другий сухоребрий.

Тепер ось нового коника викинув Грак. «Що ж він хоче від мене?»—вгадував Стратон Стратонович. Адже цей жест і справді гідний уваги.

— А що ж від мене вимагається? — вийшов на рівну пряму Стратон Стратонович. — Ви часом не претендуєте на папаху Хлівнюка?

Грак, нахиливши голову на один бік, заперечливо похитав нею.

— Ні, Стратоне Стратоновичу. Мене цілком задовольняє моя посада. Мені аби тільки під вашим керівництвом…

— Ну-ну! — застеріг його Ковбик. — Ви вже переграєте!

— Не переграю, Стратоне Стратоновичу. Я цілком серйозно.

— Тоді от що. Йдіть і працюйте. Але без оцих вибриків! Я, знаєте, цього не терплю!

— Яких вибриків, Стратоне Стратоновичу?

— А отих, що за вами останнім часом водяться. Прогули, запізнення. Так ви мені всю дисципліну у «Фіндіпоші» розвалите.

— Більше не буду, Стратоне Стратоновичу. Можна йти?

— Йдіть уже. Тільки змініть, прошу вас, голос. Бо ви ніби на той світ проситесь.

Як тільки Грак вийшов, у кабінет без попередження зайшло двоє і мовчки поклали перед Стратоном Стратоновичем свої посвідчення. Ковбик похолов. Перед очима в одну хвилину пробігла вся його діяльність: начебто не було в ній нічого такого, аби ним зацікавились.

— Ми з міліції! — сказав високий у цивільному з військовою поставою.

— Я вже бачу! — кивнув на посвідчення Стратон Стратонович. — Чим можу служити?

— Євмен Миколайович Грак у вас працює?

— Так. Оце щойно він від мене вийшов! А що воно там уже накоїло? — ожив Ковбик, коли почув, що цей візит безпосередньо його не стосується.

— Ми його змушені заарештувати! — сказав той самий високий, що вже двічі приходив у «Фіндіпош».

Стратон Стратонович важко сів на стілець:

— Он воно що! Знає котяра, чиє сало з'їв!


Загрузка...