Претенденти на папаху

РОЗДІЛ XIII,

У житті Євмена Миколайовича Грака настав, як висловився Сідалковський, невеличкий антракт. Він ще не сидів на нарах, але спав уже на лаві.

— Це тільки генеральна репетиція, Євмене Миколайовичу, — втішив його Сідалковський, не спускаючи очей з густої щетини Грака, з якої стирчав пінгвінячий ніс, а обабіч нього лякливо бігали маленькі очки, що тепер вимагали співчуття і батьківського опікунства. Останнє Сідалковський йому пообіцяв, але від Грака Це ще приховував.

Камера попереднього слідства — це не кімната сміху. Сюди Грак потрапив без будь-яких труднощів, не те що Сідалковський. Його найчарівніша посмішка цього разу мала такий вплив на старшого слідчого, як примочки на манекен. Слідчий сидів, як натюрморт. Принаймні саме таке порівняння спало на думку Сідалковському. «Натюрморт» не спускав з Сідалковського свого професійного допитливого погляду, де б той не ставав. Під такими поглядами думки несподівано гаснуть, зникає всяка орієнтація. У Сідалковського ж досі, як відомо, думки вивітрювалися з голови лише тоді, коли він бачив перед собою ноги. І то не ноги слідчого і, звичайно, не в таких чобітках. «Ще п'ять хвилин, — подумав Євграф, — і я відчую себе співучасником Грака». Однак не розгубився. Він раптом згадав Веніаміна Олександровича Жереха та його візитку.

— Дозвольте подзвонити? — Сідалковський, не залишаючи слідчому на роздуми ні хвилини, повернув телефонний апарат диском у свій бік, а на запитання «куди?» недбало кинув на стіл Жерехову візитку.

Слідчий здивовано звів брови, і на його досі незворушному обличчі раптом засяяла така усмішка, ніби йому несподівано вручили нагороду.

І от Сідалковський перед Граком — у тому доброму настрої, який буває в людей одразу після великих, як їм самим здається, перемог. Хотілося жартувати і говорити афоризмами. Однак Гракові зараз було ні до першого, ні до другого. В його очах жевріли всесвітня печаль і скорбота, життя здавалося схожим на каток, що вирівнює асфальт.

— Євграф! — зрадів Грак Сідалковському, як рідному братові.— Я ні в чому не винен! Повір хоч ти мені… Це помилка, любий!

Сідалковський зупинив на ньому погляд автолюбителя, що побачив свій старий автомобіль відремонтованим і пофарбованим ще краще, ніж до аварії.

— Євмене Миколайовичу, ще два таких ніжних слова — і я розплачусь, — промовив він. — У мене ж серце — не оця холодна камера. При такій кількості тепла воно може розплавитися. Якщо можете, стримайте свої гарячі почуття до мене. Побережіть їх для Зосі, а також для Стратона-старшого і Стратона-молодшого. Ковбик, до речі, оцінив ваш вчинок. До такого подвигу у «Фіндіпоші» ще не піднімався ніхто. Окрім Ховрашкевича, звичайно, який присвятив Стратону Стратоновичу своє парубоцьке життя. Але що його присвята у порівнянні з вашою! Пишайтеся, Грак! Хай це вам додасть сил і мужності!

Грак опустив голову і, здається, заплакав.

— Ви плачете від радості чи від печалі? Залиште сльози до гірших часів! Стратончик ваш росте і вже, як кажуть, діє. Принаймні Зося вивішує пелюшки щодня. Енергійний малюк. Можете сидіти спокійно. Він весь у вас. Жодної хвилини без руху! Видно, і в ньому два моторчики вмонтовано.

— Я б тебе, Сідалковський, послав… Але не можу…

— Я знаю, висока внутрішня культура вам не дозволяє цього робити… Але пам'ятайте — я прийшов, щоб допомогти слідству і вам. Звідси прохання: коли виб'єтеся в люди, не забудьте, що першим — звичайно, після вас — цей поріг вдалося переступити мені. Тут вам хоч і тісно, але думкам просторо. Я пишаюся вами. До вас, як до Тутанхамона, ніякого доступу. Отак, буває, ходиш з людиною, їси, можна сказати, з однієї тарілки і не знаєш, з ким маєш честь…

— Порося ти, Сідалковський! — підхопився Грак. — Я тут сиджу, а ти прийшов і блазнюєш, замість того, щоб…

— А ви не перебивайте мене, Євмене Миколайовичу. Дайте можливість і мені висловитись. Я знаю, що повинен допомогти слідству, що говорити повинні ви, а не я… Але у вас ще є час, ви ще висловитесь!

— Розкажи, що там у «Фіндіпоші»? — знов підвівся з табуретки Грак.

— Вас цікавить, що у «Фіндіпоші»? А що може бути цікавого у «Фіндіпоші»? Всі нудяться, смалять з ранку до вечора, щось вигадують, бо ж робити, по суті, нічого. Ховрашкевич носиться зі своїми прожектами, як спортивний автомобіль з шлейфом диму, напускаючи туману на вашого хрещеного батечка Стратона Стратоновича. А вашому любому аншефу тепер не до цього. Як, до речі, і не до вас, хоч ви й назвали на його честь свого сина. У «Фіндіпоші», Євмене Миколайовичу, збираються ділити кабінет. Нещадим хоче плести Стратону Стратоновичу личаки, а Хлівнюк — скористатися з ситуації і захопити крісло директора. У «Фіндіпош» із столиці прибув Благоуханний: гроза всіх хапуг, буря — для злодіїв, ураган — для хабарників, цунамі — для фінансових крутіїв. Ковбик або сяде на мілину, або, як завжди, зніметься з якоря і випливе у відкрите море, поки в гавані затихне шторм.

— Хто ж під нього риє?

— Мені завжди подобався ваш лексикон, Грак. Кажуть, Хлівнюк, злигався… Це, здається, теж ваше ветеринарне слово?.. Так от, злигався з Чадюком і Нещадимом. Ті ж подали життєпис Стратона Стратоновича у вищі шари суспільної атмосфери… Ви щось уловлюєте з того, що я розповідаю? Це я веду до того, чи варто вам повертатися так рано до «Фіндіпошу». Може, тут набагато спокійніше? У вас такий милий і мовчазний слідчий, вас тут не б'ють, не ображають. Бачу, дають чай, хліб з маслом. У «Фіндіпоші» ви цього не отримаєте від Стратона Стратоновича навіть у святкові дні. Хоч ви й розчулили його своєю присвятою до сліз. Жаль, що тепер йому не до вас… Він маленького Стратончика не залишив би сиротою… І ще одне: тут ви займаєтесь корисними речами — підмітаєте приміщення, фарбуєте двері, вікна… А це все праця. Тільки вона робить кожного з нас людиною…

— А ти все мавпуєш! Мені, Сідалковський, сьогодні не до твоїх жартів. Жартувати будеш у себе на тахті. А тут нари…

— Не перебільшуйте, Грак, це не нари, а звичайнісіньке ліжко. Коли вас Зося жене від себе, невже ви удома на кращому спите? А втім, я заговорився. Скажіть, але коротко: за що вас взяли? Тільки чесно! Як перед судом!

— За гроші… Розумієш, саме Зося завагітніла, треба було класти в лікарню. А божевільний Чудловський весь час проти мене… Грошей ні копійки мені не дає… А без грошей, сам розумієш, важко…

— Без грошей легко тільки в одному випадку, Євмене Миколайовичу: коли зустрічаєшся з хлопцями з великої дороги, — перебив його Сідалковський. — Ви тоді принаймні нічого не втрачаєте. Окрім, звичайно, життя. Та зате як багато втрачають ваші кредитори! Це ви можете собі уявити, Євмене Миколайовичу? Але я, здається, вас перебив, ви саме так цікаво почали розповідати….

— Як тільки Зося завагітніла, я почав шукати жінок і молодиць…

— Грак, говоріть правду. Ви ж знаєте, тільки правда… Не ви почали шукати, а вам почав шукати їх дядя Філя…

— Ти будеш слухати, — спалахнув раптом Грак, — чи будеш красуватися своїми нічого не вартими фразами?

— Я мовчу, Євмене Миколайовичу, як ви перед слідчим, а він переді мною… Говоріть. Я весь увага, як заряджений стрічкою магнітофон…. Але я знаю, що ви, коли навіть говорите правду, самі дуже сумніваєтесь у цьому. Бо у ваших устах правда таке ж рідкісне явище, як гаманець, набитий фіндіпошівською премією…

Грак більше на нього не зважав: йому хотілося зараз виговоритися навіть стінам, аби вони тільки мали вуха і трохи ворушилися.

Євмен Миколайович згадував ту незабутню для нього весну. Природа творила свої чудеса, все цвіло, все пахло, а Зося на очах вагітніла. Рожеві, зелені, голубі, оранжеві, білі кольори заливали світ і п'янили свідомість. Мріялося про щось гарне, високе і земне… Саме тоді Грак і познайомився з дядею Філею.

— Насолода і жінки завжди вимагають грошей, — коротко, але вичерпно сказав йому дядя Філя.

А в Грака на той час, як і завжди, грошей не було. У Сідалковського їх теж ніколи не було, але він компенсував їх відсутність своїм підходом, талантом і кмітливістю, а на дешеве вино, зовні схоже на коньяк, йому вистачало й зарплати, що залишалась від аліментів.

Саме тоді Євграф застерігав Грака: «Слухайте, супергеній, де ви знайшли цього продавця живого товару? Воістину: скажи, хто твій друг, і я скажу, чи за вами вже плаче прокурор, чи тільки витирає сльози…»

Грак того дня Сідалковського не послухав — вирішив будь-що роздобути грошей. І от йому випала нагода. Стратон Стратонович повідомив фіндіпошівців, що їхнє приміщення піде під дитячий садок чи школу.

— Нам треба підібрати інше місце. Там і збудуємо «Фіндіпош», — казав Стратон Стратонович. — А хто з нас краще за Євмена Миколайовича знає Кобилятин-Турбінний? Ніхто. От він хай і підшукає щось путяще…

— І я пішов шукати нове місце, — важко передихнув Грак.

— А знайшли новий Клондайк?!

— Знайшов якогось придуркуватого дядька з тіткою, — розсердився Грак. — За них і сиджу. А мені слідчий не вірить…

— А конкретніше ви можете розповісти, Євмене Миколайовичу? Мене теж цікавить, як легенько грошики течуть у чужі кишені. Але не бійтесь, я вашим шляхом не піду. У мене інший шлях…

— Мій шлях тоді пролягав через сади і городи на околиці. Я пішов туди, де почали забудовуватися «куркулі», незважаючи на різні постанови. А Стратон Стратонович ще й наказав: «Шукайте таке місце, де ставок, і млинок, і вишневенький садок». І я його знайшов. Вийшов на город, став посеред цибулі й огірків і почав метром міряти землю. А тоді взявся ще й кілочки забивати. Коли це до мене баба якась підбігає: «Товаришу архітектор, невже ту електростанцію обов'язково на нашому городі ставити? Та й не топчіть городини, жалько. Це ж наш труд. А у вас такі великі черевики. Заходьте в хату. Мій муж вас жде: пообідаємо, побалакаємо…» А тут під ложечкою аж засмоктало. Зайшов я, принципа із себе корчу. «Ніяк ніззя! — кажу. — Це державне діло! Запланували — буде! Моє діло маленьке, я тільки виконую службові обов'язки…» Словом, мелю, інтерес мене взяв. «Яке діло?» — питає господар. «Згідно генерального плану — забудова нового мікрорайону», — пускаю туману в очі. При слові «генеральний» баба аж руками сплеснула: мовляв, за що така кара, напасть і все таке інше. Я — нуль уваги. Взяв папку, глянув на старий план «Фіндіпошу» і спокійно продовжую: на вашому городі якраз плануємо збудувати млин. Житню питльовану муку буде випускати…» Баба в плач. «Юхтиме! — кричить до чоловіка, хоч він сидить поруч. — Ти ж чоловік! Ти щось і кажи». А він у відповідь: «А що тут довго балакать? Ставка мені ізвєсна. Всі беруть п'ятсот рублів. Думаю, товаришу архітектор, і ми не останні. Тут рівно п'ятсот — і ні копійки менше. Випийте на дорогу — і будьте нам здорові…» І при цих словах засунув гроші мені насильно в кишеню. Я й взяв. Вони ще мені на дорогу пляшку казьонки намагалися всучити. Відмовився. Тоді сказали: «Спасибі за всьо! Ходіть здорові! Будем живі — устрєтімся…» І оце зустрілися. Уже тут, на очній ставці. Гроші я повернув. Того ж дня, як тільки дядько мене на кобилятинському ринку впізнав. Сало я пробував у нього. «Ах ти, паршивець, — каже. — Тут уже за фельдшера себе видаєш? А на городі архітектором був!..» І потягнув у міліцію, хоч я благав його і просився…

— Що ж, Грак, тепер ви можете писати свої мемуари, а згодом навіть видати свої любовні листи до Офелії,— вислухавши Євмена уважно, сказав Сідалковський.

— Слухай, доктор, мені зараз не до цього. Я виправлюсь. Я ж не злочинець…

— Ви не злочинець, Грак? Ще не злочинець. А втім, як цей випадок трактуватимуть слідчі, мені важко сказати. Знаю одне: у вас, Євмене Миколайовичу, десь усередині сидить отой маленький злодій, котрий постійно намагається вилізти на поверхню. І я певний, він давно б уже виліз, та ще й не в такій формі, якби не ваша вища закінчена…

— Проси Стратона Стратоновича… Він же добра людина…

— Особливо коли комусь погано… Зараз це для нього непосильна ноша, Євмене Миколайовичу. Як, до речі, й для вас, зважаючи на ваш зріст. Хоча черевики ви носите більші, ніж я. Так що про всяк випадок звикайте до ситуації. Час від часу можете тренуватися і на лаві. Хоч цей предмет не вимагає такої досконалості, як нари. Нарами вам слід оволодіти професійно. Задатки у вас є, хоч працювали ви поки що як любитель. І це вас може врятувати. Ви ж знаєте, на молодість і любительство у нас чимало гріхів списують. Гадаю, і вас це врятує. А все почалося з малого: з фруктового ряду на ринку. Ні, ви таки супергеній, Грак. І поки що працюєте не за призначенням…

— Я тебе прошу! Я теж ще хочу зробити щось у житті, залишити свій слід…

— Слід на чому? — перебив його Сідалковський. — Один залишає сліди на землі. Маю на увазі орача з плугом. А другий — тільки відбитки пальців. Ви народжені для другого, хоч і кінчали сегеакадемію…. Я сьогодні з вами жорстокий, Грак. Бо я вас люблю. І я завжди вас попереджав, що ви кінчите ось цією камерою. Ви ж мене запевняли в протилежному, казали, що я з вас роблю злочинця. Тепер ви бачите, чим ви кінчаєте свій життєвий шлях, ще не розпочавши його.

— Але я не винен! — повторював Грак.

— Євмене Миколайовичу, вибачте мою невихованість, я вас переб'ю. Ви коли-небудь бачили хоч одного злочинця, який би визнав свою вину? Усі безневинні тут. Винні на волі…

— Ти гірший за слідчого, Сідалковський. Він хоч вірить у мене… Уже того «архітектора» давно знайшли. У мене з ним була очна ставка. Він діяв сам, я просто жертва випадку… Спокусився на ті гроші, хай їм біс! Але ж я дядькові їх уже віддав. Він підтвердив і простив…

Після того, як Сідалковський показав старшому слідчому візитку Жереха і від себе додав, що то його найближчий друг, Яків Леонтійович (так звали слідчого) раптом розкрився, як Ніагарський водоспад: говорив швидко і безугавно. Сідалковський навіть подумав, що коли б його спарувати з Ховрашкевичем, то вони говорили б одночасно, дуетом, але кожний про щось своє. Так ось, Яків Леонтійович сказав, що Грака вони випустять негайно, бо він, мовляв, збитків державі не завдав ніяких. Та й справжній злочинець, який діяв у тому ж мікрорайоні Кобилятина-Турбінного, уже викритий. Так що Жереху і дзвонити не треба. А на Грака тільки слід написати гарну характеристику, завірену адміністрацією та місцевкомом, і все буде гаразд.

— Але ви про це йому одразу не розказуйте. Спершу напустіть йому страху, щоб він цю камеру запам'ятав надовго, — порадив Сідалковському Яків Леонтійович.

Саме тому Сідалковський і продовжував свій психологічний експеримент над Граком, отримуючи від цього неабияку насолоду.

— Ти садист, Сідалковський! — кричав Грак.

— Мені подобається ця цитата. Вважайте, ви взяли її у мене напрокат. Отже, наша колишня дружба не минула для вас даремно, ви з неї щось таки маєте.

— Зося найняла адвоката, — втомлено мовив Грак, осідаючи на тапчан.

— І що він порадив?

— Узяти мене на поруки. Треба тільки написати характеристику. Ти ж це можеш, Сідалковський, ти ж розумний…

— Се депан! Але після такої об'єктивної думки щодо мене я здаюсь. Ми про це подумали раніше за вашого адвоката. Мамуня склав на вас характеристику. Ви хочете її послухати, щоб хоч уявити, яким ви повинні бути у житті? Ми готові взяти вас на поруки, але де гарантія, що ви не вкоїте ще чогось?..

— Я присягаюся! Я присягаюся своїм…

— Стоп! Більше ні слова, Євмене Миколайовичу. Бо у вас нічим присягатися. Щоправда, у вас є син. Але ним не треба. Ви ж знаєте: діти за батьків не відповідають. Відповідають інколи батьки за дітей, але не завжди справедливо…

— Ти натякаєш на свої аліменти?…

— Ви здогадливий, Грак, і навіть співчутливий. Чого не скажеш про Карла Івановича Бубона в день зарплати…

— Докторе, ну читай!

— Же ву прі… Але до вас, Євмене Миколайовичу, прохання: не червонійте, як шістнадцятирічна дівчинка, від скромності… Під щетиною все одно не видно. А тепер слухайте: «Євмен Миколайович Грак, старший науковий співробітник «Фіндіпошу», за період наукової роботи виявив себе…» Ми тут деякі деталі пропустимо. Я зачитаю тільки найголовніше, щоб ви, так би мовити, глянули на себе оком стороннього… Заплющуйте від насолоди очі й слухайте. Якщо раптом у вас під лопатками почнуть проростати крила, негайно зупиніть мене. Я дав слово слідчому залишити вас у камері в тому ж вигляді, в якому вас тут побачив… «Євмен Миколайович Грак, — вів далі урочисто Сідалковський, — один з перспективних наукових співробітників «Фіндіпошу». Скромний, талановитий, працелюбний, уважний, щедрий, доброзичливий, дотепний, інтелігентний, порядний, ерудований, непорочний, як…»

Сідалковський не дочитав. Двері камери попереднього слідства несподівано відчинилися, і молодший сержант Квочка голосом диктора повідомив:

— Ваш час закінчився. На все добре!

— Грак! — несподівано, очевидно, за асоціацією з диктором республіканського телебачення, згадав Сідалковський Айстру — свою маленьку Айстру з відточеними на особливому верстаті ногами і дивовижними формами. — Грак, у вас коли-небудь з'являлося почуття безконечного щастя? Щастя без розчарувань? Ви знаєте, що це таке?

Євмен Миколайович розцінив це по-своєму. Він подумав про характеристику, про волю, що, як вродлива жінка, ходить десь поза цією камерою… І в ту ж мить Грак відчув, що таке воля: це й справді безмежне щастя без розчарувань…

— Тепер, Сідалковський, знаю!

— Грак! А ви коли-небудь бачили людину, яка заплющує очі і спраглим ротом ловить дощ? Отак і Айстра! Коли вона прагне поцілунків…

При слові «поцілунки» сержант Квочка обсмикнув свою гімнастерку, загадково знизав погонами і повторив:

— Ваш час закінчився! На все добре!

Сідалковський виструнчився, різко повернувся на каблуках і попрямував до виходу, думаючи, що у Квочки десь усе-таки вмонтований магнітофон: як би він ще зумів так точно двічі повторити одну й ту ж фразу?..