Претенденти на папаху

РОЗДІЛ XXXIV,

Сідалковський, який ще кілька днів тому почував себе ніби на верхній палубі життєвого корабля, раптом відчув, що палуба ця захиталася під ним. Він знав, що палуба сама по собі тверда, але не врахував, що вода під нею рідка, до того ж начинена сіллю. «Сіллю життя, — мовив голосно він. — Якщо його пересолити, то в роті стає гірко…»

— У кожного своя вежа, — похитав він головою і сам собі заперечив: — Не вежа, а межа! Ще вчора ти, Сідалковський, — він звертався сам до себе на «ти», як до дуже давнього знайомого, — ще вчора ти, Сідалковський, стояв на капітанському містку. Готувався через тиждень приймати парад і полякати Євдокію Капітонівну Карапєт: «Мадам, не забувайте, я тепер зять консула! Прошу без міжнародних ускладнень».

— Зять консула, — повторив він, накинув на себе халат чи не з усіма мінаретами світу, взяв свою улюблену пилочку для нігтів і розсівся, як завжди, перед дзеркалом, щоб поговорити із самим собою. — Не посла, а консула! Консул — це звучить гордо. Консул — це не посол… м'якого чи твердого копчення.

Слово «консул» у його вухах бриніло, як фуги Баха. Він, щоправда, ніколи не чув тих фуг. А може, й чув, але не знав, що саме та музика і є фуги Баха.

— Сонати Бетховена, — поправився він, — вальси Штрауса.

«Вальси Штрауса», — це, здається, найбільше імпонувало йому. Не тому, що між Вапняркою й Віднем відстань була коротша, аніж між тими містами, де народилися Бетховен і Бах, а тому, що вальси Сідалковський таки любив. Вальси він умів танцювати. Це, мабуть, чи не єдине (звичайно, після його красивого почерку) заняття, яке він робив бездоганно. Представниці кращої половини людства просто мліли в його руках уже після перших віражів. Після других віражів вони починали млосно дивитись у його безневинні очі, будувати плани на майбутнє, а після третіх готові були піти на все, тільки не знали, як про це краще сказати, тому лише просили: «Сідалковський, віднесіть мене на місце…» Але на яке саме місце — ніколи не уточнювали…

Сідалковський уважно дивився на своє відображення в дзеркалі і раптом помітив, що воно йому, чорт забирай, іронічно підморгує, ніби хоче з ним заговорити. Ще б пак, адже він завтра-післязавтра покидає «Фіндіпош». Він завтра-післязавтра підніметься вище Грака й Панчішки, Понюхна і Ховрашкевича, Бубона й Хлівнюка Завтра-післязавтра перед ним запобігатиме сам Ковбик. Коли розмовлятиме по телефону, то тільки стоячи. Сідалковський навіть підвівся і продемонстрував, як розмовлятиме з ним Стратон Стратонович.

— Товаришу Сідалковський, ви тільки вислухайте мене. Тепер ви не просто людина, а Людина з каліграфічним почерком… Тепер ви… Ну, не міністр, але якщо розібратися, то й міністри від вас залежатимуть, запобігатимуть перед вами! Чуєте? Ах, ви тільки вдаєте, що тепер рідко кого чуєте? Похвально, похвально! Талант всюди талант! Час виробляти позу! — закінчив він, повертаючись до дзеркала спиною, але з такою витонченою вишуканістю, яка властива тільки стовідсотковим аристократам.

Вийшов у коридор. У коридорі пахло кондитерськими виробами, ваніллю й здобними булочками бабусі Джегужевської. Хотілося повернутися у дитинство, до оксамитового берега річки Сниводи, до пінистих водоспадів коло греблі колгоспного ставу і парного молока з окрайцем житнього хліба, випеченого на черені…

Зайшов на кухню. Захотілось яблук і кави. Яблука Сідалковський мив пахучим туалетним милом «Троянда» і весь час сам собі дивувався: «Звідки це в тебе? Виріс же на вапнярських зелепухах, витертій об штани моркві з тітчиного городу. Мабуть, тому зуби такі рівні й міцні?» І сам собі відповідав, наслідуючи позу Ховрашкевича, а голос Хлівнюка: «Ностальгія! Так сказать, ностальгія крові! Клич предків! Гени дають про себе знати у будь-якому коліні…»

— Які гени? — кивнув до нього головою двійник, розглядаючи його з буфетного скла. — Які гени?

— Аристократичні гени, шановний! — цього разу він відповів голосом Карла Івановича Бубона. — Аристократичні!

Сідалковський надкусив яблуко й глянув на свою дитячу фотокартку, що висіла біля кухонного буфета. Він милувався сам собою, як людина, котрій подарували новенький автомобіль, куплений на збереження тещі, а тоді несподівано приїхали і забрали. Він дивився на себе у ренесансовому віці, як казав сам Сідалковський, і думав словами Ковбика: «Воно настільки гарненьке, що хоч бери це фото й негайно надсилай на дитячу виставку».

— А якщо в тебе синок такий? — запитало відображення з буфетного скла.

— Ну-ну! — застеріг він голосом Стратона Стратоновича й зиркнув на годинник. — Ще сім годин… І ти, Сідалковський, або у фіналі, або… Як каже Хлівнюк — «аут-аут».

Перевів погляд знов на свій дитячий знімок, що його зробив приїжджий фотограф на базарі у Вапнярці і через кілька хвилин уже вручив матері. Без виписки, без квитанції, без чекання й нервів. І непогано вийшла. Хоч і п'ятихвилинка.

— Як син! — не стрималося буфетне відображення.

Сідалковський зморщився, хоч знав, що це погано кінчається для таких зразкових облич, копії яких завжди просять рекламні журнали на останню сторінку, де демонструють уже нікому не потрібні краватки чи костюми післявоєнного періоду, або вивішують у вітринах перукарень та фотосалонах великих міст. Репліка буфетного відображення неприємно штрикнула його, немов голка без новокаїну у незахищені ясна.

Залишив надкушене яблуко і, скривившись, попрямував у кімнату. Робити було нічого, почувався ніби в аеропорту, в залі для транзитних пасажирів. Узявся був за книжку, але тільки розгорнув її, як звідти випала записка Айстри.

— Айстро! Люба Айстро! — тужно проказав уголос. — Де ти? Невже знову втекла з якоюсь творчою знаменитістю на острів Шпіцберген?

Сідалковський любив, як казав він, європейські, наче з імпортних журналів, великі жіночі груди. Хоч самих жіночок любив маленьких.

— Формених, — називав він їх. — 3 красиво підголубленими очима і стрункими, як відшліфовані на верстаку, бронзовими ніжками.

Таким багатим поєднанням могла похвалитися тільки Айстра, його кохана «Школярочка», що віддавала перевагу чоловікам, пов'язаним з мистецтвом: музикам, поетам, малярам, артистам. Сідалковський також вважав себе артистом, а «Фіндіпош» — великим театром життя, але боявся признатися в цьому Айстрі. Її незрозуміле захоплення страшенно ображало Євграфа, і від того, як йому здавалося, він ще більше любив свою маленьку «Школярочку», яка майже ніколи не належала йому. Вона й зараз до нього часто приходила, але здебільшого уві сні, та й то не сама, а з якимось бороданем невизначеного віку й професії. Інколи йому випадало рідкісне щастя побути з Айстрою наодинці. Але тільки він починав до неї залицятися, як помічав, що просто грається з маленькою гарною лялькою, схожою на Айстру. Сідалковський тієї ж миті прокидався…

— Слухай, чи не багато у тебе захоплень? — запитав він сам себе.

— Забагато, — чесно признався він. — Але що я можу зробити? Дівчата — як квіти: усі різні, і кожна гарна по-своєму.

— У тебе ні найменшого натяку на скромність, — зауважив двійник, якого Сідалковський помітив у дзеркалі.

— На скромність? А що таке скромність? Скромність — це маска, що приховує правду, — мовив Сідалковський. — А я перед тобою, як ти знаєш, сама правда!

Останнє слово викликало у нього неприємні асоціації, пов'язані з судом. Сьогодні ж суд. Через сім годин — суд!

— Повторний суд над тобою, Сідалковський! Тільки тепер уже не районний, а міський. А це значить, що там сидітиме новий суддя, нові народні засідателі. Лише адвокати, позивачі й відповідач ті ж самі. А контраргументів у тебе, Сідалковський, майже не додалося. Віддав адвокатові довідку про те, що коли І я купувала тобі меблі на свою кредитну довідку, Ковбик справді перебував у Парижі. Але ж печатка його перебувала у Бубона Карла Івановича, і ти це чудово знаєш…

Продзеленчав дзвінок.

— Нарешті! — вигукнув Сідалковський і кинувся до дверей. — Радий вас бачити, Євмене Миколайовичу, живим, здоровим і без супроводу товаришів у синіх кашкетах з червоною кайомочкою на околиші…

— Ти все ще смієшся, доктор? Побачу, як ти сміятимешся після повторного суду, — Грак, не простягаючи руки, десь із-під ліктя подав саму лише долоню Сідалковському і поглянув на рамочку, що красувалася поруч із дзеркалом.

Це була «пам'ятка Сідалковського», написана ним самим. Грак сів під нею, витягнув записника й почав переписувати, тільки, звичайно, не таким гарним почерком.

Євграф посміхнувся:

— Якщо можете, не пишіть! А коли не можете, то переписуйте, а я тим часом каву подам. Вам яку, Грак? По-європейськи, по-турецьки, по-вапнярськи чи як у сегеакадемїі — розчинну з цукром?

Грак скинув з голови свою величезну кепку, яка ніби свідчила: «Весна на носі!» —і взявся за письмо:

а) Піднявшись з постелі, ніколи не ходіть перед жінкою у сподніх. Навіть тоді, коли вони французького походження;

б) жінка повинна постійно бачити вас тільки з кращого боку…

— Мабуть, у профіль, — подумав про себе Грак і написав далі:

…акуратним, виголеним, свіжим і трішки духмяним, як пролісок з-під снігу;

в) у постелі ніколи не говоріть з жінкою про гроші, політику, автомобіль, запчастини до нього, а також не розв'язуйте фінансово-господарських справ;

г) не показуйте перед жінкою своєї дурної вдачі, намагайтесь бути завжди веселим, життєрадісним, ніжним і, звичайно, розумним.

Після останнього слова Грак поморщився. Трохи подумав і закреслив, після «ніжним» дописав: «Це люблять усі жінки й кішечки».

д) Ніколи не порівнюйте свою жінку з іншою, пам'ятайте: та, що з вами, — найкраща.

— На даному етапі,— прокоментував Грак.

е) Не дивіться на жінку як на власну автомашину — вона може належати й ще комусь;

є) не питайте, де вона була вчора, якщо зараз вона поруч із вами, — перше їй може не сподобатися;

ж) не влаштовуйте їй сцен ревнощів. Ревнощі — ваша слабкість. Не вдавайте із себе Ромео навіть тоді, коли ви точно знаєте, що й вона не Джульєтта…

Наблизився Сідалковський з красивою чорно-червоною тацею, якоюсь пузатою пляшкою, двома чашками паруючої кави й кількома бутербродами з сухої ковбаси і голландського сиру. Він поставив усе те на журнальний столик і заглянув до Грака у записник.

— Такі слова про жінок — і таким ветеринарним почерком писати? Фу! Грак, з вас ніколи не буде аристократа. Навіть якщо раптом у вашій душі завиють від сорому далекі предки!..

Грак мовчки дописував пам'ятку.

— Пахне кавою, Євмене Миколайовичу. До того ж гарячою!

— А таки гарячою. От як припечуть тобі сьогодні на міському суді не тільки батьківство, а ще й аліменти… От тоді ти скажеш, що запахло гарячою кавою…

— Цілуйте ложку, Грак, і не каркайте. Ви краще скажіть, як там ваш тесть, а мій друг — Філарет Карлович? Давно ми з ним не розмовляли на ресторанні теми. — Сідалковський налив у маленькі чарочки болгарського коньяку з французької пляшки і цокнувся: — За вашу перемогу, Грак!

— Щоб нас чужі жінки не цуралися! — перехопив Грак тост Понюхна.

— Воно вам треба, Євмене Миколайовичу? Жінки ще нікого до добра не довели. Тільки до суду… І каси, з якої беруть, але кладуть не до вашої кишені.

— Я мрію про таку жінку, яка ніколи не питала б про гроші й завжди посміхалася…

— Ви багато хочете, Грак! Поки що пийте каву і мрійте. Мріяти вам тут ніхто не заважатиме… Язичка так глибоко не закладайте в рот, можете ненароком і свій проковтнути… Скільки вас можна вчити?.. Надкушуйте маленькими шматочками і, не поспішаючи, розповідайте. У нас до чергового засідання ще море часу…

— Щось ти веселий сьогодні…

— А що робити, Євмене Миколайвичу, двічі одну й ту ж трагедію не переживають. Але на запитання, поставлене вам двічі, можна хоч раз відповісти: як там Філарет Карлович?

— А що йому? Пенсія генеральська. Лежить цілий день на канапі, дивиться на онука і чекає того дня, коли онук підросте й вижене мене з дому. А мій малий чіплятиме йому до мундира ордени й медалі. Поки що це він щовечора робить сам. Одягає, мундир, ордени кладе на столі, тоді, як оце ти, підходить до дзеркала, чіпляє спочатку медаль, козирне, тоді — орден і знов козирне… І так, поки всіх не понавішує…

— Нічого не зробите, Євмене Миколайовичу, у Філарета Карловича не було дитинства. А що він робить уночі, якщо вдень спить?

— Звечора ставить мишоловки і цілу ніч ловить ними мишей, а вранці годує ними Досифея. А після цього з моєї тарілочки ще й дає котові молочком запивати…

— А у вас що, всього одна тарілочка?

— У нас у домі порядок. Чудловський так завів. У кожного своя ложка, виделка, миска, ніж. Тільки у мене тарілочка одна на двох з Досифеєм. Коли я дивлюсь, як він з моєї тарілочки дає коту молоко, я йому кажу: «Або я, або Досифей».

— А він вам що?

— А він каже: «А я про цей день тільки мрію». Отаке життя зачухи…

— А що ваша Офелія-Зося?

— Залишу я її. Ось тільки дядя Філя знайде потрібну кандидатуру…

— Грак, — перебив його Сідалковський, — не примушуйте мене вдаватися до різких слів. Ви мені сьогодні ще на суді потрібні. У вас же тепер знайомство з органами… Ви збираєтесь кидати Зосю?

— Вона мене зрадила. Мені приснився сон…

— Слухайте, Грак, не напускайте туману, як казала мені моя покійна мама. Така, як Зося, ще не дозріла для цього. Ви її кидаєте не тому, що сон приснився, а тому, що вам, Грак, потрібна столиця. Вам набрид Кобилятин-Турбінний. Я вас бачу, як рентген, наскрізь. Ви хочете жити, як кращі представники…

— Ти себе відносиш до кращих представників?

— А ви підніміться й погляньте в дзеркало. Тільки станьте поруч зі мною…

— Ти такий, як і я. Тільки ще, може, гірший…

— Це з якого боку дивитися?

— З якого хочеш. У тебе ж не обличчя, а маска. Ти вмієш чекати… Ти йдеш до своєї мети, по дорозі розгортаючи кущі троянд.

— Ветеринарна освіта — і таке мислення! Не спішіть, Грак. Я візьму записника. Мені хочеться записати вашу останню фразу…

— Не блазнюй… Моя ж дорога не встелена трояндами…

— Я знаю. Перед особняком Чудловського — дорога з гравію… І тому ви збираєтесь залишити це миле, хоч і трохи задовге для вас, створіннячко. Зося ж звикла до вас… Вона вас обожнює і думає, що ви такий же гарний, як і всі.

— Ти ще не знаєш жінок, Сідалковський. То вони тобі такі здалеку здаються… Пізнав би ти їх поближче…

— І це ви кажете мені, Грак? Мені, в якого щойно переписували «Пам'ятку»?

— Тобі, тобі! Коли б ти їх знав, то сьогодні б тебе втретє не тягли до суду…

Цього разу Грак ударив козирним тузом. Сідалковському не було чим крити. Він згадав Антонію, поїздку в лікарню до Клавдія Миколайовича.

— Це глупо, Сідалковський, — казала вона йому. — Якщо ви не поїдете зі мною до мого чоловіка — я це розціню як боягузство…

— Ви натякаєте на моє нахабство? Нахабства мені не позичать… Але й тверезості теж…

— Ми до лікарні поїдемо разом, — наказала Антонія. — Ви до нього підете перший. Ось вам кульок. Тут для нього передача від вас. А потім прийду я. Ось для нього друга передача. Тут самі лиш травки. Він просив принести травок…

«Мабуть, я й справді жінок не знаю, — подумав Сідалковський. — Скільки їх пізнаєш, стільки ж відкриваєш».

— Я вас прошу, поїхали разом. Присвятіть мені цей день, Сідалковський…

— Що ж, я викидаю білий прапор, але повірте, коли ваш чоловік гляне на мої фізичні дані, а потім уявить, що нам потрібно буде разом з вами йти додому, він одразу відчує себе круглим сиротою. Боюсь, після цього його не скоро випишуть із лікарні. Чи вам тільки цього й треба?

— А вам, Сідалковський?

Після лікарні вони й справді пішли додому разом, хоч Клавдій Миколайович намагався трохи затримати Сідалковського. Його ніби цікавили справи «Фіндіпошу». Сідалковський затримався. Вони довго ходили білими алеями саду навколо лікарні для вчених, Євграф добряче промерз, тож охоче поїхав до Хлівнюка додому з Антонією, яка стала йому того дня і за перину, й за електрокамін, хоча сама нагрівалася не за допомогою електроструму.

— У вас чудовий чоловік, Антоніє,— казав він їй тоді.— Боже, як він вас любить! Я не Ховрашкевич — у жінках погано розбираюсь, — ламався він перед нею. — Скажіть, для чого ви його зраджуєте? Я ж вам стільки тепла й ласки не даю. Тим більше — після прогулянки по саду з вашим чоловіком…

— Я не люблю його. Набрид він мені. Я просто із себе виходжу, коли щовечора чую оте його: «Йди сюди, моя Мацунько!»

— Фу! Такий ротик, з такими пухкенькими губками — і такі слова… Не розчаровуйте мене, Антоніє. Мені тоді доведеться теж ставати, як кажуть моряки, в сухдок.

— Ви — інша справа, Сідалковський.

— На вашому місці, Антоніє, будь-яка жінка молилася б на такого чоловіка, як у вас…

— Ви справді не розумієте жінок, Сідалковський.

— Додайте, гарних жінок…

Євграф важко зітхнув. Глянув на пінгвінячий ніс Грака:

— Ще кави, Євмене Миколайовичу?

— У мене печінка від кави болить.

— То від горілки. І що у вас тільки не болить, Грак? Ви мені нагадуєте нову поліклініку у щойно відкритому районі: приміщення є, а хвороб не лікують за браком лікарів, бо ті не поспішають на околицю міста. У вас такий молодий вік, а так багато застарілих хвороб. А як ваша автомашина?

— Автомашина — як жінка, — відповів Грак. — На ній треба постійно їздити, щоб не псувалася. А вона стоїть, іржавіє під бузиною.

— Фу, Грак! — скривився Сідалковський. — Вас навіть тюрма не виправила.

— По-перше, я сидів не в тюрмі, а по-друге, тюрма нікого не виправляє, а калічить…

— Якщо судити по вас, то ви таки маєте рацію… Ну-ну, як каже Стратон Стратонович. Ви вже на мене не ображайтесь. Підемо, Євмене Миколайовичу. Нам пора в суд!

— Не нам пора, а тобі пора! Я ще не доріс до такого…

— Ви без компліментів не можете…

— Пішов ти… Євграф обернувся:

— Жах! Квіт сучасної інтелігенції — і такі висловлювання. Ви у своєму мисленні простий, як сірник. Але щодо моральної підтримки — то ви, як атлант, незамінима фігура.

І от після цього всього Сідалковський знову в залі суду. Перед цими, як Грак сказав би, стопроцентними дурепами: старшою і молодшою. Бо, бач, молодшій із них захотілося мати за чоловіка Сідалковського — стрункого і підтягнутого, ніби з імпортного журналу мод! А якщо розібратися? Отак по суті, як бюрократи кажуть, самокритично, думав про себе Сідалковський. То хто ти є, Сідалковський? Хто ти такий, щоб за тебе боротися? Через народний суд. Мовчиш? Відповіді не знаходиш? Бо її й нема. Ти прищ. Ось хто ти такий, Сідалковський. Звичайний прищ, який красуні підфарбовують і подають за щасливу родимку.

Судовий процес тим часом продовжувався, незважаючи на самокритичний біг думок Сідалковського.

— Така гарна жінка — і не сміється, — шепнув через плече Сідалковському Грак і очима показав на суддю. — Певне, суддям не дозволено?

— Придивіться до її зубів, Грак. І запам'ятайте: найрідше сміються жінки, котрі, як і ви, мають погані зуби.

Грак щось незадоволено буркнув і штовхнув Сідалковського кулаком у спину.

— Прошу тиші! — дзенькнула ручкою об графин суддя, з неприхованою цікавістю розглядаючи обличчя, а ще більше — вельветовий костюм Сідалковського. Її гарно підведені очі збуджено блищали.

«А вона не така вже й погана, — подумав Сідалковський. — Жаль тільки, що в дитинстві мало сирої моркви гризла… Цікаво, чи цього разу мав час зателефонувати Жерех? Невже знову забув? Воно, звісно, кому чуже болить… — пульсувала кров у скронях Сідалковського. — Як там Ядвіга? Хоча б вона про це нічого не дізналася. Що буде, те й буде. Одружусь, а тоді вже про все розповім. А може, краще до одруження? А втім… Чи варто задумуватися над завтрашнім днем, коли ще не закінчився сьогоднішній?»

Світ в одну мить став йому байдужий. Всі ті дотепи, жарти, афоризми, що так і сипалися з нього, немов вислизнули у якусь дірку. Знічев'я розглядав стелю — і зненацька помітив там якийсь іржавий гак, схожий на ті, на яких вішають свинячі туші на бойні.

Суддя несподівано підвелася. Сідалковський і собі хотів був підскочити, але звичного: «Встати! Суд іде!» не пролунало. Через хвилину-другу (це йому здалося чомусь вічністю) вона повернулася зі злим і холодним поглядом. Спочатку суддя окинула залу, потім довго дивилася на мадам Карапєт, на Ію, і в її запитливому погляді ніби світилося: «Ця в буфеті працює, а ця в ресторані! Чи не так?»

Потім перевела погляд на Сідалковського. Він був ще холодніший, можна сказати, крижаний. Тоді схилилась над вухом одного засідателя, потім — другого. Як перший, так і другий уважно вислухали суддю, водночас активно нишпорячи очима по залу, а тоді теж зупинилися на Сідалковському. А він усе це сприймав чисто механічно. В його душі творилося в ці хвилини те, що твориться у старій квартирі, коли господар переїжджає на нову і не знає, за що в першу чергу хапатися…

Карапєт-старша сиділа, як гюрза. Напружена, знервована. Тиша, що несподівано повисла над залом, насторожила її. Вона з досвіду знала, що тиша — це не завжди добре. Тиша буває перед бурею, а ще — перед ревізією.

Ія здавалася втомленою, як після перенасичення коханням, і теж байдужою до всього: до Сідалковського, до судді, народних засідателів, свого адвоката, навіть до рідної матусі, яка чомусь почала її дратувати. Хотілося негайно залишити цю залу, припинити цю комедію з невідомим фіналом і піти в життя, продовжуючи грати ті ролі, які тобі підкаже та чи інша життєва ситуація.

Суддя підвелася, холодно, аж надто офіційно звернулася до Сідалковського. Але так, ніби підказуючи йому, що стверджувати, а що заперечити. «Розумному досить», — хотілося вигукнути йому, але він стримувався, безцеремонно розглядаючи її не як суддю, а як жінку. Дивився на неї так, немов очима роздягав.

Все це йшло в якійсь круговерті. Пригадує, питала, чи взяв ту злощасну довідку про те, що тоді, коли він купував меблі, Ковбик разом з фіндіпошівською печаткою перебував у Парижі.

— Ця довідка у мого адвоката, — сказав, трохи оживши, Сідалковський, ніби, тонучи, раптом побачив на горизонті цяточку, що при наближенні перетворювалася на рятувальну шлюпку.

— Чи правда, що ви наймали квартиру у Євдокії Капітонівни і там познайомилися з її дочкою Надією?

Сідалковський не встиг відповісти. Зірвалася з місця мадам Карапєт:

— Яку квартиру?! У мене одна комната без балкона на втором етажі, і вообще… Куток знімав, — вигукнула вона і цим самим виступила як адвокат Сідалковського.

— Отже, ви підтверджуєте, що не квартиру, а куток? — уточнила суддя.

— Підтверджую, — гордо підняла голову мадам Карапєт, ніби відчула, що здача, яку забув покупець, уже залишилася в її кишені.— Куток, одне ліжко на двох, і вообще!

— Що ви кажете? Що ви кажете? А коли це було? Кілька років тому! А йдеться про останній рік! — підскочила на своєму місці адвокат Ії.

Мадам Карапєт, ще не знаючи, у який бік стрілка хилиться, пирснула й сказала:

— Товариш суддя спрашивають, я відповідаю.

— Суду все ясно! — мовила суддя і навіть не глянула на Іїного адвоката.

Сідалковський сидів і з нетерпінням чекав судді й народних засідателів, що пішли в радчу кімнату. Тепер він скидався на студента-заочника, котрий очікує оцінки своєї контрольної, певний, що менше трійки не буде.

Коли вони повернулися з радчої кімнати і почали стоячи зачитувати вирок суду, Карапєт-старша підскочила перша, може, для того, щоб не пропустити жодного слова.

Після двох перших абзаців Сідалковський перевів погляд на неї. Рожевощока й кругловида матуся на очах почала бліднути й старіти. Видно, їй цього разу, як кажуть у світі картярів, не було чим крити, бо вона раптом на весь суд крикнула:

— Зараза!

У залі суду засміялися. Карапєт-старша знову налилась кров'ю і гнівно повторила:

— Ти зараза! Чуєш? Зараза!

Сідалковський не реагував. Ія, схиливши голову, вибігла із залу. За нею кинулася її адвокат.

— Зараза! — продовжувала Євдокія Капітонівна. — Ось хто ти, і вообще! Тебе ще ніхто не розкусив, а я тебе розкусила відразу! — Вона вийшла у коридор, плюнула в урну, але не влучила.

— Мамаша! — притишив хід Сідалковський. — Ви тут не в буфеті. Це народний суд, тут усе робиться по закону. А закони, як і мене, треба поважати.

З усіх тих слів матусю Карапєт, видно, найбільше допекло слово «мамаша», і вона ладна була затопити в його красиву пику, але боялася це робити при такій величезній кількості свідків, тож тільки сказала:

— Паразит, негідник, і вообще все в цьому роді!

— Купили, купили! — уже на подвір'ї кричала Карапєт-старша, звертаючись до телеграфних стовпів.

Сідалковський від того крику, як і від судового вироку на його користь, раптом ожив, серцебиття урівноважилося, і він, переможно посміхаючись, повернувся до неї:

— Мадам! Суд не купують! Це просто неможливо. Суд народний, мадам. А народ не купиш!

— Купили, купили, — кричала, як божевільна, мадам Карапєт, не звертаючи на його слова ніякої уваги.

— Я не шах персидський і не султан турецький, — наблизився до неї Сідалковський, на всяк випадок ховаючись за Граком, що йшов поруч, залишаючи великі сліди на брунатному снігу. — Я жебрак, — розкланявся він, нагадавши їй її ж слова. — У мене грошей нема. А потім… Давайте згадаємо загальний рахунок… Один — один, мадам, як кажуть футбольні професіонали. А я тільки любитель. Так що у нас нічия, — Сідалковський по-дружньому поплескав її по плечу, витягуючи руку з-за спини Грака. — Коли минулого разу мені присудили п'ятимісячного сина…

— Шести, — поправила його Карапєт.

— Все одно, мадам… Після шести місяців теж діти не народжуються… То я тоді не шумів. Гроші з мене й досі вираховують! Так що ми з вами квити, мадам!

Сідалковський подарував їй прощальну посмішку і глянув у безмежний, як небо, простір.

Благословенна природа дихала легко і парко. Кругом, куди не кидав оком Сідалковський, бігли дівчатка уже в демісезонних легеньких пальтечках, новеньких, ще з літа придбаних чобітках на високих, але широких, як платформа електрички, каблуках, і посміхалися людям, природі, трамваям і сонячним зайчикам на вікнах трамваїв… Сідалковський зрозумів: незабаром весна! На базарі з'являться ранні полуниці, рання редиска, ранні помідори і парникові огірки — довгі й криві, як зелені бумеранги.