Претенденти на папаху

РОЗДІЛ V,

Сідалковський поспішав за малим і спритним, як човник від швейної машинки «Зінгер», дядьком Філею. Згорблена його спина, на котрій десь далеко попереду сиділа невеличка голова, просувалася між базарних рядів швидко, звично, натреновано. Євграф дивився на цю спину і думав: «Якщо я більшу частину свого життя проводжу в ліжку, то ось цей гофмаклер — на ярмарку».

Дядя Філя й справді прослизав крізь натовп, як пуголовок між густою осокою. Інтелігентного (принаймні зовні) і респектабельного Сідалковського перша-ліпша перекупка так вправно відштовхувала набік, що він уже подумки прощався з маклером. А ще ж сам чемно давав дорогу жінкам молодшого віку… Дядя Філя ось-ось мав розчинитися у натовпі, як цукор в окропі, і тоді… прощай майбутнє! Щоправда, глибоко в душі Сідалковський не дуже вірив у всемогутність дяді Філі, але Грак його так у цьому переконував, що Євграф, залишаючись наодинці, уже бачив себе якщо не на коні, то принаймні на верхній палубі. На верхній палубі життя…

На Ію він уже давно дивився, як на красиву сорочку, котра йому раніше подобалась і в будень, і у вихідний. А тепер уже трохи зносилась, трохи стала старомодною, а трохи набридла. Хотілось чогось свіжого, новенького, дорогого і трохи імпортного або в крайньому разі хоч виготовленого на експорт. А це знайти нелегко. Навіть з таким талантом і даними, які мав при собі Сідалковський. І ось саме в цій згорбленій спині, вже не молодій, але повній енергії і пропозицій, Сідалковський і бачив своє рятівне коло. Бо остання зустріч з Ією залишила в його душі відчуття петлі на шиї.

Він згадав тую зустріч з Ією і відчув, що солодка петля на його шиї дедалі більше затягується. Йому навіть здалося, що й зараз він іде з непомітною для стороннього ока мотузкою, один кінець якої у нього на шиї, а другий — в Іїних руках. Цей морський вузол, так думалося йому, може розрубати казково-легендарний дядя Філя, якого в Києві, якщо вірити Гракові, знали всі. Познайомитися з ним залишилося тільки Євграфові Сідалковському та прокуророві…

— Я хочу сповістити тобі неприємну звістку, — кладучи своє пишне тіло на тендітний арабський пуфик, промовила Ія.

Вона закинула ногу на ногу з таким розрахунком, щоб спідничка з інтригою (так Сідалковський називав спіднички з розрізами) могла продемонструвати її особисті принади і майстерність київської кравчині.

Сідалковський затримав погляд на пишних формах Карапєт-молодшої, перевів його на ледь помітний атласний пушок на верхній губі і зловив себе на тому, що все це ще зовсім недавно йому дуже подобалося, що він без цих форм, без власниці їх просто не міг жити. А може, тільки здавалося?..

Красиво тримаючи чашку кави в правій руці, він самозакохано відкинувся на спинку свого улюбленого крісла, обтягнутого шкірою, і, ледь помітно посміхаючись, запитав:

— До вас нагрянули ревізори?

— Я принесла неприємну звістку для тебе, а для мене вона радісна, — уточнила І я і витягла коробку цигарок.

Сідалковський насторожився і по-філософськи подумав: «Любов до жінки складається з трьох етапів: знайомства, перемоги і вчасної втечі». Найкращий перший етап, найгірший — останній. Другого він до уваги не брав — вважав його проміжним етапом «маленького щастя і насолоди». Інтуїція в нього була розвинена менше, ніж у Стратона Стратоновича, але й він одразу відчув, що цього разу, як він полюбляв казати в аналогічних випадках, запахло кавою. І я його зрозуміла, бо добре знайома була з цією реплікою.

— Цього разу не кавою, Сідалковський…

— Ти хочеш сказати — пелюшками?!

— Я хочу тебе запитати: яке жіноче ім'я ти любиш? — І я не зреагувала чи принаймні вдала, що ніяк не зреагувала на репліку Сідалковського. — У мене справді незабаром буде дитина.

Рекламна усмішка, яка щойно почувала себе повновладною господаркою на загадково переломлених устах Сідалковського, зникла з такою швидкістю, як, буває, щезають блискавиці на далекому обрії. Завжди дотепний, коли неприємності не стосувались його, Євграф тепер поліз за словом у кишеню, наче в гаманець, який виявився порожнім. На його вродливому обличчі заметушилась розгубленість, яка буває у покупця, котрий дуже радів, що придбав гарний товар, а йому раптом сказали, що товар давно знецінений.

— Гм! — силувано посміхнувся Сідалковський. — Таки запахло кавою: вода википіла, а кава пригоріла… Іє,— Євграф раптом підвівся і постав перед нею на весь свій зріст, — але ж так ви остаточно відіб'єте у мене любов до дітей, і я скоро помилково думатиму, що діти приносять не радість, а тільки виконавчі листи. А потім, двоє дітей для неодруженого чоловіка… Як ти гадаєш, чи не забагато це? Та ще й в одній сім'ї…

— У Тамари дитина не від тебе. Ти це прекрасно знаєш.

— Так, — криво посміхнувся Сідалковський. — Я то це знаю, але про це не знає народний суд, і я регулярно плачу аліменти.

— Не будемо повертатися до того, чого вже не повернеш. Скажи, яке жіноче ім'я ти любиш? — повторила вона і, як мама, загрозливо постукала цигаркою по коробці.

Сідалковський одразу зрозумів, що й до чого. Для нього це була звична ситуація, і тому він замість відповіді запитав:

— Чоловіче ім'я ти вже підібрала? — Він не впізнавав свого голосу. — Моє. Чи не так? Але воно, як сказав би наш Хлівнюк, архаїчне. Застаріле чи, як тепер пишуть у словниках, рідко вживане. Але якщо матимеш доньку, то це буде, я гадаю, маленька Ія.

— Ти здогадливий, але щось не дуже схожий на себе.

— Але й ти, Іє, сьогодні не та, що вчора.

— Я хочу мати дитину від тебе, Сідалковський.

— Іє, я ж не кінозірка і навіть не Валерій Лобановський, — мовив Євграф, відчуваючи, що сідає на мілину.

Перед його очима пропливла Тамара, його перша офіційна дружина. «Перша дружина — перша дитина, друга дружина — друга дитина», — азбукою Морзе, але відкритим текстом вистукував у перенапружених скронях пульс.

— Іє,— сказав він голосом, який з оксамитового баритона став суконним тенором. — Тобі мало чайових? Тобі потрібні ще мої аліменти?

— Мені не аліменти потрібні, Євграф! Мені потрібний ти! Я люблю тебе, Сідалковський! Я не можу без тебе! Я до тебе звикла!..

— Звикають і до костюма, — схопився за соломинку Сідалковський. — Але потім, як він зношується чи виходить з моди, його міняють…

— Не блазнюй. Ти для мене був не коханцем. Ти для мене був коханим…

— Я не філолог. Я історик. У таких філологічних тонкощах не розбираюсь. А потім, Іє, ти ж знаєш, я навчався заочно. Я й тебе заочно любитиму. У мене до стаціонару алергія. І ще одне: я не можу бути подвійним родичем твоїй матусі. Моє серце такого перевантаження не витримає — лусне. А ти зі своїм вірменсько-українським темпераментом, формами й змістом можеш зачарувати будь-кого.

— Тільки не тебе, Сідалковський, чи не так?

— У мене вища незакінчена, Іє, і я не можу тебе так всебічно оцінити, як це зробив би, скажімо, будь-який кандидат наук. Я вже мовчу про докторів, професорів. Там ти поза конкурсом.

— Спасибі хоч за це! Ти благородний, Сідалковський. Я думала, ти орел, а ти півень…

— Нічого не зробиш. В ЮНЕСКО цей рік проголошено роком півня, не можу ж я стояти осторонь цієї кампанії…

— Ти не тільки благородний. Ти ще й солідарний.

— Абсолютно правильно. Те й друге в мені народилося на кілька днів раніше від самого мене…

Ія так і не запалила цигарки. Вона безцеремонно стисла її в своїх наманікюрених довгих пальчиках і занурила в цигарковий попіл, що його Сідалковський не витрусив з попільнички ще з попередньої їхньої зустрічі.

— Я думаю, — тихо продовжувала вона, — коли до тебе приходила совість, то в твоїй душі уже всі місця були зайняті.

— Мені подобається твоє художньо-образне мислення, хоч воно має дещо ресторанний характер. Але на відміну від ваших столиків, де ви постійно ставите таблички «Зайнято», наперед знаючи, що це тільки для тих, у кого гаманець тонший за камбалу, моя душа наповнена добротою й щирістю, хоч моя природжена скромність і не дозволяє мені цього говорити. Але що поробиш, інколи й скромність потрібно, як і слово, ставити на оборону своєї особи. Я тебе розлюбив, Іє. Таке селяві, як каже мій друг Грак. Такі ми, чоловіки. Чим більше ми пізнаємо жінок, тим більше в них розчаровуємось. Ви ж, жінки, навпаки — чим більше пізнаєте чоловіків, тим більше ними захоплюєтесь. Уловлюєш різницю?

Ія плакала. Сльози в неї лились, як у дитини, котрій дали трохи погратися улюбленою іграшкою, а потім забрали й здали назад на пункт прокату. Сідалковський сліз не любив. Вони його завжди лякали і роззброювали. Тож поквапно підійшов до жінки, м'яко опустився на одне коліно, обійняв її за гарно обрамлені плечі.

— Я зустрічатимуся з тобою, Іє,— він поцілував в одну із її двох вологих і солоних, як морська вода на чорноморському узбережжі, щічок. — Звичайно, якщо ти захочеш зустрічей з таким мерзотником, як я. Як бачиш, окрім скромності, у мені живе ще й самокритичність. Я не достойний твого кохання, Іє. І ти це знаєш. Хто я такий?! — піднявся на весь свій зріст Сідалковський, звертаючись до свого двійника, що йшов йому назустріч із дзеркала. — Хто я? Поет, філософ, кандидат наук чи бармен столичного ресторану? За що мене любити?! За вміння красиво писати, інколи говорити… Більше у мене, здається, достоїнств нема. Хіба що оцей костюм, але він взятий у кредит і за нього сплачено лише чверть суми. За що ти мене любиш, Іє?

Сідалковський говорив про себе майже щиру правду і цим самим не відштовхував від себе Ію, на що в душі розраховував, а наближував. Правда була гірка, як і пілюлі, однак дарма Євграф сподівався, що вона може вилікувати від такої невиліковної хвороби, як кохання. Навпаки — гіркота правди змусила по-новому засяяти мученицький ореол навколо його особи, а нікого так не люблять жінки, як мучеників.

— Я не можу без тебе, Євграфе… Особливо тепер не можу… Мені нічого не треба… Я хочу тільки тебе…

— Ти така ж скромна, як і я.

«Бач, розмріялась», — подумав про себе Сідалковський, але вголос цього не сказав. Він любив себе. І йому дуже хотілося ще й ще почути слова, які так приємно лоскотали душу.

— Я тебе нікому не віддам… Мені від тебе не треба нічого. У мене є все. Ти знаєш. Але ти не знаєш мене, Сідалковський. Ти ще не знаєш жінок, Сідалковський!

Сідалковський від здивування підняв брови.

— Ти тільки думаєш, що ти їх знаєш.

— Іє,— Сідалковський знову опустився на коліна і взяв її за руки вище ліктів, ловлячи себе на тому, що боїться несподіваного ляпаса. Він чудово розумів, що продовжує грати комедію і цим самим ще більше закохує її в себе, хоч саме це йому тепер було ні до чого. — Мені такі глибокі знання про жінок, як у Ховрашкевича, не потрібні. Я не збираюсь на жінках захищати дисертацію…

— Тоді для чого ти, як трутень, перелітаєш з однієї квітки на іншу, збираєш нектар, який…

— Іє,— підняв він красиво руку. — Стоп! Не треба! Тобі ця художність не йде… Розумному досить. Я без розжовування й моралі все поясню тобі. Я нічого вдіяти з собою не можу… — Сідалковський завжди говорив напівправду, а інколи, як оце зараз, чистісіньку правду, і цим діяв сам проти себе. — Мені весь час здається, що в кожної квітки свій нектар. Але як тільки пересвідчуюсь, що квітки хоч і різні, а смак нектару той самий, — я розчаровуюсь і лечу до тієї, в якої, так мені весь час думається, нектар найсолодший. Бачиш, Іє, я перед тобою як на сповіді.

— Але ти мене весь час запевняв, що я твоя найсолодша…

— То, Іє, вікове. Воно, як і молодість, дуже непостійне, швидко минає…

— Ти, Сідалковський, погано кінчиш…

— Мені про це неодноразово нагадували, як, між іншим, і директорові вашого ресторану, але ти ж сама кажеш, що він так і не кається… Хоча в нього набагато небезпечніший і гарячіший цех, ніж у мене… А мав би він дещо багатшу, ніж його діяльність, уяву, то давно зрозумів би, що за ним уже не один прокурор плаче…

— За тобою також, Сідалковський! — І я підвелась, витерла французьку фарбу під синьою підковою ока і гордо вийшла, на ходу повторивши: — За тобою також, Сідалковський…

— Ти помиляєшся, — кинув їй навздогін Сідалковський. — За мною переважно плачуть народні судді та засідателі. Але скажи, як це розуміти: як натяк чи погрозу?

Вона не відповіла, бо вже хряпнула дверима.

Євграф підійшов до журнального столика, взяв чашку кави, хотів був піднести до рота — і ненароком розлив. Кава була холодна, але запашна. У кімнаті запахло кавою і незапаленою цигаркою. Сідалковський підійшов до вікна. І я спокійною і красивою ходою відпливала в інший світ, який для нього вже не існував. Євграф не належав до боягузів, але цього разу його серце несподівано піднялося так високо, наче збиралося й собі визирнути у вікно…

Євграф наздогнав дядю Філю на виході.

— Де салютант! — мовив він, обходячи дядю Філю з лівого флангу. — Клуб «Тим, кому за тридцять» запрошує вас на роботу. — Це був пароль.

— Але ж вам, молодий чоловіче, ледве за двадцять перевалило, — відповів дядя Філя.

— Це оптичний обман, дядя Філя. Ви судите з обличчя, а якщо за паспортом, то мені всі тридцять. — Сідалковський посміхнувся тією посмішкою, якій довіряють навіть ті, котрим лікарі приписують манію переслідування.

— Вопросов нєт! — посміхнувся й собі дядя Філя, хоча в ту ж мить спіймав себе на думці, що посміхатися цьому вродливому юнакові ще рано. — Усьо понятно. Але скажіть, невже такому красунчику потрібен дядя Філя?

— Мені не дядя Філя потрібен — мені потрібна синя пташка з оливковою гілочкою на пишних грудях!

— У вас же товар ліцом. На такому товарі можна чимало заработать… Ви мені карточку — я вам адресок. Натуральний обмін. За вас піде любая красуня з Печерського района…

— Слухайте, гофмаклер, я не фотогенічний, а тому своїх фотографій нікому не пропоную…

— Всьо понятно. Вопросов нєт! Ні в профіль, ні в анфас! Ми з вами колєгі! Я сідєл больше, ніж ви жили!

— Ви мене не так зрозуміли!

— Дядя Філя вас не зрозумів? Вам потрібна пташка, у якої, крім оливкової гілочки, як ви кажете, є ще маленька дачка і собственна тачка! Дяді Філі не треба розжовувати, хоч у нього й немає зубов. Встаньте ось сюди! Ні, тут на вас падає тінь. — Дядя Філя відступив кілька кроків назад. — Ось так. Світло і тіні! Краса і конкурс! Невже вам потрібна допомога дяді Філі? З вашими даними дядя Філя одружився б на королеві!

— Я б теж, — спокійно мовив Сідалковський. — Коли б вона хоч на місяць з'явилась у Києві і не була заручена з якимось маркграфом!

— Ви красиво говорите! Але дядя Філя не про те…

— Я вас розумію. Ви маєте на увазі королеву краси, а я королеву хоча б маленького, але королівства.

— Всьо понятно! Вопросов нєт! Вам потрібен адресок! Це дядя Філя може. За невелику плату — це дяді Філі під силу! Ми не клуб тих, кому за тридцять. Ми клуб, кому за шістдесят, і тут є досвід! Ви ловите різницю?

— Різницю я ловлю, але от синьої пташки із золотою гілочкою, підкреслюю, на пишних грудях…

— У кожного свої слабості… Але дядя Філя хоче знать: для чого вам та золота гілочка? Можна ж і рожеву. Але дядя Філя й тут може зрозуміть: у кожного свої запити — один любить попадю, інший — попову дочку! Вам кого, молодий чоловіче, дочку ескарха Київської і Галицької Русі чи жмеринського рабина? Дядя Філя може все!

— Я вже сказав: мені потрібна будь-яка пташечка…

— З золотою оливкою, київською пропискою, маленькою дачкою і власною тачкою. Ах, ах, ах! Кому сьогодні це непотрібне! Усі приходять з цим вопросом до дяді Філі, і всім…

— Будемо лаконічні,— перебив напівспів дяді Філі Сідалковський. — Мені потрібна…

— Ах, дяді Філі не знати, хто вам потрібен?! Дяді Філі, який на цій справі з'їв усі свої зуби і вставив золоті коронки? Ах, ах! Це ви кажете дяді Філі, якому колись за це на Подолі ударили по щелепі, і в нього почалося масове випадання зубов? Ах, ах!

— Слухайте, що ви весь час ахкаєте? Ніби вас ще в дитинстві опускали у холодну воду і ви досі не можете відійти… — Сідалковський відчув, що саме цю фразу йому не годилося б казати, але він, як і дядя Філя, був позер, і йому теж хотілося покрасуватися собою.

— Вам не подобається моє «ах»? Може, вам не подобається і дядя Філя? Ви любите конфлікти, а дядя Філя — гроші. Але тут кожний може залишитися при своїх інтересах. Дядя Філя при своїх, ви при своїх. Клієнтів у дяді Філі більше, ніж білєтов у клубі для тих, кому за тридцять. Але що то за клуб! Ви думаєте, там шукають щастя? Там шукають випивку! Але й там випивки нема. Там засолоджують коктейлі і підливають замість коньяку звичайний вермут. І кому за тридцять, уже цього не поймуть! Але від того партнери не стають ні кращими, ні хмільними… Так дядя Філя може йти чи у вас ще будуть вопроси?

Сідалковський мило посміхався. Йому дядя Філя таки подобався. На обличчі Євграфа цвіла тепла й щира посмішка, якої ніколи не буває у ревізорів чи працівників слідчих органів. Дядя Філя розумівся на людях. Сідалковський це одразу збагнув і посміхнувся ще раз. Ця посмішка, як і попередня, йому не коштувала нічого, але давала певний шанс вловити синю пташку із золотою гілочкою в дзьобику. Дядя Філя не залишився в боргу і також посміхнувся лукаво й заохочуюче, ніби кажучи: «Ну що ж, молодий чоловіче, стрибайте. Під водою жодного пенька. Так що можете головою униз!»

— Що ж ви не показуєте своєї фототеки? — Сідалковський обійняв дядю Філю за плечі.

Дяді Філі це сподобалося, але він знав, що після такого близького контакту він може дещо змінити розцінку не на свою користь, і швиденько скинув руку Сідалковського зі свого плеча.

— Справжній товар на ринкових площах не показують! Він швидко знецінюється! Коли багато народу, то всі поспішають зі своїми зауваженнями, не хочуть тримати їх при собі, як гроші. Спочатку приходять подивитися, потім їх цікавить ціна, тож перед цим починають гудити товар, щоб збити ціну. А дяді Філі нема чого збивати. У дяді Філі у всьому порядок і прейскурант. І запам'ятайте, молодий чоловіче, у дяді Філі товар тільки вищої, дев'яностошестипроцентної проби. Підробкою під золото дядя Філя не займається.

Він узяв Сідалковського за лікоть і, дрібочучи, біг поруч, весь час намагаючись зазирнути у вічі, хоч Євграф і не ховав їх.

— Ось сюди! На цій алеї мало свідків, але багато білочок. А білочки, як ви знаєте, свідками бути не можуть!.. Присядьмо на оцю лавочку… У дяді Філі три кишені. Ось у цій, — він показав на те місце, під яким у нього стукотіло серце, — мікроклуб «Навіки разом». Стопроцентне попадання. Тут, — стукнув він себе вище лівого коліна, — мікроклуб «Може бути», а тут… — він засунув руку в праву кишеню штанів, — те, що вас цікавить… Але це не факти! Факти вас не повинні цікавити— факти цікавлять слідчих і прокурорів. У вас, молодий чоловіче, благородне обличчя. Такі обличчя навіть на суді не дають ніяких свідчень. Дядя Філя вам довіряє, як сам собі, а він у людях розбирається. Але, як кажуть, — чим чорт не жартує! Скажіть, — раптом дядя Філя підвівся з лавочки. — Хто вас прислав?

Сідалковському з усього монологу дяді Філі найбільше сподобалися останні слова, особливо про благородство обличчя.

І він відповів щиро:

— Грак! Євмен Миколайович Грак! Це прізвище вам про щось говорить?

— Це прізвище дяді Філі говорить більше, ніж вам. У цього прізвища ні грошей, ні совісті, ні благородства… Але чи є гроші у вас? Якщо вони у вас є, то в дяді Філі є для вас картотека, фототека, і ваші дані, ваші побажання…

Сідалковський теж підвівся з лавочки, не зводячи очей з дяді Філі.

— Слухайте сюди, — знизив той голос. — Є молоді вдови — красиві, вродливі, багаті: квартира, автомобіль, гараж, трельяж і все на «ляж». Усе крім паспорта…

— Як це — крім паспорта? — вихопилось у Сідалковського.

— У них паспорт є, але вони…

— Я вас зрозумів, вони той паспорт показують тільки у паспортному столі, і то лише тоді, коли треба туди доклеїти ту ж фотокартку, що й у тридцять літ, тільки добре підретушовану художником.

— Ви дядю Філю зрозуміли, але трохи складніше, ніж він думав. А він не настільки геніальний, щоб думати прості речі. У них паспорт є, але вони його, як і свої прєлєсті, уже при яскравому світлі не показують. Дядя Філя говорить досить прозоро, чи тут потрібен коментар?

— Коментар зайвий, але, гофмаршале, я належу до тих людей, котрі ніколи не відвідують магазинів з уціненими товарами.

— І даремно. Повірте досвіду, а досвід у дяді Філі, не дай боже кожному, таки є. Так от, у магазинах уцінених товарів часто є такий дефіцит, який на базарі не купиш. Він туди потрапляє не тому, що поганий товар, а тому, що поганий товарознавець… Раджу подумати… Дядя Філя свого часу був старшим товарознавцем…

— Я у випадковість не вірю…

— І знову ж, як кажуть в Одесі, напрасно.

— Не нагадуйте мені про Одесу.

— Прошу за ізвєнєнія, у вас про Одесу неприємні спогади. Ми з вами колєгі, мсьє, як кажуть у Тулузі. Позолотіть ручку — і дама ваша! — дядя Філя витяг мініатюрний фотоальбом.

— Ваша фототека? За те, що я погортаю, ви теж берете гроші?

— Дядя Філя бере гроші тільки за труд, а гортати мій альбом у моїх руках — це насолода. Тому почнемо скорочуватись, як кажуть стенографісти. Вас вдови не цікавлять?

— І комісійні теж!

— Понятно! Вопросов нєт! Комісійних магазинів ви теж не відвідуєте. І теж, як кажуть в Одесі, напрасно. Можна, дядя Філя з цього приводу прочитає вам лекцію? Вона не така довга, як у товаристві «Знання», бо за це мені таки грошей не платять. Дядя Філя її читає тільки з любові до вас. У вас є щось благородне в обличчі. З такими обличчями, повірте досвіду дяді Філі, в прокуратуру не бігають, в бехесес, між іншим, теж. Дядя Філя з вами ділиться досвідом, бо у вас бачить щось своє, можливо, свою молодість. Ах, скільки дядя Філя передивився висококласних дам…

— Гофмейстер, з мене достатньо лекції. Спогади залиште для когось іншого.

— Ах, таки да! У таких красунчиків свої спогади. Так я й кажу: дядя Філя теж ніколи не бігав у бехесес чи в прокуратуру — його туди запрошували по молодості. У нього не було досвіду. Тепер у нього той досвід є. Тому дядя Філя й каже: як говорять в Одесі, напрасно ви відмовляєтесь від комісійних магазинів. Там теж буває першокласний товар. Його здають туди, тому що він декому не по зубах. Здають, щоб мати з того маленький ґешефт. Туди часто здають імпорт. Такий імпорт у дяді Філі є. Тут коментар потрібний? Дядя Філя дасть пояснення…

— Ви так усім довго й дохідливо пояснюєте?

— Ах, молодий чоловіче. Дядя Філя уже в тому віці, коли йому поспішати нікуди. Йому хочеться наговоритися і надихатись. А тут дендропарк. Чи я щось неправильно кажу? Екзотичні дерева і озон! А окрім того, хіба дяді Філі потрібні гроші? У нього грошей, як у вас, молодий чоловіче, волосся на голові.— Дядя Філя зняв свою сіру кепочку і поклав на секунду фотоальбом на плямисту, розписану автографами лавку, тоді розвів руками і показав на свою лисину: — У дяді Філі волосся нема. У природі завжди так: є молодість — нема грошей. Є гроші — нема молодості. Дядя Філя знає: ви хочете мати те й друге. Ви його матимете. Тому дядя Філя вам пропонує стопроцентний імпорт… Слухайте сюди. Стопроцентний імпорт — це закордон. Так, це ті, Що народилися за кордоном Києва: Бершадь, Томашпіль, Бердичів, Жмеринка… Але їм у Жмеринці, як, між іншим, і в Бердичеві, уже тісно. Їм, бачите, подавай Європу. Хоч Бердичів не Париж, але він, між іншим, теж у Європі! Але у світі в усьому існує несправедливість… Ах, я бачу по очах — дядя Філя вам набрид. Але в роки його молодості дядю Філю слухали не тільки судді та прокурори… Ви не хочете слухати дядю Філю? Я мовчу, як філе… Вам імпорт не підходить… Ви самі імпорт? З Козятина, Шепетівки, Здолбунова?

— З Вапнярки, — лівим куточком губ посміхнувся Сідалковський.

— Всьо понятно! Вопросов нєт і нє будєт! Кірпіча, між іншим, теж. Дядя Філя має око. Вам потрібна постійна прописка і закордон.

— Закордон який? — перепитав Сідалковський.

— Закордон старого Києва — Борщагівка, Оболонь, Березняки.

— У мене квартира в центрі міста, гофмейстер! — взяв дядю Філю за ґудзик Сідалковський.

— Тоді непонятно. Вопроси єсть: що вам потрібно від дяді Філі з вашими фізіологічними даними? Ви можете викласти свою програму про синю птичку з золотою оливкою?

— Оливковою гілочкою, фельдмаклер! — уточнив Сідалковський. — Програма ж моя проста, як ось цей ваш дерев'яний ґудзик на цьому старенькому лейбику. Мені потрібна донечка такого…

— Вопросов уже нєт! Всьо понятно! Вам потрібна така донечка, яка коштує на перших порах копійки, а потім ви підстригатимете купюри…

— Де в нас такі купюри? Дядя Філя!

— Ах, не кажіть. Ви з Вапнярки, тож дещо розумієте. У вас є теж мільйонери, і вони ходять, як і дядя Філя, в старих лейбиках. У мене є лейбик, але немає дочки — навіть без оливкової гілочки. Ви з Вапнярки! Дядя Філя це бачить по почерку. Вапнярка — не Тулуза, але теж, між іншим, у Європі. Тільки у Вапнярці чебуреки кращі. А в Тулузі їх взагалі нема. Дядя Філя там не був, бо у Європі дядя Філя буває лише періодично, а відпочивати їздить в Азію. Ви думаєте: що в Азії за відпочинок? Але там щось заробити можна. Навіть коли б не хотів. Заставлять! Але мова зараз не про це. Вам потрібна дочка. Дядя Філя думає. Але подумки.

— Слухайте, гофмейстер, зупиніть на мить ріки вавілонські.

— Що у вас за манера — гофмейстер, гофмаклер? Ви постійно ображаєте дядю Філю. Аби не моя щира повага до вас, ви б уже того гофмейстера не бачили, як, між іншим, і своєї, тобто чужої, дочки. Але я до ваших послуг, як казав кат, подаючи петлю на шию. Фотографія перша. Клуб для тих, кому за тридцять, вам таких не дасть. Зріст метр шістдесят вісім. Жіночий батальйон гвардійців. Талія — сімдесят сантиметрів без купальника. Плечі — дев'яносто п'ять з половиною після курорту. Те, що нижче талії, має той самий, завважте, класичний розмір. Ах, таки да, вас не розміри цікавлять, а варіанти… Ось прошу, колишня дружина сина прокурора. Бездітна. Майже дєвочка. Але замітьте, донька судді. Пальчики оближеш! Ось донечка прокурора. Ніяких вад. Має двоє очей — одне голубе, друге каре. На будь-яку моду. Одне батькове, друге материне. Нікому не обидно. Носик маленький, мініатюрний, як бельгійський дамський браунінг. Красуня. Для кольорового телебачення не підходить. Через очі. Інших вад нема… Ось донечка першого референта начальника главку м'ясо-молочної промисловості. Дані майже ті самі. Тільки в талії на кілька сантиметрів більше. Але що поробиш, м'ясо й молоко впливають на талію, і то помітно… Вийде заміж за вас — усе стане в норму… Оця красуня має трохи більше сантиметрів у тій же талії, ніж у плечах. Ну… це на любителя. Ви любитель? Професіонал? — дядя Філя перегортав альбом, не випускаючи його з рук. — Старша дочка заступника завідуючого Дніпровським басейном. Дача з вікнами на басейн. Але не Дніпровський. На свій, власний. Ганджу ніякого. Тільки при різких поворотах ліву ногу набік закидає. Але вам з нею не танцювати…

Далі дядя Філя, попльовуючи на пальці, перекидав аркуш за аркушем і сипав цифрами та оцінками так, ніби це були його власні дочки.

— А як щодо адреси?

— За адреси дяді Філі платити треба.

— Скільки?

— Дивлячись чия донечка, — нахилив голову дядя Філя. — Директора парку культури і відпочинку — аванс тридцять карбованців. Начальника комунгоспу — стільки ж. Прокурора — сорок, проректора інституту — тридцять п'ять, голови Товариства книголюбів — десять. Це аванс. Складеться благополучно життя — віддячите разом з молодою подружкою. Але хіба тепер народ вдячний? Дядя Філя стільком приніс щастя! А що вони принесли дяді Філі? Відгуки, та й то через раз. Але відгуками ситий не будеш… Будемо працювати на аванс чи тільки на перегляд?

— Поїхали далі, гофмейстер!

— Ви мене постійно ображаєте, але я тільки заради ваших інтересів усе це терплю. Головного лікаря — тридцять, головного ветеринара — тридцять п'ять, головного ревізора — сорок, директора універсальної бази — сорок п'ять. Завідуючого паливним складом — тридцять, начальника контори «Заготскот» — сто карбованців, старшого бухгалтера райспоживспілки — сорок… Я бачу, ви морщите свого красивого носа. Вам потрібен прем'єр-міністр. Є помічник президента…

— Якого президента? — вихопилося у Сідалковського.

— Дядя Філя повинен вас розчарувати. Не того, що ви подумали. Скажіть чесно, кого ви мали на увазі?

— Президент є президент!

— Є він і в дяді Філі. Президент клубу для тих, кому за тридцять. Адреса всього червонець коштує. Вам підходить? Ще є агент держстраху — стільки ж. Директор м'ясокомбінату — сто, комунальної бані — тридцять…

— Стоп! — зупинив п'ятірнею рух дяді Філі Сідалковський, помітивши під адресою найвищі розцінки. — А ці хто, що по двісті п'ятдесят тугриків за адресу правите? Донечки королів, шейхів?

— Це золотий фонд дяді Філі! Вам, молодий чоловіче, він не по зубах. Звичайно, з вашими фізіологічними даними можна б ризикнути, але з вашими кишенями…

— Дядя Філя, без інтриг! У мене природжений порок серця, мені лікарі забороняють хвилюватись.

— Дядя Філя відкриє секрет, але адреси без наявності купюр не дає.

— Давайте поки що секрет, а гроші будуть.

— Секрет тут дуже простий. Перша донечка — м'ясникова, друга — барменова, третя — начальника бензоколонки. Королеви, шахині, дочки підпільних мільйонерів. У них гроші, як і овочі, консервуються…

Сідалковський поморщився. Дядя Філя вловив його розчарування.

— Молодість — дурість. У дяді Філі є досвід. Шукайте грошей — і будь-яка шахиня ваша. Для чого вам президент…

— А іноземки є? Дружина-іноземка — це тепер модно. Уявляєте, коли захотів, тоді й махнув за кордон. До тещі в гості в Копенгаген. Чи в Брюссель. Дружина-іноземка — це засіб пересування чоловіка за кордон, — розмріявся Сідалковський.

— Понятно, вопросов нєт! Адресов, між іншим, таких тоже нєт, — дядя Філя суворо підібрав губи і хутко, мов ілюзіоніст, сховав альбом.

— Ви мене не так зрозуміли, гофмейстер! Я не збираюсь назавжди за кордон…. А тільки… Ну як вам пояснити… Для шику, престижу… Теща з Ліверпуля! Уявляєте, дядя Філя?! Мені б таку, яка була б і за кордоном, і дома…

— Понятно! Вопросов нєт! Заходьте на тому тижні. Дядя Філя для вас персонально щось підшукає…

Він міцно потис руку Сідалковському, допитливо заглянув йому в очі. Мовляв, бачив на своєму віку різних диваків, але отаких…