Претенденти на папаху

РОЗДІЛ XXIX,

Уранці, коли задзвонив телефон, Сідалковський ще ніжився у теплій постелі. Вставати не хотілось. М'яка й легка барвиста японська ковдра, як молода жінка, ніжно тулилась до теплого, напахченого, як шовкова хустинка парфумами, тіла. Він спав, як у саду. Звечора наливав у постіль різних одеколонів, і ці пахощі, як лугове різнотрав'я, духмяніли у нього в кімнаті до самого ранку. Інколи він ще брав пахучий тютюн «Золоте руно», набивав ним подаровану кимось люльку і димів, обпікаючи нікотином язика, але не затягуючись. Він просто любив цей запах.

Телефон дзвенів, аж підстрибував. «Мабуть, дзвонить Ядвіга, — подумав. — Хай дзвонить. Що я їй скажу?.. Пора кінчати з тим, чого ще й не розпочав. Будинок розвалився ще до того, як у нього поселились…»

Сідалковський перевернувся горілиць, підклав руки під голову. В позолоченій рамі вікна стрибав золотавий зайчик: з однієї шибки-клітки в іншу. «Отак і я. Стрибав, стрибав і, здається, дострибався…»

Телефон не вгавав. «Яка самовпевненість… Наче точно знає, що я вдома. Ніякої вихованості! Не бере — значить не хоче розмовляти з тобою. А може, Айстра?!» Тепер вона ставала йому дорога як жінка, що кинула його, бо була ощасливлена іншим. Сідалковському навіть здалося, що дзвінки не звичайні, а міжміські: настирливі, різкі, з короткими інтервалами.

Потягнувся рукою до апарата, мовчки приклав до вуха трубку, не вимовивши ні слова. І почув чоловічий голос, зовсім незнайомий. Але стиль, манера висловлюватись — близька до манери Сідалковського.

— Я вас вітаю, улюбленець своїх і закордонних грацій!

— А коротше можна? — незадоволено буркнув Сідалковський.

— Я, очевидно, не туди потрапив? Це не квартира Сідалковського?

— Вона. А що?

— Тоді я вас зовсім не впізнаю, граф. Уперше чую, що ви втратили почуття гумору. Це з вами зранку завжди так?

— Веніамін Олександрович?! — аж підвівся на лікті Сідалковський.

— Власною персоною. Тільки ось автомобіль державний… Ви мені потрібні, Сідалковський, як повітря, як вода, як хліб до сала! Численні дами вашого безрозмірного серця хоч раз коли-небудь казали вам такі слова? Признайтесь! Але без гіпербол!

— Ніколи, але й ви мені потрібні. Оскільки ви вже заговорили про дам, то я вас повинен розчарувати… Та це не по телефону, а тет-а-тет!

— Одягайте труси і чистіть зуби! Через п'ять хвилин я у вас! — Жерех кинув трубку.

Сідалковський зустрів Жереха у повній парадній формі, яку він носив тільки у себе в кімнаті: вже знайомі нам індійські капці з позолотою й задертими носами, яскраві шкарпетки, штани від піжами й східний халат, усіяний мінаретами і аж трьома місяцями-ятаганами.

— Любий мій! — мовив Жерех, потискуючи теплі руки Сідалковського і водночас дмухаючи на свої замерзлі.— Сподіваюсь, ви не хворі? На вас лиця нема. Можливо, воно ще вчора було, але сьогодні ви його стерли…

— Жінки передчасно стерли, — посміхнувся блідо Сідалковський. — Я був не дуже економний у поцілунках.

— Любий мій, — повторив Веніамін Олександрович, скидаючи сіре пальто з бобровим коміром.

— Не треба! — заломив руки Сідалковський.

— Що не треба? — не зрозумів Жерех.

— Не треба так до мене звертатися! У мене від такого звертання неприємні асоціації… пов'язані з жінками, а особливо їхніми дітьми…

— Усе зрозуміло… Переходжу на прийом. Ви заплутались?

— Як парашутист, котрий, опускаючись на землю, благополучно розібравшись із стропами, потрапив зненацька у вісім циганських спідниць…

— Вам потрібна моя допомога?

— Тепер мені може допомогти тільки донька голови Верховного суду. І то за умови, якщо я з нею одружусь, а рідний татко дасть на це згоду…

— Що трапилося?

— Трапилося те, що трапляється в житті кожного з нас саме в той момент, коли ти плануєш одне, а виходить інше…

— А конкретніше? — Веніамін Олександрович закинув ногу на ногу. На ньому були модняцькі жовті чобітки на високих підборах. «Ковбику б такі!» — чогось подумав Сідалковський.

— А конкретніше? — Євграф перевів погляд на оксамитові вусики Жереха. — Конкретніше, я почуваю себе графом Монте-Крісто: ти подаєш заяву до загсу, а в цей момент тобі присилають повістку на суд. Ти збираєшся удосконалювати свою каліграфію на почесних грамотах, а доводиться удосконалювати свої промови з високих трибун у суді. Мені загрожує стаття 53-тя… — Сідалковський почав зловживати юридичною термінологією, на котру збагатився за перший день судового процесу.

— Суд уже почався? — запитав Жерех, уважно вислухавши Сідалковського.

— Уже йде повним ходом. Вітрила піднято! Курс зюйд-вест і попутний вітер, але цього разу, здається, не для мене…

— Свідки є? Ядвіга знає? Компрометуючі дані? Прямі чи побічні докази?

— Є один побічний доказ, що розглядається як прямий: дитина Карапєт-молодшої. Ядвіга не знає. Боюсь признаватися. Свідки є. Тільки з мого боку. Усі — як риба. Ніяких свідчень на її користь. З її боку немає нічого, окрім якогось папірця: суддя намагалась винести його на світло, але мій адвокат її своєчасно стримав.

Жерех задумався.

— Як на мене, то не так уже все й трагічно, як вам, Євграфе, здається. От лише папірець! Папірець тепер важить більше, ніж маленька людинка. Я маю на увазі дитину вашої колишньої Карапєт. Що б він міг означати? Коли на суд?

— Зустріч відбудеться сьогодні, о п'ятнадцятій нуль-нуль, як кажуть резиденти.

— Я вам нічого не обіцяю, граф. Але дайте мені слово, що й ви порятуєте мене. Мої обидва працівники вийшли, якщо можна так сказати, з ладу: перший на ковзанці поламав руку, другий, той, якого маєте замінити ви, пішов усе-таки на пенсію, не дочекавшись вас.

— Ковбик затримує. Пропонує мені посаду заступника директора…

— Хитрує старий лис. Дипломат фіндіпошівський!.. Не вірте жодному його слову. Я Ковбика знаю: когось втрачає — когось знаходить. Він усе життя так. На цьому й тримається. Словом, Євграфе, після суду — до мене! Виручайте… Мій патрон тільки три почерки визнає: діда-пенсіонера, товариша, котрий поламав руку, і ваш…

— Мій?! — здивувався Євграф. — Але звідки?

— З того самого зразка, що ви мені залишили. З вашої заяви, з ваших документів і з вашої візитки… Од візитки він просто в захопленні.

Сідалковський кивнув.

— Тоді з богом! До вечора, Євграфе! Гадаю, Капітульська буде наша!..

У «Фіндіпош» Сідалковський прибув як спортсмен, котрий відновив свою найкращу форму. Адже після першого засідання в суді у нього з'явилися деякі відхилення від нормального психологічного стану: підвищився тиск — особливо з боку матусі Карапєт — і голос — з боку Карапєт-молодшої. А також він став помічати не характерні для себе рухи: різкі оберти навкруг своєї осі, що нагадували крутіння молодого песика, котрий намагається спіймати власного хвоста, де сидить оса; пересихання в горлі, що приводило інколи до повної втрати голосу; інтенсивне зволоження долонь…

Тепер же, полишаючи «Фіндіпош», мав вигляд безтурботного джиґуна, якому море по коліна.

— Кланяйтесь Стратону Стратоновичу, — попросив він Ховрашкевича, — і передайте йому, що сьогодні він не зможе побачити мене на роботі, навіть якщо дуже захоче…

— То в тебе, напевне, кущове засідання? — вколов його Ховрашкевич.

— Кущі вимерзли, а плід на пагінцях визрів…

Ховрашкевич нічого не зрозумів і для чогось почав хрумтіти суглобами пальців.

— Не зводьте себе з життя, Михайле Танасовичу. Життя це зробить без вас. Думайте про майбутнє відкриття і свій геній, якого не можна ховати від людей. Це не золото — його в землю не закопаєш…

У темному коридорі суду він ледве не збив з ніг матусю Карапєт.

— Оце твій тато, — жорстоко, як здалося йому, пожартувала вона, коли Євграф пройшов повз неї, мов корабель повз буйок. — Ні здрастуті, ні досвідання, і вообще, — звернулася вона до малюка, щільно загорнутого в теплу верблюжу ковдру. — Інтєлєгент собачий!

Зустрівшись із суддею, Сідалковський кивнув їй головою й подарував свою найдорожчу посмішку, ніби підкреслюючи: «Якщо хочеш бути багатим, ніколи не будь скупим». Але на судді, здається, не було обличчя, а через напускну маску, що вона натягла на себе, не проникало ніщо. Спокійно й звично, як молодий, але вже досвідчений грабар, вона повернулася й пішла своєю дорогою.

Коли виступала адвокат (сущий Ціцерон — тільки з жіночим голосом), Сідалковському несподівано спало на думку встати, вийти на трибуну, чесно в усьому зізнатися і оголосити дитя своїм сином, Ію — дружиною, а матусю Карапєт — двічі законною тещею. Серце забилося прискорено і разом з перегоном крові по судинах почало виганяти й воду — у вигляді поту й таких мініатюрних сльозинок з куточків очей, що без мікроскопа їх неможливо було помітити.

Раптом схлипнув Грак. Суддя швидко зиркнула на нього й перевела погляд на Сідалковського, ніби чекаючи, що й той заплаче. Її вичікувальний погляд ніби говорив: «Ніколи не думала, Сідалковський, що ви на таке здатні… У вас такий благородний і невинний вигляд. Мені вже здається, що дитина не ваша…» — «Ви знаєте, наші думки збігаються», — відповідав він їй заочно. «Ви, Сідалковський, мені подобаєтесь. У вас є Щось таке, що притягує… І розмовляти з вами — все одно що ковтати з індійським чаєм найулюбленіші тістечка, знаючи наперед, що це небезпечно для фігури…»— «Нічого страшного, — посміхався їй Сідалковський. — Задля задоволення можна на деякий час і зіпсувати фігуру…»

Судді раптом стало ніяково, вона відвела очі від Сідалковського і знову набрала кам'яного виразу, який застиг на її обличчі так швидко, як гіпс найвищої марки. Сідалковський тим часом не спускав з неї очей, ніби хотів розтопити гарячими поглядами її холодну маску, і тихо шепотів, немов гіпнотизуючи: «Якщо я виграю процес, то одружуся з тобою. Навіть у тому випадку, якщо мені доведеться ще раз сидіти в залі суду — на процесі, абсолютно протилежному оцьому».

Тепер він знову стояв на трибуні і вкотре чув оте: «Отже, ви, Сідалковський, категорично заперечуєте?» Здавалося, він до всього збайдужів, на всі запитання відповідав автоматично. Виринув на світ і отой папірець, який важив більше, ніж дитина. Суддя раптом почала завдавати болючих і таких різких ударів, що Сідалковський аж очі заплющив. Так його били колись тільки в Одесі на знаменитій Дерибасівській, де почалися його перші юнацькі зальоти…

Після повернення з Генуї, куди він ходив юнгою на каботажному судні торговельного флоту, його й кількох молодих матросів запросив до себе в гості старпом. Це був міцно збитий моряк років тридцяти трьох. Урівноважений, з лагідним, як море в штиль, обличчям, добрим серцем і приплюснутим носом боксера-професіонала. Окрім добродушного й спокійного характеру, притаманного всім сильним людям, він мав ще таку милу й таку вродливу дружину, що в Одесі тоді казали: якщо Еліана (таке дивовижне, як і вона сама, було в неї ім'я, привезене батьком моряком десь із-за синіх морів) йде по Дерибасівській, то їй у кільватер вишиковуються всі чоловіки. Навіть ті, поруч яких власні дружини. Подейкували, що в скрутні часи одеські міліціонери просили Еліану повернути вниз, на Приморський бульвар, і вивести за собою з Дерибасівської усіх чоловіків, а самі спокійно виловлювали шантрапу. Ці чутки й легенди мали, певно, дещо гіперболічний характер, але в ті юні роки Сідалковський щиро вірив у них. А коли побачив Еліану зблизька, то сам собі сказав, що міг би піти за нею й значно далі, ніж на Приморський бульвар.

Про Капітона Івановича (саме так звався за паспортом старпом, а в камбузі на нього усі казали «Капітан» — і цим викликали деяке незадоволення у справжнього капітана, який писався з маленької літери) говорили, що після кожного плавання він хоче мати від Еліани дитину. Бо кожна дитина здавалася йому золотим якорем, який міг утримати Еліану від усіх вітрів і штормів у тихій і затишній гавані — на тінистій вулиці Одеси недалечко від сонячної Аркадії…

От саме тоді Еліана й накинула своїми великими й лагідними очима, як теплі хвилі Чорного моря у світанковий липень, на красиву форму юнги. Після того погляду Сідалковський (здається, вперше, але точно — востаннє) почервонів, зрозумівши, що заради Еліани він ладен і позбутися закордонного паспорта, і навіки залишитися в Одесі, навіть якщо проти його тимчасової прописки буде паспортний стіл з усім наявним там штатом…

Суддя говорила щось переконливе і аргументоване, але Сідалковський тільки третім чи четвертим чуттям зрозумів, що його карта бита. Бо в ті хвилини перебував на розі Дерибасівської й Чичеріна. Саме там до нього підійшов старпом і спокійно, здавалось, навіть Лагідно промовив: «Так що, граф?!» Він ще щось питав, але професійні удари, які майстерно падали на красиве обличчя Сідалковського, вибили ті запитання з його пам'яті назавжди. Єдине, що Євграф пам'ятає,— це те, що він так і не дав ніякої відповіді Капітону Івановичу…

Ось і зараз, отут в суді, він знов відчуває, як під схвальний гул «дітей сонця», як називав пенсіонерів Стратон Стратонович, суддя невеличкими, але гострими кулачками професійно вибиває з нього добре завчені фрази. Сідалковський пам'ятає, що й тоді, коли його бив старпом, натовп схвально гудів: «Так йому, так! Дай йому ще! У дихало бий! Що ти товчеш йому пику — в дихало! По щелепі!» І це кричали люди, котрих ні він не знав, ні вони не знали його. Просто були певні: коли б'ють, то б'ють заслужено…

Піт заливав його білосніжну сорочку, обпікаючи холодом не лише тіло, а й душу. А суддя все допитувалася:

— Чого ж ви, Сідалковський, мовчите?

Він підвів очі і глянув на неї, як крізь морську пелену. Трибуна здалась йому вахтенним містком. Його корабель пробивався крізь туман, що повис густою заволокою над морем, йшов кудись наосліп, а тільки вирвавшись на широкий простір, Сідалковський помітив золоте дно під голубими водами: «Сідаю на мілину!»

— Я вас востаннє запитую, — повторила суддя.

— А йому нічим крити! — почув він віддалений голос матусі Карапєт. — І вообще, скільки з ним можна чирикатись?

— Що ж ви, Сідалковський?! — це голос його адвоката. «Як його, цікаво, звати? Хоча яке це тепер має значення?..»

— Я вас запитую, Сідалковський, — слова пролунали тихо, по-жіночому м'яко.

«Ось звідкіля такі дивовижні асоціації з морем, з туманами…»— подумав Сідалковський. Він, уперше забувши про свою інтелігентність, витер піт з чола рукавом, подивився на суддю. Тепер вона сиділа між трьох крісел з високими спинками одна. «Цікаво, а де народні засідателі? Де прокурор? Чого тільки суддя?»

— За які гроші і ким були куплені німецькі меблі «Агнеса», що стоять у вашій квартирі? — до Сідалковського тільки тепер дійшов справжній смисл цього питання. — Чому саме на це запитання ви не бажаєте відповідати?

— Я задумався, — ляпнув він з трибуни.

У залі зареготали. Сідалковський поморщився.

— Гарнітур купив я. За свої гроші!

— А ось ця квитанція, — підняла суддя папірець, якого так боявся Сідалковський, — свідчить, що меблі куплені Надією Карапетян.

— Справа в тому, — перейшов Сідалковський на звичайну мову — без фраз і афоризмів, — що на той час керівник нашої установи Стратон Стратонович Ковбик, — Сідалковський поклав собі «потягти час», як студент під час іспиту, для так званої орієнтації і викручування. — Так от, Стратон Стратонович Ковбик тоді якраз перебував у Парижі…

— Нас не цікавить, де перебував ваш Стратон Стратонович, — перебила його суддя, якій, очевидно, прийом із затягуванням часу теж був знайомий ще відтоді, коли вона навчалась на юридичному факультеті.

— Це має пряме відношення до нашої справи, — набрався нахабства Сідалковський. — Мені потрібна була довідка для придбання меблів у кредит, а печатку Стратон Стратонович на два тижні забрав із собою. Без такої печатки й підпису керівника установи…

Мова Сідалковського поступово почала вирівнюватися, як залізний шворень під тиском молотка. У його словах звучала певна переконливість і логічність. Неспокійно засовалась на стільці адвокат Ії, ніби хвилюючись за обіцяний гонорар у разі виграшу процесу.

— І от саме тоді, боячись проґавити меблі… Ви ж знаєте, у нас із меблями — тимчасова проблема…

— Проблема меблів справи не стосується, — сердито перебила його суддя.

— Саме тоді я звернувся до Ії…

— Надії,—внесла поправку суддя. — Надії Карапетян.

— Так, Надії Карапетян… з проханням, щоб вона взяла довідку в себе на роботі… Що вона й зробила. Так на її місці зробив би кожний, — по-газетному закінчив він.

— Хто платив за меблі?

— Я! Хто ж іще може платити за мої меблі?

— Ах ти ж мерзотник! — раптом почув Сідалковський і подумав, що одні й ті ж губи, навіть такі ніжні, як у Ії, можуть так само легко вимовляти і хороші, й погані слова.

— Позивачко Карапетян! Прошу не заважати суду! — строго мовила суддя і знов повернулась до Сідалковського. — 3 вашої репліки я зрозуміла, що за ці меблі гроші платили теж ви?

— Так, — відповів Сідалковський, хоч і відчував що зараз корабель знову наскочить на невидимі для ока рифи.

— Чим же тоді пояснити, або скажемо точніше, як ви поясните суду, що ці гроші в касу постійно вносила Надія Карапетян?

— А де він ті гроші, шарлатан і аферист, міг узяти? — подала й собі голос матуся Карапєт і тут же поплатилась тим, що суддя назвала її на ім'я й по батькові — Євдокією Капітонівною, хоч нові знайомі по залу уже давно знали, що її звуть Муся.

— Ми, як вам відомо, — почекавши, поки суддя заспокоїть матусю Карапєт, продовжив Сідалковський, — до соціології займалися у «Фіндіпоші» селекцією: схрещували ондатру з їжаком…

У залі знову прокотився смішок.

— Це суду не стосується, Сідалковський, — обірвала його суддя, яка, видно, в слові «схрещування» вловила якийсь нездоровий натяк чи насмішку. — Суд цікавить, чому гроші за ваш гарнітур платила Надія Карапетян?

— У мене не було часу, і…

— У вас не було грошей, а не часу, і ви вели спільне господарство! — кинула й своїх кілька слів адвокат і цим самим підставила Сідалковському ніжку: це був той випадок, коли йому та ніжка, хоч і жіноча, не дуже сподобалася.

— Так, платила вона, але гроші мої… З'ясувавши ще якісь дрібнички з Ією, суддя підвелась

і спрямувала свою ходу (Сідалковський відзначив про себе, що досить-таки звабливу) в радчу кімнату.

— Знову запахло кавою, Грак, — тихо прошепотів він, підбадьорюючи сам себе.

— Спочатку пахне кава, а потім пахнуть гроші! — відповів йому так само тихо Грак.

— Не каркайте, ви ж не ворона — грак! — І поцікавився: — Як вам суддя?

— Місцями непогана!

— Фу! Грак! Як негарно з вашого боку. Особливо в тому випадку, якщо цей процес буде за мною. А втім, що з вас візьмеш? Я й забув, що у вас ветеринарна освіта…

Сідалковський замовк на півслові. До високого столу піднімалася суддя. Що вона там читала, що говорила — Сідалковський не чув. Був певний в одному: процес програно. І програно безповоротно…